В конце ноября 2017 года, на встрече с украинским бизнесом, Петр Порошенко анонсировал замену в Украине налога на прибыль налогом на выведенный капитал (НнВК). Этот путь уже избрали три страны Эстония, Латвия, Грузия.

В прошлом году Украинский институт будущего  (UIF) уже презентовал оценку эффекта от НнВК для украинской экономики:

• Рост ВВП
• Детенизация
• Сокращение расходов государственного бюджета

Но в Украине есть «эксперты», которым эти выгоды государства разрушают частные интересы и контроль над непрозрачными денежными потоками. Защищая свои интересы, они «родили» несколько мифов, которые одними и теми же авторами активно тиражируются на платных ресурсах.

В данной статье мы развенчиваем наиболее распространенные мифы о НнВК.

Итак,

Миф 1.

У нас будет большой дефицит бюджета.

Т.н. «эксперты» пугают, указывая цифры дефицита украинского бюджета от реформы до 50-80 млрд. грн. При этом не дают никаких обоснований или расчетов этому.

Это, конечно же, некорректная информация. И вот почему:

• во-первых, эта цифра не учитывает прямых поступлений от НнВК, а они составят оценочно до 45-50 млрд. грн. (см. расчеты);
• во-вторых, не учитывает роста поступлений от НДС при увеличении оборотных средств компаний и роста экономики за счет действия эффекта мультипликатора инвестиций (см. расчеты);
• в-третьих, не учитывает поступлений от зарплатных налогов, ведь последующая модернизация и расширение производства потребуют создания новых рабочих мест (см. расчеты).

Только учет данных позиций показывает, что:

• дефицит составит всего 23 млрд. грн. (800 млн. долл.) в первый год;
•  14-18 млрд. грн. во второй год;
• дефицита не будет уже в третьем или четвертом году (в зависимости от сценария).

Во-первых, эти цифры составляют 2,5-2,0% расходов Госбюджета, что находится в рамках статистической погрешности. Например, от несостоявшейся приватизации в 2016 г. Бюджет недополучил 17 млрд. грн. и никакого кризиса это не вызвало.

Во-вторых, недопоступления могут быть легко компенсированы за счет сокращения расходов Бюджета. Без последствий для основных статей, социальных выплат. Но пострадают, видимо, интересы тех, кто разгоняет эти мифы.

К примеру, в 2017 г. поступления в Бюджет на 3% или на 22 млрд. грн. превысили изначально утвержденный в Бюджете план.

Высока вероятность, что и в 2018 г. поступления вновь будут выше плана, за счет ожидаемой инфляции. При этом предпосылки для повышения расходов отсутствуют. Это создает дополнительный резерв для компенсации потерь от НнВК (23 млрд. грн.).

Миф 2.

НнВК не приведет к детенизации экономики.

Это странный миф. Основная причина тенезации – это как раз страх фискальных органов. После введения НнВК вместо налога на прибыль, давление значительно снизится, ведь можно теперь показывать честно всю прибыль и не облагать ее налогом!

Наконец-то можно будет работать без оптимизации налогов и постоянных «договорняков» с сотрудниками фискальной службы.

А если не будет причины для оптимизации налога, не будет повода загонять прибыли в тень. Зачем оптимизировать налог, которого нет?

В теневых схемах заинтересованы главным образом те, кто на этом зарабатывает, — консультанты, которые помогают бизнесу не платить налог на прибыль, создавая легальные схемы и зарабатывая на этом свою копейку.

Миф 3.

Это не выгодно крупному бизнесу

Якобы, закрывается «лазейка» для вывода прибыли крупных капиталов без налогов в другие юрисдикции.

Законопроект вводит возможность облагать такие платежи налогом.

Вся «фишка» в том, что такие платежи крупные компании использовали для вывода прибыли на материнские иностранные компании. Выплачивали им проценты по схемным кредитам, роялти за, якобы, ценные нематериальные активы.Потом эти деньги возвращались в Украину и инвестировались заново в бизнес.

НнВК — это реальный инструмент, позволяющий большим компаниям не работать больше с различными схемами для оптимизации налога на прибыль.

Возвращаемся к заданному уже вопросу, зачем оптимизировать налог, которого нет?

Миф 4.

Украину включат в список стран офшоров

Вы слышали, что Украина месяц назад включила Эстонию и Латвию, членов Европейского Союза, в список стран-офшоров из-за того, что там действует НнВК и, якобы, низкое налоговое поле? Кто-то очень хотел усилить противодействие именно НнВК. (см. Как Украина нанесла беспощадный экономический удар по своим друзьям).

А слышали, что спустя две недели Украина с позором их исключила из этого списка?

Этот Миф – чистая манипуляция. Украина не будет являться страной с низкой базой налогов. Меняется лишь принцип их уплаты, налог на прибыль будет платиться теперь не в момент ее получения, а в момент распределения на дивиденды. Ставки не становятся низкими или офшорными.

Упомянутые уже Эстония и Латвия, не признаны офшорами, являются полноценными членами Европейского экономического союза. Украина будет восприниматься так же.

Кому не выгоден НнВК?

В данном случае те, кто выступают основными противниками введения НнВК, это люди, которые помогают бизнесу оптимизировать налоги. Те консультанты, которые «рисуют» схемы, как уменьшать налогооблагаемую прибыль, выводить деньги за границу через роялти, кредитные схемы и т д. Соответственно, они теряют бизнес.

Против данной реформы выступают и политики, которые пытаются пролоббировать налоговые преференции отдельным секторам. НнВК их предоставляет не избирательно, а всему бизнесу, устраняя возможность коррупционного заработка.

А теперь вопрос: что для нас важно, экономический рост или поддержка консультантов? Реальное развитие украинского бизнеса или частные интересы группы игроков?

У нас есть выбор: использовать НнВК для запуска экономического роста, создания базы для возврата долгов, восстановления платежеспособности Украины или сохранения Украины как слаборазвитой страны третьего мира.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в  Facebook, страница UIF в Facebook, канал UIF Telegram

За годы независимости Украина утратила существенную часть промышленного потенциала. Доля промышленности в ВВП уменьшилась с 44% до 14% в 2016 году, а материально-техническая база предприятий не отвечает современному технологическому укладу. Поэтому насущной потребностью является реструктуризация и модернизация экономики Украины, для чего требуются значительные инвестиционные ресурсы.

Привлечение инвестиций в украинскую экономику сталкивается с рядом препятствий, начиная от институционной среды и заканчивая законодательной базой. Поэтому важным является создание благоприятного инвестиционного климата.

В международной практике, территории с преференционным инвестиционным режимом – это один из ключевых рычагов привлечения иностранного капитала и реализации экспортного потенциала в развивающихся странах.

Первые СЭЗ в Украине были введены еще в 1992 году, но льготный режим был отменен в 2005 году. За 12 лет эффективного функционирования СЭЗ экономика Украины могла получить $48 млрд., а фактически поступило $7 млрд.

В нашем исследовании мы использовали мировые бенчмарки и спрогнозировали потенциальный эффект для Украины от введения территорий с преференционным режимом, а именно: ежегодный дополнительный прирост прямых иностранных инвестиций $2-6 млрд., номинального ВВП – на 10%, создание новых рабочих мест – 30 тыс./год.

Мировой опыт.

По данным The Economic Institute Bay area Council, на сегодня в мире насчитывается более 3,5 тыс. специальных экономических зон в 130 странах мира, на которые припадает $200 млрд. мирового экспорта и в которых занято около 66 млн. людей.

Исторически наиболее распространенными являются зоны свободной торговли. Начиная с 1990-х годов, началась новая волна развития СЭЗ, а именно появились зоны технико-экономического развития и индустриальных парков. Предпосылкой стала экономика знаний и активация инновационной активности в промышленно развитых и развивающихся странах. В частности, ключевыми игроками стали США, Япония, Южная Корея и КНР.

КНР.

В 1979 году в КНР были созданы первые четыре экспериментальные СЭЗ с целью привлечения иностранных инвестиций. На сегодняшний день успешно функционируют 198 зон с льготным и преференционным режимом.

Позитивный экономический эффект экономических китайских СЭЗ измеряется в ежегодном приросте ВРП в пределах 6-10% (в зависимости от типа зоны), более 40% высокотехнологического экспорта, а также концентрация иностранного капитала составляет более 70%.

Южная Корея.

Корейские свободные экономические зоны создаются с целью улучшения инвестиционного климата и облегчения условий ведения бизнеса. Первая свободная экономическая зона была открыта в 2003 году в Инчхоне. Сейчас в Корее функционирует 8 свободных экономических зон: Инчхон, Пусан-Джинхе, залив Кванъян, Тегу-Кёнсан, Семангим-Гунсан, Желтое море, Восточное побережье и Чхунчхон.

За 2003-2014 гг. было привлечено $9,9 млрд., создано 2 235 предприятий.

Польша.

Специальные экономические зоны в Польше стали инструментом стимулирования регионального развития депрессивных воеводств. Всего насчитывается 14 специальных зон на территории Польши.

За период 1995-2016 гг. функционирования специальных экономических зон в Польше удалось привлечь 1 700 инвесторов с общим объемом инвестиций в 120,5 млрд. злотых ($32,2 млрд.), а также создать 239,8 тыс. рабочих мест. Специальными экономическими зонами занято 19 837 га польских земель.

Турция.

В Турции действуют три типа зон с преференционными режимами: свободные экономические, промышленные и технопарки. Всего таких территорий насчитывается 366, в т.ч. 19 – свободные, 284 – промышленные, 63 – технопарки. Первые свободные зоны в Турции появились в 1985 году. Уже в первый год открытия СЭЗ, прямые инвестиции выросли на 26%, а реальный ВВП – на 3,2 %.

За тридцать лет функционирования ежегодный дополнительный прирост прямых иностранных инвестиций в среднем составляет 30%. Экономика Турции возрастает на 6-11% ежегодно, за исключением 2016 года.

Грузия.

В 2007 году был принят закон о «Свободных индустриальных зонах», но фактически первая зона появилась в 2009 году в Кутаиси, со временем – в Поти и Тбилиси. Целью создания СЭЗ была поддержка экономического роста, повышение конкурентоспособности промышленности и привлечение прямых иностранных инвестиций. За 10 лет функционирования СЭЗ в Грузии среднегодовой прирост ПИИ составляет 10%, а рост реального ВВП – 5,5%.

Благодаря своему расположению – на пересечении Нового Шелкового пути, в специальные экономические зоны Грузии активно вошли китайские государственные компании. 75% индустриальной зоны в Поти принадлежит китайскому инвестору.

Беларусь.

В Республике Беларусь действует ряд преференционных режимов инвестирования: специальные экономические зоны, парк высоких технологий, индустриальный парк. Первая СЭЗ в Беларуси начала функционировать в 1996 году, сейчас на территории государства действуют 6 специальных экономических зон.

Благодаря преференционным режимам, Республика Беларусь ежегодно привлекает в среднем $10 млрд. иностранных инвестиций, что в свою очередь обеспечивает ежегодный прирост удельного веса добавленной стоимости на 22%. Средний коэффициент доходности инвестиций в СЭЗ составляет 0,39.

Объединенные Арабские Эмираты.

ОАЭ – одна из стран, политика правительства которой направлена на создание конкурентной среды для ведения бизнеса и благоприятного инвестиционного климата. Главным инструментом реализации такой политики стали СЭЗ. На сегодня в ОАЭ функционирует 40 специальных экономических зон.

В ОАЭ на специальные экономические зоны приходится 34% торговых операций, в т.ч. 13,5% – реэкспорт, 1,2% – ненефтяной экспорт, 19,3 – импорт. Самыми крупными торговыми партнерами в рамках СЭЗ являются страны Азиатско-Тихоокеанского региона – более 45%.

Юрисдикция в специальных экономических зонах

Важный вопрос в решении хозяйственных споров – компетентность органов судебной власти и правовая система. Существует ряд стран, применяющих транснациональные юрисдикции в пределах специальных экономических зон.

Например, в Грузии не распространяется юрисдикция органов местного самоуправления на территории специальных индустриальных зон.

В Беларуси применяют элементы английского права для отраслей ІТ-индустрии.

Южная Корея является участником Нью-Йоркской конвенции о признании и исполнении иностранных арбитражных решений.

В ОАЭ действует мусульманское право, и эта страна является участником Риядского арабского соглашения о сотрудничестве в судах (Иордания, Бахрейн, Тунис, Алжир, Саудовская Аравия и другие).

Украина.

Как было.

В 1992 году в Украине был принят закон о создании специальных (свободных) экономических зон с целью:

• привлечения иностранных инвестиций;
• активизации предпринимательской деятельности;
• обеспечения внутреннего рынка;
• стимулирования наращивания экспорта товаров и услуг;
• привлечения и внедрения новых технологий;
• оживления регионального развития.
• создание рабочих мест, в частности, для переселенцев и жителей областей, являющихся приграничными к зоне АТО;
• привлечение инвестиций в депрессивные регионы;
• стимулирование развития экспортных и инновационных предприятий.

К сожалению, ожидания превосходили результаты функционирования СЭЗ – экономического чуда в Украине не случилось. В 2005 году Законом Украины «О внесении изменений в Закон Украины «О Государственном бюджете Украины на 2005 год»» № 2505-IV от 25.03.2005 для субъектов предпринимательской деятельности, во время реализации ими инвестиционных проектов в СЭЗ и на ТПР, был упразднен льготный режим в СЭЗ и на территориях приоритетного развития.

То есть, с 2005 года субъекты хозяйствования в СЭЗ и на ТПР осуществляют свою деятельность по общим правилам налогообложения и не имеют никаких специальных преференций. Главные предпосылки отмены льгот:

• непрозрачный процесс предоставления льгот и коррумпированность, что обусловили злоупотребление льготным режимом со стороны предприятий;
• отсутствие механизма принятия решений в СЭЗ, требований к предприятиям, деятельность которых подпадала под льготный режим, а также неопределенность четких границ функционирования СЭЗ;
• отсутствие государственного контроля над деятельностью СЭЗ, приведшее к массовым нарушениям налогового и таможенного законодательства.

По данным Государственной службы статистики Украины по состоянию на 1 октября 2015 года действовало 10 СЭЗ и 65 территорий приоритетного развития (ТПР) со специальным режимом инвестиционной деятельности. На тот момент только 5 СЭЗ и 7 ТПР реализовывали 66 инвестиционных проектов и привлекли $972,6 млн. инвестиций (65,3% – в СЭЗ; 34,7% – на ТПР). Однако доля иностранных инвестиций составляла 35,9% от общих инвестиций в проекты. А ключевыми инвесторами были Германия (62,3%) и Япония (17%).

Инвестиционные проекты в перерабатывающей промышленности, которые реализовывались в СЭЗ и ТПР – ето производство автотранспортных средств и производство резиновых и пластмассовых изделий, другой неметаллической минеральной продукции.

Неэффективный процесс распределения льгот и концентрация их в «одних руках» не позволили использовать потенциал СЭЗ полностью. Функционируют 13 из 75 территорий с льготным инвестиционным режимом и лишь 9,2% привлеченных ПИИ в общем объеме.

Как будет.

Мировой опыт показывает, что при условии реализации благоприятной инвестиционной политики можно достичь высоких результатов в привлечении иностранных инвестиций и экономическом развитии. Украине же без существенных стимулов будет довольно тяжело привлечь инвестиционный ресурс.

Ключевыми потребностями экономического развития Украины являются:

В нашем исследовании мы сфокусировались на трех типах территорий с льготным инвестиционным режимом:

• Специальные индустриальные территории являются оптимальными в депрессивных регионах страны и имеющимся в наличии промышленным потенциалом – Запорожская, Донецкая, Кировоградская, Луганская, Черкасская, Днепропетровская. Такие территории призваны обеспечить рабочие места, способствовать развитию инфраструктуры и повышению общего социально-экономического уровня регионов.
• Специальные экспортные территории целесообразно размещать в приграничных областях Украины: Волынской, Закарпатской, Черниговской, Черновицкой, Херсонской. Ключевая цель функционирования таких территорий – способствование промышленному и коммерческому экспорту.
• Специальные высокотехнологические территории призваны стимулировать развитие высокотехнологического и с высокой добавочной стоимостью производства. А также нуждаются в наличии субъектов региональной инновационной системы, в т.ч. университетов, научно-исследовательских институций, технологических производств. Мощный инновационный потенциал имеется в  Киеве, Харькове, Днепре, Львове.

Для разработки базовых условий функционирования специальных экономических территорий (СЭТ) мы использовали практики КНР, Кореи, Тайваня, ОАЭ, Польши, Беларуси, Турции и Грузии. Оптимальными условиями для резидентов таких территорий являются льготы по налогообложению прибыли, осуществлению внешней торговли и преференции в использовании ресурсов.

Создание (возобновление) специальных экономических территорий льготного инвестиционного режима и эффективное их функционирование станет для Украины движущей силой ради отказа от кредитных ресурсов вследствие аккумулирования иностранных инвестиций.

Согласно оценкам Украинского института будущего, базирующихся на бенчмарках Беларуси и Польши, за 10 лет функционирования территорий с преференционным инвестиционным режимом удастся привлечь около $42 млрд., в т.ч. в индустриальные – $18,9 млрд., в экспортные – $10,5 млрд., в высокотехнологические – $12,6 млрд. Важно учитывать, что для достижения таких объемов в стране должна действовать целенаправленная государственная инвестиционная политика.

Благодаря прямым иностранным инвестициям в территории с преференционным режимом Украина получит 10% ежегодного прироста номинального ВВП и валовой добавочной стоимости.

Кроме того, инвестиции в специальные экономические территории будут способствовать созданию новых рабочих мест.

По нашим оценкам, за 10 лет функционирования таких территорий может быть создано 319 тыс. рабочих мест. Стоимость рабочего места будет расти, в соответствии с тенденциями технологического развития, от $17,6 тыс. до $36 тыс.

Таким образом, достижение таких показателей возможно лишь при эффективной государственной политике, которая на сегодняшний день требует трансформаций.

Создание условий для эффективного функционирования специальных экономических территорий требует следующих шагов:

• Разработка и принятие нового закона о развитии специальных экономических территорий в 2018 году, в котором должен быть определен механизм создания, функционирования и контроля. С 1 января 2019 года закон должен вступить в силу.
• В 2019 г. введение налоговых льгот в соответствии с требованиями международных организаций, в частности, МОТ. А также применение принципа недискриминации в предоставлении налоговых льгот (налоговых каникул), что создаст дополнительные инвестиционные стимулы.
• В 2018 году заключение соглашений о международных юрисдикциях с целью гарантирования прозрачного арбитража, в частности, имплементация британского права и английской юрисдикции.
• Как свидетельствует опыт Кореи, Китая, Тайваня и ОАЭ, налоговые льготы в пределах специальной экономической территории должны быть ограничены снижением таможенных барьеров и непрямых налогов. Товары, поступающие в СЭТ из отечественной экономики, следует рассматривать как экспорт и соответственно не взимать налоги и таможенные сборы. Это значит, что реэкспорт может быть осуществлен без каких-либо налоговых нагрузок. В таких условиях должен осуществляться надежный таможенный контроль.

Таким образом, ключевая задача специальных экономических территорий: обеспечение роста национальной экономики за счет активации депрессивных регионов, использование имеющегося финансового, человеческого, технологического потенциала, стимулирование экспортной деятельности, привлечение инвестиций. Успешная реализация потенциала специальных экономических территорий приведет к дополнительному 10% ежегодному увеличению номинала ВВП, созданию 319 тыс. новых рабочих мест.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook, Facebook автора, страница UIF в Facebook, канал UIF Telegram

За последние два года Украина имеет положительную тенденцию по группе рейтингов экономического развития, в частности, состоялось существенное улучшение позиций по рейтингу дополнительной нагрузки (+41 ступенька). В то же время, Украина среди лидеров по уровню коррупции: 1 место по версии EY Fraud Surveys. Ухудшение позиций в рейтинге глобализации связано с политико-правовой средой и ее низкой способностью влиять на глобальные процессы в мире.

В отличие от экономических рейтингов, показатели общественного развития и качества жизни в нашей стране обусловили падение позиций Украины.

Украина одна из наиболее несчастных стран – 132 место между Ганой и Угандой. На общий индекс жизни влияет уровень ВВП на душу населения, социальная поддержка, продолжительность здоровой жизни, свобода жизненного выбора, щедрость (благотворительность), восприятие коррупции, негативное будущее.

Далее — текст на украинском языке.

З 2013 року Україна втратила 45 сходинок, що обумовлено поглибленням соціальної та економічної кризи, військовими подіями в країні. Відповідно до Глобального індексу щастя найбільший позитивний вплив здійснює соціальна підтримка. Мова йде не про державну підтримку, а про підтримку суспільства та близького оточення.

За Глобальним інноваційним індексом 2017, Україна посіла найвищу позицію за останні 7 років – 50 місце, випередивши Таїланд та опинившись позаду Чорногорії та Катару. А у групі за рівнем доходів нижче середнього Україна посіла 2 місце після В’єтнаму, обійшовши Монголію, Молдову, Вірменію та Індію. У порівнянні з 2016 роком, наша держава піднялася на 6 пунктів, що обумовлено високим коефіцієнтом інноваційної ефективності, тобто співвідношенням інноваційного результату до інноваційних ресурсів.

Що необхідно зробити для покращення позицій?

У рейтингах економічного розвитку:

• завершення судової реформи;
• створення спеціальних територій з пільговим режимом, за оцінками UIF сприятиме щорічному додатковому залученню $4 млрд.;
• відкриття ринку землі, що дозволить залучити від 28,9 млрд. до 49,1 млрд. інвестицій у розвиток аграрного сектору та забезпечить додаткове зростання номінального ВВП на 7% щорічно – вільний ринок землі;
• скасування податку на прибуток та запровадження податку на виведений капітал. За оцінками UIF, у результаті скасування податку на прибуток у перспективі 5 років може бути створено до $ 30-40 млрд. додаткового ВВП.

У рейтингах суспільного розвитку:

• по-перше, це сталий розвиток – гармонічне поєднання економічних, соціальних та екологічних факторів, що забезпечить захист майбутніх поколінь;
• по-друге, надання можливостей для розвитку свободи життєвого вибору, зокрема, створення сприятливих умов для малого та середнього бізнесу – податкові канікули, пільгове кредитування, бізнес-консалтинг тощо. Це дозволить сформувати середній клас;
• по-третє, дбайливе ставлення до навколишнього середовища з боку промисловості – запровадження жорстких екологічних норм (екологічний кодекс) та збільшення штрафів за їх порушення. Виховання екологічної культури у населення.

У рейтингах інноваційного розвитку:

Першим кроком для України має бути розробка тактичного плану на 3 роки (до 2020). В основі якого фокус на:

• зростанні витрат на дослідження і розробки до 1,5% ВВП;
• стимулювання розвитку університетів світового класу;
• формуванні національної інноваційної системи з ринковим механізмом та галузевої інноваційної системи для сільського господарства;
• створення високотехнологічних зон.

Другий крок — розробка середньострокової стратегії до 2025 року:

• збільшення витрат на дослідження і розробки до 2,5% ВВП;
• формування та розвиток галузевих національних інноваційних систем у всіх секторах економіки та високотехнологічних кластерів;
• інтеграція національної інноваційної системи у глобальну.

Третім кроком є довгострокова стратегія інноваційного розвитку до 2030 року, в основі якої зростання витрат на дослідження і розробки до 3,5% ВВП; стимулювання розвитку кластерів світового рівня.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook страница UIF в Facebook, канал UIF Telegram

14 березня на сайті Української правди з’явилось новина під заголовком “Німеччина відмовляється від російського газу”. Стаття посилається на новину, оприлюднену на «Німецькій хвилі», де йдеться, що згідно з намірами у 2030 році 65 % енергетичних потреб Німеччини покриватимуть відновлювані ресурси, а роль невідновлюваних значно скоротиться. Як вже не раз бувало з моменту анексії Криму Росією та розпалювання війни на Донбасі, були високі очікування стосовно того, що санкції та низькі ціни на енергоносії змінять поведінку “великої бензоколонки” і призведуть до швидкого миру. Згодом приходило розчарування – Росія продавала все більше енергоносіїв (минулий 2017 рік був рекордним для експорту газу з РФ), а агресивні дії країни продовжувались. Тож і у цьому випадку хотілось би застерегти від завчасного оптимізму.

Чи і справді Німеччина готова враз відмовитись від газу, зокрема й російського, і якщо так, то наскільки швидким може бути цей процес?

Спершу про газ загалом. Німеччина уже тривалий час провадить політику скорочення використання невідновлюваних енергоресурсів та значне зростання частки відновлюваних. І нещодавно, цей намір лише посилився. Цілком зрозуміло, що нарощення потужностей «зеленої» енергетики супроводжуватиметься скороченням частки невідновлюваних ре­сур­сів. Проте диявол, як завжди, криється в деталях: які ж невідновлювані вилучатимуться у пер­шу чергу, а частка яких може зберігатися, а з певною імовірністю навіть зміцнить свої позиції?

Малюнок 1. Динаміка структури енергетичного балансу Німеччини. Джерело

Частка відновлюваних ресурсів у енергетичному балансі Німеччини  (див. рис. 1) і справді суттєво зростала протягом останніх років. Проте цей ріст супроводжувався і помітними зростанням обсягів енергоспоживання:  вагомість невідновлюваних енергоресурсів не надто скорочувалась.

Окремий парадокс німецької електроенергетики – вітрова та сонячна енергетика часто балансується вугільною енергогенерацією (до речі, нещодавно, про загрозу такого ж розвитку подій в Україні сказали і в Укренерго). В періоди, коли сонце не світить, а вітер не дме, потрібно компенсувати дефіцит виробництва енергії для покриття попиту. Оптималь­ним, з точки зору розвитку саме зеленої енергетики, у цьому випадку було б акумулювання енергії та використання паливної біомаси (яка може складуватись і використовуватись у потрібний момент). Проте донині доволі часто цю функцію виконує вугільна генерація, у якої найнижча собівартість. Це значною мірою нівелювало природоохоронні потуги Німеччини, пов’язані із розвитком відновлюваної енергетики. Також для балансування використовував­ся газ, який зумовлює значно менше забруднення ніж вугілля, проте є і дорожчим. Власне використання вугілля для балансування вітрової та сонячної енергетики гальмувало скорочення забруднення парниковими газами (див. рисунок 2. )

Для скорочення обсягів забруднення довкілля, в першу чергу двооксидом вуглецю, Німеччина орієнтуватиметься на скорочення використання вугілля. І з високою імовірністю, це здійснюватиметься за рахунок паливної біомаси, біогазу та… тралиційного газу. Звісно ж, потенційний розвиток систем акумулювання електроенергії зменшить потребу у газі, проте наразі такі технології є доволі дорогими та зовсім не достатньо поширеними.

Малюнок2. Динаміка величин енергоспоживання та забруднення парниковими газами у Німеччині. Джерело

Із нинішньої ситуації та намірів зрозуміло, що обсяги використання вугілля у Німеччині скорочуватимуться, а при цьому падатимуть і обсяги імпорту ресурсу із Росії. Проте у випадку саме природного газу, ситуація є вкрай неоднозначною.

Серед традиційної енергетики, яка не зумовлює забруднення довкілля парниковими газами, є атомна.  Але Німеччина відмовилась від неї. У 2023, згідно планів, жодна АЕС не працюватиме в країні і дефіцит енергопостачання, який виникне доведеться замістити. Так, частково це буде здійснено за рахунок відновлюваних ресурсів. Проте сумнівно, що до того моменту будуть нарощені необхідні потужності генерації та акумулювання енергії, а особливо зважаючи на очікування скорочення вугілля. І тут в нагоді знову ж таки стане газ. Якщо говорити про плани значного розширення використання відновлюваних енергоносіїв із природоохоронних мотивів, то в Німеччині єдиним невідновлюваним для якого залишиться місце буде газ.

Тож, можливо і далі газ, проте все ж не російський?

Нині Німеччина є одним і найбільших споживачів російського газу: у 2017 р. країна спожила 53,44 млрд кубометрів блакитного палива від Газпрому (62,5 % від сукупного споживання). Відтак постає питання стосовно простоти заміщення таких об’ємів ресурсу. Відмова від російського газу з одночасним подальшим збереженням використання природного газу загалом означатиме  ширше використання інших джерел поставок. Проте під питання чи потужностей існуючих, а також нових шляхів постачання  газу  буде достатньо для покриття Німецького попиту на газ, який ростиме. До слова, у 2017 р. споживання природного у Німеччині зросло на 5,2 % – до 85,5 млрд кубометрів, а власний видобуток скоротився на 8 %.

Так, Німеччина може побудувати термінали для скрапленого природного газу, проте порівняно невисока собівартість видобутку газу в РФ дає можливість конкурувати із заокеанськими постачальниками СПГ за ціновим чинником. Для прикладу, зважаючи на вартість газифікації та доставки ресурсу із США, рентабельність такої діяльності близька до нуля; не даремно зараз в США ставлять акцент на потребі зниження витрат на зрідження газу. І зрозуміло, що російські компанії, перш за все Газпром, готові будуть демпінгувати, щоб не віддати ринок  новим чи вже існуючим постачальникам. Та і російський Новатек – новий гравець на ринку скрапленого газу, який набирає оборотів, теоретично цілком здатен постачати газ не лише до СПГ терміналів у Німеччину, але й інших країн Європи (хоч і європейський ринок наразі не є пріоритетним для Новатеку).

Чи відмовиться Німеччина від використання вже збудованого Північного потоку, серед власників якого є і європейські компанії Gasunie и Engie, а також німецькі E.ON та Wintershall? Мабуть, запитання риторичне. Так і “братська” Австрія увійшла в проекти видобутку газу у Росії. Важливо розуміти, що існуючі та потенційні шляхи постачання газу до Німеччини розглядатимуться радше варіантами диверсифікації постачань (так би мовити, про всяк випадок), аніж принципової відмови від російського ресурсу.

При цьому, слід розуміти,  рішення про “відмову від російського газу” не може походити від ефемерного суб’єкта: хтось повинен таке рішення прийняти і хтось реалізовувати. І потрібно усвідомлювати, що не варто очікувати рішень органів влади про таку заборону.

Так, цілковита правда, що новий уряд буде значно слабкішим адвокатом будівництва тісних відносин із Росією і сфері енергопостачань, аніж попередні, і нова коаліційна угода – чергове тому свідчення (про яку говориться у згаданій публікації DW). Проте, ще нещодавно, німецькі високопосадовці ледь не в один голос говорили, що Росія як постачальник енергоносіїв її цілком влаштовує, а “північні потоки” проекти суто комерційні, але не політично вмотивовані. Ще у лютому Меркель заявляла про те, що не бачить жодної загрози у будівництві Північного потоку 2. Варто згадати і реакції посадових осіб Німеччини та Австрії у відповідь на наміри США блокувати будівництво Північного Потоку 2. Політична кон’юнктура є доволі крихтою: немає жодних гарантій, що кілька років новий уряд Німеччини підтримуватиме розширення постачань газу із РФ. А тим часом, німецькі регулятори дають дозволи на будівництво цього газопроводу.

Проте, крім влади (яка не може напряму заборонити газопровід), є і ті хто будує та вико­рис­то­вуватиме газопроводи до Росії. Німецькі енергетичні компанії із зависною регулярністю нав­випередки заявляють, що для Німеччини Росія та Газпром зокрема такі партнери, що надійніших годі й шукати (без коментування причин до цього, просто факт). Згадати хоча б заяву німецької Wintershall (про те, що Росія була, є і буде найважливішим партнером компанії) вже після березневого конфлікту між Нафтогазом та Газпромом. Ці ж компанії під­три­мують досі Росію (і не лише добрим словом) у намірах будівництва нового газопроводу Північний потік 2. Звісно, з достатньо високою імовірністю можна очікувати, що з часом Німеччина почне диверсифікувати поставки газу. Проте, не варто очікувати карди­на­ль­ного скорочення ролі РФ у енергопостачанні Німеччини та низки західноєвропейських країн.

Замість підсумку. Не варто очікувати політичних рішень про різку та кардинальну відмову від російського газу у Німеччині. Наразі для цього немає передумов ані в енергетичному секторі країни, ані у загальній системі бізнес-інтересів. Слід розуміти, що у Німеччині та окремих європейських країнах на використанні газу, зокрема і російського зав’язне отримання великих як політичних, так і економічних дивідендів. Намір відмови Німеччини від атомної енергетики показав наскільки подібні процеси тривалі в часу з неодноразовим відкладанням остаточного результату. До того ж, скорочення споживання російського газу Європою означатиме зменшення потреби і в українській ГТС,  а отже не лише втрати доходів, а й рівня зацікавленості ЄС в Україні. Росія така само залежна від продажу ресурсів до Європи, як і Європа від цих ресурсів. І така взаємозалежність теж може бути використаною для стримування РФ у її агресивних діях.

Скорочена версія статті була опублікована на «Економічній правді»

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook, на страницу Украинского института будущего в Facebook, в Telegram, на Youtube

Сьогодні турецька армія разом зі своїми союзниками з про-турецького альянсу «Щит Євфрату» взяли під контроль місто Афрін – адміністративний центр однойменного курдського регіону на півночі Сирії. Бої за нього тривали лише кілька годин. Курдські загони «Сил народної самооборони» (YPG) практично не опиралися, а відступили з міста на південь убік підконтрольних сирійській владі територій. Разом із ними, з Афріна вийшли понад 20 тисяч цивільних, передусім – жінки та діти. Взяття Афріна стало фінальним ударом по курдському руху в північній Сирії і підвело риску під військову операцію Туреччини «Оливкова гілка», яка тривала 57 днів, з 20 січня 2018 року. Після того, як турецька армія та бойовики з про-турецьких фракцій увійшли до міста, президент Реджеп Таїп Ердоган поспішив оголосили про це на весь світ і повалився, що його операція завершена. Але взяття курдської твердині розповідає нам й інші історії, дещо про недалеке майбутнє Туреччини, її політику та долю самого Ердогана.

По-перше, взяття Афріна турецькими військами стало яскравою демонстрацією внутрішньої інформаційної політики Туреччини, адже захоплення курдського оплоту співпало з символічною для багатьох турків датою. Сьогодні – 103-я річниця перемоги Османської імперії над союзниками Антанти у битві при Галліполі у часи Першої світової війни. У підконтрольних турецькій владі ЗМІ активно педалюють цю тему, порівнюючи взяття Афріна з величчю «перемоги» над ворогами понад 100 років тому. Такий історичний символізм, у купі з піднесенням націоналістичної риторики, спрямований на внутрішнє споживання. До того ж, місто Афрін перебувало в облозі протягом останнього тижня. І те, що турецька армія штурмувала його саме сьогодні – навряд чи простий збіг обставин. Історичний ревізіонізм і відродження націонал-імперського дискурсу – характерна особливість правління Реджепа Таїпа Ердогана. Його концепція «підняття з колін» не сильно відрізняється від свого російського аналогу, лише меседжі та образи інші. Тому перша історія Афріна – це войовничий неоосманський імперіалізм під соусом відродження історичної величі та акумулювання усього негативу на конкретній нації – курдах.

По-друге, взяття Афріна відображає релігійні рефлексії Ердогана, які почали проявлятися за його правління лише протягом останніх кількох років. Захоплення курдського міста Ердоган представив як «Божу справу». У своєму виступі в Анкарі він процитував одну з сур Корану: «І ще для вас, віруючих, є й інша милість, яку ви любите: допомога від Аллаха та близька перемога, якою ви будете насолоджуватися!». Ці слова стали квінтесенцією усієї релігійної політики Ердогана, яку він так старанно плекав останні роки заради консолідації навколо себе якомога більшої кількості людей і мобілізації свого електорату для боротьби проти ворогів. Для Ердогана будь-яка боротьба проти будь-яких його опонентів – це свого роду завойовницький священний похід, в основі якого має бути джихад. Саме у такому сенсі турецький лідер сьогодні тлумачить свою місію, і саме таке (радикальне) тлумачення Корану лежить в основі його релігійно-історичної політики, яка має відродити велич і сакральність Османської імперії у формі сучасної Турецької Держави. Іншими словами, друга історія з Афріна – це релігійна війна Ердогана проти історичних ворогів, завоювання давно втрачених османських земель за вказівкою самого Аллаха.

По-третє, операція «Оливкова гілка» та штурм турецькою армією міста Афрін розповідають нам про політичну місію Ердогана як лідера Близького Сходу та усіх тюркських народів. Після перемоги в Афріні, він заявив, що тепер його армія піде на схід – убік міста Манбідж, ще однієї курдської твердині, а далі може захопили ще й місто Ракка. Політичні амбіції Ердогана у Сирії стали відображенням його прагнення закріпити роль Туреччини як регіонального лідера та провідника усіх мусульман. Розворот Анкари від Заходу на Схід – убік Азії – прекрасно вплітається у цю стратегію. Звідси й політичне протистояння між Туреччиною і країнами Заходу, які для Ердогана та його електорату поступово набувають старих, добре знайомих нам з історії образів підлих загарбників-хрестоносців, які хочуть тримати Туреччину слабкою заради своїх інтересів. А Анкара в цей час планує закріпити свої сфери впливу у північній Сирії та на півночі Іраку, щоб за нею визнали право впливати на політичні процеси на Близькому Сході. Тому третя історія Афріна – це Туреччина як регіональний лідер, куратор політичних процесів, який задає тон і ритм розвитку регіону та який може визначати долі цілих держав і народів.

По-четверте, геополітична складова військової операції «Оливкова гілка» давно пояснила нам, у чому полягає план Ердогана щодо Сирії: ліквідувати оплот курдського спротиву біля кордонів, закріпити свій вплив у північній Сирії, викарбувати кілька регіонів, які стануть офіційними «зонами впливу» на півночі країни, встановити на цих територіях власну адміністрацію і поступово перетворювати ці землі на турецькі шляхом демографічних, освітніх, культурних і релігійних змін. Взяття Афріна остаточно підвело під цим планом риску. Турецька влада захопила регіон, стабілізувала свій кордон, з`єднала свої сили на північному сході Сирії з анклавом бойовиків у провінції Ідліб на північному заході, змусила десятки тисяч курдів втекти на підконтрольні уряду території (а це додаткове джерело напруження) і встановила на цих землях власну адміністрацію і навіть місцеву «армію» — аналог Збройних сил Сирії, які назвали «Сирійською національною армією», ядром якої і стали всі про-турецькі фракції з альянсу «Щит Євфрату». Відтак, ця історія з Афріна – про геополітику та план Ердогана зробити з північної Сирії власний оплот, а згодом «продати» його на міжнародних переговорах із власною адміністрацією та «армією», які у такий спосіб пройдуть процес міжнародної легітимації.

Отож, що ці історії нам розповідають про майбутнє Туреччини? Насправді, ситуація дуже подібна до тієї, в якій опинилася і сучасна Росія. Культивування атмосфери ненависті в образі конкретного народу призвело до поляризації суспільства. Ердоган, як і Путін, мобілізував навколо себе різні верстви населення, одночасно задовольняючи їхні примітивні націонал-історичні «скрєпи» та відволікаючи увагу від більш нагальних проблем економічного та політичного характеру всередині країни. Президент Туреччини не просто відродив ідею «історичної величі» його держави як нової Османської імперії, але й замахнувся на релігійне домінування, намагаючись сформувати навколо Туреччини ореол захисниці мусульман і обраної Господом нації для боротьби з ворогами. Звісно, окрім ідеологічних і релігійних причин особисто Ердогана та його команди (зрештою, він відвертий ісламіст), була ще й політична необхідність відновлення такого дискурсу – вперше з часів Ататюрка. Вона насамперед полягала у тому, щоб мобілізувати навколо себе велику кількість набожних людей, які складають основу електорату партії президента, та консолідувати фракції сирійських ісламістів, які стали його сателітами у Сирії. Свою роль зіграло й протистояння Ердогана з його колишнім другом і наставником – проповідником Фетуллахом Гюленом. Реджеп Таїп Ердоган, особливо після невдалого заколоту у 2016 році, з усіх сил намагається продемонструвати, що його войовничий іслам набагато кращий за поміркований, реформаторський підхід Гюлена, який для сьогоднішньої Туреччини є тим самим «Степаном Бандерою» для Росії.

Такі релігійно-історичні та соціально-культурні нашарування на внутрішню і зовнішню політику Туреччини, вплетені Ердоганом у концепцію «обложеної держави», призводять до радикалізації самих прихильників президента і зростання соціального напруження всередині суспільства. Люди, яких постійно годують неймовірними шаленими історіями про національну велич і унікальність, а також протиставляють цілий народ іншим націям, яких таврують «ворогами», поступово втрачають зв`язок з реальністю і підсаджуються на це як на наркотик, кожен, звісно, по-своєму, залежно від рівня його полярності. Таким людям перестають бути цікавими теми, які не стосуються примітивної політики та розважальної сфери, і вони радіють перейменуванню вулиць, площ і будинків, руйнуванню пам’ятників, пафосним маразматичним церемоніям заміни меморіальної дощечки на будинку з однієї (на якій зображено якогось «зрадника» та «ворога народу») на іншу, більш прихильну лінії партії і населення, а також нескінченним, часто агресивним, дискусіям, у яких шукають історичну справедливість, що часто призводить до конфліктів з сусідами та іншими країнами. Звісно, все це виключно про Туреччину, а не про Україну. За останні 2 місяці турецька влада активізувала дискусії щодо геноциду вірмен, намагаючись виправдати історичну роль в цьому Османської імперії. Це призвело до поглиблення конфліктів з європейськими країнами. Крім того, два тижні тому Анкара перейменувала вулицю, на якій розташоване посольство США, на «вулицю Оливкової гілки» на честь військової операції проти курдів у Сирії. У самому Афріні, який сьогодні захопила турецька армія, першим же кроком повалили пам’ятник міфологічному герою-ковалю Каве з давньоіранських легенд, який до сучасних подій має таке саме відношення, як Росія до Київської Русі. Кадри з прикордонної з Сирією провінції Хатай, де китаєць-уйгур у військовій уніформі та кулеметом у руках оголошує священну війну Китаю, одразу є викликає питання: а куди ж підуть всі ці радикальні елементи, яких Ердоган набрав у про-турецький альянс, щоб створити ілюзію домінування в операції саме місцевого населення, а не турецьких військ? Куди діватимуться сотні і тисячі бойовиків з Сирії та інших країн світу, які приїхали на джихад або просто щоб заробити гроші?

Тим не менше, всі ці відео і символічні дії викликали хвилю «ура-патріотичних» настроїв у частині турецького суспільства, і це найстрашніший наслідок військової операції Туреччини в Сирії і загалом, її участі у цьому конфлікті.

Радикалізація населення, плекання ультраконсервативних цінностей, поляризація людей за схемою «зрада-перемога», постійне нагнітання атмосфери «обложеної держави» та «ворогів навколо», залучення численних хворих на голову монархістів («Бригади Султана Мурада»), націонал-імперіалістів (рух «Нур Ед-Дін Аз-Зангі»), нацистів («Сірі вовки») і просто ісламських екстремістів з числа сирійських антиурядових угруповань, решток терористів «Ісламської держави» та етнічних туркоманів врешті-решт поставить Реджепа Ердогана та його команду перед лицем набагато більшої загрози, аніж та, яку представляла ліберальна опозиція або навіть курди. Радикальні ісламісти, які вже зараз формуються як альтернативна Ердогану, стануть для Туреччини новим викликом, з яким турецькому лідеру доведеться боротися. Зараз він заграє з їхніми ідеями заради власних амбіцій та у контексті зовнішньополітичних подій у регіоні. Але навіть невелике послаблення риторики або бажання Ердогана поступитися чимось на переговорах зробить його вразливим для екстремістів. Хаос породжує ще більший хаос, а Ердоган самостійно підсадив частину народу на ці імперські ідеї і запустив маховик, який відтепер без кровопролиття зупинити буде складно. Для Ердогана наступають часи, коли він нарешті повністю синхронізується з найвідомішими історичними постатями Туреччини. Але інтрига полягає в тому, з ким саме: Мустафою Кемалем Ататюрком чи, наприклад, Ісмаїлом Енвер-пашою?

Фото: AFP

Подписывайтесь на страницу автора в Facebook, канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook, cтраницу Украинского института будущего в Facebook, в Telegram, на Youtube

16 марта в Украинском институте будущего прошла дискуссия о перспективах удвоения ВВП Украины за 5 лет. На какие секторы экономики нужно делать ставку? Почему Украина имеет совсем немного времени для запуска реформ? Какую цену придется платить за модернизацию?

На эти и другие вопросы отвечали  руководитель экономических программ Украинского института будущего Анатолий Амелин, эксперт UIF Яна Лаврик, а также руководитель политических программ UIF Юрий Романенко.

Не поленитесь и посмотрите весь эфир. Там очень много ответов на вопросы.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook, на страницу Романенко в Facebook, на Youtube, в Telegram. Страница Украинского института будущего в Facebook, в Telegram, на Youtube

Написати цей матеріал мене спонукала битва за регіон Східна Гута під Дамаском, яка триває вже третій тиждень. Про саму битву та її суть ви можете прочитати в іншому моєму матеріалі. Насправді, цей текст мав би вийти ще за часів, коли сирійська армія звільняла від антиурядових угруповань східну частину міста Алеппо у 2016-2017 роках. Але тоді в мене так і не дійшли руки написати його. Тим не менше, проблема, яку я підніму в цій статті, є дуже в важливою з огляду на аналіз ситуації у Сирії та ролі у ній Російської Федерації. Відносини між Москвою і Дамаском в Україні, на жаль, дуже мало вивчені та майже не висвітлюються. А якщо й представлені у ЗМІ, то лише у вигляді простої як двері схеми «хазяїн-сателіт», яка не відповідає дійсності та є одним з тих індикаторів, які свідчать про поверхневий погляд людини на ситуацію у Сирії і нерозуміння цього конфлікту. Для багатьох людей саме існування такої проблеми – це вже новина та несподіванка.

Битва за Східну Гуту під Дамаском, яка розпочалася ще наприкінці лютого, стала яскравим відображенням проблем, які існують у стосунках між Росією і сирійською владою. Сирія і Росія завжди мали різні погляди на ситуацію і на повоєнний устрій країни. І чим ближче Сирія до політичного врегулювання, тим глибшими стають розбіжності між Москвою і Дамаском щодо майбутнього держави та ролі в ній Башара Асада та його команди. Власне, саме про ці протиріччя і піде мова у моїй статті.

Чому саме Східна Гута?

На мій погляд, саме битва за Східну Гуту (офіційно операція називається «Дамаська сталь») стала апофеозом політичних та ідеологічних протиріч між Дамаском і Москвою, які перебували у відносно прихованій формі з 2015 року. Ця операція стала першою, яка вилила у публічний простір розходження між Сирією і Росією і стала невеликим прикладом майбутнього сирійсько-російського конфлікту, який масштабуватиметься на національний рівень. Але почнімо з іншої мізансцени і повернемося на пару місяців назад.

У середині січня сирійський генералітет і частина політичного керівництва Сирії на чолі з Башаром Асадом були роздратовані домовленостями між Туреччиною і Росією щодо сирійських курдів на півночі. Тоді Росія дала мовчазну згоду Туреччині розпочати військову операцію «Оливкова гілка», спрямовану на ліквідацію курдських «Сил народної самооборони» (YPG) в анклаві Афрін у провінції Алеппо. У такий спосіб Москва планувала натиснути на курдів, щоб ті погодилися передати свої території під контроль сирійської влади. Крім того, російська дипломатія завдала великий удар по союзу США та курдів, оскільки справедливо вважала, що вторгнення Туреччини поставить американців перед дилемою: зберегти стосунки з Анкарою як членом НАТО або надалі підтримувати сирійських курдів.

Військова ситуація у курдському анклаві Афрін на півночі Сирії станом на 15 березня: Жовтим – сирійські курди; Зеленим – сили бойовиків; Синім – території, захоплені турецькою армією з 20 січня; Червоним – сирійський уряд

В обмін на «зелене світло» з боку РФ, Туреччина погодилася закрити очі на операцію сирійських військ за підтримки РФ на сході провінції Ідліб. Але разом із тим, Анкара наполягла на тому, що сирійська армія не має наступати далі стратегічної авіабази «Абу Ад-Дугур», тобто на захід провінції Ідліб. Росія з цим погодилася і наказала сирійцям припинити наступ після взяття під контроль авіабази. Однак із цим не погодилися самі сирійці. Вони не просто захопили авіабазу, а й почали наступ далі на захід убік міста Абу Ад-Дугур і болота Ас-Сайхах. Крім цього, сирійські війська несподівано атакували позиції антиурядових угруповань на південному сході та південному заході провінції Алеппо, щоб з`єднатися зі своїми силами в Ідлібі. Це не сподобалося Туреччині, яка пригрозила відкрити вогонь по сирійських військах, якщо ті не зупинять операцію. Москва була змушена натиснути на уряд Асада, щоб той наказав військам припинити бої. Після кількох раундів переговорів сирійське військове командування не без роздратування припинило наступ. Але вони встигли захопити весь південний захід та схід провінції Алеппо та понад 12 населених пунктів за межами авіабази «Абу Ад-Дугур», включаючи однойменне місто.

Після прикрого для сирійської влади «договорняка» між Анкарою і Москвою і початку вторгнення турецьких військ до анклаву Афрін на півночі провінції Алеппо, розпочинається друга мізансцена у нашій розповіді. Із самого початку військової операції «Оливкова гілка» цікаво було спостерігати за заявами офіційного Дамаска та тривалим мовчанням Москви. Сирія зробила усе, щоб максимально продемонструвати у публічному просторі своє незадоволення турецько-російською угодою. Для сирійців це було зрадою їхніх інтересів, оскільки Москва фактично дозволила Туреччині окупувати частину сирійських земель на півночі. Дуже швидко Дамаск перейшов від заяв до дій. Першим же кроком стала відкрита підтримка курдських «Сил народної самооборони» (YPG). Їм дозволили перекидати підкріплення зі сходу до анклаву Афрін через підконтрольний уряду Алеппо. Це розлютило Туреччину, яка вимагала від Росії вплинути на Асада, щоб той припинив підтримувати курдів і тим самим розтягувати бойові дії. Росіяни зрозуміли, що зупинити Сирію не зможуть, а тому почали тиснути на сирійських курдів із тим, щоб ті погодилися на їхні умови передачі регіону під контроль центральної влади. Переговори затягнулися на цілий тиждень і зрештою зайшли у глухий кут.

І тут, нарешті, ми підходимо до Східної Гути. Вся ця операція із самого початку була ініціативою Дамаска. Сирійська влада вже давно планувала знищити оплот антиурядових угруповань поблизу столиці. Цей анклав заважав сирійському уряду та зв’язував величезну кількість військових ресурсів, не дозволяючи задіяти їх на інших ділянках фронту. Але після розгрому бойовиків сил «ІД» наприкінці 2017 року, питання Східної Гути знову актуалізувалося. Утім погляди на цей регіон у російських та сирійських військових були різні.

Спершу Росія підтримала цю військову акцію, але проблема полягала в тому, що у Москви та Дамаска були різні підходи до неї. У Кремлі цей наступ розцінювали більше як психологічний тиск на бойовиків і їхніх донорів – Саудівської Аравії і Туреччини. З огляду на партнерство між росіянами і турками на півночі Сирії, дратувати Анкару масштабною операцією зі знищення частини лояльних їй ісламістів було не на часі. Однак із цим не погоджувалися у Дамаску. Сирійські військові із самого початку планували остаточно закрити питання Східної Гути. Це спричинило конфлікт між генералітетом Верховного військового командування Сирії і російськими військовими радниками, які брали участь у плануванні операції «Дамаська сталь». І коли розпочалася операція, сирійська армія кинула всі свої сили на розгром бойовиків – не лише терористів «Аль-Каїди» з коаліції «Тахрір Аш-Шям» чи навіть непоступливих ісламістів з угруповання «Файлак Ар-Рахман», але й коаліцію «Армія Ісламу», яку спершу не планували чіпати. Кульмінацією протистояння між РФ і Сирією стала резолюція Ради Безпеки ООН, яку ухвалили одноголосно 25 лютого. Попри те, що Росія підтримала текст резолюції і сама брала активну участь у його доповненні, сирійський уряд виявив до неї нуль інтересу і продовжував операцію, навіть всупереч заклику Міноборони РФ розпочати мирні переговори з бойовиками.

За останні 2,5 тижні бойових дій сирійські війська зуміли повернути під контроль понад 70% території Східної Гути, оточити штаб-квартиру бойовиків коаліції «Армія Ісламу» — місто Дума і домовитися про часткову евакуацію ісламістів з регіону в обмін на капітуляцію і обмін полоненими. Навіть переговори між бойовиками та сирійською владою стали можливим лише після втручання російських посередників.

Ситуація у регіоні Східна Гута під Дамаском: Червоним – сирійська армія; Зеленим – сили бойовиків; Синім – території, захоплені сирійськими військами з 25 лютого

Різні заяви Росії та Сирії під час боїв у Східній Гуті, недолугі виправдання Москви після звинувачень Заходу в ескалації конфлікту та відверто войовничі висловлювання сирійських політиків продемонстрували, наскільки різними є підходи обох країн до майбутнього Сирії, переговорів з бойовиками та загалом до врегулювання ситуації. У чому суть таких розбіжностей? Відповідь варто шукати частково в інтересах провідних гравців Сирійської шахівниці, а частково й у глибинних політично-філософських і соціально-культурних маркерах сирійського суспільства та політичних еліт, які абсолютно не корелюються з цінностями та мисленням росіян і європейців загалом.

Арабський націоналізм у Сирії

Націоналізм завжди був цікавою особливістю сирійської внутрішньої та зовнішньої політики. А з приходом до влади в Сирії партії «БААС» у 1940-х роках арабський націоналізм став державною ідеологією, ідеї якої культивували для мобілізації населення проти ворогів, насамперед – США, Ізраїлю та Франції як колишньої метрополії. З часом арабський націоналізм став основним компонентом, який склеював націю як фундамент сучасної Сирійської Арабської Республіки. Окрім консолідації населення навколо захисту власної ідентичності та історії, арабський націоналізм був спрямований проти будь-яких форм релігійного сектантства. Духовенство та націоналісти – такими були дві основні сили, що боролися між собою у багатьох країнах арабського сходу. Сирія не була виключенням.

У часи «холодної війни», особливо під час війни СРСР в Афганістані, Сполучені штати та їхні союзники активно використовували радикальний іслам і духовенство як інструменти свого впливу та протидії своїм ворогам. Через це арабський націоналізм швидко набув антиамериканського характеру і згодом почав асоціюватися з боротьбою із впливом США в будь-яких його проявах. А після того, як Сполучені штати кілька разів втрутилися у сирійську внутрішню політику, організувавши низку військових переворотів, сирійці стали особливо радикальними у своєму націоналізмі щодо Вашингтона та його союзників. Це зблизило їх з Москвою, завдяки чому саме Сирія лишалася одним з найбільш вірних союзників СРСР, а пізніше РФ.

Сьогодні Сирія – це одна з небагатьох арабських країн, яка з кінця Першої світової війни встигла сформуватися як нація, попри те, що кордони держави були намальовані європейцями штучно, і арабський народ став розділеним у межах різних «націй»: іракської, сирійської, йорданської, ліванської, яких раніше не існувало. Але Сирії вдалося сформувати фундамент для власної національної ідентичності. Якщо ви поїдете в Сирію, то дуже часто будете чути саме про «сирійців», а не «арабів», на відміну від, скажімо, тих же мешканців сусіднього Лівану. У часи правління президента Хафеза Асада, а пізніше його сина Башара, Сирія остаточно стала провідною країною, яка плекала націоналістичні ідеї в арабському світі. Тому Сирію часто вважали однією з найбільш радикальних у питаннях захисту прав палестинців, війни з Ізраїлем, протистояння США тощо.

Президент Сирії Хафез Асад (1970-2000)

Як це не парадоксально, але сьогодні Росія стикається у Сирії саме з тим феноменом, який багато десятиліть поспіль грав на користь Кремля у його протистояння з Заходом. Сьогодні ж, із сотнями військових на сирійській землі, десятками літаків у небі та перманентними політичними зустрічами з сирійськими елітами Кремль з головою занурився у царство арабського (а радше сирійського) націоналізму. За іронією долі, те, що сформувалося як найпотужніша зброя проти американців, почала бити вже по росіянам, але, звісно, не так сильно, як по США з огляду на відповідний історичний бекграунд.

Причина доволі проста – деградація кадрів у РФ. У часи «холодної війни» СРСР мав одну з найпотужніших шкіл підготовки дипломатів саме на східному напрямку. Арабісти і тюркологи були головною ударною силою радянського МЗС, які знали підходи до багатьох арабських лідерів, уміли грати на їхніх емоціях та інтересах, а також блискуче розігрували «націоналістичну карту», особливо під час конфліктів арабів з Ізраїлем. Але після розпаду СРСР, нова Росія почала переорієнтацію на європейський та американський напрямки. По-перше, після низки антикомуністичних революцій у країнах Східної Європи та у Балтії, російське керівництво вирішило, що їм не вистачає кадрів, які б допомогли утримати ці держави в російській орбіті та не допустити їхнього входження до НАТО. А по-друге, чимало кадрів з числа арабістів до того моменту просто пішли з життя через свій похилий вік. Власне, тому, на момент 2011 року притомних і дійсно професійних дипломатів-арабістів у РФ лишилося зовсім небагато, а нового покоління не було. Відтак, виникла криза комунікацій між РФ та Сирією, яка, втім, не була критичною, адже трималася на певному досвіді двосторонніх стосунків. Але посилення арабського націоналізму поглибило проблему.

Для сирійців їхня земля і територія, прапор, назва країни – це священні речі, основа державності. З початком конфлікту в Сирії у 2011 році відбулася потужна консолідація сирійського населення навколо ідеї захисту батьківщини від зовнішніх і внутрішніх ворогів, стримування радикального ісламізму (історичного ворога націоналістів) та збереження власної домівки та землі. Поляризація населення призвела до часткової радикалізації як націоналістичних, так і ісламістських поглядів громадян, особливо в умовах надзвичайно агресивної і однією з найпотужніших в історії інформаційно-пропагандистських війн. По мірі зростання інтенсивності боїв, сирійська влада мобілізувала населення, культивуючи націоналістичні погляди, проектуючи їх на ворогів: турків, ізраїльтян, американців, європейців, саудівців тощо. До речі, війна в Сирії стала першим випадком, у межах дискурсу якого ворогом арабського націоналіста був інший араб – умовний «саудит». Сьогодні в Сирії антагонізм стосовно мешканців нафтових монархій Затоки – безпрецедентно високий і по-своєму парадоксальний, адже раніше той же ісламізм не мав конкретної національної належності, а був спільним ворогом для усіх прихильників світського, переважно військового, правління.

Радикалізація сирійського суспільства призвела до трансформації основних державних надбань – землі, Конституції, назви, прапору, гімну – у своєрідні сакральні артефакти, втрата яких означає втрата країни. Тому і вся державна пропаганда почала просувати ідею «повернення всіх сирійських земель до останньої» після того, як у 2016 році уряд за підтримки РФ та Ірану почав поступово повертати території під свій контроль, а дезінтеграція Сирії, про яку заговорили у 2013-2014 роках, була відкладена. Не дивно, що сирійський уряд був розлючений ініціативами Росії щодо змін до Конституції Сирії, однією з яких є зміна назви країни з «Сирійської Арабської Республіки» на просто «Сирійську Республіку».

Проурядова демонстрація на підтримку Башара Асада у центрі Дамаска, 28 листопада 2011 року

Відтак, із «накручуванням» націоналістичних ідей, Росії, яка почала безпосередньо працювати з сирійцями на місцях, стає все складніше співпрацювати зі своїми союзниками без шкоди їхнім національним почуттям. Москва із самого початку планувала завершити конфлікт саме політичним врегулюванням і «торгами». А для араба (особливо сирійця, як вони самі про себе кажуть – авт.) якісь підкилимні «торги», інтриги – це все справа негідна, нечесна та більше притаманна європейцям і, від нещодавна, саудитам. Основний інтерес сирійських націоналістів, до яких належить більшість сирійського політичного класу – повернення всіх земель під контроль влади та відродження статусу-кво до 2011 року. А торгівля землями і територіями, мовляв, не для них. Отож, сирійський націоналізм – перша перешкода, з якою Росія стикнулася у Сирії у ході своєї військової кампанії та в умовах зміни поколінь дипломатів.

Людський фактор і кровна помста

Як відомо, на Близькому Сході людський фактор відіграє неймовірно величезну роль. Це не той регіон, де державні інститути тримаються на системі стримувань та противаг, яка утримує лідерів у загальноприйнятих рамках політичної гри. В арабському світі лідер – це харизматична, сильна, вольова особистість, бажано – лікар або військовий, який має «сильну руку». Такий історичний образ дуже сильно впливає на погляди людей, їхнє ставлення до політичних лідерів та відносини між країнами. Свого часу президенти Іраку та Сирії Саддам Хусейн та Хафез Асад не порозумілися між собою саме через міжособистісну неприязнь. На Близькому Сході, якщо ви не вмієте публічно виступати, вести за собою натовп і показати свою міць, тоді вам не місце у політиці, принаймні на вищих посадах у державі.

Особисті стосунки та традиції завжди грали вирішальну роль у багатьох ситуаціях. Сирія не є виключенням з правил, попри те, що країна вважалася однією з найбільш прогресивних. Коли Башар Асад став президентом Сирії після смерті свого батька Хафеза у 2000 році, частина старих еліт – соратників померлого президента – виступила проти цього. Вони вважали Башара занадто інтелігентною, м`якою і безхарактерною людиною. А експрес-курс Асада у Військовій академії не змінив ситуацію. Тому не дивно, що перші роки правління Башара Асада позначилися внутрішньополітичним протистоянням двох фракцій – людей, які лишилися лояльними Башару, та частини «старої гвардії», які не хотіли з цим миритися. Кульмінацією боротьби стала відставка багаторічного міністра оборони Сирії Мустафи Тласа, який втік до Франції. На його прикладі яскраво показана роль міжособистісних комунікацій у сирійській політиці. Мустафа Тлас був одним з найбільших соратників Хафеза Асада та його найкращим другом. Але він завжди захоплювався не офтальмологом Башаром Асадом та його дружиною-британкою, а старшим сином президента – Басілем Асадом, який, власне, і мав стати главою держави після смерті батька. Але автокатастрофа у 1996 році зірвала ці плани. Відповідно, вже тоді питання відносин між Мустафою Тласом і новим сирійським лідером було приречене. До речі, сам екс-міністр оборони після початку війни в 2011 році став на бік антиурядових сил, «розкачав» ситуацію у його рідному регіоні – місті Растан на півночі провінції Хомс, а його син – бізнесмен та продавець зброї – налагодив поставки бойовикам з ОАЕ.

Крім міжособистісних зв’язків, важливе місце у суспільстві в сирійців відіграє кровна помста. Хоча останнім часом Сирія поступово почала відмовлятися від цих традицій, війна все змінила. На тлі зростання патріотичних і націоналістичних настроїв, питання зради стало для багатьох особистою справою. Це насамперед стосується Східної Гути та коаліції «Армія Ісламу». Переважна більшість бойовиків цього угруповання – місцеві сирійці. Бої на цьому напрямку тривають вже 7 років. Тут полягло надзвичайно багато сирійських солдатів і найбільше офіцерів, аніж будь-де у Сирії. Тому для багатьох сирійських військовослужбовців Східна Гута – це така собі «справа честі», необхідність її звільнити від антиурядових угруповань сама по собі зрозуміла і не має перебувати під питанням. А спроби Росії домовитися та «виторгувати» майбутню долю анклаву в інших регіональних гравців викликала у Дамаска лише роздратування. Тому спроба РФ включити коаліцію «Армія Ісламу» до бодай якого-небудь політичного процесу зустрічала лютий опір з боку сирійської влади. Отож, внутрішні локальні комунікації між громадами та особисті зв’язки між людьми стали для Росії другою перешкодою для реалізації своїх планів з врегулювання ситуації у Сирії.

План Путіна щодо Сирії та іранський інтерес

Третя перешкода – це Іран. Шляхом прямого військового втручання у конфлікт у 2015 році, Росія зуміла врятувати сирійський уряд на чолі з Башаром Асадом і кардинально змінити баланс сил на його користь. Розпочавши свою гру, РФ активно вибудовувала різноманітні регіональні альянси і, зрештою, їй вдалося перемогти у дипломатичній війні зі США та нафтовими монархіями. Росія добилася ситуативного союзу з Іраном і зуміла перетягти Туреччину з прозахідного до проросійського табору. Відтепер всі політичні питання навколо Сирії вирішуються у трикутнику Москва-Анкара-Тегеран. Але диявол, як відомо, криється у деталях.

Попри свій ситуативний союз, усі три країни мають власні інтереси та цілі у війні в Сирії. Головна проблема для Туреччини – «курдське питання». Анкара планує ліквідувати загрозу сирійських курдів на своїх кордонах і сформувати «зони безпеки» у прикордонних територіях, лишивши ці сирійські території під своїм контролем. У стратегічній перспективі ці землі можна буде або «продати» на міжнародних переговорах разом із лояльною місцевою адміністрацією, керівництво якої включать у політичний процес, або лишити собі, поступово змінюючи демографію населення та заселяючи території туркоманами.

Росія планує добитися міжнародних політичних переговорів у Сирії і зафіксувати свої здобутки, в тому числі свою домінуючи роль у регіоні Леванту. Тріумфом для Москви має стати таке визнання з боку США та ЄС. Крім того, у Росії чітко усвідомлюють, що об`єднати країну, як це було до 2011 у самій Сирії. Це яскраво проявилося під час великої конференції Конгрес народів Сирії у січні 2018 року в Сочі. Тому ставка Кремля була зроблена на збереженні Башара Асада при владі як гаранта внутрішньополітичної стабільності та поступовій федералізації країни, насамперед – урахуванням інтересів сирійських курдів. На відміну від 2015 року, сьогодні президент Сирії Башар Асад не відчуває себе на межі краху, а навпаки – активно культивує ідею «тотальної перемоги» та повернення всіх територій під контроль центральної влади. Якщо у Москві розглядають політичні поступки одразу кільком гравцям у регіоні – Туреччині, Ізраїлю, курдам, то Дамаск готовий надати певну обмежену автономію лише сирійським курдам. Так само якщо Росія розглядає для Сирії «ліванську модель» поділу влади (президент – християнин, прем’єр-міністр – суніт, спікер – шиїт), то для Дамаска це абсолютно неможливо, та й не має сенсу, адже проблеми міжрелігійної ворожнечі в Сирії не такі великі, як у Лівані. Зрештою, не релігія хвилює Москву, цей крок – чисто політична поступка для залучення різних локальних гравців до переговорів. Але сирійська влада вважає такий крок небезпечним, адже, на їхню думку, це грає на користь пропагандистам, які намагаються маніпулювати релігією, представляючи цей конфлікт як «релігійний».

Але розбіжності у поглядах на політичне майбутнє Сирії існують не лише у Москви та Дамаска. Проблемою стали інтереси ще одного впливового гравця – Ірану. Офіційний Тегеран з самого початку конфлікту підтримував сирійський уряд у межах загальної регіональної війни з Саудівською Аравією та Ізраїлем. Однією з основних геоекономічних задач Ірану була побудова газопроводу через Сирію та Ліван до Середземного моря, щоб вийти на Європу. Для РФ така газова конкуренція є неприйнятною, тому Кремль не поспішає виводити свої сили з Сирії повністю. Крім того, Росія намагається балансувати між інтересами Ізраїлю, з яким підтримує доволі непогані стосунки, та Ірану. Останній активно розбудовує логістичні комунікації зі своїми головними союзниками на місцях – шиїтським рухом «Хезболла» у сусідньому Лівані. Це непокоїть Ізраїль, який вже розробив план створення «зон безпеки» на кордонах з Сирією. На відміну від Ірану, який налаштований агресивно проти ізраїльських сил, Російська Федерація частково поділяє занепокоєння Тель-Авіва присутністю про-іранських загонів у прикордонних районах західної Сирії. А тому коли сирійські системи ППО збили ізраїльський літак F-15 над Західною Гутою, Москва робила усе, щоб не псувати стосунки з Тель-Авівом і владнати ситуацію мирним шляхом.

Президент РФ Володимир Путін і президент Ірану Хасан Роухані на зустрічі у російському Сочі, 9 липня 2015 року

Іран є одним з найбільших союзників сирійської влади. Вплив Тегерана на механізм ухвалення рішень у високих кабінетах Дамаска іноді навіть більший, аніж у росіян. А враховуючи вищеописані кадрові та комунікаційні проблеми РФ у спілкуванні з сирійцями, Іран часто переграє Москву. Наземні сили Ірану відіграють у Сирії набагато більшу роль під час численних військових операцій. Кількість про-іранських бійців на землі за різними даними сягає 8-10 тисяч бійців. Єдина перевага Москви – це домінування у небі та поставки зброї, особливо важкої техніки. І чим меншою стає загроза Асаду з боку різних антиурядових структур, тим менш доцільною стає підтримка росіян та їхня присутність у Сирії. Тому, по-суті, Росії навіть вигідно тримати Асада «у тонусі» та зберігати певні оплоти нестабільності, які загрожуватимуть його владі, щоб не допустити перетворення РФ на політичний непотріб.

У ході конфлікту Росія та Іран зуміли сформувати непоганий воєнний альянс. Зокрема посилилася співпраця між росіянами та шиїтським рухом «Хезболла». Але якщо у 2015 році ця співпраця була актуальною і доречною, то у 2018 році, по мірі зменшення інтенсивності боїв, Росія все менше потребує допомоги Ірану. Путін поступово переходить з військового до політичного рівня врегулювання ситуації. А цей формат не передбачає участі в ньому бійців войовничого руху «Хезболла», для якого приготували набагато меншу роль у повоєнному житті Сирії, аніж вони того прагнуть.

У цьому контексті битва за Східну Гуту під Дамаском стала протистоянням між російськими та іранськими військовими радниками. Тегеран активно підтримує націоналістичну риторику сирійських генералів, і виступає за ліквідацію усіх можливих оплотів антиурядових сил у Сирії, окрім курдів. Також Іран вороже ставиться до військових авантюр президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана, що ще більше загострює стосунки між союзниками на переговорах трикутника Тегеран-Москва-Анкара. А після завершення основних бойових дій, почнеться гонка союзників за тим, хто матиме найбільшу частку в кампанії з відновлення та реконструкції країни, а від цього залежить й подальший вплив на сирійський уряд.

Чому Башар Асад стає проблемою для Кремля?

Зближення президента Сирії Башара Асада та його команди з Іраном є прямою загрозою амбіціям Росії, адже підриває плани Путіна щодо подальшого політичного врегулювання ситуації. Відповідно, Башар Асад та його уряд поступово стають реальною проблемою для Кремля. Риторика сирійського лідера щодо «перемоги» над усіма та його радикальний анти-турецький та антиамериканський запал руйнує складні, але хиткі, російські «договорняки» та заважає Москві «підніматися з колін» так, як вони цього хочуть. Мало хто знає, але у Росії навіть був свій претендент на посаду президента Сирії як альтернатива Башару Асаду, якщо той вийде з-під контролю – віце-президент Сирії Фарук Шараа. Але коли в Дамаску дізналися про це (можливо, й не без допомоги з боку іранської розвідки), Шараа був затриманий та відправлений під домашній арешт. Його вже давно не бачили на публіці, а самому віце-президенту вже 79 років, і росіяни покинули ідею просування цього політика на вищий щабель влади.

Віце-президент Сирії Фарук Шараа

Битва за Східну Гуту стала важливим дзвіночком для Кремля. Ще у листопаді 2017 року, коли у Москві відбулася зустріч між президентом Сирії Башаром Асадом і президентом РФ Володимиром Путіним, обидва лідери розійшлися щодо свого бачення майбутнього Сирії. Путін тоді заявив, що «військова операція майже завершена і треба думати про довготривалу політичну угоду». Але Асад та його радники цілком відверто дивувалися, мовляв, навіщо нам політична угода, якщо ми вже перемогли? Це зокрема стосувалося тих оплотів бойовиків, які ще лишилися у Сирії і втратили свою міць – провінцію Дараа, провінцію Ідліб, східну частину гірського масиву Калямун. Сирія та Іран активно виступають за силове зачищення цих регіонів, адже цим бойовикам, за логікою сирійців, торгуватися нічим, а сенс їхнього консервування в межах цих територій – нульовий. Однак у Москві думають інакше. На думку російських дипломатів, ці оплоти можуть бути предметом торгу з іншими регіональними гравцями. Таке саме розходження у поглядах між Москвою і Дамаском щодо частини сирійської політичної опозиції, яка бере участь у міжнародних переговорах. Дамаск й досі не погоджується зустрічатися з ними напряму, лише через представника ООН. А деякі опозиційні структури сирійці відкрито зневажають і бажають їхнього знищення, особливо це стосується про-саудівського «Вищого комітету з переговорів» на чолі з Насром Аль-Харірі.

Політичні та ідеологічні протиріччя між Сирією і Росією вже проявляються у публічному просторі. Під час Валдайського форуму в Росії міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров цілий виступ присвятив саме миротворчим зусиллям РФ в об`єднанні різних політичних сил Сирії заради врегулювання ситуації в країні. Натомість буквально після його виступу радниця президента Сирії Бусайна Шаабан заявила, що Дамаск очікує «повної перемоги» над ворогами. Навіть у заключному документі Валдайського форуму росіяни не без роздратування зазначили: «Частина політичної еліти Сирії вочевидь розраховує отримати більше дивідендів від військового розв`язання конфлікту, аніж якщо б вони отримали від переговорів».

Чим більше Іран штовхає сирійський уряд убік військової перемоги та свого обмеженого варіанту автономізації курдських земель, тим глибше Росія втягується у конфлікт і тим складніше їй вести переговори зі США. Адже основним завданням Москви врешті-решт є укладання «великої угоди» з Вашингтоном, яка б засвідчила домінуючу роль РФ як мінімум у Сирії, як максимум – у регіоні Леванту. Башар Асад у цій схемі може стати перешкодою, адже можливостей у нього зірвати будь-які переговори – купа. Він усвідомлює, що Росія зараз не може покинути його або зменшити свою присутність, оскільки ситуація й досі складна та непередбачувана, а контури «великої угоди» ще навіть не намальовані. Тому Дамаск активно «виляє» Росією, неначе «хвіст виляє собакою», намагаючись вижати максимум від того часу, який йому лишився до етапу мирних переговорів. Битва за Східну Гуту – яскравий приклад того, як Асад втягнув у це Росію і добився ліквідації ненависного йому анклаву бойовиків – останнього «саудівського оплоту» у Сирії.

Командувач елітних сирійських підрозділів «Тигри», генерал-майор Сугейль Аль-Хасан приймає нагороду від російських військових на авіабазі «Хмеймім»

Після Східної Гути будуть ще кілька подібних «битв» — за Ідліб, за провінцію Дараа, за регіон Кунейтра, за східний Калямун. Але найбільшою і найтяжчою для ірансько-російсько-сирійського альянсу стане битва за реконструкцію Сирії. За оцінками Світового банку, Сирії знадобиться від 200 до 350 млрд. доларів на відбудову після війни. Реконструкція – це можливість для тих, хто нею займається, змінити баланс сил на локальному рівні у великих містах. Тому між Росією та Іраном розгорнеться справжня боротьба за урядові тендери. А західні країни – Євросоюз та США – опиняться перед цікавою дилемою: інвестувати у відбудову Сирії і тим самим допомогти сирійській владі або відмовитися співпрацювати з Дамаском, але внаслідок цього втратити ще більше впливу на цей регіон.

Враховуючи ці тенденції у Сирії, я вважаю, що Росія зараз стоїть перед дилемою: підтримати Іран та Сирію у їхньому радикальному плані підвищити ставки та завоювати решту оплотів антиурядових угруповань або ж натиснути на Дамаск з тим, щоб почати політичний процес вже у цьому році. Це означає, що ми можемо побачити один з наступних сценаріїв розвитку подій:

Сценарій №1. Росія стримуватиме вплив Ірану посилюючи свою участь у конфлікті і домовиться з Башаром Асадом, який стане її головним союзником на Близькому Сході. Він погодиться на зміни до Конституції в обмін на обіцянку, що його не змусять піти у відставку. У цьому випадку вплив Ірану у західній Сирії зменшиться, а Москва може навіть «проковтнути» обмежену військову операцію Ізраїлю та США проти «Хезболли» у південному Лівані. Також Росія підтримає нові санкції ЄС проти Ірану у зв’язку з його ракетною програмою, щоб ослабити вплив Тегерана.

Сценарій №2. Башар Асад підпаде під більший вплив Ірану та стане занадто самостійним. Тоді його можуть замінити на іншого політика. Прямо зараз Москва приглядається до кількох вищих сирійських генералів, включаючи легендарного генерал-майора Сугейля Аль-Хасана, які мають достатній рівень внутрішньої легітимності. Це погіршить відносини Москви і Тегерана, що може завершитися або домовленістю між ними, або конфронтацією, якщо Іран не прийме нового сирійського лідера.

Сценарій №3. Росія домовиться з Іраном про початок політичного процесу. Башара Асада залишать на посаді, але лише не перехідний період, після чого він піде у відставку. Далі почнеться боротьба між Іраном та Росією за нового сирійського лідера. Якщо компромісну фігуру не оберуть, ситуація ризикує вийти з-під контролю.

Подписывайтесь на страницу автора в Facebook, канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook, cтраницу Украинского института будущего в Facebook, в Telegram, на Youtube

В последнее время тема RAB-тарифов и RAB – регулирования электроэнергетики стала очень популярной, высказываются позиции «за», позиции «против».  Мы решили разобраться.

RAB — новый стимулирующий тариф на передачу электроэнергии на основе регуляторной нормы дохода — Regulatory Asset Base (RAB), который предлагается для внедрения в Украине.

В чем проблема?

Энергетическая инфраструктура Украины находится в опасно запущенном состоянии. Уровень износа электрических сетей облэнерго составляет 60-70% (1)  С каждым годом подстанции все больше устаревают, обрываются провода и ломаются опоры линий электропередач (ЛЭП).

Если не проводить капитальные ремонты, не инвестировать в обновление сетей, украинцы останутся без света или будут ставить собственные генераторы.

Уже сегодня даже в г. Киев, и особенно в близлежащих пригородах столицы, аварийные отключения света несколько раз в месяц вполне обыденное явление.  Дальше – только хуже. Просто представьте, что значит отключение света в медицинском учреждении, например, во время операции.

Перепады напряжения из-за плохого состояния сетей приводят к сокращению срока эксплуатации и выходу из строя бытовой техники и электроприборов. Т.е. в конечном итоге материальные потери несут потребители эл/эн.

Потребность в инвестициях на модернизацию и строительство сетей в перспективе 5 лет оценивается самими компаниями и экспертами отрасли в 15-20 млрд. грн. в год (2), в то время как за последние 5 лет инвестиции облэнерго составляют 2-4 млрд. грн. в год (3). 

Если, например, во Франции энергопоставляющие компании могут взять кредит в банке под относительно невысокий процент или разместить облигации, то у местных облэнерго доступ к финансированию ограничен. Стоимость кредитных ресурсов в Украине превышает 20-25%. Доступ к внешним рынкам для украинских компаний закрыт. Фондового рынка в Украине как такового нет.

Какие могут быть источники финансирования инвестиций облэнерго:

• Средства государства. Однако опять же это будут средства из Бюджета, а соответственно деньги налогоплательщиков.
• Инвестиционная составляющая к тарифу на передачу электроэнергии, устанавливаемая регулятором отрасли.
• Кредитный ресурс. Важно понимать, что компонента тарифа на передачу может вырасти на стоимость кредитов (25-30%).
• Средства собственников. Но любой предприниматель будет стараться вернуть инвестиции за счет выручки, а соответственно, повышения цены на свои услуги, в нашем случае — передачу электроэнергии.  Т.е. по сути это будет та же инвестиционная надбавка к тарифу, только определять ее будет сам собственник, а не регулятор.

Украина выбрала второй путь — введение стимулирующего тарифа на передачу электроэнергии на основе регуляторной нормы дохода — RAB. 

Задумываетесь ли Вы о том, сколько мы платим за доставку электроэнергии от генерирующей станции к нашему дому, офису, образовательному учреждению и т.д. Как формируется тариф и какая себестоимость данной услуги. Какие риски мы несем в случае недофинансирования отрасли или, например, ее стагнации из-за износа электросетей.

Сколько платят украинцы за передачу электроэнергии

Передача электроэнергии – это обычная услуга, такая же, например, как доставка посылки Новой Почтой.

Передача электроэнергии от производителя до пунктов подключения местных электросетей осуществляется магистральными электросетями, которые принадлежат государственному предприятию НЭК «Укрэнерго».

Передача электроэнергии местными электросетями конечным потребителям осуществляется частными энергопоставляющими компаниями – главным образом «облэнерго».

Тарифы на передачу электроэнергии устанавливает регулятор отрасли – национальная комиссия регулирования энергетики (НКРЭ).

В 2017 г. средневзвешенный тариф на передачу электроэнергии промышленным потребителям составил ориентировочно 0,16 грн./кВтч или менее 10% в розничном тарифе на электроэнергию (1,68 грн/кВтч).

Как формируются тарифы облэнерго на передачу электроэнергии

Тарифы на передачу электроэнергии сегодня в Украине формируются на основе методики «затраты + норма рентабельности».

Причем норма рентабельности рассчитывается, как процент от затрат облэнерго.

Чем плоха действующая методика «затраты +»

Недостатки действующего тарифообразования:

1. Облэнерго не могут управлять прибылью, используя такие инструменты как снижение себестоимости и управление ценой (тарифом) на электроэнергию.
2. У облэнерго нет мотивации сокращать текущие расходы. Наоборот, они заинтересованы в увеличении расходов, чтобы максимизировать прибыль.
3. У облэнерго нет мотива «тянуть» провода в отдаленные районы, небольшие населенные пункты, села и т.д. Это довольно хлопотно и проблематично, а так как потребление электроэнергии там – небольшое, то подобные инвестиции нередко будут экономически нецелесообразными. А, как известно, отсутствие коммуникаций – нередко помеха в экономическом развитии региона.
4. Доступ к инвестиционным ресурсам у энергопоставляющих компаний сильно ограничен.  Норма рентабельности, закладываемая в тариф, не обеспечивает компаниям прибыль в объеме достаточном для финансирования инвестиций. Кроме того, имеет место откровенный волюнтаризм и источник коррупции. Какую норму рентабельности согласовывать отрасли?

При тарифообразовании «затраты +» единственным управляемым рычагом воздействия на денежный поток облэнерго является снижение технических потерь электроэнергии в сетях ниже нормативных. Это еще один источник финансирования инвестпрогамм облэнерго.  Но для снижения потерь тоже нужны инвестиции в реконструкцию и модернизацию сетей. В итоге получаем замкнутый круг и постоянное недофинансирование отрасли.

Решение проблемы начинается с ее осознания.

Привлечь инвестиции в отрасль может помочь альтернативный RAB-тариф

RAB – регулирование применяется в США, Канаде Австралии, всех странах ЕС, в том числе в Чехии, Словакии, Венгрии, Польше, Румынии, Болгарии. Т.е. практически во всем цивилизованном мире.

Привлечь инвестиции в отрасль и в Украине поможет введение тарифообразования на передачу электроэнергии на основе регуляторной нормы дохода — RAB. Если упрощенно, расчет осуществляется по методу «Затраты + Возврат инвестированного капитала + Доход на инвестированный капитал». Сравните с действующим методом — «затраты + % от затрат»

Смысл в том, что благодаря установленной норме доходности, компании, а не их не акционеры, получают ресурс для строительства, реконструкции и модернизации подстанций и ЛЭП.

В течение первого периода – а это 3 года – не менее половины «RAB — наценки» к тарифу и всю амортизацию компания обязана инвестировать. Если за 3 года первого периода проинвестировать всю амортизацию и половину RAB, то сумма основных фондов компании обновится ориентировочно на 30-40% и сформируется достаточный объем для реинвестирования амортизации.

Преимущества RAB-регулирования

1. RAB стимулирует инвестиции, а значит являетсядрайвером роста украинской экономики. Для обновления энергетической инфраструктуры нужно будет использовать украинские комплектующие материалы. Вырастет спрос на трансформаторы и прочую электротехническую продукцию украинского производства, спрос на услуги по проектированию и монтажу систем электроснабжения.  Возникнет мультиплицирующий эффект, который через смежные отрасли позволит экономике развиваться.Объем дополнительных инвестиций энергопоставляющих компаний при переходе на RAB — тариф, по оценкам UIF, составит$400-800 млн. в год. Это позволит генерировать дополнительно $1,0-2,5 млрд. ВВП в год, что обеспечит 0,8-1,5% реального роста экономики Украины, создание новых рабочих мест и повышение доходов работающего украинца в среднем на $45-80 в год.
2. RAB стимулирует строительство и обновление сетей. При RAB-тарифе компания будет заинтересована в повышении инвестиций. Поскольку ее прибыль будем тем выше, чем выше стоимость активов (инвестированного капитала). Это даст надежду, что компании будут подключать не только тех потребителей, которые привлекательные в данный момент, но и работать на перспективу.

Кроме того, RAB-регулирование позволит составлять планы развития сетей в регионе в рамках многостороннего диалога: компания, громада и местная власть. Логика в следующем. Раз уж за услуги компании платят члены определенной громады, тем самым финансируя ее инвестиционную программу, то имеет смысл дать им возможность принимать участие в составлении инвестиционной программы этой компании. Кроме того, социально-ответственные компании смогут принять деятельное участие в развитии своего региона.

3. В перспективе более одного-двух лет RAB –регулирование приведет к замедлению роста тарифа на передачу электроэнергии. Это будет возможно благодаря уменьшению потерь электроэнергии в сетях (в долгосрочной перспективе экономия составит до $30 млн. в год), сокращению операционных затрат в размере 1% ежегодно (оценка UIF).
4. RAB повышает инвестиционную привлекательность энергопоставляющих компанийи выступает драйвером роста котировок акций облэнерго. Переход на новый тариф должен повысить спрос трейдеров на бирже на бумаги облэнерго, в том числе иностранных инвесторов.

Вопрос ответственности – главный

Согласно постановлению НКРЭ №1029 от 26.07.2013 г., в первый регуляторный период энергопоставляющая компания обязана реинвестировать не менее половины средств, которые получит от RAB-тарифа. Но вопрос ответственности в законодательных документах не прописан, что является ключевым риском.

По нашему мнению, чтобы исключить нецелевое использование средств и достичь ожидаемого эффекта от RAB-тарифов, необходимо:

• ввести аудит инвестиционных программ, например, компаниями так называемой «Большой четверки»;
• ввести добровольно-принудительное проведение тендеров на Прозорро под все элементы инвестиционной программы. Это ограничит возможность манипуляций с расходами, и вообще повлияет на них в сторону уменьшения;
• ввести рациональный подход к инвестированию. Назначить в компаниях независимых директоров, которые будут иметь особо веский голос по вопросу целесообразности инвестиционной программы в аспекте ее социально-экономических последствий, устраивать общественные слушания с участием громады.

Таким образом, у нас есть понимание, что RAB – регулирование — это рыночный подход к тарифообразованию, который применяется во всем мире, логичен и экономически целесообразен. При правильном внедрении RAB- тарифа главными его выгодоприобретателями становятся потребители электроэнергии – граждане Украины.

В следующем статье мы рассмотрим все аргументы за и против в отношении RAB-тарифов его сторонникам и оппонентами и попытаемся разобраться, что из них правда, а что обычные мифы и спекуляции.

(1) Данные участников отрасли: энергопоставляющих компаний (облэнерго) и представителей комитета ТЭК 

(2) «ПЛАН РОЗВИТКУ РОЗПОДІЛЬНИХ ЕЛЕКТРИЧНИХ МЕРЕЖ НА 2016 – 2020 РОКИ» 

(3) Звіт про результаті діяльності НКРЕ за 2016 р. 

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook, cтраницу Украинского института будущего в Facebook, в Telegram, на Youtube

13 апреля в Украинском институте будущего прошли дебаты о необходимости введения налога на выведенный капитал. Со стороны UIF  в них участвовал руководитель экономических программ Украинского института будущего Анатолий Амелин, а его оппонентом была экс-заместитель Министра финансов Украины, а ныне его советник Елена Макеева.

Модерировал дебаты главред журнала «Новое время» Виталий Сыч.

Советуем всем посмотреть эту дискуссию, поскольку в ней помимо теоретических вещей, масса практических кейсов. Например, как правительство взаимодействует с МВФ.

Материалы, которые упоминал в дискуссии Анатолий Амелин: Налог на выведенный капитал – стратегия «быстрой победы», Ответ на критику Налога на выведенный капитал, Украинский институт будущего рассчитал эффект от принятия налога на выведенный капитал в марте 2018

Подписуйтесь на канал «Хвилі» в Telegram, сторінку «Хвилі» в Facebook Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook, на страницу Романенко в Facebook, на Youtube, в Telegram. Страница Украинского института будущего в Facebook, в Telegram, на Youtube

Уже наступного місяця має відбутися дійсно історична подія – двостороння зустріч президента США Дональда Трампа та лідера КНДР Кім Чен Ина на нейтральній території у Швейцарії. Це стане першою в історії зустріччю двох лідерів і одним з найбільших кроків у бік мирного врегулювання ядерної кризи на Корейському півострові. Обидві держави активно готуються до переговорів, а Північна Корея крок за кроком йде на поступки для зниження градусу напруги, особливо перед переговорами зі своїми південнокорейськими колегами наступного тижня. Пхеньян вже заявив, що припиняє ракетно-ядерні випробування, закриває ядерний полігон і навіть оголосив, що виведення американських військ з Корейського півострова не буде передумовою проведення мирних перемовин, як це було раніше. У відповідь, Південна Корея погодилася відновити формат двосторонніх переговорів і припинила трансляцію гучномовців на лінії розмежування. Такий безпрецедентний, навіть занадто різкий, розворот у політиці КНДР щодо США підняв палку дискусію щодо того, чи йде Корея назустріч довгоочікуваному миру, чи все це – хитра гра Кіма.

Мирні переговори між Північною Кореєю і США розпочалися не просто так. Діалог був реанімований після Зимових Олімпійських ігор у Південній Кореї, завдяки яким вдалося налагодити контакти між Пхеньяном і Сеулом. Після цього розпочалася особиста «сага» Дональда Трампа, який несподівано погодився зустрітися з Кім Чен Ином. На мій погляд, три основні фактори вплинули на рішення Пхеньяна розпочати переговори:

Санкційна політика США. Суворі санкції, які запровадили США та їхні союзники, поступово починають бити по слабкій економіці КНДР. Крім того, войовничі заяви Трампа та його команди щодо ймовірності військових ударів по Північній Кореї так само зіграли свою роль і підштовхнули Пхеньян до пошуку альтернативного виходу з ситуації. Усвідомлюючи, що їм необхідна перерва, а також ризики продовольчої кризи, яка може виникнути внаслідок санкцій, КНДР пішла на несподіваний крок з деескалації ситуації на півострові.

Політичні торги Кім Чен Ина. Північна Корея завершила практично всі свої технічні завдання щодо розбудови ракетно-ядерного потенціалу. Пхеньян фактично реалізував свою програму мінімум: отримав водневу бомбу, розробив міжконтинентальну балістичну ракету, має можливість розробляти ядерні боєголовки, розширив ракетний арсенал, має деякі компоненти для створення біологічної зброї. Звісно, потенціал КНДР не є настільки потужним, як в інших ядерних держав, але його достатньо, щоб погрожувати як мінімум Південній Кореї та Японії, як максимум – Сполученим штатам і стримувати Вашингтон від потенційних ударів по Пхеньяну. Відтак, Кім тепер прагне «продати» (не думаю, що віддати повністю) цей арсенал за певні політичні поступки з боку США та Південної Кореї.

Китай. Коли китайці приєдналися до санкцій проти КНДР минулого року, це стало ключовим фактором, який змусив Пхеньян шукати шляхи мирних переговорів для того, щоб послабити санкції, уникнути катастрофи та виграти час. Китай є основним торговим партнером КНДР. Понад 80% товарів до Північної Кореї імпортують з Китаю. Так само й більшість експорту КНДР йде на Китай. Відповідно, саме позиція офіційного Пекіна стала вирішальною для ситуації. Китай має неабиякий інтерес у мирному процесі. Він розглядає Північну Корею як буферну зону для протидії американському впливу на Корейському півострові та загалом у Південно-Східній Азії. Відповідно, зараз Китай фактично досяг неймовірного результату з погляду дипломатії – став посередником на прямих переговорах між своїм геополітичним суперником Штатами та буферною зоною КНДР. Сам Пекін фактично уникає відповідальності за результат перемовин і може контролювати ситуацію, не втручаючись у неї напряму.

Мирні переговори між КНДР і США мають як позитивні, так і негативні сторони. Якщо вони відбудуться, то дозволять реанімувати формат багатосторонніх мирних переговорів щодо ядерного роззброєння на Корейському півострові. Крім того, це дасть друге дихання місії МАГАТЕ в Кореї, яка зможе знову приступити до своїх обов’язків. Перемовини також дають шанс на зниження напруги між двома Кореями, а у стратегічній перспективі за успішних обставин – відкриває можливість для реінтеграції Пхеньяна до світової спільноти. У разі успіху, ці ж переговори можуть підняти репутацію і Дональда Трампа, який доведе світу та інвесторам, що його команда, хоча й представлена «яструбами», але ухвалює раціональні та виважені політичні рішення і боятися нових війн не варто. Ну і наостанок, успіх дипломатичних маневрів навколо КНДР посилить альянс США з Японією і Південною Кореєю.

Однак проблема цих переговорів у тому, що вони занадто політизовані. Зустріч Трампа та Кіма анонсується ледь не щодня, неначе якесь велике шоу, на яке скоро завершиться продаж квитків. Це створює ілюзію завищених очікувань щодо результатів перемовин. У свою чергу, такий інформаційний дискурс не сприяє конструктивному діалогу. А тому переговори можуть завершитися як деескалацією, так і безпрецедентною конфронтацією і навіть війною у разі провалу. Все через те, що обидві держави (насамперед США) створили завищені очікування щодо зустрічі та культивують погляди, які не завжди відповідають реальності.

Основною проблемою переговорів є сприйняття ситуації обома державами, яке чітко прослідковується у ЗМІ та в офіційних заявах. У Сполучених штатах вважають зустріч Трампа та Кім Чен Ина ледь не відчайдушним кроком Пхеньяна, який неначе «приповзе» до Вашингтона, щоб викласти на стіл всю свою ядерну програму та попросити про послаблення санкцій. Зі свого боку, у Північній Кореї мирну ініціативу Трампа вважають визнанням Пхеньяна ядерною державою і рівноправним партнером на переговорах. Таке різне сприйняття ситуації породжує абсолютно різну картинку в головах людей і учасників процесу. Обидві сторони сприймають зустріч як свою перемогу, а не частину довгого процесу врегулювання кризи. Це може призвести до катастрофічних наслідків, якщо перемовини проваляться через непоступливість обох сторін.

Ще одним фактором, який може зашкодити переговорам між Трампом і Кімом є так звана «проблема блефу та довіри» між ними. Річ у тім, що починаючи з 1994 року переговори між КНДР і США ніколи не завершувалося успішно. Це породило кризу довіри між ними, а обидві країни почали вважати один одного нечесним та нещирим партнером. Більше того, систематичний блеф з обох боків призвів до ще більшої деградації сприйняття країнами один одного. Сполучені штати, особливо за часів Трампа, постійно погрожували Пхеньяну у разі перетину різних «червоних ліній», але на практиці нічого не робили, якщо Корея їх порушувала. У свою чергу Пхеньян часто погрожував знищити американський флот біля своїх берегів і вдарити по Сеулу, але теж нічого не робив, коли США посилювали санкції. Внаслідок такої багаторічної балаканини, лідери не сприймають серйозно погрози один одного, а це поганий сигнал для успіху переговорів. Адже на сьогоднішній день Вашингтон вважає Північну Корею «токсичним» режимом, який веде нечесну гру, а КНДР сприймає Штати як державу, яка загрожує їхньому існуванню. Іншими словами, для тих же корейців успіх дипломатії не перекриває ризики, пов’язані з провалом.

У публічних заявах представників США немає відповіді на ключове питання – які межі їхньої позиції щодо КНДР? Із чим Вашингтон готовий миритися? Чимало оглядачів відзначають, що Пхеньян не буде просто так віддавати ядерну зброю і ракети, а попросить щось в обмін на це. Враховуючи те, що Кім Чен Ин вважає ракетно-ядерну програму невід`ємною частиною виживання свого режиму та існування самої країни, то йому необхідно буде запропонувати щось співмірне цьому значенню. Для Кіма та його уряду ця програма – базова річ, на якій була збудована його внутрішня легітимність та основний компонент стримування США у регіоні. Утім у самих Штатах поки що не розголошують, чи є у них відповідь на це питання. Вочевидь, Північна Корея на переговорах добиватиметься не лише пом`якшення санкцій, а, наприклад, зниження військової присутності США в Південній Кореї, скасування договору про військову співпрацю між Сеулом і Вашингтоном або частини його положень, припинення спільних американсько-корейських військових навчань біля берегів КНДР тощо. Все це вдарить по позиціях США у регіоні та гратиме на руку Китаю. Наскільки Вашингтон готовий до таких поступок – питання відкрите.

Наостанок, обидві держави по-різному сприймають «історії успіху». Для Сполучених штатів, принаймні для частини їхніх еліт і населення, Лівія, Сирія, Ірак, Іран – це успішні історії запобігання розповсюдженню ядерної зброї. Для Пхеньяна ж це – свідчення того, що Сполученим штатам не варто довіряти. Особливо красномовною є ситуація  іранською «ядерною угодою» від 2015 року. На початку травня Дональд Трампа має вирішити, чи виходити з неї, чи лишитися. Він послідовно критикував угоду та погрожував не виконувати її. Власне, Вашингтон її і не виконує до цього моменту. Для КНДР це означає, що США можуть підписати угоду, а завтра її розірвати з різних політичних причин, а це ще більше поглиблює недовіру між сторонами.

Зустріч Дональда Трампа та Кім Чен Ина завершиться або тріумфом, або провалом, щонайменше у медіапросторі. Навіть якщо переговори не призведуть до кардинальних змін балансу сил у регіоні та негайного прориву з кризи, США будуть позиціонувати її як перемогу. Тому що попереду – вибори до Конгресу, а рейтинг Трампа та республіканців падає. Якщо є переговори проваляться, всю вину покладуть на Північну Корею і почнуть нову ескалацію ситуації навколо півострова – знову-таки заради рейтингу та мобілізації прихильників перед виборами.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook

Чергові вибори президента Венесуели 20 травня пройшли у, мабуть, один з найскладніших епізодів у політичній історії країни. Венесуела переживає гостру продовольчу, економічну та фінансову кризи, а також занурена у внутрішньополітичні чвари між різними політичними партіями та групами впливу. Суперечки між опозицією і владою, елітами та президентом, парламентом і урядом – все більше посилюються напередодні та після виборів, які багато хто називають визначальними для наступних 10 років.

А поки триває підбиття підсумків голосування, ми вирішили проаналізувати кризу у Венесуелі та пояснити основні її причини з політичного і соціально-економічного погляду.

Криза у Венесуелі: соціально-економічний контекст

Кризові явища, які ми сьогодні спостерігаємо у Венесуелі – це наслідок кількарічних соціально-політичних процесів національного, регіонального та глобального рівнів, які розхитали існуючу в країні систему. Коріннями проблеми у Венесуелі сягають ще часів президентства Уго Чавеса. Його 15-річне правління у країні трималося на засадах ідеї соціальної справедливості, лівого популізму та анти-американізму. Чавес був доволі популярним серед народу, оскільки з його приходом до влади покращилася ситуація із розподіленням прибутків від нафтової галузі, яка була і лишається фундаментом венесуельської економіки.

Саме залежність Венесуели від нафти є основою більшості проблем, пов’язаних з визріванням нинішньої кризи. У структурі експорту країни 76% припадає на нафту та нафтопродукти, а 2013 році ця цифра сягала 91%. Відповідно, падіння світових цін на нафту у 2014 році поглибило економічну кризу, яка, втім, розпочалася ще у 2012 році (рис.1).

Окрім нафтодоларів, у своїй політиці Уго Чавес спирався на особисту харизму, підтримку армії і партії, а також комплексні програми соціальної підтримки. Власне, кошти на ці програми президент брав так само від прибутків з експорту нафти. Цими ж коштами закривалися проблеми з імпортом продовольства, медикаментів та інших товарів першої необхідності. Ці соціальні програми, які були відомі у Венесуелі як «боліваріанські місії», стали наріжним каменем його популярності серед населення. Вони передбачали виділення державою субсидій практично на все: їжу, ліки, освіту та придбання житла. Вони були дуже популярними серед венесуельців, особливо бідних провінційних районів. І дійсно, Чавесу вдалося зменшити рівень бідності населення. За свої 15 років правління кількість громадян, які жили за межею бідності, скоротилася майже вдвічі, а загальні умови життя значно покращилися.

У ході свого правління Чавес зробив усе, щоб закріпити позиції його Єдиної Соціалістичної Партії у політиці. Він змінив Конституцію, щоб продовжити собі термін перебування на посаді, змінив склад Верховного суду на свою користь, послабив цивільний контроль над Збройними силами, щоб завоювати довіру армії, а у 2009 році через референдум провів рішення про скасування будь-яких обмежень на кількість президентських термінів. На тлі вищеописаної соціальної політики Чавеса, всі ці політичні маневри, звісно ж, підтримувалися з боку більшості населення, надто – з боку традиційного електорату президента: корінних народів, бюджетників, селян і тих, хто «сидів» на субсидіях.

Однак соціально-економічна політика Уго Чавеса мала й негативні наслідки для країни, особливо у стратегічній перспективі. Надмірні витрати на фантастичні за масштабами програми соціальної підтримки, на яких тримався весь рейтинг партії Чавеса, залежали виключно від одного-єдиного джерела – прибутків з експорту нафти. Відповідно, коли ці прибутки різко впали у 2014 році, стався й колапс соціальної політики, заснованої Чавесом. Крім того, валютні обмеження, контроль над цінами та жорсткі трудові норми призвели до зниження інвестиційної та ділової активності американських компаній у Венесуелі. Це обмовило скорочення притоку інвестицій у нафтову промисловість та зменшення обсягів видобутку нафти.

Виявилося, що радикальний популізм Чавеса і його риторика трималися лише до тих пір, поки люди могли отримувати бюджетні кошти. Коли державна фінансова підтримка почала «танути», політична система Венесуели виявилася дуже слабкою, адже спиралася не на міцній ідеології чи національній ідеї, а на особистості однієї людини та державних субсидіях. Іронічно, але саме соціальні витрати венесуельського уряду на чолі з Уго Чавесом і призвели до колапсу його системи.

Соціальні програми Чавеса потребували значних фінансових вливань з бюджету. Власне, зростання соціальних видатків держави (у 2017 становлять 70% Держбюджету) та подорожчання продовольства у 31 раз і призвели до тих потрясінь, які переживала економіка Венесуели з 2012 по 2017 роки. Cкорочення притоку іноземних інвестицій та репатріації американського капіталу, а також зниження нафтових доходів від експорту, зумовили падіння номінального ВВП на 24%.

Зменшився і ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності – на 9,5%. Іншими словами, сьогодні на 1 американський долар венесуельці можуть придбати менше товарів, аніж у 2012 році. У той же час безробіття, з яким так відчайдушно боровся Уго Чавес, зросло втричі.

Вищезазначені економічні процеси призвели до продовольчої кризи. Венесуела завжди була вкрай залежною від імпорту продовольства. Поки ціни на нафту були високі, країна продовжувала закуповувати їжу та товари першої необхідності у сусідніх державах. Після 2014 року через падіння цін на нафту це стало неможливим, а у людей не вистачало грошей, щоб купляти продовольство самотужки, особливо враховуючи те, що раніше все залежало від урядових субсидій. Коли економічна ситуація у Венесуелі остаточно вийшла з-під контролю у 2016 році, з полиць магазинів швидко зникли товари першої необхідності, їжа, ліки. У містах і провінціях погіршилися санітарні умови та зросла кількість інфекцій, а криміногенна ситуація досягла безпрецедентних висот. Мародерство та грабіжницькі напади на цілі квартали стали буденністю.

Ситуація особливо загострилася, коли знецінилася національна валюта – болівар. У 2017 році венесуельський болівар втратив 96% вартості. При цьому, цікаво те, що на сьогодні неофіційний обмінний курс значно вищий, і за 1 американський долар можна отримати 69,8 тисяч. венесуельських болівар.

Разом з тим, уряд Мадуро, попри заклики частини партії, не зменшив видатки з бюджету, а просто почав друкувати більше грошей. Це призвело до шаленого зростання інфляції, яка у 2017 році перевищила 650%. У свою чергу, всі ці економічні заходи уряду Мадуро призвели лише до зменшення самої економіки Венесуели на 13,2% у 2017 році.

Крім цього, різко погіршилася ситуація з трудовою міграцією. У часи президентства Уго Чавеса майже 1 мільйон венесуельців покинули свою країну в пошуках кращої роботи закордоном. Головними мотиваторами для них виїхати  закордон ставали політична невизначеність, «закручування гайок» і посилення державного контролю над економікою і бізнесом. Уго Чавес, хоча й проводив соціально-орієнтовну політику вдома, але своєю зовнішньою політикою відлякував інвесторів і не давав можливостей для розвитку малого та середнього бізнесу.

Сюди ще накладалися високі рівні корупції. Венесуела багато років поспіль входить до топ-20 країн світу з найвищими рівнями корупції. Найбільш привабливим для мігрантів маршрутами є США, Колумбія, Центральна Америка та Іспанія. Перша хвиля емігрантів з Венесуели припала на перші роки президентства Уго Чавеса. Його риторика про допомогу бідним і зосередження уваги саме на провінціях і корінних народах мотивувала заможний венесуельський середній клас виїжджати закордон, оскільки вони вважали, що свою соціальну політику Чавес реалізовуватиме саме за рахунок бізнесу, який влада підминатиме під себе. Частково, саме так і сталося у подальші роки.

А друга і найбільша хвиля емігрантів припала вже на часи Ніколаса Мадуро і була пов’язана з погіршенням вже існуючої кризової ситуації. Через падіння цін на нафту та згортання соціальних програм уряду, виїжджати закордон стали вже навіть бідні родини та селяни. За даними американського видання «The New York Times», лише в одному 2016 році 150 тисяч венесуельців виїхали з країни, і це стало рекордною кількістю емігрантів за понад 10 років. А відповідно до дослідження професора Томаса Паєза з Центрального Університету Венесуели, на момент 2014 року закордоном проживало 1,6 мільйона венесуельців, що складає 6% від загального населення країни. І це було ще на початку кризи, кількість емігрантів після 2014 року лише подвоїлася. Найбільше з країни виїжджають студенти, одразу після отримання диплому бакалавра.

Іншою проблемою соціальної політики Венесуели стала її система охорона здоров`я. Протягом останніх 20 років вона була залежною від імпорту товарів, який покривався за рахунок прибутків від продажу нафти. Після падіння цін на нафту в 2014 році закуповувати медикаменти, вакцини, обладнання стало неможливо, і це призвело до гострого дефіциту ліків. Лікарі у Венесуелі не можуть робити хірургічні операції через нестачу рукавиць, анестезії та інших медикаментів. Деякі лікарні почали закуповувати ліки самостійно через особисті зв’язки в сусідніх країнах. Через це зросла ціна на ліки, а оскільки у лікарів немає таких грошей, вони почали брати хабарі з пацієнтів.

Криза у системі охорони здоров`я розпочалася ще у 1998 році, коли новообраний президент Уго Чавес пообіцяв «безкоштовну медицину для усіх». На початку його правління він дійсно намагався виконати цю обіцянку, запросивши тисячі кубинських лікарів до Венесуели, щоб вони «підняли» систему охорони здоров`я. Це призвело, до речі, до вже згаданого вище, стрімкого збільшення соціальних видатків, які стали додатковим тягарем для залежного від нафти бюджету. Спершу, Чавесу дійсно вдалося покращити ситуацію з лікарнями. Але у 2013-2014 роках на тлі падіння цін на нафту уряд був змушений урізати фінансування. Через це чимало лікарень, які управлялися кубинцями, були закриті.

 На ситуацію також вплинула корупція та особливості роботи Міністерства охорони здоров`я у Венесуелі. Річ у тім, що це Міністерство – найскладніше для політиків. Серед венесуельських чиновників побутує думка, що якщо політика призначають міністром охорони здоров`я, то це «квиток в один кінець». За всі 15 років свого правління Уго Чавес змінив 16 міністрів охорони здоров`я. Жоден з них не протримався на посаді більше 1 року. Проблеми, від яких страждає галузь, завжди «скидали» на міністра і робили з нього цапа відбувайла у випадку скандалу чи кризи. Знаючи про це, кожен міністр, який приходив на посаду, робив усе можливе, щоб якомога більше накрасти грошей і вивести їх на свої закордонні рахунки до того, як їх звільнять чи змусять піти у відставку.

 Через корупцію і загальний хаос після приходу до влади Ніколаса Мадуро, зросли рівні захворювання на малярію. Це при тому, що Венесуела колись стала першою країною у регіоні, яка поборола малярію. Зараз це перша країна у Латинській Америці, в якій захворюваність на вірус лише зростає. Нестача вакцини та ліків призводить до погіршення ситуації і навіть смерті людей через цю хворобу. Цікаво те, що навіть попри безпрецедентне погіршення гуманітарної ситуації, президент Ніколас Мадуро зробив лише те, що роками робили політики у Венесуелі – поклав всю відповідальність на міністра охорони здоров`я Антоньєтту Капорале та замінив її на Луїса Лопеса Чехаде – людину, близьку до віце-президента Тарека Аль-Айссамі.

Економічна політика Ніколаса Мадуро після смерті Уго Чавеса так само не принесла бажаних результатів. У період правління Чавеса нафтові прибутки в основному витрачалися на численні соціальні програми уряду, а не на економічний розвиток, включаючи національну нафтову промисловість. Тому остання суттєво залежала від іноземних інвестицій. Відтак, після того, як чимало приватних компаній покинули венесуельський ринок із початком кризи, нафтова галузь лишилася практично без інвестицій.

Крім того, виникла проблема з зовнішніми боргами. У листопаді 2017 року Венесуела оголосила частковий дефолт за державним боргом та облігаціями державної нафтової компанії PDVSA. Втім зовнішній борг країни все одно збільшився майже на 5 млрд. доларів. Нині зовнішній борг Венесуели становить 35,4% від ВВП. У той же час суттєво зменшилися золотовалютні резерви країни, і їх не вистачить для покриття боргу.

До того ж, у Венесуелі зменшився профіцит торговельного балансу за рахунок падіння обсягів імпорту та експорту. Це вплинуло на зростання дефіциту продовольства в країні.

Якщо підсумувати все вищезгадане, то основними причинами краху соціально-економічної політики Венесуели були наступні:

1. Падіння цін на нафту з 2014 року, яке ускладнило економічну кризу в країні та призвело до здешевлення експорту Венесуели. У свою чергу, це зменшило валютні надходження в країну, що не дозволяє у повній мірі відновити золотовалютний резерв, який необхідний для обслуговування та погашення боргів перед зовнішніми кредиторами;
2. Рішення Ніколаса Мадуро посилити державний контроль над економікою;
3. Непомірні соціальні видатки з бюджету на різноманітні програми підтримки бідних верств населення;
4. Стримування урядом цін на продовольчі товари, що призвело до їх дефіциту у наслідок скорочення імпорту;
5. Впровадження валютних обмежень та контролю. З 2016 року уряд змінив валютний механізм – впровадив дві офіційні ставки, які засновані на урядових пріоритетах імпорту. Валютний контроль утворює суттєві перешкоди для здійснення торговельних операцій, а також створює умови для спекуляції – валютні арбітражі;
6. Еміграція значної частини працездатного населення, «відтік мізків» до США та інших країн регіону;
7. Високий рівень корупції у вищих ешелонах влади.

Криза у Венесуелі: політичний контекст

Окрім соціальних і економічних проблем, важливе значення у підриві стабільності Венесуели мав і політичний процес. У 2013 році помирає президент Венесуели Уго Чавес. Його смерть припала на період, коли у країні якраз починалися соціально-економічні проблеми, описані вище, а в суспільстві зростало напруження.

Смерть Чавеса багатьма сприймалася як «кінець епохи» та шанс для реваншу опозиції. Власне, останні активно підтримували цей наратив і розгорнули справжню інформаційну кампанію проти правлячої Єдиної Соціалістичної Партії, сповіщаючи про кінець епохи чавизму. Це дало новий стимул опозиційним силам, які об`єдналися для участі у наступних виборах. У купі з соціально-економічною напруженістю, відродження опозиції і послаблення державного контролю над політичним життям Венесуели у перехідний період поставили країну на межу соціального вибуху.

Вибори 2013 року стали для нового президента Ніколаса Мадуро справжнім випробуванням. Не лише у країні відродилася опозиція, але й вона ледь не перемогла правлячу партію на тлі соціально-економічних проблем. Мадуро переміг свого головного конкурента Енріке Капрілеса із невеликим відривом у 1,5%, що було неможливим за часів Чавеса. Це переконало частину населення, що центральна влада стала слабкою, а опозиція навпаки – має всі шанси бути альтернативою. По мірі того, як наростали проблеми, зростала популярність опозиційних сил, які активно атакували владу на темі «зради». У відповідь, Мадуро, усвідомлюючи, що може програти цю боротьбу та не маючи тієї ваги, яку мав Уго Чавес, вирішив піти шляхом авторитаризму та «закручування гайок». Але він коливався і не хотів провокувати прихильників опозиції на демонстрації. Натомість влада розгорнула масштабу кампанію «чорного піару» проти опозиційних політиків, а Ніколас Мадуро ледь не щомісяця збирав проурядові демонстрації у центрі Каракаса, на яких виступав з нищівною критикою своїх опонентів.

 Радикалізація обох таборів політичного протистояння внаслідок агресивної і радикальної риторики, початок падіння цін на нафту, урізання урядом фінансування частини соціальних програм призвели до загострення ситуації у Венесуелі. Вона стала настільки критичною, що для соціального вибуху потрібен був лише поштовх у вигляді якогось приводу. У 2014 році таких було аж два. Обидва віддзеркалювали дві найбільші соціально-економічні проблеми країни, які в усіх були на вустах.

 У січні 2014 року поблизу Каракаса грабіжники застрелили відому на всю країну модель, переможницю конкурсу краси «Міс Венесуела» Моніку Спірс і її колишнього чоловіка. Злочин стався на очах її 5-річної доньки, яку також поранили в ногу. Ця подія широко висвітлювалася у місцевих і світових ЗМІ.. Вбивство відображало проблему зростання рівня злочинності та бездіяльності поліції, яка загострилася саме за часів Уго Чавеса та Ніколаса Мадуро. У 2014 році ця тема активно обговорювалася на антиурядових мітингах. Лідери опозиції звинувачували Мадуро та його партію у тому, що вони не реформували силові структури та дозволили проблемі вийти з-під контролю. Вбивство Моніки Спірс стало спусковим гачком. У лютому у Венесуелі пройшли перші масові антиурядові демонстрації.

Іншим приводом до протестів стала спроба зґвалтування студентки на території університету у місті Сан-Крістобаль у провінції Тачіра на заході Венесуели. Ця подія спровокувала антиурядові студентські виступи, учасники яких звинувачували Ніколаса Мадуро у тому, що його уряд так і не вирішив проблему погіршення криміногенної ситуації у їхньому районі. Пізніше студенти приєдналися до акцій протесту у столиці, організованих опозицією.

 Весь 2014 рік та більша частина 2015 року пройшли в атмосфері постійних проурядових і антиурядових протестів, демонстрацій і страйків. Опозиція зібрала до купи всі свої претензії до Уго Чавеса та його партії, і зараз екстраполювала їх на Ніколаса Мадуро та його команду. У відповідь, президент розкручував у медіа тему «агентів американського впливу» та «п`ятої колони», але все ще не ризикував проводити масштабні «чистки» серед опозиціонерів, лише погрожуючи їм кримінальними справами. Саме це коливання зіграло з Мадуро поганий жарт, адже він втратив момент і продемонстрував слабкість, насамперед – перед своїми власними однопартійцями та армією.

 Втім уникнути насилля не вдалося. У гру підключилися проурядові воєнізовані угруповання молодиків, відомі під назвою «colectivos» — аналог українських «тітушок». Їх використовував ще колишній президент Уго Чавес, щоб стримувати демонстрації та тримати під ковпаком опозиціонерів. Використання цих паралімілітарних сил у період невизначеності та ослаблення політичного режиму, а також на тлі гострої соціально-економічної кризи, яка приперла багатьох людей до стінки, зробило ситуацію лише ще гіршою для самого Мадуро та його уряду. Напади проурядових бойовиків радикалізували самих протестувальників і сприяли послабленню контролю силовиків над ситуацією у столиці.

Наступним етапом, який поглибив кризу, стали парламентські вибори 2015 року. Вперше за всю історію правління партії Чавеса, на них перемогла опозиція, яка здобула абсолютну більшість місць у парламенті. Це стало переломним моментом для президента Ніколаса Мадуро. В умовах кризи та громадянського протистояння у столиці, він усвідомив, що остаточно втрачає владу. Під контролем Мадуро лишалися уряд і Верховний суд. А відтак, він вирішив «закрутити гайки». Втім вже було занадто пізно для такого рішення, адже опозиція отримала доступ до влади та зрівняла сили, і тепер будь-яка ескалація конфронтації означала параліч влади у Венесуелі. Власне, так і сталося.

 Після парламентських виборів Мадуро не визнав їхніх результатів, а підконтрольний йому Верховний суд 29 березня 2016 року ухвалив скандальне рішення про те, що перебирає на себе повноваження парламенту. Це спровокувало конституційну кризу, яка паралізувала роботу державного апарату. Жодні закони та укази не діяли, оскільки парламент був підконтрольний опозиції, а уряд і суд – президенту, і вони блокували один одного. Масштабні антиурядові протести у столиці та у регіонах змусили Верховний суд скасувати своє рішення вже через три дні, але довіра до цієї інституції вже була підірвана. Опозиція вимагала проведення дострокових виборів у 2017 році та зміни складу Верховного суду.

 Коли спроба Ніколаса Мадуро заблокувати роботу парламенту через суд не вдалася, він та його партія пішли на ще більш радикальний крок – створили орган, альтернативний парламенту. За словами Мадуро, опозиція намагалася «скинути його уряд», а економічні проблеми, які вже тоді в повній мірі вирували у країні, були результатом їхньої діяльності. Це стало виправданням для президента у створенні Конституційної Асамблеї – «нового» парламенту, який перебере на себе повноваження старого. Натомість опозиція звинуватила Мадуро у спробах узурпувати владу та бойкотувала вибори до цього нового парламенту. Як і очікувалося, до Асамблеї пройшли лише члени правлячої партії.

Оскільки Ніколас Мадуро дуже пізно схаменувся, коли вирішив розпочати наступ на опозицію, його позиції вже були підірвані. Починаючи з 2016 року, коли країна вже постфактум перебувала в умовах страшної кризи, всі його зусилля сприймалися як демонстрація слабкості, відчайдушні кроки зберегти свою посаду. У таких умовах стався розкол всередині правлячої партії. Не всі соратники Мадуро погоджувалися з його політикою. Зокрема, стався конфлікт між президентом і генпрокурором Венесуели Луїзою Ортега. Навесні 2017 року вона відкрито розкритикувала дії силовиків під час розгону протестів у центрі столиці та порушила кримінальну справу за фактами вбивства учасників демонстрацій. Цей крок Мадуро розцінив як «зраду», і вже у серпні 2017 року звільнив її з посади і заборонив покидати межі країни. Наступного дня новий генпрокурор порушив кримінальну справу проти Ортеги та її чоловіка, але вони встигли втекти до сусідньої Колумбії. Цей конфлікт підірвав позиції Ніколаса Мадуро всередині його партії. Хоча президент зумів консолідувати владу та зберегти свою посаду, але цілком імовірним може бути новий бунт проти нього зсередини партії.

Отож, головними політичними причинами кризи у Венесуелі стали:

1. Покладення в основу політики Уго Чавеса його власну особистість, яка лише підкреслила безальтернативність «чавизму» та прямий зв’язок між державною ідеологією і президентом. Коли він помер, зникла й ідеологія;
2. Повільна реакція уряду Мадуро на антиурядові протести та використання парамілітарних структур для придушення демонстрацій;
3. Не реформований силовий сектор, завдяки чому у країні зберігалася загрозлива криміногенна ситуація;
4. Високий рівень корупції серед чиновників;
5. Відсутність у Ніколаса Мадуро політичної харизми Уго Чавеса та його слабка внутрішня легітимність порівняно з попередником;
6. Спроба Мадуро узурпувати владу та позбавитися опозиції у середині 2016 року, яка лише поглибила кризу та спалила всі мости для переговорів;
7. Агресивна та радикальна риторика влади та опозиції, яка загострила протистояння і призвела до спалаху насилля у 2015 році.

Криза у Венесуелі: ситуація сьогодні

Нині ситуація у Венесуелі катастрофічна. За даними соціологічної компанії «DatAnalisis», 85% базових ліків лишаються у дефіциті. У лікарнях не вистачає антибіотиків, марлі та мила. Смертність серед новонароджених зросла на 30% за останні 2 роки. Понад 80% населення не мають грошей, щоб купити товари першої необхідності. Інфляція зросла на 500% — рекордна цифра в історії Венесуели. 30% дітей шкільного віку страждають від недоїдання через дефіцит продовольства. А рівень злочинності за останні 3 роки зріс до небачених раніше висот – майже 100 вбивств на кожні 100 тисяч осіб. Це один з найвищих показників у світі. Для стримування мародерства на вулицях, президент Ніколас Мадуро навіть розгорнув війська.

В умовах кризи Ніколас Мадуро намагається максимально законсервувати свої позиції і консолідувати адміністрацію. Створення альтернативного парламенту у вигляді Конституційної Асамблеї, формування нового проекту Конституції, заборона опозиціонерам приймати участь у виборах – все це остаточно позбавило Мадуро частини внутрішньої легітимності та зовнішньої легітимності, а також спалило мости між ним та опозицією. Вибори президента, які пройшли 20 травня, можуть стати його останньою спробою консолідувати владу в своїх руках, однак вони не виправлять ситуацію, а лише поглиблять кризу.

Через втрату зовнішньої легітимності, президент Ніколас Мадуро та його уряд зіткнулися з проблемами і на міжнародній арені. Кілька регіональних блоків держав, включаючи МЕРКОСУР, розкритикували діяльність президента Венесуели. Сполучені штати на чолі з войовничою і радикальною адміністрацією Дональда Трампа запровадили додаткові санкції проти венесуельської влади, включивши у санкційний список віце-президента Тарека Аль-Айссамі та вісьмох членів Верховного суду за їхнє рішення розпустити парламент у березні 2016 року. Погіршення відносин між Венесуелою і США – ще один виклик для Мадуро, який заганяє його в кут, адже Вашингтон лишається для Каракаса одним з головних торгових партнерів.

Результати президентських виборів стали очевидними для багатьох. Опозиція бойкотувала їх, а Ніколас Мадуро, як і очікувалися, отримав більшість голосів. Проблема президента в тому, що це жодним чином не полегшить ситуацію для нього, а криза триватиме. Цілком імовірним є варіант, при якому Мадуро, зрештою, усунуть з посади, або він піде під тиском кризи. Стратегічні прорахунки Мадуро ще у 2013 році визначили його майбутнє і зробили неможливим відновлення його репутації. А загальний неефективний соціально-економічний курс Уго Чавеса у 1998-2013 роках заклав основи для сьогоднішньої кризи.

 Фото: REUTERS, Carlos Garcias Rawlins

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook.

За обсягами запасів природного газу Україна посідає 3 місце в Європі. А щорічний видобуток українського природного газу не перевищує 2% запасів. За нашими оцінками, вже за 3 роки Україна може вийти на самозабезпечення та експортувати в країни ЄС, через 9 років зайняти 10% європейського газового ринку. Досягнення таких обсягів видобутку потребує 21,5 млрд дол. інвестицій для буріння 3900 нових та розконсервування близько 140 старих свердловин.

Сировинний профіль. За даними Державної служби геології та надр України, газові ресурси на території нашої держави становлять 7,2 трлн куб.м. Розвідані запаси природного газу оцінюються в 924 млрд куб.м.

Основні запаси природного газу України сконцентровано у Полтавській, Харківській областях.

Видобуток та споживання природного газу 2011-2017 роках.

Річне споживання природного газу в Україні коливається від 59 млрд куб.м до 31,9 млрд куб.м. Станом на 2017 рік (рис.2), власний видобуток покриває 64% потреб, решта – імпортується з європейських країн. До речі, у 2016 році повністю відмовилися від російського газу.

Газова незалежність України та перспективи експорту до країн ЄС

Україна може забезпечити власні потреби у газоспоживанні лише за 3 роки при умові інвестування у видобуток – 2,4 млрд дол. (у т.ч. розконсервування 135 свердловин – 0,7 млрд. дол, буріння 355 нових – 1,78 млрд дол.).

Потреба в бурових станках для забезпечення власного газоспоживання на три роки становить – 123 одиниці, у т.ч. у перший рік – 28 од., другий рік – 33 од., третій – 63 од.

Частина бурових станків – вітчизняні, інша частина – устаткування іноземних інвесторів, які будуть отримувати в Україні ліцензії на розвідку/видобуток та прийматимуть участь у тендерах на буріння.

Сукупні потреби в інвестиціях у одінадцятирічний період становить 21,5 млрд. дол. Такий обсяг інвестицій забезпечить буріння 3855 свердловин (успішність буріння – 40% та дебітом 130 тис. куб.м/доба), а також додатково капітальний ремонт та розконсервацію 135 старих свердловин із дебітом 43 тис. куб.м/доба (рис.4).

З врахуванням зростання газового ринку Європейського Союзу, щорічна потреба у природному газі країн ЄС становитиме близько 420 млрд куб.м.[1]. За прогнозами Європейської Комісії, споживання природного газу в країнах ЄС скорочуватиметься на 0,11% в період з 2020 по 2030 рр.

В свою чергу, за нашими оцінками, споживання газу в Україні буде зростати на 0,4% щорічно, а видобуток в середньому  на 13%. У нас з’явиться надлишок видобутого газу, який можемо  експортувати.

Так Україна зможе забезпечити 1% потреб ринку ЄС у 2021 році, а вже у 2027 році – 10%

Україна володіє значним газовим потенціалом, якого достатньо не тільки на самозабезпечення, але і для нарощення експорту.

Враховуючи прогноз цін на природній газ World Bank на європейському ринку, потенційна економія на імпорті газу може становити з 2019 по 2030 р. понад 20 млрд дол. У той же час, при середньорічному експорті біля 8 млрд дол., сукупна валютна виручка від експорту природного газу в ЄС, буде понад 83 млрд. дол.

Тобто, при інвестиціях в 20 млрд дол, наступні 10 років Україна отримає біля 100 млрд дол. внесок в позитивне сальдо торгового балансу.

Однак, реалізація амбітних планів неможлива без розуміння цілей і кроків уряду на їх виконання. Інвестори бажають увійти в Україні є, однак поріг входу в цей ринок на стільки високий і непрозорий, що Україна досі продовжує тупцювати на місці, віддаючи мільярди на те, що у нас є в надлишку

[1] https://ec.europa.eu/energy/sites/ener/files/documents/20160712_Summary_Ref_scenario_MAIN_RESULTS%20%282%29-web.pdf

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook/ Страница Украинского института будущего в Facebook, в Telegram, на Youtube

С 2014 года на страницах «Хвилі» неоднократно писали самые различные авторы, что формат разрешения конфликта на Донбассе напрямую определит судьбу Украины. Спустя более четырех лет этот тезис по-прежнему актуален. Более того, исчерпанность повестки Минска-2 актуализирует данный вопрос с новой силой. Осенью прошлого года Украинский институт будущего начал исследование по Донбассу в рамках которого будут просчитаны базовые сценарии и их цену для Украины.

В настоящий момент UIF уже сделал первую волну социологии, а также запросы в различные органы власти, которые которые позволяют сформировать базу данных. Кроме того, в рамках этой работы мы проводим глубокие интервью со специалистами, политиками, бизнесменами, которые помогают нам глубже раскрыть тему Донбасса. Многие из этих интервью достаточно информативны, чтобы дать нашим читателям глубокое понимание проблематики Донбасса. Поэтому мы решили их публиковать. Первой такой публикацией будет беседа с директором Мариупольского порта Александром Олейником.

Почему именно Мариуполь?

Сегодня этот крупный промышленный город находится на передовой борьбы Украины с Россией. После запуска моста через Керченский пролив украинские порты в Азовском море оказались под давлением со стороны РФ. Торговые суда, следующие в Мариуполь и Бердянск, останавливают на досмотр, время от времени россияне не дают добро на прохождение Керченского пролива. Кроме того, после строительства Керченского моста в Азовское море больше не смогут заходить суда типа Panamax и больше, что увеличило затраты на перевозки через украинские порты. Наконец, Россия начала резкое наращивание ударной группировки Азовской флотилии, перебросив несколько мощных военных кораблей с Каспийского моря. Все это ставит Мариуполь и другие украинские города Приазовья перед серьезными вызовами, которые мы попытались рассмотреть в ходе этого интервью, которое было записано еще в октябре 2017 года, но совершенно не потеряло свою актуальность.

Давайте начнем с того, что было раньше. Какой объём грузов шел через Мариупольский порт и как повлияла война на пропускную способность. что изменилось в структуре грузопотоков после войны?

Начиная с 2000-х годов пошел более стабильный рост перевала металлопродукции, угля, глины, порт в среднем перерабатывал от 12 до 15 миллионов тонн грузов. Основная номенклатура — это металлопродукция. Самые большие показатели в 8.5 и 8.7 миллионов тонн в год были представлены всеми комбинатами донецкого и луганского региона. «Азовсталь», Ильича, Енакиево, Макеевка, Алчевск, ДМЗ, «Донецксталь», Электросталеплавильный завод. Основные показатели и доходы порта — это переработка металлопродукции.

Следующая позиция — это уголь. Угля мы перегружали в год порядка 3.5 — 4.0 миллиона тонн груза. Тут были представлены шахты Донецкого и Луганского региона. Из этих 3.3-4.0 миллиона тонн, около 800-900 тысяч был транзит, т.е. угли из Кузбасса и Ростовской губернии. Угли были всех марок, перегружались через погрузочный комплекс и шли в Болгарию на ТЕЦы, Италию, Испанию. Шли металлургические сортовые угли марки АКО, АС, АМ на Италию, Испанию. Более того, какие-то партии мы комплектовали и отправляли в США на Большие озера. Один раз в два месяца мы накапливали 25 000-е лоты и туда отправляли. По итогам года получалось где-то 200 000 тонн на Америку.

Следующая номенклатура — это глина. Это опять-таки донецкие и луганские регионы. Представлены были все карьеры, начиная от таких прозводителей как «Веско», «Глины Донбасса», Кислотоупорные заводы и т.д.

В общем максимально все везли через Мариупольский порт, а самый большой показатель перевозок был достигнут в 2007 году и составлял 17.5 миллионов тонн груза. Большим плюсом нашего порта было то, что основной груз был из Донецкой и Луганской области. То есть, здесь хорошая логистика, быстрая доставка в порт, комплектование судовых партий, и отгрузка на экспорт. Порт мог принять и хранить единовременно около миллиона тонн груза и был полностью загружен. Для сравнения, то сегодня после всех кризисов, у нас на складах хранится около 200 000 тон груза. Порт был обеспечен грузами своего региона. Клиенты хотели везти все к нам, потому что затраты на транспортную логистику были минимальными. Были отправки и на порты большой Одессы- Южный, Ильичевск, Одесса. Партии груза, которые туда отправлялись были предназначены для Китая, потому что туда могли заходить суда с осадкой свыше 8 метров.

Кстати, а какая максимальная осадка судов, что заходят в порт Мариуполя?

Сейчас мы плавно перейдем к осадкам, потому что эти факторы Мариупольского порта вводят для нас некоторые ограничения. Мы имели свои плюсы в связи расположением и по праву назывались морскими воротами Донбасса, но мы имеем и минусы, о которых всегда говорили. Минус— это, конечно же, осадка 8 метров и углубить ее больше мы не могли. Потому что основная глубина Керчь-Еникальского канала составляет 8 метров и больше там углубить нельзя.

Второй минус — замерзаемость в зимний период, что тоже немаловажно. Поэтому было необходимо содержать ледовый флот. Есть у нас ледокол «Капитан Белоусов», единственный в Украине. Сегодня ему уже порядка 60-ти лет, он был на балансе Мариупольского порта. Поэтому все ремонтные работы мы проводили за свой счет, был произведен капитальный ремонт и замена двигателей, много было потрачено денег, но это была единственная возможность работать в зимний период времени. Проводить флот, который приходил и даже были случаи, когда приходилось проводить его от Керчи, потому что в сильные морозы замерзало все Азовское море.

Более того, в 2012 году было построено 2 мощных арктических буксира, они получили название «Капитан Маркин» и «Капитан Меркулов». Это наши прославленные капитаны, к сожалению, их нет уже в живых. Один буксир строился на верфях Украины, под заказ нашего порта, под наши габариты канала, под наши зимние условия, а второй строился кампанией «Даймен» в Румынии. В 2012 году мы одновременно их получили, и это было серьезной помощью для «Капитана Белоусова». Потому что когда он выходит, то должен работать в паре с кем-то. Это тоже были серьезные затраты, мы купили их сами, за свой счет, без государственной поддержки. Каждый буксир стоил порядка 10-11 миллионов евро. Сейчас эти буксиры работают каждую зиму. Мы стараемся беречь ледокол, после разделения он сейчас находится на балансе у Администрации морских портов Украины. А буксиры у нас на балансе.

Как изменилась ситуация, когда началась война на Донбассе?

Что касается грузопереработки, то начиная с 2014 года по причине агрессии со стороны России были прерваны все железнодорожные сообщения. Просто разбомбили дорогу, потому клиенты не имели возможности доставлять грузы по короткому плечу в Мариупольский порт. Получилось, что мы отрезаны от всей грузовой базы, а это, прежде всего, уголь. Нам сообщили что процентов 80 % шахт затоплены, уничтожены, разграблены, то есть уголь ушел безвозвратно и остался на территории неподконтрольной Украине. Глиняные карьеры остались на территории Украины, но из-за того, что железнодорожное сообщение уничтожено на этом направлении, возможности двигаться нет, поэтому кампании не могут доставлять груз в наш порт. Оставался единственный путь — это везти через Камыш Зоря перегон Волноваха. Этот перегон был одноколейный не электрифицирован, там ходят тепловозы на обычной тяге. Этот перегон, к сожалению, мог пропустить через одноколейку где-то около 13 пар поездов в сутки. Этого минимума не хватало чтобы обеспечить сырьем два наших комбината, которые находятся в городе Мариуполь. Поэтому привлечь дополнительные объемы по такому пути не было возможности, потому что железная дорога обеспечивала завоз сырья на два больших меткомбината.

На сегодняшний момент у нас основная грузовая база на сегодняшний момент составляет 2 завода — это «Азовсталь» и «Ильича», которые производит металлопродукцию, максимально завозят в порт Мариуполь и отправляют на экспорт. Поэтому мы тоже были заинтересованы в том, чтобы перегон развивался, чтобы его модернизировали и увеличили пропускную способность. Увеличив пропускную способность на участке Камыш Зоря можно будет закрыть потребности двух комбинатов в сырье. Железная дорога декларировала порядка до 23-24, а в лучших вариантах до 27 пар поездов, включая 4 пассажирских. Для комбинатов надо было 21-22 грузовых поездов в сутки. То есть мы могли брать еще 2 состава внешнеэкономических грузов. Это 100 вагонов сутки, т.е. тысяч 200 дополнительного объема в месяц, что способствовало бы восстановлению прежних объемов.

Конечно, при этом увеличиваются затраты на транспорт. Сами подсчитайте, дешевле везти по короткому пути или в объезд…  Многие экспортеры глины стали считать эти затраты и порт Мариуполь получился неконкурентным. Например, порт Бердянск был гораздо ближе и дешевле на 2 — 2.5 доллара дешевле за тонну. Поэтому глинщики для себя начали смотреть новые пути доставки на экспорт своей продукции. Прежде всего, был задействован порт Бердянск, порт Оливия (бывший порт Октябрьск), Николаев и Ильичевск. В Ильичевске они уже приспособились отправлять большие судовые партии. Раньше в Мариуполе основными потребителями глины были Италия и Испания.  Это были в основном 10 000-е лоты и они стабильно шли в эти страны. Большим партиями как правило не отправляли. Может было несколько отгрузок в Индию, где уходило около 22 000 тонн судовой партии. Компании научились продавать более крупными лотами в Ильичевск, на большие глубины.

Сейчас их уже сложно вернуть оттуда, где сформировалась логистика, понимание затрат на транспорт по доставке в эти порты. Бороться с этим сложно, скорее конкурировать. Тем ни менее, мы предлагаем разные варианты, встретились с Укрзализницей, просили рассмотреть возможность снижение тарифа для того, чтобы конкурентными даже по сравнению с портом Бердянск и портами большой Одессы. Понимание есть, но это может быть внедрено только когда факт провоза по перегону Волновахи будет обеспечен в районе 23-24 пар поездов. Для того чтобы закрыть потребности металлургов в сырье.

На сегодняшний момент это основная проблема —  как доставить груз к нам. Мы видим только один вариант. В ближайшем будущем, как мы говорили с вами раньше, надо понимать, как будут территории, как будет проходить груз. В феврале 2017-го, наверное, вы помните, когда объявили блокаду, мы планировали принимать из оккупированных территорий грузы от наших украинских предприятий.

Это какие?

Донецксталь, завод в Енакиево, они были зарегистрированы на территории Украины, налоги платили в Украине. У нас уже были определенные договоренности с собственником Донецкстали и с собственником СКМ, что грузы пойдут к нам. Планировалась доставка 50 тыс. тонн чугуна с Донецкстали каждый месяц, и порядка 20-30 тысяч тонн заготовки с Енакиево. Это для нас были хорошие объемы. Но, к сожалению, в феврале опять начались политические споры и дебаты кто прав, кто виноват. В итоге блокировали пути и с того момента этот груз на территорию Украины не поступает.  Поэтому сегодня у нас ежемесячный объём перевалки для того, чтобы получать положительный финансовый результат каждый месяц, составляет порядка 650-700 тысяч тонн. Это максимум. Для сравнения, раньше это было 1200000-1500000 тонн в месяц. Поэтому для того, чтобы работать с положительным финансовым результатом, нам надо перегружать минимум 450 000 тонн. Чтобы сработать в ноль надо 400 000 тонн грузов в месяц.

В августе, когда Россия закрыла Керчь-Еникальский канал в связи с тем, что вешала железнодорожную опору на мост через Керченский пролив, дала неофициально информацию, что канал будет закрыт чуть ли не 19 дней. Наш ключевой клиент компания «Метинвест» сказала, что они не могут быть в подвешенном состоянии, им надо выполнять контракты, страховые кампании тоже отказались покрывать такие риски. Потому они были вынуждены идти на порты Одессы -в Ильичевск.

Вывозить отсюда проще, по тому же переходу Волноваха — Камыш Зоря. Отсюда обычно уходил порожняк, а сейчас идут гружённые вагоны. Сюда проблематично, потому что завозится сырье. А выходить отсюда может уже готовая продукция. Начиная с конца июля, в августе месяце они отправляли грузы на порт Одесса, Ильичевск, Южный. После того, как Россия объявила об ограничениях по высоте из-за Керченского моста, о нас ушли большие контракты. Порядка 100 000 в месяц чугуна, который раньше отправлялся в Америку. Все из-за того, что грузовые суда не проходят под мостом, а они у нас 25 000-28 000 тонн у нас грузили. Поэтому в августе месяце мы перегрузили уже 250-300 000 тон и получили убытки.

Но притом мы сохранили людей, мы никого не сократил за этот период. Есть естественная убыль, на пенсию люди уходили, кто-то просто уехал из города. Но официально мы никого не сокращали. Мы старались коллектив удержать, и у нас сейчас на предприятии работает 3400 человек. Начиная с августа и сентября месяца, конечно, объемы сократились, когда россияне вешали последнюю автомобильную арку и закрывали канал на трое суток. Но уже отправители понимали, что лучше подождать и завозили грузы в Мариуполь. Было такое что 2-3 судна простояли двое суток перед Керченским проливом, но они закончили работы и пропустили суда. Ограничения в Керченском проливе больше бьют по нам, потому как российские порты, например, Таганрог, — это мелкие порты. Туда заходят суда с небольшой осадкой в 3-5 метров. Поэтому ограничение их не коснулось.  А вот для глубоководных азовских портов — это Мариуполя и Бердянска – да. При этом Бердянск ограничения затронули даже в меньшей степени, потому что они такие большие партии металлопродукции не отгружали. А вот Мариуполь, где два крупных метзавода у которых большие контракты в Юго-Восточной Азии и Америке, это затронуло напрямую.

Есть еще одна проблема. Как известно, глобализация укрепила связи между рынками и это привело к тому, что идет увеличение размеров грузовых кораблей. Чем больше водоизмещение кораблей, тем больше и дешевле они могут перевезти грузов. Поэтому флот кораблей водоизмещением в 10-15 тыс. тонн стремительно устаревает и идет на гвозди. Это для нас серьезная проблема, поскольку уменьшается количество кораблей, которые могут заходить в Мариуполь.

Резюмируем. На сегодняшний момент Мариупольский порт имеет такую загрузку: есть 2 завода компании Метинвест, которые отгружают в месяц 350-400 тысяч тонн. Кроме этого, мы имеем небольшие партии каолина, это где-то 20 000 тонн в месяц, которые идут машинами с Волновахи. Кроме того, машинами завозятся зерновые грузы, порядка 50 000 тонн в месяц. Это все, что есть по экспорту.

Теперь коснемся импорта. Здесь есть порядка 150-200 тысяч тонн угля для металлургических заводов. Как я говорил ранее, через перегоны Зоря-Волноваха нельзя обеспечить необходимое количество пар поездов, для того, чтобы обеспечить сырьем заводы, кампания рассчитала возможность доставки угля с судов, больших тихоокеанских, которые приходят с Америки. Они выражают угли в Черном море. Например пришло судно 150 000 тонн, тысяч 50 перегружается на фидерные суда водоизмещением 10-12 тысяч тонн, бывает и 15000 тонн. Эти суда приходят в глубоководный порт, далее они становятся борт в борт и перегружают уголь, приходят с углем в Мариуполь, выгружаются и тут же становятся под погрузку металлопродукции и уходят в Европу или в Америку. Получился хороший кругорез у них. Они подсчитали логистику, да, может быть доставка угля более дорогая, чем по железной дороге, но они вынуждены это делать для того, чтобы не сокращать объемы производства по двум заводам и этого угля получается порядка 150-200 000 тонн. В какие-то месяца меньше, в какие-то чуть больше, но вот мы сейчас имеем заявку на переработку 2 больших судов, один из них стоит в Босфоре, большое океанское судно. Он тоже для нас перегрузит со своего борта 50 000 тонн, а потом уже заходит в порт Южный и выкидывает все остальное. Второе судно идет из Австралии, уже прошло Суэцкий канал и идет в районе Средиземного моря. С него для нас будет снято 40 000. Вот такие суда приходят в порт. Дальше программы нет. Сказать, что она постоянна я не могу, она носит сезонный характер. Думаю, что до ноября это еще будет, а вот в декабре уже вряд ли. То есть, на сегодняшний день о постоянной работе речи не идет. Если не будет каких-то скачков цен вниз на рынке металлопродукции, мы на сегодняшний день имеем 350-400 тыс. тонн метала. Это только то, чтобы нам работать в ноль. Дополнительные объемы уже дают какой-то плюс, и мы работаем с прибылью, чтобы обеспечить инвестиционные проекты, ремонт нашей техники. Конечно, в первую очередь мы закрываем налоги и зарплаты, а потом уже все остальное. Однако, для того, чтобы развиваться, надо работать на 700000-750 000 тонн грузов в месяц.

 Существуют ли альтернативы? Где порт Мариуполя может найти резервы?

Это конечно агропромышленное направление. Поэтому приняли решение в 2015 году проектировать зерновой терминал, который нам позволит получить объемы высокодоходного груза. Перевалка зерна — высокодоходное дело. В 2016 мы получили уже проект. Нам запроектировали терминал с возможностью грузоперевалки  2-2.5 миллиона тонн зерна в год. Мы прошли экспертизу на сегодняшний момент. К нам приезжал премьер-министр, мы закладывали камень на месте подготовительных работ. Поднимали верхний слой причалов, он будет располагаться у причалов номер 3 и 4, которые раньше перегружали металлопродукцию, а сейчас простаивали. То есть, этот причал мы видим и там будем строить терминал. Прошли экспертизу, заказали оборудование через торги и открытые площадки объявляли торги на поставку зернопогрузочной машины и выиграли его немцы. Американцы выиграли контракт на поставку оборудования, имею в виду силосные банки, вышки и все что с этим связано. Они выиграли этот тендер и сейчас контейнера уже заходят. Дальше по программе мы объявляем торги, но в связи с тем, что произошел рост цен мы не вошли в стоимость проекта 400 миллионов, который позволял нам не обращаться в Кабмин, а согласовывать только на уровне министерства инфраструктуры. Стоимость всего проекта, первой его части перевалила за 400 миллионов. Мы были вынуждены переделать смету и пойти на экспертизу. Сейчас будем утверждать его через Кабмин, поскольку так требует закон. После запуска первой линии проекта мы сможем принимать и перегружать порядка миллиона тонн грузов.

Вторую часть проекта мы разделили на две части реально расценивая свои финансовые возможности. Во вторую часть мы планируем привлечь инвестора. Есть интерес у компаний, которые поставляют нам уже зерно. Но все конечно же берут паузы, все взвешенно подходят к этому вопросу, прекрасно понимая, что в 20 км идут боевые действия и непонятно как оно все будет дальше.

А зерно откуда идет в основном? Какие регионы?

Наше зерно. Донецкий и Луганский регион, что подконтрольны Украине. И когда нам делали ТЕО, нам собирают порядка 4 миллионов тонн и экспортировать нужно 2 — 2.5 миллиона. Мы, конечно, исходили из реалий. Поэтому на вторую часть мы планируем привлечь инвестора. Есть уже заинтересованные, но они хотят посмотреть, как порт внедрит первую часть, как он заработает, и уже дальше планировать дальнейшую работу в плане инвестиций.

Когда мы делали и разрабатывали первую часть зернового терминала, мы пошли дальше и уже дошли до кластера. Рядом с Мариуполем есть завод «Сателлит», который перерабатывает семечку и получает масло и шрот. Шрот всегда через нас грузили, мы пошли дальше и привлекли первые инвестиции в зоне АТО. Передали в аренду склад напольный. Он уже морально устарел, но кампания, пройдя все процедуры, конкурсы, заключив договор с Фондом госимущества, привлекают порядка 100 миллионов гривен в капитальный ремонт этого склада и сроком на 15 лет он переходит им в аренду. Этот объект мы передали, но не просто его отдали, а договорились что компания не только сделает капитальный ремонт склада, но и будет увеличивать грузопереработку, грузить на суда будет именно порт. Они будут платить нам стивидорную ставку и это будут наши доходы.

Разъясню, что есть комплексная ставка, которая включает в себя выгрузку из вагонов, из подвижного состава на склад, потом со склада на судно. Еще существует опорная ставка — это когда со склада грузится на судно. То есть как я сказал компания, которая взяла склад в аренду, она обязана привезти груз, выгрузить его сама, мы за это деньги не берем, а со склада мы уже будем грузить нашими кранами, и они будут платить нам. Более того, этот склад находится у нас на втором причале, и мы договорились, что, когда мы терминал будем вводить полностью в эксплуатацию, дальше мы его интегрируем этот напольный склад в нашу погрузочную машину, чтобы снизить себестоимость перевалки. Сейчас мы будем грузить кранами портальными, а в дальнейшем, когда установим зернопогрузочную машину и когда будет полностью развиваться этот терминал мы склад интегрируем в машину погрузочную и сократим расходы на погрузку. Следующий момент, это было привлечение инвестиций за территорией порта. Это была не наша территория. Был построен терминал по переработке шрота и масла. Эти большие банки для приема масла уже установлены, туда будет инвестировано порядка 200 -250 миллионов гривен в сам терминал. И потом прокладка трубы непосредственно в порт, чтобы не машинами подвозить с терминала, а уже труба, которая будет качать в танкера. Танкера будут становиться на второй третий причал, труба будет идти туда, они все инвестиции берут на себя, инвестируют в терминал, который уже практически построен и инвестируют в трубу.

А кто инвестирует? Западные компании или наши?

Там компаний несколько. Например, Ковка Нобел —  это наша, украинская, компания. Она через свои экспедиторские транспортные кампании инвестирует деньги. Дальше по трубе масло поступает на борт судна, мы берем грузовой сбор, этого мы тоже не отдали, то есть мы получаем максимально от этого кластера. Переработка масла гарантирует до 500 000 тонн в год.  Когда до 2019 года войдет в эксплуатацию вторая часть зернового терминала, переработка шрота, переработка масла, то это даст нам дополнительный объём порядка 3 миллионов тонн. Это та альтернатива углю, который мы потеряли. Думаю, что если будет какое-то четкое понимание по ОРДЛО и будет восстанавливаться железная дорога, то и глина вернется в порт.

А по финансовым показателям где-то такая же корреляция как по грузопоставкам?

Финансовый план, как госпредприятие, мы согласовываем с Кабмином. У нас прибыль свыше 50 миллионов, поэтому все статьи расходов, статьи доходов мы согласовываем в Кабмине. То есть финансовый план утверждается Кабинетом Министров. И туда же входит грузопереработка, потому что это основная финансовая деятельность, поэтому все эти параметры, все эти показатели, мы очень скрупулезно готовим, доказываем, согласовываем, сначала с нашим профильным Министерством инфраструктуры, потом с Министерством экономразвития, Минфином, Минюстом, и попадаем на Кабмин. Мы уже подали план на 2018 год, максимально старались показать и взять не себя повышенные обязательства, потому что никто не может сказать, когда это все закончится. Реально у нас на сегодня грузопереработка будет на уровне 6-6.5 миллионов тонн.

В самом начале нашего разговора мы подняли тему относительно перспективы строительства обходного канала из Азовского моря в Черное (или в Днепр) чтобы решить проблему блокировки украинских портов со стороны России. Я так понимаю, что эти мысли здесь у вас бродят, но какие могут быть затраты и вообще возможно ли реализация такого проекта, ответов нет?

Да, проработки серьезной не было. Однозначно, что это потребует просчета многих факторов. Экономические, экологические последствия какие будут, насколько это выгодно.

——

Напоминаем, что доклад по Донбассу Украинского института будущего можно поддержать финансово любой суммой. Собственно, благодаря сбору пожертвований мы и смогли запустить эту работу.

Підтримати ГО«Український інститут майбутнього»:

Призначення платежу: безповоротна фінансова допомога

Рахунок в Приватбанку

Код ЕДРПОУ-40506138

Р/р 26004053158235

ПАО КБ «Приватбанк» в м. Києві

МФО 321842

не платник ПДВ

Средства можно также отправлять на карточку Института 5169 3305 0924 2936 с пометкой «безповоротна фінансова допомога»

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook, на страницу Романенко в Facebook, на Youtube, в Telegram. Страница Украинского института будущего в Facebook, в Telegram, на Youtube

16 июля в Хельсинки может произойти встреча Дональда Трампа с Владимиром Путиным. Представители США и РФ успели озвучить примерный перечень вопросов, которые будут обсуждаться. Среди них война на Донбассе, Крым и позиции России в регионе. В СМИ вновь поднялась тема «большого компромисса» — комплекса договорённостей о разделе сфер влияния, в рамках которого Украина и наши проблемы будут лишь разменной картой. Но, как и в истории с санкциями, разговор, в значительной мере идёт на уровне оценок, а не анализа интересов. Данный текст — попытка посмотреть с другой стороны.

В повестке Путина и Трампа Украина лишь один из пунктов

Для того, чтобы понимать возможность большого компромисса стоит держать перед глазами набор интересов, с которыми едут на встречу президенты США и РФ. Сразу стоит оговориться, что переговоры в Хельсинки будут иметь целью выработать условия сосуществования государств на ближайшие несколько лет — и Трампу и Путину важно выйти «с плюсом» из существующих кризисов и, возможно, лишь обозначить контуры взаимодействия в будущем. Разговор будет вестись о ближайших трёх-пяти годах, не больше.

В связи с этим мы сделали таблицу, где кроме названия темы для обсуждения обозначены позиции сторон на ближайшую перспективу.  Например, стратегически США не против войти на рынок ЕС в качестве крупного трейдера углеводородами, но в ближайшие годы это вряд ли возможно. Трамп это прекрасно осознаёт.

Таблица интересов сторон:

Рассмотрим каждый из пунктов более подробно.

Санкции

Интерес РФ

В России осознают проблему, которую создало санкционное давление. При этом чётко разделяют санкции на группы по степени воздействия:

1. санкции, к которым РФ адаптировалась и которые не оказывают влияния на перспективы развития страны. К таковым, в первую очередь, относится «Крымский пакет» — перед Кремлём не стоит задача развития полуострова, в режиме «Крым= военная база» ограничения, касающиеся гражданских компаний не так важны.
2. санкции, которые создают проблемы отдельным лицам, компаниям и/или направлениям бизнеса. К таким относится значительная часть пакетов 2014 и 2015 годов, введённые за войну на Донбассе. Они неприятны, но существует множество способов обхода таких ограничений.
3. санкции, которые несут опасность для технологического развития российской экономики. Это ограничение рынков сбыта продукции, запрет на передачу технологий, научно-техническое сотрудничество. В массе своей это санкции, которые были введены последние два года, в первую очередь по инициативе США.

Первые два пакета напрямую касаются Украины, основания для введения санкций последних лет более широкие и это даёт дополнительные возможности на поиски компромисса. Для России важно выйти из-под давления ограничений, касающихся передачи технологий и научно-технического сотрудничества.

Подход стран стран ЕС

Для Европейского Союза санкции — метод давления на принятие политических решений и демонстрация приверженности определённым принципам. При этом существует достаточно мощное лобби за отмену экономического пакета санкций и восстановление полноценного сотрудничества с Российской Федерацией. Различные мнение, потребность в одобрении санкционных пакетов со стороны всех стран Европейского Союза привели к тому, что европейские ограничения носят, скорее, политический характер, чем реальный способ экономического давления — не затрагивают важные для ключевых стран Союза области и отдельные проекты.

Подход США

Американский подход более прагматичен — он сосредоточен на защите своих экономических интересов и/или влияния в том или ином регионе. В случае с РФ, это защита экономических интересов, лишение России возможности сделать скачок в новый технологический уклад, что естественным образом ослабит позиции Кремля уже через 10-15 лет. Примерно так, с прицелом на далёкую перспективу, работали США во время холодной войны — СССР, проспавший техническую революцию в начале 70-х, уже через 15-16 лет закончил крахом. При этом Соединённые Штаты отдают себе отчёт в том, что РФ завязана на ещё нескольких кризисах и пока служит противовесом усилению Китая и Ирана в ряде азиатских государств.

Сегодня именно американские, а не европейские санкции наиболее болезненны для Российской Федерации. Часть из них введена как результат действий Кремля в Украине, часть из-за вмешательства в американские выборы, войну в Сирии, сотрудничество с Ираном (военный «иранский» пакет) и так далее.

Вашингтону выгодно ослабление позиций РФ по нескольким ключевым направлениям (ракетная техника, металлургия, ядерная программа и т.д.), но при этом, как минимум один из поводов — вмешательство в дела США политически не выгоден Трампу.

Исходя из этого интерес Вашингтона в снятии как минимум с повестки дня вопроса российского вмешательства в выборы и кибератак на американские организации, оставив при этом возможность введения санкций по другим причинам.  Одним из вариантов решения может быть какое-то подобие декларации о совместной борьбе с преступлениями в информационной сфере.

Вопрос выполнения условий снятия санкций решается через механизм их «приостановки». Государства, наложившие ограничения не отменяют их, а лишь «приостанавливают» в связи с «прогрессом», демонстрируемым партнёром. По такому пути за последние 4 года прошли власти Судана и Беларуси, не выполнившие ни одно из условий ЕС и США — они просто стали нужными в связи с более глобальными процессами.

КНДР

Решение проблемы разделённой Кореи чрезвычайно выгодно Дональду Трампу. Продемонстрировав возможность выхода из кризиса, тянущегося с 50-х годов ХХ века он:

— демонстрирует способность проводить успешную внешнюю политику на фоне обвинений в ухудшении отношений с большинством стран-партнёров. Это личная политическая победа американского президента.

— добивается возможности уменьшить влияние Китая на КНДР: в режиме международной изоляции у Пхеньяна был фактически единственный экономический партнёр, обеспечивающий своими товарами, технологиями и инвестициями рост северокорейской экономики. Разрушение изоляции автоматически приведёт к росту влияния других государств, в первую очередь Южной Кореи, ближайшего партнёра США в регионе.

— усиливает и американское влияние на Южнокорейские власти — уменьшение военной активности США на фоне сохранения власти Ким Чен Ына на севере заставляет Сеул искать новые аргументы в пользу сохранения американского присутствия в регионе. А это означает большую податливость южнокорейских партнёров на переговорах.

Есть и объективные интересы — никому в мине не нужно ещё одна ядерная держава с авторитарным, непредсказуемым лидером, огромной армией и агрессивной риторикой.

Интересы России совпадают с американскими в области прекращение северокорейской ядерной программы, открытия экономики и инвестициях со стороны богатых соседей. С одной стороны исчезает опасность ядерного конфликта, с другой, сохранение Ким Чен Ына у власти гарантирует интерес в области военной техники и вооружений. Это выгодно Кремлю, особенно, если в сфере военных поставок удастся потеснить Китай.

Украина

Позиция России по украинскому вопросу достаточно прозрачна и понятна. В Москве осознают, что физически разделить Украину между сопредельными государствами не выйдет. Большая война слишком рискованна и затратна, появление в Киеве явно пророссийской власти маловероятно.

В сегодняшних условиях идеальным вариантом для России на ближайшие несколько лет является недееспособное правительство в Украине. Это может быть слабый президент при постоянном конфликте с Радой, собранной из мелких фракций, значительная доля которых популисты. Если же в составе дополнительно будут примерно равные группы крайне правых и пророссийских депутатов — такой парламент не будет способен на плодотворную работу в принципе. Недееспособная слабая власть, где для принятия важного решения необходимо договариваться (и/или покупать) большое количество игроков является идеальным вариантом для проведения российской повестки в более далёкой перспективе.

Исходя из этого РФ в своих СМИ как минимум с 2015 года утверждает, что «Донбасс — это Украина». Те же минские соглашения с особым статусом, фракцией в парламенте как раз подчинены логике создания в Украине лоскутной, вечно конфликтующей внутри и неспособной к серьёзным шагам власти.

При этом Кремлю критично важно оставить Крым «российским». В идеале — признание новых границ, приемлемым вариантом может быть «прибалтийский кейс», когда страны Запада не признавали оккупацию стран Балтии СССР, но при этом работали с Москвой и «фактическим» руководством «прибалтийских республик».

Позиция США по украинскому вопросу не менее утилитарна. В идеале, естественно, Вашингтону хотелось бы видеть в Украине мощное государство, проводника проамериканской политики в регионе. Но Восточная Европа практически всегда была чем-то непонятным для США. Исключением стала Польша, которая смогла предложить штатам отчётливую модель того, какое место в регионе она занимает и чем она будет полезна. Кстати, именно поэтому, говоря о зоне российского влияния, в США её проводят как минимум по восточным польским территориям, хотя такого же чёткого представления относительно, например, Словакии, нет.  Для Трампа наш регион не интересен — новый американский президент занимается ключевыми, на его взгляд, проблемами, мало обращая внимания на «периферию». Украина на слуху лишь только потому, что у нас война и есть проблема Донбасса и Крыма. Тем более, что официальный Киев до сих пор не смог внятно сформулировать чем он может быть полезен Штатам в среднесрочной и долгосрочной перспективе, какая роль страны в регионе и в мире. Даже, прося денег на реформы, мы не можем однозначно сказать в какой тип государства мы реформируемся — ведь успешный Сингапур отличается от успешного Китая либо успешной Австралии. Точно так же Польша отличается от Испании, Чехии, Румынии, Германия от Швеции и т.д.

Исходя из этого, интерес Трампа заключается в том, чтобы достичь компромисса, снимающего «проблему Украины» с повестки дня. К нашему счастью вариант «поглощения Россией» не пройдёт, поскольку это будет признанием политического поражения США и ЕС. В вопросах Крыма Трамп может говорить что угодно, но признания полуострова российским относится к компетенции Конгресса.  Возможный компромисс — принятие фактической ситуации (Крым де-факто российский), с оговоркой что де-юре он принадлежит Украине и когда-нибудь будет возвращён.

Поскольку Украина пока не предложила Соединённым штатам чёткого видения своего будущего и своей роли, интерес Трампа будет заключатся так же в том, чтобы наша страна не стала причиной ещё больших проблем, например, чтобы она не распалась либо не превратилась в некое подобие Сомали. Власть в Киеве должна быть предсказуемой и понятной, но в это определение не входят слова «сильной» и «успешной». Поэтому компромисс, который будет включать, например, скорейшую реализацию «политической части» Минска исключать нельзя.

В случае, например, договорённостей по Донбассу окончательного выведения за скобки вопроса Крыма, США получают возможность, спокойно приостановить часть санкций, но оставляют поводы для введения новых (скорости реализации договорённостей, Крым, который остаётся под контролем РФ и т.д.).

Стоит обратить внимание ещё на один аспект переговоров Путина и Трампа — в большинстве спорных тем, кроме, разве что КНДР, есть интерес части элит Европейского Союза. Даже санкции против РФ за вмешательство в выборы в США бьют по бизнесу европейцев, поэтому возможный компромисс и уменьшение накала страстей найдёт понимание и в Европе.

Таким образом, выходя на формат решений по спорным с Россией темам, Трамп может рассчитывать на понимание и поддержку части бизнес и политических элит стран Европейского Союза. Это дополнительный бонус, склоняющий американского президента к диалогу с Путиным.

Иран

Вопрос сдерживания иранского влияния будет одним из ключевых на встрече. Это тот вопрос, который волнует обе стороны и по которому ни у Вашингтона, ни у Москвы нет особенных противоречий. И для администрации Дональда Трампа, и для Владимира Путина Иран – это конкурент, а в некоторых сферах даже стратегическая угроза.

И Россия, и США заинтересованы в сдерживании иранского влияния на Ближнем Востоке, подавлении его амбиций как в энергетическом секторе, так и на рынке оружия. Обе страны рассматривают Иран как потенциального врага в сирийском конфликте. Про-иранские силы в Сирии неудобны практически для всех сторон: Турции, РФ, США, Иордании, Израиля и даже Ирака с его новой, но всё ещё не сформировавшейся националистической коалицией во главе с проповедником Муктадой Ас-Садром.

Единственная разница между позициями США и РФ по Ирану – в уровне антагонизма относительно Тегерана. Если в Штатах рассматривают Иран как геополитического врага, угрозу национальной безопасности и всего мира, то для РФ эта угроза намного меньше, по крайней мере, по мнению нынешнего руководства. Если в Вашингтоне всерьёз рассматривает максимальные санкции против Ирана вплоть до провоцирования социально-экономического кризиса с последующей сменой режима, то для России такой сценарий – это чересчур круто, даже учитывая противоположные интересы Москвы и Тегерана в субрегионе Леванта.

Таким образом, между США и Россией нет противоречий относительно самой необходимости противостояния иранскому влиянию, однако как именно это делать – тут уже обе стороны имеют разные варианты. Для США приемлемым должно стать падение режима аятоллы в Тегеране. Для России достаточным будет немного придавить Иран, частично уменьшить его влияние в Сирии и ограничить его ресурсы так, чтобы он не смог переходить русским дорогу там, где они пытаются установить своё единоличное влияние.

Несмотря на разницу в восприятии Ирана в США и РФ, у них всё-таки наметились несколько важных точек соприкосновения, которые могут послужить объектов для торга во время встречи Путина и Трампа. Такие точки будут следующими:

• Уменьшение иранского влияния в Ливане и Сирии (выведение военных советников, неучастие Ирана в боях на стороне Башара Асада, уменьшение роли иранских советников в переговорах с боевиками);
• Совместная поддержка новой националистической коалиции в Ираке в противовес Ирану;
• Возможный отказ России и дальше поддерживать на плаву иранское ядерное соглашение от 2015 года;
• Уменьшение сотрудничества РФ с Ираном в рамках новых американский санкций для усиления давления на Тегеран;
• Поддержка позиции США по увеличению добычи нефти для замены иранской нефти на рынках совместно с Саудовской Аравией;
• Блокировать все возможные энергетические проекты Ирана на территории Сирии и в регионе.

Сирия

Сирия, будучи также одним из ключевых вопросов на переговорах, является ещё и темой, контуры договорняка по которой наметились уже несколько месяцев назад. Именно по Сирии Дональд Трамп и Владимир Путин могут вполне сойтись и договориться, поскольку спорные моменты по ситуации в стране уже давно набрали критическую массу и готовы взорваться.

Основной базой для вероятных американско-российских договорённостей в Сирии станет общая позиция по Ирану. Как было сказано выше, и для американцев, и для русских чрезмерное усиление Ирана в результате их противостояния между собой в последнее время – нежелательный сценарий. Поэтому вполне возможно, что Вашингтон пойдёт на уступки Москве в обмен на поддержку в сдерживании иранского влияния в пользу российского.

Для РФ Иран – это прямой конкурент в её борьбе за Дамаск. Президент Сирии Башар Асад, хотя и пытается играть свою игру, в последнее время всё больше тяготеет к Ирану. Во-первых, Тегеран лучше, чем русские, понимает природу сирийского правительства и особенности коммуникаций с ними. Во-вторых, позиции Ирана и Сирии относительно пост-военного будущего устройства страны очень похожи. Иран также поддерживает план Дамаска по максимальному возвращению к статусу-кво 2011 года и лишь ограниченной автономии для курдов. В-третьих, склонность русских обмениваться территориями и торговать целыми регионами ради политической выгоды и усиления своих позиций на международной арене, чтобы впечатлить США, абсолютно неприемлема для сирийцев, которых в этом поддерживают иранцы.

Поэтому неудивительно, что влияния Ирана на Дамаск росло в то время, как необходимость в поддержке со стороны РФ падала по мере того, как уменьшалась интенсивность боёв в Сирии. Для Кремля единственной возможностью отыграться может стать саммит с Трампом, на котором Россия с помощью неформального молчаливого согласия поможет Вашингтону прижать Иран, а тем временем усилит свой контроль над Дамаском.

В обмен на помощь РФ по сдерживанию Ирана в Ливане и Сирии, США могут пойти на выведение своих войск из Сирии. Президент Дональд Трамп давно выявлял желание вывести свои войска и уменьшить вовлечённость США в конфликт в Сирии вопреки позиции части его администрации. Для Владимира Путина вывод американских сил – это последнее препятствие на пути к нормализации отношений с сирийскими курдами. Уход США из северо-восточных регионов Сирии позволит России взять на себя весь процесс реинтеграции курдских земель под управлением Дамаска в виде какой-нибудь ограниченной автономии при сохранении интересов Турции.

К тому же, для РФ сдерживание Ирана будет означать блокировку его возможных энергетических проектов в Сирии, особенно газовых. В 2011 году Тегеран уже пытался построить трубопровод через Сирию к Средиземному морю для поставок газа в Европу. Для РФ такой проект – это конкуренция их газовым поставкам, поэтому чем дальше Иран от Сирии – тем лучше для русских (и для американцев с израильтянами).

Вообще, если хотите посмотреть на то, как работает модель договорняка между США и Россией по Сирии – посмотрите на ситуацию с битвой в Южной Сирии, где сошлись интересы Израиля, Иордании, Сирии, РФ и США. Все стороны успешно договорились между собой, а Россия будет использовать ситуацию как успешную мини-модель в переговорах с Трампом.

Энергетика

По энергетическим вопросам наиболее важными для обеих сторон будет вопрос замены иранской нефти на рынках. И для РФ, и для США высокие цены на нефть – это очень хорошо. В условиях, когда США собираются вводить нефтяное эмбарго против Ирана, поддержка (хоть и непубличная) России будет очень даже кстати, особенно учитывая возрастающее влияние РФ на ОПЕК в последнее время. Именно Россия и Саудовская Аравия сегодня фактически «определяют» политику ОПЕК. Для США заручиться поддержкой РФ на фоне потепления их отношений с Эр-Риядом – это ключ к более успешному сдерживанию Ирана.

Недавно в рамках ОПЕК Россия и Саудовская Аравия договорились об увеличении добычи нефти на 1 млн. баррелей в день в связи с санкциями США против Ирана и перебоями с поставками нефти из Ливии и Венесуэлы. Для США поддержка РФ в их планах ещё больше увеличить добычу нефти (об этом Трамп заявил несколько дней назад) – очень важна, поскольку не позволит посеять бардак в рамках ОПЕК.

Кроме того, учитывая вышесказанное по Ирану и Сирии, помощь РФ в сдерживании Ирана через перекрытие иранцам окон для манёвра в условиях восстановления санкций может сыграть на руку политике США по Ирану. А Россия взамен получить высокую цену на нефть, которая им позарез нужна для стабилизации экономической ситуации и относительно безболезненного проведения реформ типа пенсионной.

Наконец, конечно же, будет обсуждаться вопрос «Северного потока-2». Для РФ крайне важным будет получить гарантии от Вашингтона, что они не введут санкции против «Северного потока-2» или компаний-трубоукладчиков. Пока в администрации Трампа сами не знают, идти ли на прямую конфронтацию в этом вопросе с Европой, Москва будет убеждать Трампа в том, что проект трогать не надо. Для РФ критически важным является поскорее завершить строительство трубы до 2020 года. Кроме того, смягчение позиций США по «Северному потоку-2» позволит русским усилить давление на Данию, чтобы та дала добро на прокладывание трубы в её территориальных водах.

Три возможных сценария

Если проанализировать темы, баланс приоритетов выглядит примерно так:

• для США важны вопросы КНДР и Ирана.
• по ценам на углеводороды имеем обоюдный интерес, хотя, естественно это критично важно для Кремля. Аналогично по «вмешательству России в выборы» — для Трампа лично важно снятия вопроса с повестки дня, поскольку он политически токсичен для него и его команды.
• сирийский вопрос более важен для России, но и тут есть определённое совпадение интересов с позицией Трампа (но не для части его команды) «выйти из Сирии и заявить о победе»
• для РФ ключевым являются вопрос Украины, санкции, Северный Поток.

Исходя из этого, возможны несколько конфигураций договорённости, если таковая будет. Мы решили их описать в виде трёх основных групп.

1. Минимальный компромисс

Он возможен, когда стороны не нашли общего языка по темам, где есть расхождение позиций и сосредоточились на выработке формата взаимодействия по наименее конфликтным ситуациям. Наиболее логичным в данном случае выглядят темы цен на углеводороды и вмешательство России в американские выборы — там интересы США (или отдельно Трампа) и РФ практически совпадают. По первому варианту возможны некие договорённости, по второму, проблема решена не будет, но будет заявление о, например, совместном расследовании киберпреступлений и манипуляций в информационном пространстве двух стран.

Второй составляющей «минимального пакета» может стать обмен уступками в важных для стран направлениях. Вашингтон получает заверения о поддержке со стороны России диалога с КНДР, Кремль, в свою очередь уверения в том, что США не будут торпедировать проект «Северный Поток -2».

Дополнением к этому станет ни к чему не обязывающее заявление о Сирии и Украине. Стороны могут заявить, что они достигли определённого компромисса в выработке «общего видения» решения проблем.

2. Средний вариант — контуры «большого договора»

Данный сценарий возможен, когда стороны пришли к пониманию какие уступки могут привести к выигрышу позиций на более приоритетных для них площадках. Учитывая уровень недоверия друг к другу, договорённости будут увязаны одна с одной.

Естественно, данный вариант включает в себя «минимальный пакет», но к нему добавляется договорённость о судьбе Сирии (возможно и всего региона). Как минимум, в договорённости могут включить вопросы нормализации отношений с курдами при сохранении военного присутствия США, замены американского контингента каким-нибудь другим и «зелёный свет» от Вашингтона на ликвидацию последних анклавов боевиков на севере и юге Сирии.

В Украинском вопросе в данном случае будет больше конкретики — например согласованная позиция по введению миротворцев с достаточно размытым форматом. То есть без привязки их работы к политическому блоку (выборы) и, например, поэтапное разворачивание миссии. Это позволяет каждой из сторон в будущем пытаться навязать свою повестку.

Этот сценарий уже позволяет вести практический разговор о приостановке части санкций в отношении Российской Федерации.

3. Хардкор или большой договорняк

Самый неприятный для Украины вариант, который включает консенсус РФ и США по рамкам решения всех перечисленных кризисов.

Контуры компромисса выглядят так:

• Сирия отходит в сферу влияния РФ, американцы уходят из страны, оставляя за собой возможность влияния в регионе через Саудовскую Аравию и Израиль. РФ признаётся гарантом стабильности страны, а также её допустят в Ливан, Иорданию и Ирак.

• Стороны соглашаются о том, что КДНР будет без ядерного оружия, во главе с Кимом. Рынок страны открывается. США закрывают глаза на развитие военного сотрудничества России и Северной Кореи.
• Для Ирана создаются условия, при которых возврат к ядерной программе невозможен. Но при этом в Тегеране сохраняется правящий режим. РФ создаёт для себя возможности по выходу из ядерного соглашения с Ираном, играя таким образом на стороне США против ЕС. Россия и США неформально работают вместе над сдерживанием иранского влияния, каждый в своей сфере влияния на Ближнем Востоке.
• По вопросу «вмешательства в выборы США» принимается общее заявление, возможно анонсируется совместная работа спецслужб по «расследованию инцидентов». Одним словом, демонстрируется «понимание и желание двигаться вперёд»
• Украинский вопрос. США признают Крым де-факто принадлежащим России, подчёркивая, что они и дальше считают, что полуостров должен вернуться в состав Украины. Достигается договорённость по Донбассу (формат миротворцев, иные варианты), в результате которой Россия уходит из региона, но там в обозримой перспективе проводятся выборы (либо иным образом местные элиты вводятся в общеукраинскую политику). Обе договорённости подаются «одним пакетом по Украине» и таким образом Кремль демонстрирует «победу по Крыму и защите политических прав донецкого народа», Трамп — «разрешение кризиса».
• Дополнительным бонусом к украинской проблеме может стать выход РФ из Приднестровья, тем более, что Рогозин отодвинут от кураторства «республикой» и в 2017 году с подачи РФ ПМР пошло на компромиссы по 5 из 8 пунктов, обозначенных ОБСЕ ещё 10 лет назад.

На основании такого комплекса соглашений ключевые для РФ санкции «приостанавливаются». Естественно, о полной отмене речь не идёт, возможны даже громкие и резкие заявления по «крымскому пакету», но сути это не меняет.

________________

Текст понравился? Отблагодарить авторов можно монетизировать переводом адекватной (на ваш взгляд) суммы на карту ПриватБанка.

Тышкевичу:  5168 7422 0332 9507
Кусе: 5168 7456 0146 5609

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook

Інтерв’ю співзасновника, директора економічних програм Українського інституту майбутнього Анатолія Амеліна для спільноти «Аспен Інститут. Київ»

Як народилася сама ідея Українського інституту майбутнього, і яким чином до його створення причетний Аспен-семінар?  

— Він причетний вже тим, що серед шести засновників Інституту Майбутнього п’ятеро є випускниками семінарів Аспен. І, можливо, в іншому житті, в іншому форматі ми би не зустрілись і не змогли би разом навіть домовлятися про взаємодію. Ми з різних регіонів, з різними політичними симпатіями, і в будь-якому іншому середовищі ми не те що не перетнулися б, ми б навіть не порозумілися.

Досвід Аспен-семинарів став для нас вирішальним. Я кажу не тільки про досвід правильно, чітко викладати свої думки, але і також про досвід слухати та чути інших людей. І найголовніше – взаємодіяти з іншими лідерами. Адже ті навички, які ми отримували у форматі постановок на семінарах, –це про «домовлятися», про «зважувати». Коли ти стаєш лідером, за тобою йдуть люди, ти часто не звертаєш уваги на багато важливих аспектів. І Аспен відкриває очі на ціннісні,  важливіші моменти в нашому житті. І якби не мережа людей, що була сформована, то цього нічого би не було.

Але тут важливо відмітити, що було паралельно як мінімум чотири гілки, які призвели до створення Інституту. Одна з гілок – Ігор Ліскі, у той час  голова координаційної ради Асоціації випускників «Аспен Україна». Він ініціював проведення декількох семінарів, котрі називалися Aspen Future. Це були закриті семінари, виключно для аспенівців. На них запрошували футурологів і обговорювали, моделювали можливе майбутнє країни.

Паралельно Олексій Скрипник, один з випускників Аспен-програми, народний депутат від «Самопомочі», створив у Парламенті Комісію з питань майбутнього. Адже як можна приймати закони, якщо не розуміти, яке майбутнє країни ми будуємо?

Третій наш аспенівець, Сергій Гайдайчук, президент CEO клубу, створив невелику закриту групу, де ми також обговорювали майбутнє. Одним з лідерів цього процесу був Юрій Романенко, котрий став одним із співзасновників Інституту Майбутнього.

Четверта. У 2015 році я створив аналітичну групу, яка називалась Amelin Strategy, що займалась макроекономічним аналізом, макроекономічним моделюванням, і, по суті, ми тоді почали роботу над економічною стратегією України.

Ці чотири гілки рухались паралельно. У тих чи інших ролях ми перетиналися, і в якийсь момент до нас приєдналися Тарас Березовець і Антон Геращенко. Ми прийняли рішення: або ми витрачаємо час на розмови, що нікому не цікаво, і ми припиняємо це робити, чи ми переходимо в конкретну проектну площину, для чого необхідно мати суб’єкта.

І таким суб’єктом стала неприбуткова громадська організація «Український Інститут Майбутнього», що живе за рахунок пожертв, переважно засновників. Зараз нам більше грошей починає жертвувати середній український клас, ми незалежні від політичних партій, від олігархів, від іноземних грантів. У нас серед шести засновників  – двоє народних депутатів. Вони представники різних, я би навіть сказав, конкуруючих політичних партій – «Самопоміч» і «Народний Фронт». Це також знімає політичний аспект діяльності Інституту. І знову ж ми згадуємо цінності, які нам прищеплювались на Аспені, що важливі всі точки зору, їх треба враховувати і вміти вести діалог з усіма.

Коли відбулось зімкнення всіх чотирьох напрямів?  

Ми декілька разів зустрічались, ці чотири гілки йшли паралельно. Але в якийсь момент ми зібралися разом для обговорення ідеї про те, щоб суб’єктивізуватися. Прийняли рішення, визначили стратегічні цілі, підписали внутрішній меморандум, у якому визначили, куди ми йдемо, як ми йдемо, які у нас є червоні лінії, за які ми не заходимо. І в межах цього меморандуму ми вже третій рік розвиваємо діяльність.

Що для нас важливо? На жаль, досвід діалогу з різними людьми показав, що нам, українцям, дуже важко домовитися про трактування минулого. Ми маємо різні джерела інформації, трактування історії з різною мірою довіри до них. І ми не можемо домовитися про те, свідками чого ми особисто не були. Нам важко домовитися про сьогодення, ми це тільки вчимося робити. Ми, українці як нація, дорослішаємо, вчимося довіряти,  взаємодіяти, брати на себе відповідальність. І досі ми не прийшли до формалізації громадського договору. Але впевнений, що є можливість для всіх українців домовитися про майбутнє. Майбутнє, про яке ми домовимося, майбутнє України, її місце в Європі, світі, про ту якість життя, до якої ми прагнемо, про майбутнє, в якому кожний з нас буде мати і бачити своє місце та свою роль. І майбутнє – це те, що нас об’єднає вже сьогодні.

Ми хочемо побудувати успішну країну, в якій ми хочемо, щоб жили наші діти, тому що ми будуємо цю країну не для себе. Ми є частиною соціуму, і щоб той соціум, який нас оточує, також був щасливим і благополучним. Можна переїхати жити в Європу, а можна зробити Європу в Україні. Це наша мета.

Основна місія нашого Інституту – це програмування успішного майбутнього країни. Що це таке? Ми з програмуванням працюємо і в бізнесі. Коли ми починаємо робити бізнес-план, сценарні аналізи, ми вибираємо кращий сценарій і починаємо його системно реалізовувати. Такий же підхід застосуємо і до  країни. Ми розробляємо комплексну економічну стратегію розвитку України, інфраструктурну стратегію, енергетичну стратегію. Це будуть базові документи, що не будуть належати Інституту. Ми їх зробимо з відкритим кодом, вони будуть опубліковані, і будь-хто бажаючий може їх брати в роботу, будь-яка політична партія… Для нас не має сьогодні значення колір партії. Наша стратегія – дати формат майбутньої коаліційної угоди, щоб партії, які потраплять до парламенту, працювали не з внутрішніми амбіціями, не конкурували в політичній риториці, а працювали з ідеями, запропонованими для України українцями, громадянами та бізнесом.

У даному випадку розроблені стратегії пройдуть через коло експертних обговорень серед професійних експертів, бізнесу, громадських організацій. І ми дуже сподіваємося, що виборці зможуть майбутнім політикам нав’язати цю волю, нав’язати повістку, як зробити Україну успішною. І згодом нам, звичайно, необхідно буде контролювати, як політики будуть цю повістку виконувати.

По суті, це такий аналітичний центр, що готує програми для політиків, для людей, наділених повноваженнями, щоб ці policies затверджувати і далі вести країну в цих напрямках?

Звичайно, наша цільова аудиторія – це Парламент, Кабінет Міністрів, Адміністрація Президента і зовнішні Партнери країни.

Тобто це люди, у чиїх руках знаходиться майбутнє нашої країни. На жаль, у них не завжди достатньо знань і компетенцій, та й часу, для того, щоб в усьому розібратися. У тій же Америці більшу частину програм, стратегій і законів готують не сенатори, їх готують аналітичні центри, які конкурують на рівні ідей і стратегій. Йде якісна експертна дискусія. В Україні дефіцит якісного змісту, дефіцит детально опрацьованих ідей з оцінкою їх наслідків. Ми намагаємося цей дефіцит заповнити. Ми сподіваємося, що наш приклад наслідуватимуть і інші компанії, організації, таких аналітичних центрів буде більше. Ми хочемо заповнити змістовне поле, для нас важливо, щоб у України був дискурс про майбутнє України, щоб ми домовлялися і разом створювали це майбутнє, в якому нам усім комфортно житиметься. Найголовніше – вимагати від політиків його виконання. Політики і чиновники – це не те, що дано нам згори. Ні, це наші представники і сервісна служба, яку ми наймаємо для виконання наших же завдань, наших інтересів.

Давайте поговоримо про продукти і сервіси Інституту. Основна діяльність Інституту полягає в проектуванні політик, правильно?               

У межах Інституту у нас є п’ять напрямів роботи. Це економіка, національна безпека, зовнішня політика, внутрішня політика і освіта. Тобто ми взяли ті фокуси, які в першу чергу безпосередньо торкаються майбутнього. На кожному напрямку у нас є декілька аспектів, які ми вивчаємо. Це аналіз поточного середовища, аналіз глобальних трендів, аналіз можливостей для України та підготовка детальних планів і стратегій, як ці можливості в Україні реалізувати.

Ми вже третій рік розвиваємо проекти, які реалізуються різними урядовими інституціями. Повторюся, ми ніколи не були виконавцями замовлень ні бізнесу, ні держави. Усі наші продукти, які ми розробляємо, публікуються у нас на сайті, і ми помічаємо, що багато наших досліджень стають базою для ухвалення тих або інших рішень чиновниками і політиками.

Приведу декілька конкретних кейсів. Наприклад, мораторій на землю. Нам було цікаво вивчити міжнародний досвід і побудувати моделі, як розвиватимуться в Україні події, якщо ми знімемо мораторій. Ми побудували декілька сценаріїв, вивчивши попередньо європейський і світовий досвід. Ми побачили, що в країнах, в яких діє мораторій, як правило, громадяни живуть бідніше, ніж в тих країнах, де мораторій відсутній.

Друге. Ми побачили, що в перші вісім років після зняття мораторію Україна може отримати додатково не менше 50 млрд доларів інвестицій. Тобто, кожен громадянин, який сьогодні володіє землею, а це 7 млн людей, зможе отримати вигоду. При цьому не від продажу землі, а від отримання під неї кредитів і розвитку свого господарства. Невже ми не хочемо залучити гроші, які будуть витрачені тут, в Україні? Це потужний драйвер розвитку економіки. Сьогодні багато аналітичних центрів, лобістські організації взяли наше дослідження за основу і вже займаються просуванням зняття мораторію.

Податок на виведений капітал. Наш Інститут був єдиним, хто порахував економічний ефект від відмови від податку на прибуток і перехід на податок на виведений капітал. За досвідом Естонії. Зараз Латвія і Грузія теж готуються до переходу на цей вид податку. Ми провели дослідження, порахували і опублікували ці розрахунки. Вони показали Нові можливості для України: це і детінізація економіки (адже не потрібно буде оптимізувати податок на прибуток, як це робить  більшість компаній), і спрощення адміністрування податків та тиску на бізнес, і залучення великих іноземних інвесторів, яким бракує прозорості і простоти ведення бізнесу в Україні. Згідно наших оцінок, така реформа дозволить Україні вивести з тіні більше $10 млрд прибутку щорічно, залучити в перші 5 років більше $40 млрд і прискорить розвиток економіки більш ніж на 2% в рік до нинішніх темпів.

Пізніше громадські організації, які займаються advocaсy цього питання, український бізнес підняли наше дослідження і сьогодні лобіюють проведення відповідної реформи. Президент Порошенко публічно пообіцяв українському бізнесу цю реформу з 2019 року. Це приклад того, як працюють ідеї Інституту.

Восени минулого року ми зробили дослідження перспективи розвитку в Україні проекту Hyperloop. З Києва в Одесу. Порахували, опублікували і зайнялися новими дослідженнями. Навесні нас запрошує Міністерство інфраструктури, включає в робочу групу щодо створення українського проекту High Loop, який побудований на основі нашого дослідження.

Для Міністерства економіки ми як волонтери зробили дослідження і запропонували план дій Уряду щодо короткострокового стимулювання промисловості. Тобто конкретний набір дій з оцінкою економічного ефекту від них. На сьогодні більше 60% плану, який запропонував наш Інститут, вже реалізовано. Ми відстежуємо виконання. Взаємодіємо з міністерством на рівні інформаційного обміну.

І це тільки маленька частина.

У нас є навчальні програми, де ми вчимо молодих лідерів ключових питань, що торкаються України, майбутнього, політики.

Які плани в Інституту? Є якась стратегічна мета або завдання з розширення чи поглиблення розвитку його як інституції?  

Формат організації дуже гнучкий. Ми не хотіли б перетворювати Інститут на корпорацію. У нас змінюватиметься формат роботи Інституту залежно від завдань, ресурсів, зовнішнього середовища, в якому ми знаходимося.

Що мається на увазі? Ключові завдання, які ми ставимо на цей рік, – це розробка довгострокових стратегій, що були згадані мною. Наступний формат, можливо, – це буде допомога новим політикам в реалізації цих стратегій. Треба багато консультувати, розповідати, навчати, деталізувати секторальні стратегії. Ми бачимо низьку якість української законодавчої бази. Депутати продукують величезну кількість законів, які часто суперечать один одному, а іноді навіть здоровому глузду. Ці закони не мають ніякого ні економічного, ні логічного обґрунтування. Ми хочемо створити систему, що допомагає депутатам робити об’єктивну оцінку пропонованих їм законопроектів.  Адже від цього залежить наше майбутнє.

В ідеалі ми хотіли змінити і систему роботи державного апарату. Для мене державний апарат – це сервісна функція для громадян. Це не надструктура над людьми, це виключно сервісна функція. Ми плануємо перепроектувати систему управління країною, запропонувати нову інноваційну для світу модель.

 Ми хочемо, щоб Україна стала європейським суб’єктом, економічним, політичним. Ми хочемо, щоб Україна стала центром безпеки Європи. Не лише себе забезпечити безпекою, але і допомагати європейцям. Ми хочемо, щоб Україна стала європейським енергетичним хабом, світовим продовольчим хабом. Ми хочемо, щоб Україна стала світовим R&D-центром, де створюються нові ідеї, нові продукти, нові стартапи, які використовуватимуться в усьому світі. Тобто плани амбітні, але такі, що цілком реалізовуються.

2019 рік – це рік парламентських і президентських виборів. Він є для України доленосним. 2020-й рік буде переломним. Або ми почнемо інтенсивно розвиватися, з величезною швидкістю, або ж ми підемо в забуття. Не виключений навіть сценарій поділу України на частини і навіть військової агресії. 2019 рік – це рік потенційного дефолту України. Можливо, буде серйозний удар по українському бізнесу, 2018-2019 роки – це роки потенційної глобальної кризи. Ми входимо в 10-й рік економічного циклу. У нас кожні 10 років є глобальна економічна криза. І нас чекають дуже нелегкі часи. Тому 2019 рік для нас буде критично важливим, і плани на 2020 коригуватимуться, виходячи з 2019-го. Але повторюся, мета наша – це «Make Ukraine Great» (Не again, а просто – great).

І останнє, таке філософське питання. Оскільки ви – Інститут Майбутнього і займаєтеся програмуванням та проектуванням, як ви ставитеся до ідеї, яка зараз час від часу висловлюється, що сучасний світ настільки турбулентний і настільки непередбачуваний, що час довгострокових стратегій пройшов, і необхідно мислити за короткими, проектними шаблонами? Бо які б ми стратегії не збудували, стільки точок біфуркацій, після яких ми не знаємо, як піде далі розвиток, і всіх їх передбачити ми не можемо?  

Коли ми говоримо про турбулентність, ми забуваємо про те, що турбулентність є, але є і фундамент, який необхідний, і його треба побудувати. Ми мріємо про те, що 3d-принтери друкуватимуть все, що нам треба, але це не станеться так швидко. Ми відстежуємо тренди. Технології, ринок, споживачі ще не готові. Ми говоримо, що завтра усі їздитимуть на електрокарах. Інститут зробив дослідження (ми презентуємо його в найближчий місяць, «Майбутнє нафти»), нам було цікаво подивитися через призму нових технологій, як розвиватиметься ринок енергетики, – і ми побачили, що немає ефективних альтернатив класичним батареям, що застосовуються. Нові технології, які були 3-4 роки тому заявлені як стартапи, сьогодні не показали жодного результату, що могли б зараз бути знаком, що ось-ось станеться колосальний технологічний ривок. Є ідеї, розроблені в лабораторіях, але для їх реалізації знадобиться набагато більше часу.

Тому, коли ми говоримо про довгострокову стратегію, ми говоримо про базовий фундамент, який у будь-якому разі потрібно побудувати. Незалежно від того, хаотичний світ чи ні. Українці, на відміну від європейців, – це люди, що звикли жити в хаосі. Порядок – це не наша сильна сторона. Ми входимо в епоху, яка є гармонійним місцем існування українців. Це дасть нам якусь перевагу! За наявності потужного фундаменту, який я озвучив, усе інше – це поле, на якому українці можуть грати успішніше, ніж впорядковані німці, наприклад.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook

После нынешнего саммита НАТО в Брюсселе мнения многих людей, которые следили за ним, разделились. Одни утверждали, что президент США Дональд Трамп показал там всем «кузькину мать» и заставил членов Альянса увеличить финансирование на оборону. Другие говорили, что он вёл себя абсолютно неадекватно, продолжая разрушать традиционный союз с европейцами. Со своей стороны, я считаю, что и те, и те в чём-то правы, но в чём-то обманывают себя.

Проблема НАТО на сегодняшний день состоит даже не в Дональде Трампе как таковом, а больше в самом НАТО как структуре. После окончания «холодной войны», Североатлантический альянс значительно утратил свою актуальность. Исчез главный и единственный для НАТО враг, ради которого и создавали союз – СССР. Уже не существовало двух блоков стран в Европе. А социалистический лагерь сменился целой плеядой новых государств со сложной для восприятия (в первую очередь западными европейцами) постсоветской социально-культурной и ментальной системой, коррумпированными старыми посткоммунистическими элитами и кучей внутренних проблем, в которые никто не хотел вникать. НАТО абсолютно не входило в этот контекст, и уже тогда начали ходить разговоры о его реформировании под новые мировые реалии.

Постепенно НАТО становилось обычной региональной военно-политической организацией Западной и Северной Европы, защищающей её от различных не масштабных угроз. Несмотря на расширение Альянса на восток, оставались сомнения в реальной готовности и желании членов НАТО вмешиваться в дела Центральной и Восточной Европы, особенно тех стран, которые входили в сферу влияния России. А поскольку Россия в её постсоветском обрубленном виде уже не предусматривала угрозу «красного вторжения» для Европы, то и активность НАТО на этом направлении снизилась. Ну, повоюют русские в своём «ближнем зарубежье», ну и хрен с ним – приблизительно такое отношение НАТО к РФ сохранялось долгое время после 1991 года. Воевать с Европой завязанные на Запад российские элиты не будут, а учитывая, что все их финансы сохраняются на счетах западных банков, то они были довольно управляемы.

После 1991 года с началом глобальных трансформаций в мире поменялась и сама концепция мировой системы и геополитики. Намного весомее стала экономика и торговля, а геополитика уступила геоэкономике. Количество танков, солдат и самолётов играли всё меньшую роль в определении «величия» той или иной страны. Рулить стали технологии, инновации, информационные ресурсы и уровень вовлеченности в мировую торговую систему. Опять же – НАТО в этот контекст не очень вписывалось в своём первоначальном виде, и на протяжении 2000-х продолжали говорить о переосмыслении роли Альянса в Европе и мире.

Поскольку подвижек на этом направлении не было, НАТО продолжало чахнуть и превращаться в чисто политический кружок европейских государств с частыми сеансами тимбилдинга в виде военных учений и саммитов, создающий психологический эффект защищённости и безопасности для своих членов. Поскольку бизнес играл уже большую роль, нежели политика или военное дело, то и затраты внутри государств-членов НАТО стали соответствующими. Отсюда и проблема финансирования оборонки в НАТО, которую так усердно поднимал Дональд Трамп на саммите. Ведь для США НАТО оставалось инструментом влияния и экспансии, продвижения своих интересов в Европе. Хотя у США самих были и остаются проблемы с восприятием НАТО в новых геополитических реалиях, для Вашингтона Альянс всё-таки что-то большее, нежели обычная политическая платформа. Это способ удерживать своё влияние на европейском континенте за счёт военно-технического доминирования, от которого зависят многие европейские государства. То есть для США НАТО – это даже не способ сдержать Россию или Китай, а инструмент, через который Штаты продвигают свои интересы в Западной и Северной Европе в первую очередь.

Самих европейцев это вполне устраивало. Они тратили на оборонку намного меньше, отдавая предпочтение экономике, торговли и инфраструктуре. За счёт небольших издержек на армию, Германия стала экономическим центром Европы. Огромная страна, которая после войны оказалась зажата в жёстких пацифистских рамках и ограничениях, решила, что оно и к лучшему, и взяла курс на экономическое возрождение, за которым последовало создание Евросоюза. Для Германии последние 70 лет прошли под знаком экономического развития, навязанного пацифизма и постоянного чувства вины и стыда за Вторую мировую войну. Соответственно, НАТО для Берлина стало таким себе «зонтиком», который защищал её от всех нападений, по крайней мере так казалось немецким элитам. А раз НАТО защищает от военных угроз, то можно забить на армию, которая никому не нужна, и дальше продолжать развиваться экономически, таща на себе остальные страны ЕС, особенно после кризиса 2008 года. Думаю, не слишком ошибусь, если предположу, что небольшие траты Германии на оборонку стали залогом их продолжающегося пацифизма и геополитической пассивности, а НАТО просто олицетворяет собой психологическую защищенность Германии от всех угроз, даже если реально Альянс не мог этого сделать. Именно поэтому, когда Дональд Трамп говорит про Германию, которая не тратит достаточно денег на НАТО, он забывает, что в некотором смысле такой статус-кво позволял избежать экономического коллапса ЕС, а Германии – продолжать тащить на себе Еврозону.

Когда Россия аннексировала Крым и вторглась на восток Украины, возник реальный вопрос: в чём смысл существования НАТО? В некотором смысле, Москва помогла снова возродить этот дискурс в кабинетах Брюсселя, чем помогла НАТО найти для себя новый стимул для продолжения существования. События 2014 года подтолкнули страны Европы и США к переосмыслению роли Альянса и укреплению его роли в европейской региональной системе безопасности. Однако несмотря на это, попытки реформирования НАТО были лишь поверхностными. Многие страны ЕС продолжали торговать с РФ, как и, собственно, США. Противостояние санкциями было явно не желаемым, невольным и проходило с огромным скрипом со стороны бизнес элит на Западе. Все понимали, что воевать с Россией на территории Украины не будут, а НАТО объективно к такому не готово. Это снова вернуло нас в самое начало дискуссий, разжигавшихся в 1990-х годах: что такое НАТО и зачем оно нужно? Если Россия снова угрожает миру и стабильности Европы, как и в своё время СССР, то стоит ли вернуться к НАТО, заточенном чисто под антироссийскую деятельность? Где проходит та самая «красная линия» для НАТО, за которую России нельзя заходить? Это западная Украина, Балтия, Польша или Румыния? Является ли Россия такой же угрозой, как и в своё время был Советский Союз и есть ли у них вообще возможности быть такой угрозой? Хочет ли РФ вообще захватывать территории, или же это кратковременная вспышка нео-имперского безумия для решения внутренних проблем? На все эти вопросы в Европе до сих пор, кажется, не дали ответов.

Последний саммит НАТО в Брюсселе продемонстрировал все эти экзистенциальные проблемы. Европейцы, пытаясь реформировать Евросоюз и удержать Еврозону, еле пытаются тратить больше 1,5% ВВП на оборону, хотя ранее с Обамой они договаривались о 2% ВВП. Объективно и субъективно, они этого сделать не могут, а некоторые страны, как Германия, не будут этого делать, поскольку это нанесёт вред другим статьям расходов, намного более важных для немцев, нежели оборона. А если их заставят это сделать, то скорее всего, правящая коалиция потеряет рейтинг и к власти придут те, кто точно будет тратить 2% ВВП – «Альтернатива для Германии», культивирующая идею более агрессивной и активной Германии в мире – с сильной армией, гипер-амбициями и отдельным центром тяжести в мире. Насколько это стратегически выгодно США и Европе в целом – это открытый вопрос.

Прав ли Дональд Трамп, когда говорит, что страны Европы должны тратить на оборону больше, если говорят об угрозах со стороны РФ или кого-нибудь другого? Безусловно, прав. Странно слышать каждый год о стратегической угрозе Европе со стороны России, но при этом читать доклад парламентской комиссии в Берлине про жалкое и ничтожное состояние немецкой армии, где танки не заводятся, самолёты не летают, а подлодки никогда не спускали на воду.

Прав ли Дональд Трамп, когда ломает своих союзников через колено, принуждая их увеличивать финансирование? Безусловно, нет. Во-первых, Трамп, как и свойственно ему, прав в аргументах, но жестоко ошибается в методе их донесения до публики. Да и по большому счету, ему плевать на то, как он это делает. Он делает и всё. В этом весь Дональд Трамп. Он не пытается убедить своих союзников и европейское население поддержать его аргументы, он их шантажирует, ругает, открыто лжёт и ведёт себя, как шериф из какого-нибудь Тумстоуна, пытающийся запугать Джонни Ринго и его парней. Во-вторых, способ, которым он доносит информацию – абсолютно неадекватен. Своей риторикой Трамп подрывает моральный дух членов НАТО и чувство единства и коллективных ценностей, которые лежат в основе Альянса. Агрессивная риторика в комбинации с анти-глобализмом и протекционизмом у всех вызывают опасения, что истинная цель Трампа – сломать систему, а не повышать затраты на оборону. Европейские СМИ только и писали о том, как Дональд Трамп плохо относится к многосторонней дипломатии, международным организациями, Старой Европе. Но никто не писал, что он действительно думает про НАТО и какие его идеи реформирования Альянса, если он, по его мнению, изжил себя. Не писали, потому что никто не знает, что Трамп думает о НАТО, как, впрочем, и о многих других проблемах международной политики.

В-третьих, одна из частых проблем Трампа, даже когда он прав в своих аргументах – это его патологическая зависимость от собственного рейтинга и того, что скажут про него СМИ. Многие решения Трампа мотивированы внутренней политикой и желанием поднять себе рейтинг накануне выборов в Конгресс в ноября этого года. Сингапурский саммит с КНДР, хоть и неплохой как идея, но также прошёл в духе «А Серёжа молодец», и не важно, что Трамп сказал Ким Чен Ыну, или что он мог пообещать ради того, чтобы саммит не сорвался, а он выставил себя победителем, да ещё и лучшим, чем Барак Обама. Так и с саммитом НАТО – Дональд Трамп победил на переговорах, всё остальное неважно. Как именно будут увеличивать финансирование на оборонку, да ещё и с 2% на 4% (США сами столько не тратят)? Где гарантии, что европейцы действительно будут увеличивать финансирование обороны на уровне 2% с прицелом на 4%? Что США предпримут в случае, если этого не произойдёт и будет, как с обещаниями Обаме? Все эти вопросы остались за скобками, на них ответов нет, но зато Трамп «победил».

В-четвёртых, непоследовательность позиции Трампа перечёркивает каждое сказанное им слово или обещание. Он говорит о том, что Германия – «заложница энергетических интересов России», но в следующем же выступлении утверждает, что Владимир Путин ему не враг. Он упрекает европейцев в том, что они не тратят много денег на оборону, а кричат про угрозы со стороны РФ, но затем сам же говорит, что с Россией всё модно порешать. Он обвиняет Евросоюз в невыполнении своих обязательств по линии НАТО, но сам же после саммита едет на встречу с Путиным – главой государства, которое признано стратегическом противником самими Штатами. По его мнению, Барак Обама допустил аннексию Крыма, но сам Трамп допускает признание Крыма российским только лишь потому, что там «все говорят на русском языке». Такая странная двоякость позиции создаёт у европейских союзников США впечатление, что американцы не искренне в своих желаниях по НАТО, и что их позиция по РФ совершенно иная, так ради чего же тогда они – европейцы – должны увеличивать финансирование? Отсутствие последовательности в коммуникации Вашингтона с Европой порождает неопределённость, подпитываемую взаимными подозрениями, и в Брюсселе искренне недоумевают, чего же на самом деле хочет от них Дональд.

Наконец, это также вопрос восприятия. Для европейцев тот способ, которым Дональд Трамп пытается донести до них важность увеличения финансирования оборонной отрасли до 2% и даже 4% ВВП, воспринимается не как необходимая для всех мера, а как уступка и прогиб под США. Ультимативность риторики Вашингтона добавляет ситуации конфликтности, и тогда возникает ситуация, при которой некоторые страны НАТО как бы и хотят увеличить финансирование обороны, но как бы и не хотят идти на это под шквалом вульгарных и грубых высказываний Трампа и его зачастую неправдивых аргументов и цифр. Особенно принципиальные в этом вопросе те страны Европы, где к власти пришли националисты или правые силы: Австрия, Италия, Греция, Венгрия, Польша, Чехия и другие. Остальные государства находятся «на грани» — националистически настроенные силы там представляют мощную оппозицию, и с ней надо считаться. Такая ситуация в Нидерландах, Германии и Франции. Последняя так вообще давно имеет свои планы на развитие ЕС, которые не всегда включают США. Кроме того, сами американцы не тратят на Европу много денег. Большая часть их средств, как заявлял министр обороны Джеймс Мэттис, сейчас идёт на Ближний Восток и Азию для сдерживания Ирана и Китая.

Таким образом, Дональд Трамп, преследуя вроде бы логичные и правильные цели, своей реализацией этих целей торпедирует мировой порядок, расшатывая его, в том числе организации, на которых он держится. НАТО не исключение. Своей риторикой и примитивным узконаправленным подходом к проблеме функционирования НАТО, Трамп де-факто разрушает традиционный трансатлантический альянс. И если так будет продолжаться, то европейцы, утратив веру в надежность своего заокеанского партнёра, действительно станут тратить на оборону больше, только уже без США и в качестве отдельного центра силы. Трамп абсолютно прав в том, что партнёры США должны вкладываться в коллективную безопасность больше. Однако он не прав в том, что достичь этого можно, разрушая эту самую коллективную безопасность. Фактически, он даёт своим союзникам два безальтернативных варианта: или вы больше платите, или бывайте, мы уходим. Если в бизнесе такая тактика может сработать, то в многосторонней дипломатии и при выстраивании геополитических альянсов – не всегда. Нельзя одновременно требовать вкладывать больше денег в коллективную систему безопасности и выступать против самого явления коллективных систем и быть изоляционистом.

Именно поэтому, смотря на брюссельский саммит, где-то в Кремле лишь хлопают в ладоши. Разделённая Европа – это то, что нужно России и их нынешним элитам. И не только им, но и другим геополитическим врагам США – Китаю и Ирану. Чем больше расколота Европа, тем легче ими управлять и тем легче торговаться. А уменьшение влияния США повышает вес их конкурентов, которые на этом фоне выглядят менее страшными, особенно Китай со своими деньгами и экономическими инициативами. А главными лузерами будут традиционные элиты в ЕС, которые на фоне риторики Трампа лишь теряют рейтинги и уступают таким же, как и президент США – правым популистам и националистам. И это ещё большой вопрос – будут ли такие европейские руководители лучшими партнёрами для Дональда Трампа? Сейчас, на фоне кризиса в отношениях США и ЕС, европейцы всё больше задумываются о том, чтобы создать собственную армию и разведку и не полагаться больше на НАТО. А компенсировать утрату американского влияния они могут за счёт Китая, РФ и других игроков, в том числе региональных. Это прямой вызов стратегическим интересам США в Европе.

Соединённым Штатам необходима новая стратегия по Европе. Правила игры, которые действуют уже 70 лет, давно устарели и утратили актуальность. У США хорошая стратегия относительно своих врагов, но у них плохая (или её нет) стратегия относительно своих друзей. В период мощнейшего противостояния с Китаем и Россией, Трампу как никогда нужны все его союзники. Но вместо цементирования существующих альянсов и их модернизации под новые мировые реалии, он их просто разрушает или подрывает изнутри, закладывая бомбу замедленного действия или давая своим врагам возможность проникнуть в эту сферу самим, как это происходит в экспансией Китая в Юго-Восточной Азии. Показательным был вопрос Афганистана на саммите НАТО. После того, как страны Европы уменьшили своё участие в военных операциях в Афганистане, Трамп снова поднял вопрос о том, чтобы продолжить финансирование операций НАТО в этой стране до 2024 года. Однако никакой новой стратегии он так и не предоставил. И открытым остался вопрос европейцев: что, собственно, мы финансируем в Афганистане и что будет после 2024 года? Аналогичный вопрос про само финансирование обороны на уровне 2-4% ВВП. Греция, например, одна из 4 стран НАТО, которые выделяют деньги на уровне 2% ВВП. Но если посмотреть, на что именно идут деньги, то большая их часть – это пенсии и зарплаты военным. Спрашивается: этого достаточно для США и Трампа в реализации их требований к членам НАТО? Или Франция, которая тратит чуть меньше 2% ВВП, но вместе с США участвует в операциях в Сирии, Ираке, Афганистане и Ливии. Это считается или нет? Если нет, тогда какой смысл Парижу делать это? Если да, тогда зачем нужна цифра в 2-4% для всех? Или например: считается ли, что страна НАТО выполнила требование США, если она выделила необходимый процент от ВВП на оборону, но показатель ВВП, заложенный в бюджет, оказался выше, и показатель расходов на оборону соответственно стал менее 2%? У Польши и Румынии были такие вопросы на саммите, но на них никто не ответил.

Реформирование НАТО всё ещё актуальный вопрос. И чем быстрее европейцы возьмут всё в свои руки и начнут с этим что-нибудь делать, тем лучше. Дональд Трамп показал: он ненадёжный партнёр, странный переговорщик и никудышный коммуникатор. Для Европы Трамп скорее стал аномалией – явлением, которое просто надо пережить. Такая позиция опасна тем, что пока они все пережидают этот шторм, потенциальные конкуренты выжмут из этого максимум. И это в период, когда формируется новый мировой порядок. А когда придёт час «икс», то все окажутся перед неприятным фактом: США больше не играют доминирующую роль в мире, а их конкуренты укрепили свои позиции за время правления Трампа, и теперь сместить их будет куда сложнее. А, как известно, разрушить отношения намного легче, чем их строить.

Фото:  Jonathan Ernst / Reuters / NTB scanpix

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook

Американское издание The New Yorker со ссылкой на свои источники сообщило, что Саудовская Аравия, Израиль и ОАЭ подталкивают Трампа к «большой сделке» с Путиным, в рамках которой урегулирование сирийского кризиса, включающего ограничение влияния Ирана в регионе может быть обменяно на отмену (либо приостановку) американских санкций против РФ, введённых в том числе в рамках «украинского пакета». Суть сделки заключается в том, что США уходят из Сирии, в обмен Россия ограничивает свои контакты с Исламской Республикой Иран, склоняясь к более тесному партнёрству с СА и ОАЭ, получая взамен инвестиции из указанных стран и послабление в вопросах санкций. С одной стороны,  The New Yorker более близок по позиции к демократам, и информация издания может быть частью войны американского президента с прессой. С другой, Израиль, Саудовская Аравия и Эмираты действительно воспринимают усиление Ирана в регионе как один из ключевых вызовов в среднесрочной перспективе. Возникает вопрос: возможна ли такая сделка?

Интересы сторон

Вероятность «большой сделки» Трампа и Путина действительно есть, в том числе в ключе обмена санкций на уступки России по другим направлениям, в том числе в сирийском вопросе. Об этом не так давно мы писали достаточно объёмный текст, разбирая мотивацию США и РФ перед встречей президентов. Обмен «Сирия на Украину» укладывается в такой логике. Для того, чтобы оценить возможность описанного  The New Yorker сценария, в схему стоит добавить интересы стран, которые якобы подталкивают Трампа к договорённостям с Путиным

Для Израиля, ОАЭ и Саудовской Аравии общим интересом на сегодняшний день является сдерживание и уменьшение иранского влияния на Ближнем Востоке. Усиление Ирана в результате войн в Ираке и Сирии, а также конфликта в Йемене и развала условной суннитской коалиции государств Залива в 2017 году привело к формированию негласного военно-политического альянса между Израилем и саудовско-эмиратским союзом. Начиная с 2016 года, когда к власти в США пришёл Дональд Трамп, все три страны пытались склонить Вашингтон к усилению давления на Тегеран. Антииранский и про-израильский характер администрации Трампа лишь облегчил им эту работу. Результатом стал выход США из иранского ядерного соглашения в этом году.

Но главной проблемой для них оставалось военное присутствие Ирана в целом ряде стран – Ливане, Ираке, Сирии и Йемене. Для того, чтобы уменьшить это влияние, им необходим союзник, желательно такой, который имеет влияние на местах. Таким союзником может оказаться Россия, которая на протяжении 2017 года сильно упрочнила свои позиции в Сирии и наладила контакты с Турцией и Ираном, фактически переиграв США и их союзников в Заливе.

Осознавая, что войну в Сирии они по сути проиграли, в Вашингтоне начали думать, как им выйти из Сирии, формально сохранив лицо и обязательства перед курдами. В это же время Россия активно лоббировала курдов начать переговоры с Дамаском относительно нормализации отношений. Именно сирийско-курдские отношения остаются единственным препятствием для стабилизации обстановки практически во всей Сирии.

Для стран Залива и Израиля, которые давно поменяли приоритет и обозначили Иран как «сверх-зло», Россия стала возможностью изменить ситуацию в свою пользу. Именно поэтому в течении 2017 года их позиция по Башару Асаду начала меняться, а поддержка антиправительственных группировок стремительно таять. Кульминацией этого разворота можно считать нынешнюю битву за Южную Сирию, которая началась 22 июня, когда Иордания, Израиль и США фактически «слили» группировки в Южной Сирии и позволили сирийским войскам вернуть под контроль эти регионы в обмен на гарантии от РФ, что Иран не будет вмешиваться в бои.

Модель битвы за Южную Сирию могут без лишних проблем реализовать на национальном масштабе. России отдадут Сирию (фактически, она и так уже под их контролем), позволят договориться с курдами и признают её доминирующий статус в Дамаске. В обмен на это, Москва сдаст своего союзника Ирана и поможет уменьшить его влияние или хотя бы сдержать его. Для Кремля это выгодно, поскольку они видят в Тегеране конкурента и потенциального врага в борьбе за влияние над Дамаском и субрегионом Леванта.

Не против такой схемы, кстати, и Европейский Союз. Для них стабилизация ситуации на Ближнем Востоке в приоритете. Это приведёт к снижению потоков мигрантов и, возможно, позволит окончательно снять этот вопрос с повестки дня. А это наконец вернёт в строй традиционные либеральные элиты, которые оказались неспособны сопротивляться агрессивной риторике правых националистов и популистов в миграционном вопросе. К тому же, ЕС заинтересован в стабильности в Средиземном море, в том числе из-за газовых интересов.

Вопрос, правда, заключается в другом — есть ли у Кремля достаточные рычаги влияния на Тегеран. Многие эксперты на Западе утверждают, что модель «Сирию на Украину» нерабочая, поскольку у РФ нет объективных рычагов принуждения Ирана уходить из Сирии или уменьшить своё военное присутствие. Это спорный вопрос. С одной стороны Россия действительно не имеет особой силы указывать Ирану, что делать в Сирии. Более того, треугольник Москва-Анкара-Тегеран сейчас является доминирующим в Сирии и именно благодаря ему им удалось фактически победить в конфликте своих геополитических врагов.

С другой стороны, для России Иран – ненужный союзник в стратегическом плане. К тому же, РФ и Иран вполне могут договориться о том, чтобы создать для США видимость работоспособности договорняка. Тегерану ничего не стоит вывести несколько сотен своих военных советников из Сирии, это не изменит ситуацию, тем более, что правительство Асада и так контролирует большинство территорий. Сама Россия продемонстрирует США, что всё схвачено, а Трамп получит очередной повод для самопиара дома. Для РФ и Ирана, хоть их интересы в Сирии не пересекаются, совместное противодействие США и их союзникам – это залог их выживаемости, и они это прекрасно понимают. Эта схема уже подействовала в Сирии.

Однако, на самом деле, вопрос даже не в том, существуют ли у РФ какие-нибудь реальные рычаги давления на Иран, а в том, сумеет ли Путин убедить в этом Трампа. Ведь это больше вопрос восприятия, нежели реального положения дел. К тому же, сам Трамп хочет верить в том, что РФ способна быть партнёром по сдерживанию Ирана, ведь это так хорошо легло бы в его пиар-кампанию в Вашингтоне и риторику относительно РФ и её роли по выборам.

Таким образом теоретически вероятность сделки остаётся, как остаются и вопросы, связанные со спецификой реализации договорённостей.

Возможности влияния США на РФ — принуждение к выполнению договорённостей.

Если компромисс между Трампом и Путиным будет достигнут, то независимо от его глубины, открытым остаётся вопрос контроля за выполнением российским президентом взятых обязательств. С другой стороны в Украине многие считают, что вопрос американских санкций находится в ведении Конгресса и Трамп так же не сможет реализовать возможные соглашения об их ослаблении.

Если бы речь шла о санкциях, наложенных со стороны ЕС, такие мнения были бы близки к истине. В случае с США схема несколько иная и это связана с особенностью принятия и реализации законов в области внешней торговли.

Евросоюз и США всегда по-разному подходили к вопросу санкций, в том числе касательно российских санкций. В Европе санкции против РФ в 2014 году вводились путём простого голосования в Европарламенте и консенсуса в Еврокомиссии. Такой подход, хоть и менее бюрократичный, но более хрупкий и ненадёжный. России достаточно убедить хотя бы одну страну-члена ЕС не поддержать продолжение санкций, и весь консенсус рухнет. Это оставляет Москве огромные возможности для лоббизма и шантажа.

В Штатах ситуация другая. Там санкции вводятся через законы и подзаконные акты. Конгресс США принимает обширный закон о санкциях, в рамках которого перечислены все ограничения, которые исполнительная власть может вводить против других стран. И далее на базе этого закона принимаются указы про введения тех или иных санкций и формируются списки лиц, попавших под санкции. Соответственно, такой подход намного сложнее с точки зрения лоббизма. Отменить закон – крайне сложно, а с указами можно играться. США могут отменить любой подзаконный акт и снова его принять, при этом не меняя сам каркас – закон, который прошёл через Конгресс.

Таким образом, Трамп имеет мощный инструмент использования санкций в диалоге со своими оппонентами. Простым принятием нового Executive order или General licence компании и физические лица могут включаться или исключаться из санкционного списка — закон остаётся и для его изменения требуется решение конгресса, но в отношении кого он применяется решает президент. Поэтому Трамп может себе позволить быстро приостановить действие части санкций, но в случае отказа Кремля выполнять свою часть договора, имеет инструменты мгновенного их усиления. Это и есть американский инструмент  принуждения к выполнению договорённостей.

Возможные варианты

Первый и идеальный для нас вариант описан в тексте «Три основных сценария политического компромисса Трампа и Путина» как «минимальный». В таком случае президенты РФ и США достигают соглашений по вопросам, где их интересы практически совпадают, ограничиваясь общими заявлениями о сближении позиций в остальных областях. На практике это будет, скорее всего, согласованная позиция по КНДР, действия по поддержанию цен на углеводороды, заявление о начале совместной работы по кибербезопасности (что даёт основания поставить вопрос о смягчении санкций, введённых за вмешательство РФ в выборы в США). По Украине в этом варианте будут слова о продолжении консультаций с прогрессе в согласовании позиций, не более того.

Варианты, в которых будут достигнуты соглашения по Сирии в канве выхода США из страны «с гордо поднятой головой» уже несут угрозы — чем жертвует РФ и что она получает взамен. Учитывая остроту иранской темы и резкую позицию в отношении Тегерана союзников Вашингтона на Ближнем Востоке, Трамп вынужден будет добиваться уступок по данному направлению, предлагая улучшение позиций в кризисах, где превалируют российские интересы. Это, в том числе, вопрос приостановки наиболее чувствительных для РФ санкций. Россию не особо беспокоят «крымский пакет» и ограничения, введённые в 2014-15 году в связи с войной на Донбассе. Наиболее неприятные для Кремля — санкции, введённые после победы Трампа, значительная доля которых появилась в связи с другими кризисами (вмешательство в выборы, иранский, сирийский и корейский пакеты).

Таким образом вопрос переходит в оценку масштабов взаимных уступок. Если РФ в иранском вопросе ограничится разделом сфер влияния в Сирии, сохраняя при этом треугольник  Москва-Анкара-Тегеран и не поддержит политику США по разрыву ядерного соглашения с Ираном, уступки могут быть безопасными для нас. Примерный формат можно описать следующим образом:

• Вопрос Крыма остаётся в подвешенном состоянии — Трамп и дальше, уклоняясь от однозначных ответов «чей будет Крым» продолжит обвинять администрацию Обамы, при которой произошла аннексия;
• По Донбассу возможно совместное заявление (может и подписания отдельных документов) о согласованности пути урегулирования. Таким может быть признан «размытый» формат миротворцев — наличие контингента без чётких рамок политического урегулирования и, например, с поэтапным разворачиванием контингента. Это позволит Путину выйти из кризиса заявив своему избирателю о «политической победе». Дальше, учитывая размытость формулировок, будет новый торг и новые переговоры. Трамп со своей стороны так же заявит о «победе дипломатии», параллельно подчеркнув, что он добился за месяц больше, чем Германия и Франция за пять лет.
• Учитывая «прогресс», который демонстрирует Россия, действие части санкций приостанавливается (не отменяется), тем более, что для этого нет нужды в голосование Конгресса.

И, наконец, самый неприятный для нас вариант широкого компромисса, который включает в себя схему, описанную  The New Yorker. В таком формате Трамп требует дополнительных уступок со стороны России в вопросах углеводородов, КНДР и, самое главное, солидаризации РФ американской позицией по Ирану по выходу из ядерного соглашения.

В обмен на такие уступки Кремль может рассчитывать, среди прочего на более широкое комплексное решение по Украине, которое может включать в себя:

• Признание признание де-факто (но не де-юре) Крыма как территории под российским управлением — заморозку теперешней ситуации на несколько лет со снятием Крымской проблемы с порядка дня. Примером такого подхода может служить судьба стран Балтии — США так же не признавали оккупации их СССР в 1939-40 годах, но это не мешало контактам, в том числе с руководством Литовской, Латвийской и Эстонской ССР.
• Формулировка более чётких рамок миротворческой операции с обозначением конкретных возможных условий и сроков перехода от деэскалации конфликта к политическому урегулированию.
• Приостановка значительной части санкций в отношении РФ в ответ на демонстрацию «Прогресса».

Пакетное решение по Донбассу и Крыму, даже без чётких рамок политического этапа урегулирования конфликта на востоке Украины чрезвычайно опасно, поскольку:

• снятие вопроса Крыма с повестки дня на несколько лет заставит крымских татар искать другие пути влияния на ситуацию, часть из которых может быть не связана с политикой Украины и реализацией интересов украинского государства.
• пакетный компромисс не будет воспринят частью украинского общества, что может привести к новому витку политического кризиса и усилению давления правых организаций на власть. В результате успешное голосование по данным вопросам в Раде становится проблематичным, а без него Украина будет иметь проблемы с внешнеполитическими партнёрами (как страна, отвергшая согласованный план урегулирования).

Если оценивать сигналы Трампа (встреча с Порошенко), резкая риторика относительно РФ, он, хоть и  будет пытаться подойти к максимально широкому компромиссу с Путиным, но вопрос Украины не будет восприниматься как основное поле для уступок Кремлю — есть другие сферы, которые можно «дорого продать». Это значит, что вероятность наихудшего для нас сценария относительно мала, а вот  «средний вариант» с «размытой» миссией миротворцев и отсутствием новых тезисов по Крыму наиболее вероятен.

________________

Текст понравился? Отблагодарить авторов можно монетизировать переводом адекватной (на ваш взгляд) суммы на карту ПриватБанка.

Тышкевичу:  5168 7422 0332 9507
Кусе: 5168 7456 0146 5609

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook.

Американско-российский саммит в Хельсинки стал одним из самых неоднозначных событий в этом году. И дело не в том, что видеть Дональда Трампа и Владимира Путина вместе – это нечто из области фантастики. Дело в меседжах, которые нёс в себе этот саммит про грядущий мир и его устройство. А меседжи эти говорят нам следующее: старый мировой порядок умер, а традиционные послевоенные альянсы уже не будут прежними. Хельсинский саммит вскрыл несколько фундаментальных проблем, существующих сегодня в мире, которые не дают нам полностью понять, к чему, собственно, всё это ведёт. Они связаны как с внутренними структурными проблемами нынешнего американского политического истеблишмента, так и с глобальными трансформациями, на которые президент США вынужден реагировать, но которые мало понимает.

Оба лидера стоили друг друга. Оба опоздали на встречу. Оба играли на внутреннюю аудиторию. Оба считают себя вершителями судеб. Оба мечтают о большой конференции, на которой порешают все вопросы миропорядка. В какой-то момент мне показалось, что они старые друзья, договорившиеся об общей легенде перед пресс-конференцией.

Саммит завершился прогнозируемо, хотя нас снова пугали о неопределённости и непредсказуемости Дональда Трампа. На деле же, его непредсказуемость вполне даже предсказуема, поскольку не выходит за пределы привычных для него фишек. А одна из них – если не знаешь, что делать, продолжай делать то, что уже делаешь и сделай вид, что это нечто новое. Поэтому вопросы по Сирии, Украине, энергетике и санкциях остались практически без изменений. По Сирии договорились на базе модели битвы за Южную Сирию, что является не так результатом усилий Трампа, как его незаинтересованности в этом. Украина, санкции, энергетика остались без изменений. Лишь Корея и Иран – два вопроса, которые Трамп продвигал как собственные достижения – не получили продолжения на переговорах с Россией, и о них практически не говорили.

Саммит Трампа и Путина стал квинтэссенцией новой американской политики на глобальном уровне – усталости США от роли «мирового полицейского», изоляционистским и анти-глобалистским характером новой администрации. Парадокс ситуации, с самого прихода Трампа к власти, заключался в том, что хотя он и был противником вовлечённости Штатов в мировые процессы, он был лидером страны, завязанной на глобализации и мировых процессах. Будучи изоляционистом, Дональд Трамп вынужден исполнять ненавидимую им роль интернационалиста. Будучи протекционистом, он вынужден ездить к своим союзникам и партнёрам, выслушивая неприемлемые его мировоззрению разговоры о стратегических союзах и партнёрских отношениях. Будучи бизнесменом и торгашом, он вынужден участвовать в противных ему многосторонних встречах и конференциях и слушать нудные и бесконечные оправдания своих союзников, которые, по его мнению, являются обыкновенными нахлебниками, от которых пользы нет.

Отсюда и патологическая склонность Трампа к двусторонним договорнякам и откровенным частным разговорам без назойливых СМИ, раздражающих советников и не дипломатов из «вашингтонского болота», как Трамп называет представителей традиционного истеблишмента. Следуя логике Дональда Трампа, не очень хорошая сделка – лучше, чем её отсутствие. А для заключения сделок необходим личный контакт и ненапряжная, тихая обстановка, в которой можно поговорить. Учитывая нарциссический характер личности Трампа и его безумную веру в превосходство личных коммуникационных навыков, неудивительно, что для него саммит с Путиным – это победа и успех. А все, кто считают иначе – просто завистники и лицемеры, следующие мейнстримным либеральным течениям, которые он, Трамп, ненавидит и презирает. Этим и объясняется его риторика на пресс-конференции с Владимиром Путиным, на которой он снова похвалил себя за предвыборную кампанию (выборы уже давно прошли), публично раскритиковал свои разведывательные службы и ФБР, усугубив конфликт с силовиками, и в 25-й раз подчеркнув свою симпатию к Путину.

Я уже писал ранее про западную политику как оптическую иллюзию для Украины, в которую безукоризненно верят и на которую смотрят сквозь призму старых традиционных норм, ценностей и идей, укрепившихся после Второй мировой войны. Бурная негативная реакция части американского общества и политиков на пресс-конференцию США и РФ прекрасно отображает тот идеологический и ценносный разрыв между значительной частью американцев и их собственным президентом. Для американского общества, пронизанного либеральными ценностями и духом свободы личности, ультраконсервативный правый популист, питающий аномальную (по их мнению) симпатию к диктаторам и одиозным мира сего – что-то совершенно чуждое им, что-то, не соотносящееся с привычным демократическим, либеральным укладом. Избрание Трампа для них – это тяжелый смысловой и идеологический удар, прежде всего по глобальному либеральному порядку, который в последнее время всё чаще становится чем-то похожим на тоталитарную идеологию. И тут приходит Дональд Трамп и начинает его рушить.

Когда телеведущий американского «Fox News» Нил Кавуто называет выступление Трампа на саммите «отвратительным», а Путина «победителем», он выражает ту самую привычную для всех истину – Соединённые штаты как лидеры свободного мира не должны прогибаться под волей авторитарных правителей, не разделяющих (а в случае с Россией презирающих) американские ценности и образ жизни. Однако в одном с ним можно согласиться – Дональд Трамп проявил слабость. В нашем современном мире, где борьба идёт скорее за смыслы и образы, выступление Трампа в Хельсинки было настолько жалким, неестественным для американского лидера и податливым перед российским президентом, что вызвало отвращение и презрение даже среди соратников Трампа в Республиканской партии и среди журналистов. Один из ведущих «Fox News» Джон Кинг вообще назвал хельсинские переговоры «саммитом-капитуляцией». Эти слова отражают то, как общественность увидела своего президента, при том несмотря на сам факт встречи с Путиным.

На мой взгляд, их поразило больше не то, что Трамп жонглировал фактами, использовал заезженную риторику времён предвыборной гонки или позволил себе публично согласиться с доводами своего российского коллеги. Баттхёрт скорее возник из-за того, что Трамп был самим собой. Не было никакой разницы между риторикой Трампа в Сингапуре, Эр-Рияде, Брюсселе и Хельсинки. Он всегда такой, какой есть: зацикленный на себе, ненавидимый собственными СМИ и обожаемый иностранными, чересчур уверенный в себе и твёрдо убеждённый в собственных взглядах. Для него абсолютно всё равно, кто стоит перед ним – Ким Чен Ын, Владимир Путин, Эммануэль Макрон или Ангела Меркель. Его единственная цель – самоутвердиться за счёт реализации своих идей, и чем бредовее их считают либеральные американские СМИ и эксперты, тем больше Трамп убеждён в их правильности. Во многом, такую же философию имел и ближайший соратник Трампа, человек, сделавший ему предвыборную кампанию – Стивен Беннон. Так что в некотором роде саммиты в Сингапуре и Хельсинки – это триумф бенноновских идей и трампизма в среде американских правых. Для полноты картины Дональду Трампу осталось встретиться лишь с президентом Судана Омаром Аль-Баширом, дабы окончательно закрепить логику своих действий относительно международной политики.

Дональд Трамп подписывает указ про выход США из иранского ядерного соглашения 2015 года

Дональду Трампу следует отдать должное. Он действительно выполняет все свои обещания: последовательно, методично и очень дословно. Это и импонирует многим людям, голосовавшим за него. Они как бы говорят: «он хотя бы честен с нами». И действительно: нынешняя политическая культура американцев, наложенная на подъем популизма во всём мире и смену поколений, во многом оценивает успешного политика по факту выполнения своих обещаний. С этой точки зрения Дональд Трамп – чемпион. Ведь в отличие от «мутного и непонятного» Барака Обамы, Трамп всё говорит прямо, честно и по-стариковски, не скупясь в выражениях.

Однако проблема его предвыборного плана в том, что он крайне узок и не выходит за рамки подписания каких-то бумажек или принятия волевых решений. Вот Дональд Трамп вышел из Транс-Тихоокеанского соглашения. А вот что дальше – непонятно. У Обамы была стратегия, в рамках которой он и выстраивал всю эту многостороннюю «лабуду», которую Трамп искренне не понимает и не хочет понимать. Или вот Трамп объявил, что у Вашингтона – новая стратегия по Афганистану, и вот он скинул мега-тяжёлую бомбу на эту несчастную страну, якобы подкрепив свои слова действием. Однако что дальше – непонятно, и в чём конкретно заключается новая стратегия – до сих пор многим неизвестно. Такая же ситуация с проблемой Ирана. Трамп инициировал выход из иранского ядерного соглашения, однако, что в конечном итоге он хочет получить от Ирана покрыто мраком.

Неизвестность порождает теории заговора и ещё большую неизвестность. А отсутствие стратегии приводит тех, кто эту стратегию предлагает – в своих интересах. Так и получилось, что администрация Дональда Трампа, не имея возможности \ желания \ идей решать различные вопросы, опирается в своей политике на нефтяное, оружейное, израильское и саудовско-эмиратское лобби, финансировавшее президента ещё во время его предвыборной кампании. А народ и дальше гадает – Дональд Трамп полный идиот или скрытый гений?

Временами, логика в политической риторике Дональда Трампа присутствует. Проблема лишь в способе её донесения и тактическом характере. Я уже описывал эти проблемы на примере брюссельского саммита НАТО: Дональд Трамп, используя вполне себе трезвые и взвешенные идеи, абсолютно неадекватно доносит их до собеседников и подрывает традиционные альянсы своей неуклюжей и радикальной риторикой, невольно (или умышленно, мы этого не знаем) усиливая оппонентов традиционных европейских политичеких элит. Ярким примером стал визит Трампа в Великобританию, во время которого он раскритиковал планы Терезы Мэй по выходу Британии из ЕС и намекнул, что никакого торгового договора между двумя странами может и не быть. В условиях, когда Мэй находится в подвешенном состоянии из-за отставок двух ключевых министров, такая риторика разбивает последние надежды консерваторов компенсировать потери от Brexit сближением с США. А это один из важных политических козырей Мэй в её политической риторике для внутренней аудитории. А своими заявлениями Трамп по сути разбил её позицию с точки зрения внутреннего дискурса, усилив таким образом позиции лейбористов – тех, кто Трампа вообще ненавидят.

В этом и состоит трагедия американского народа и американской гегемонии в мире. Идеи, входящие в информационно-политический пузырь Дональда Трампа, на выходе оказываются настолько искажёнными им же, что приносят абсолютно противоположные результаты. А внутренние политические дрязги в США лишь усугубляют кризис стратегического планирования, которым объят Вашингтон при Трампе. Тактический характер его планов и отсутствие чёткого видения самих себя при культивировании «новой», отличной от старой, политики связано с самой природой идеологических концепций, лежащих в основе мировоззрения Трампа.

Дональд Трамп на одном из своих митингов

Возвращаясь к хельсинскому саммиту, встреча Трампа и Путина стала тем крайним событием, за которым ничего не видно. Дональд Трамп с самого начала выражал симпатию Владимиру Путину, при этом абсолютно не интересуясь проблемами Восточной Европы, особенно Украины. Здесь, на мой взгляд, нет никакого заговора. Трамп искренне не интересуется международными отношениями. Для него, если существует проблема, надо встретиться и договориться. Как именно – пусть думают другие, желательно те, кто имеют для президента ценность. А это либо самые близкие к нему люди (идеологически или родственно), либо те, кто вложил в его кампанию кучу денег и продолжает вкладывать (израильтяне, саудовцы, эмиратцы, Национальна Стрелковая Ассоциация, компании-производители оружия и т.д.). Встретившись с Владимиром Путиным, Трамп закрыл цейтнот. А что дальше – неважно, главное – он поставил галочку напротив очередного предвыборного пункта и убедил сам себя, что он выполнил ещё одно обещание, даже если оно не материализовалось в нечто выгодное национальным интересам США. А недостаток знаний про Восточную Европу, Украину, саму Россию, международную политику и географию определяет тон переговоров. Поэтому для Трампа важнее было не обсудить договор START о стратегических наступательных вооружениях, срок действия которого истекает в 2021 году или нарушение Россией договора о ликвидации ракет средней и меньшей дальности 1987 года, а поговорить о более приземлённых (с его точки зрения) вещах: вмешательство в выборы, личные отношения, Чемпионат мира по футболу, бизнес-связи, Сингапурский саммит с КНДР, Сирия (поверхностно).

Вся политика Трампа по отношению к России имеет одну большую проблему – неизвестность в конце тоннеля. Начав беспрецедентное давление на Россию с 2017 года, администрация Белого Дома так и не выработала плана выхода из этой «новой холодной войны». Мировой порядок во главе с Америкой, добытый в «холодной войне» путём нанесения смертельного удара Советскому Союзу, чужд и враждебен Дональду Трампу. Он не принимает ведущей роли США во всём мире, ставя под вопрос целесообразность финансовых затрат на свои геополитические союзы и разрушая проекты, направленные на сдерживание и нейтрализацию противников. Он подрывает моральные основания американского лидерства и опирается на поддержку той части электората, которая не интересуется международными делами и вешней политикой США. Для этих людей, учитывая соответствующий образовательный и культурный уровень многих из них, не так важно, следуют ли США какой-то чёткой стратегии. Им достаточно, чтобы Трамп пафосно подписал бумажку, прошёлся по красной дорожке и заявил: «Проблема решена! Её больше не существует!». Они это приветствуют, поддерживает и легитимируют, а Дональд Трамп получает свои дивиденды. А для внешней аудитории рисуется очень неприятная картинка: сверхдержава, имеющая полное право и возможности проповедовать всем правила жизни, собирать коалиции, вторгаться в другие страны (при этом оставаясь «лидером свободного мира»), стоять у руля одной из самых мощных масс-культур в истории, внезапно выбирает абсолютно неадекватного и морально прогнившего кандидата из всех предложенных. С этого момента Соединённые Штаты начинают ассоциироваться не с морально-идеологическим и смысловым превосходством, а с противоестественным отбором. Дональд Трамп стал мировым лидером всех правых популистов, и это ударило по электорату традиционных элит по всему миру, которые смотрели на Штаты как на пример для подражания.

Чем должно завершиться противостояние Вашингтона и Москвы? Развалом России а-ля 1991 год? Это рискованно для всего региона, в первую очередь для Китая, Центральной Азии и Восточной Европы, включая Украину. К тому же, существует риск по поводу нераспространения ядерного оружия в результате дезинтеграции такой огромной страны. А толпы беженцев, которые хлынут в Украину, Беларусь, Балтию и Казахстан – вообще никому не нужны.

Может быть, ослаблением Кремля до такой степени, что он сдаст все позиции Китаю, став лишь его партнёром? А в чём тут выгода? Дональд Трамп, преследуя цель сдерживать влияние своих геополитических оппонентов (если, конечно, это действительно его цель), лишь усиливает их и сближает между собой. Государства типа России, Ирана, Китая, Северной Кореи и Венесуэлы живут за счёт наличия мощного и чёткого образа внешнего врага. И чем дольше Соединённые Штаты играют эту роль и усиливают её, тем сильнее становятся элиты внутри этих государств. А если США даже умудряются спровоцировать падение этих элит, это либо приводит к власти ещё больших радикалов (продукты социальной среды, в которой США – образ внешнего врага), либо слабых лояльных политиков, которые долго в такой системе не живут.

Или главная цель – большой компромисс в стиле Ялты 1945 года? Например, для Владимира Путина – это его мечта. Саммит в Хельсинки стал прелюдией для реализации этой мечты. Но хочет ли этого Дональд Трамп? Или он не мыслит такими глобальными категориями? Ответа нет.

Или к примеру: чем завершиться противостояние с Ираном? Если это смена режима, тогда кто будет оценивать риски, связанные с дезинтеграцией целой почти 100-миллионной страны на Ближнем Востоке? У Штатов нет союзников внутри Ирана, а абсолютное большинство населения испытывают к Вашингтону негативные чувства. В случае конфликта на территории Ирана, это станет новой Сирией, только в эффект будет в 10 раз сильнее и охватит не только Персидский Залив, а и соседние Пакистан, Армению, Турцию и Азербайджан. В последнее время США активно раскачивали социально-экономические протесты в Иране. Сперва массовые демонстрации под Новый Год, а недавно – страйки торговцев Великого Базара в центре  Тегерана – символа экономики и торговли страны. Если не пресловутый regime change, то что? Новый договор о ядерной программе? Какие там должны быть пункты? Где «красные линии» для США и Ирана в переговорах по такому договору? А кто заполнит вакуум влияния в регионе? Саудовская Аравия, Эмираты, Турция, Израиль? Ответов на эти вопросы нет. Да и не может быть – Дональд Трамп этим не интересуется, а его команда слишком лояльна, чтобы ему это сказать и слишком дорожит своими местами, чтобы на него давить. Так мы и пришли к Сингапурскому, а затем и к Хельсинскому саммитах.

Новый мировой порядок, формирующийся при Трампе – это хаос. Регионализм, формирование новых центров тяжести, перераспределение ресурсов и разрушение традиционных глобальных послевоенных институтов. В такой среде выжить сможет не каждый. Я как-то писал, что администрация Трампа – это стратегическая угроза для Украины. Так вот, моя позиция после саммита в Хельсинки осталась неизменной. Дональд Трамп и новый мировой порядок, надвигающийся на нас из-за его спины – это волна, к столкновению с которой надо приготовиться, иначе нас просто смоет.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook.

Південний Ірак нині охоплений масовими антиурядовими демонстраціями. Натовпи розлючених робітників нафтових підприємств, водії, лікарі, вчителі та просто безробітня молодь штурмують будівлі місцевих органів влади, перекривають траси та блокують роботу аеропортів, залізниць та нафтових родовищ, якими багатий цей регіон. Від старих мощених вузеньких вулиць Старої Басри до брудних пустельних нафтоносних поселень Майсана і Ді-Кара, люди виходять на вулиці, влаштовують страйки і демонстрації. Масштаби протестів стали настільки великими, що змусили центральну владу прямувати на південь регулярні війська та загони елітних Сил антитерористичних операцій, включаючи легендарну «Золоту дивізію», яка 4 роки воювала з терористами «Ісламської держави» на найгарячіших ділянках фронту на півночі країни.

Масштабні протести на півдні Іраку спалахнули у стародавньому місті Басра 15 липня. Тисячі людей вийшли на вулиці, протестуючи проти поганих умов праці, нестачі води, перебоїв з електроенергією і несправедливого, на їхню думку, розподілення прибутку від експорту нафти. «Чорне золото» є основним ресурсом, який видобувають у південних іракських провінціях. Це основне джерело, з якого живе місцеве населення, і саме на півдні розташовані найбільші іракські нафтові родовища.

Дуже швидко протести перекинулися на інші міста. 16 липня протестувальники спалили офіси кількох політичних партій у місті Наджаф і заблокували місцевий аеропорт. Подібні заворушення відбулися також у Кербелі, Ді-Карі, Багдаді, Амарі та інших великих містах у семи провінціях. Протестувальники також перекрили трасу біля кордону з Кувейтом і намагалися заблокувати річку Шатт Аль-Араб, якою пливуть нафтові танкери. Кілька сотень радикалів здійснили спробу призупинити роботу нафтових родовищ довкола Басри, але охорона та поліція не дозволила їм це зробити. Станом на 19 липня восьмеро протестувальників загинули у сутичках з урядовими силами на півдні Іраку.

Такий стрімкий розвиток подій у до цього доволі спокійних південних регіонах змусив прем`єр-міністра Іраку Хайдера Аль-Абаді перервати своє європейське турне і повернутися до Багдада. Вже 18 липня він зустрівся з представниками протестувальників і пообіцяв їм величезну фінансову допомогу в обмін на розблокування аеропортів, доріг і місцевих адміністрацій. Він також пішов на поступки у питаннях розгону демонстрацій: звільнив начальника поліції міста Наджаф і замінив загони федеральної поліції регулярними іракськими військами, що прибули з півночі, де воювали з підпільними відділеннями бойовиків «Ісламської держави».

Південний Ірак завжди отримував значно менше уваги міжнародних медіа, аніж північні та західні регіони. Упродовж кривавої війни з терористами «Ісламської держави» 2014-2017 років у прицілі ЗМІ перебували західні сунітські регіони, з яких розпочався тріумфальний марш бойовиків на Багдад, а також північ Іраку, де місто Мосул стало столицею нового самопроголошеного «Всесвітнього Халіфату» — держави, про яку мріяли терористи «ІД». Тим часом південний Ірак тихо і непомітно продовжував жити своїм життям і мало хто задавався питанням: а що там відбувається і чи взагалі торкнулася їх війна з терористами? До цього варто було б додати ще одне питання: А чому ці регіони війна оминула? У відповіді частково лежить і пояснення сьогоднішніх масових протестів, які поставили країну на межу соціально-економічного колапсу.

Соціально-економічне підґрунтя протестів

Щоб зрозуміти природу нинішніх протестів в Іраку, необхідно подивитися на те, чим живуть південні регіони країни. Саме економічна ситуація і соціально-комунальні проблеми стали тим гнітом, який зацікавлені сторони запалили сірниками. Але кожний регіон має свою специфіку. Якщо ви думаєте, що південний Ірак – це якийсь моноліт, який має спільну проблему і виступає тут єдиним фронтом, то ви жорстоко помиляєтеся. Єдине спільне, що мають південні провінції Іраку – це переважно шиїтське населення, яке складає тут більшість. Але в іншому регіони відрізняється один від одного кліматом, рівнем складності проблем, ставленням до центральної влади та родинно-клановими зв`язками, часто-густо зав`язанами на протистоянні місцевих еліт.

Наприклад, якщо у місті Кербела абсолютна більшість населення – глибоко-релігійні шиїти, що плекають повагу та лояльність Ірану, то у місті Басра релігійний фактор є менш вагомим за рахунок великої етно-релігійної різноманітності населення. Басра – місто, яке має міжнародне значення і «нафтова столиця» Іраку. Сюди роками з`їжджалися люди з усіх куточків Іраку та з сусідніх держав. Це переважно робітники, які йшли найматися на нафтові підприємства. Це призвело до розмивання місцевого населення, і сьогодні місто – це мікс різних культур, релігій, етносів. Бедуїни, араби, перси, філіппінці, пакистанці, афганці – усі працюють і живуть поряд один з одним. На місцевому політичному рівні це призвело до загострення протистояння між різними групами еліт, які представляють різні прошарки населення. Основна боротьба розгорнулася між трьома основними фракціями: про-іранською, про-саудівською та іракською націоналістичною. Така ситуація – унікальна для південних регіонів Іраку, оскільки в інших містах населення не таке різноманітне. Однак з іншого боку, саме з міста Басра й розпочалися масові антиурядові протести, які перекинулися на інші провінції.

Серед основних проблем південного Іраку, які насправді існують вже багато років, а поглибилися після вторгнення США 2003 року, наступні: безробіття, погані умови праці, зношення інфраструктури, нестача води, перебої з електроенергією, несправедливе розподілення коштів, корупція і місцеві політичні чвари, які підсилюють всі вищезгадані метастази хвороби. Для більш ясного розуміння ситуації слід поглянути детальніше на кожну з південних іракських провінцій.

Одне з центральних місць у цій історії, не лише з погляду географії, а й економіки, займає провінція Бабіль. У наш час ніхто вже не згадає цю невеличку територію. Але якщо ви колись у підручниках читали про стародавній Вавилон, царя Навуходоносора та закони Хамурапі, то ці історії якраз про провінцію Бабіль. Вона розташована на місці, де розташовувалося серце стародавнього Вавилонського царства і справедливо вважається «колискою цивілізації». У 20 км від міста Хілла, яке є адміністративним центром провінції, десь розташована легендарна гробниця одного з чотирьох християнських «великих пророків» — святого Єзекіїля. Правда, досі ніхто не знайшов її, але місцеві вірять, що вона десь там, захована у густому тумані поміж колишніх вавилонських пагорбів.

Переоцінити культурне та історичне значення провінції Бабіль для Іраку та усього Близького Сходу неможливо. Але крім цього, ця територія займає провідні для держави позиції в агропромисловості. Практично 50% населення регіону зайняте у цій галузі, за рахунок чого Бабіль має доволі низький рівень безробіття порівняно з іншими провінціями (на рівні 15-18%). Проте в цьому і головна проблема провінції. Останнім часом в Іраку поглибилася проблема нестачі прісної води у зв’язку з застарілістю іригаційної системи та корумпованістю місцевих еліт, які багато років поспіль після 2003 року не докладають особливих зусиль для розв`язання ресурсної кризи. Якщо у часи правління в Іраку Саддама Хусейна місцева влада принаймні намагалася вкладати кошти в розвиток іригаційної системи та альтернативні галузі (туризм, енергетика), то після 2003 року нові еліти трималися на плаву лише через політичний тиск і тісні зв`язки з американськими та європейськими фондами, які виділяють гроші на розвиток регіону, частина з яких, звісно ж, осідала в кишенях корумпованих чиновників. Для провінції Бабіль проблема води особливо актуальна, оскільки від цього залежить все сільське господарство, у якому зайнята половина місцевого населення. Саме з Бабіля більша частина іракців отримують бобові, які щодня використовують у своїх стравах.

Уся місцева економіка у провінції Бабіль залежить від клімату. Якщо регіон уразить посуха на кшталт тієї, яку спостерігали у 2008-2009 роках, то 52% місцевого населення залишиться без роботи, а у регіоні настане продовольча криза. І до сьогодні чимало роботи у провінції неоплачена, а Бабіль до війни займав рекордне місце за кількістю людей, які живуть за межею бідності – лише на $ 2,20 на день. По мірі погіршення ситуації з водопостачанням і у разі кліматичних змін, провінція може стати у перспективі епіцентром нового соціального вибуху. Але порівняно непогані показники дозволили регіону лишитися осторонь масових протестів на півдні. Невеликі демонстрації пройшли у кількох містах провінції, але швидко пішли на спад після того, як прем`єр-міністр пообіцяв виділити гроші на розвиток інфраструктури.

Така швидка стабілізація ситуації пояснюється і тим, що провінція перебуває під жорстким контролем іракського уряду та партії «Дава»,  до якої належить прем`єр. Влада шиїтів закріпилася тут після 2003 року, коли американці скинули уряд Саддама Хусейна і привели до влади шиїтський уряд. Ще у 1991 році провінція Бабіль була одним з епіцентрів шиїтського повстання проти Хусейна, яке спалахнуло після того, як його війська були розгромлені Міжнародною коаліцією на чолі зі США у ході війни у Затоці. Однак тоді повстання придушили, а США та їхні союзники не ризикнули йти далі дотискати Хусейна, сподіваючись, що його уряд і так впаде внаслідок антиурядових заворушень у Курдистані та шиїтських південних провінціях. Свою довгоочікувану «свободу» місцеві шиїти у Бабілі отримали після 2003 року, але з того часу сама шиїтська влада дискредитувала себе, а дехто з місцевих мешканців (особливо сунітська меншість провінції) почали ностальгувати за часами саддамівського Іраку. Відтак, коли соціально-економічна ситуація у регіоні підійшла до своєї критичної позначки, населення відреагувало.

Як і у провінції Бабіль, питання безробіття, перебоїв з електроенергією і нестачі води актуальне і для провінції Наджаф. Це один з найбільших регіонів південного Іраку, який межує на півдні з Саудівською Аравією. Утім, більшість населення провінції Наджаф – так само шиїти. Ця провінція, разом із сусідньою Кербелою, є духовною столицею іракських шиїтів. Місто Наджаф вважається третім найсвятішим містом для мусульман-шиїтів усього світу після Мекки та Медини. Тут розташована гробниця Алі ібн Абі Таліба – імама, якого шиїти вважають справжнім наступником пророка Мухаммеда. Відтак, Ірак з давніх часів конкурував з іншими землями за право називатися духовним центром мусульман.

Священні для шиїтів міста Кербела та Наджаф, а з ними й усі провінції, утворюють чималі перспективи для розвитку туристичного сектору. Обидва міста слугують одними з основних місць для паломництва з Індії, Пакистану, Афганістану, Ірану, Сирії. Щороку завдяки цьому місцевий бюджет отримує непогані кошти, які дозволяють утримувати ситуацію у доволі непоганому стані на відміну від інших провінцій. Як і у випадку з провінцією Бабіль, Наджаф і Кербела мають можливість жити не лише за рахунок сільського господарства, а й туризму через величезну кількість мечетей, гробниць, культурних й історичних місць та паломницьких маршрутів, які пролягають далі в Іран або Саудівську Аравію.

Однак провінція Кербела суттєво поступається Наджафу у своїх можливостях і розмірах території. У Кербелі, яка є однією з найменших провінцій Іраку, більшість населення (майже 70%) проживають в адміністративному центрі – місті Кербела. Лише 25% населення живуть у сільських районах. Навіть більшість біженців з інших регіонів, які прибули на південь після початку війни з терористами «Ісламської держави» у 2014 році, осіли саме у містах, що ще більше збільшило кількість городян і, відповідно, попит на електроенергію і воду. Лише східна частина провінції Кербела, що розташована ближче до річки Євфрат, має землі для зрошування. Західні райони – пустельні і межують з сунітською провінцією Анбар. Власне, саме ці пустельні території захистили Кербелу від нападу терористів «ІД» з Анбара.

Уся провінція живе за рахунок двох галузей – сільського господарства та релігійного туризму. Перша почала занепадати ще у 2006 році, коли приток біженців з півночі посилився, і кількість населення у регіоні почало збільшуватися. На цьому тлі збільшувалася і кількість людей, яким треба було пити, їсти, знайти роботу. Провінція не встигала обробляти таку кількість народу, а після 2013 року почалися проблеми з перебоями електроенергії і нестачею води. Все через війну, борги уряду за імпорт електроенергії і корумпованість еліт, які не дуже воліли вкладати гроші у розвиток інфраструктури. Останнім фатальним ударом, який привів до конфлікту між місцевим населенням і елітами стало падіння притоку туристів. По галузі вдарила війна та постійний конфлікт між центральною владою у Багдаді та місцевими воєнізованими формуваннями шиїтських лідерів. Тому, коли почалися протести на півдні Іраку, люди у Кербелі мали що сказати. Це також пояснює, чому протестувальники напали та спалили офіс шиїтської воєнізованої організації «Бадр», пов`язаної з Іраном.

Політично провінція Кербела завжди була центром спротиву місцевих еліт і духовенства спробам Багдада встановити над ними контроль. Для місцевого населення територія міста та провінції – священна і не має належати нікому, окрім громади. Саме у цьому регіоні у 680 році відбулася історична битва, в ході якої загинув імам Хусейн ібн Алі та його брат Аббас і син Алі Акбар. Хусейн був сином імама Алі, якого шиїти вважають істинним наступником пророка Мухаммеда. З того часу гробниці Хусейна ібн Алі, Алі Акбара і Аббаса, які розташовані у Кербелі, вважаються одними з найбільш священних місць для усіх мусульман-шиїтів, а Кербела стала духовним центром усіх іракських шиїтів, часто протиставляючи себе центральній владі. Саме тому після 1991 року саме Кербела, разом із сусідньою провінцією Наджаф, були центрами шиїтських повстань. А після повалення влади Саддама Хусейна і спалаху міжконфесійної ворожнечі в Іраку, Кербела стала об`єктом терористичних нападів з боку різноманітних сунітських екстремістських угруповань. Це викликало реакцію у відповідь, і у Кербелі місцеві шиїти сформували власні воєнізовані формування, які активні й впливові до сьогодні.

Кербела стала для пост-саддамівського Іраку справжньою політичною проблемою. Місцеві еліти, тепер уже маючи у кишенях власні міні-армії і зміцнілий внаслідок вторгнення американців Іран за спиною, не бажали підкорятися владі Багдада. Більше того, місцева система родинно-племінних релігійних громад стала для Іраку більш успішною моделлю, аніж більшість інших провінцій. Це була і лишається однією з найбезпечніших провінцій у країні, а рівні безробіття, освіти, прибутку на душу населення та розвитку інфраструктури лишаються найвищими в Іраку. Більше того, навіть рівень безробіття серед жінок – найнижчий у Кербелі: на рівні 10%, тоді я к у інших регіонах цей показник сягає 20-30%.

Аналогічна ситуація у провінції Наджаф, окрім малонаселених пустельних південних регіонів, які прилягають до кордонів з Саудівською Аравією. Після 2003 року Наджаф так само став окремим центром регіональної сили в Іраку. Провінція Наджаф найбільше постраждала під час вторгнення американських військ до Іраку через те, що на її території тривали криваві зіткнення між місцевими шиїтськими силами самооборони та урядовими силами, лояльними Саддаму Хусейну. Оскільки американці не дуже зважали на цей регіон і не підтримали його авіацією, тисячі місцевих шиїтів загинули у боях. Пізніше, цей епізод місцеві еліти згадають американцями, коли почнуть повстання вже проти присутності США. Після 2003 року Наджаф, як і Кербела, стали окремим центром тяжіння, а щойно сформовані за підтримки Ірану воєнізовані формування типу «Аль-Бадр» та «Армії Магді», зацементували вплив місцевих еліт у національному масштабі. Навіть хиткий мир, який підтримувався між американцями та місцевими шиїтами, тримається на посередницьких зусиллях верховного аятоли Іраку Алі Ас-Сістані та іранській підтримці. Іншими словами, Іран є гарантією стабільності південних шиїтських провінцій Іраку, особливо провінцій Наджаф і Кербела.

Відтак, коли у південних провінціях розпочалися протести 15 липня, провінції Наджаф і Кербела, разом з їхніми лідерами, підтримали їх, адже проблеми, які лежали в основі антиурядових виступів, були спільними для усіх. Однак політичні сили у Багдаді прагнуть використати протести на свою користь та направити їх проти місцевих шиїтських еліт, яких також звинувачують у корумпованості. Втім на сьогоднішній день їм вдалося утримати ситуацію під контролем. Зрештою, найбільша проблема у провінції Наджаф – доступ до питної води, адже 97% усіх домогосподарств підключені до централізованої системи водопостачання, яка не справляється з зростанням попиту на воду через брак ресурсів і зношеність інфраструктури. Місцеві еліти, включаючи верховного аятолу Алі Ас-Сістані та проповідника Муктаду Ас-Садра, усвідомлюючи серйозність проблеми, вирішили очолити протести, якщо не можуть їх контролювати, і тому підтримали їх і навіть закликали призупинити формування коаліції.

Провінція Аль-Мусанна стала найкривавішим епіцентром протистояння федеральної поліції Іраку та демонстрантів. За останні два тижні тут у сутичках з правоохоронцями та військами загинули 14 людей, понад 500 були затримані, хоча згодом випущені на волю. Аль-Мусанна, разом з двома іншими провінціями – Басра та Аль-Кадісійя – уособлюють у собі весь трагізм ситуації на півдні Іраку.

Ці регіони дають 70% всієї іракської нафти, яка експортується закордон, але водночас це одні з найбідніших регіонів. Це найбільші та найбільш густонаселені регіони південного Іраку, але водночас інфраструктура тут найгірша, а рівень безробіття найвищий. Побувати у Ас-Сумаві, Аль-Хідрі або Ар-Румайті – основних містах провінції Аль-Мусанна – це неначе побувати у пеклі. Клімат у цих районах сухий пустельний, а влітку температура сягає 50 градусів за Цельсієм. У таких умовах працювати на нафтових підприємствах надзвичайно складно, особливо коли зарплата – низька, а умови праці – жахливі. До того ж, віялові відключення електроенергії, які останнім часом стали для Іраку нормою, ще більше роздмухали вогонь невдоволення. Останнім ударом стало зношення систем водопостачання, загибель минулорічних врожаїв і нестача води, накладена на корумпованість місцевих еліт. Так і розпочалися масштабні протести на півдні Іраку у місті Басра.

Вся соціальна система цих трьох регіонів збудована лише на двох «китах»: племена і нафта. Нормальної системи соціальних ліфтів немає. Лише 67% населення провінцій є грамотними, а понад 30% живуть за межею бідності. Щоб зрозуміти природу і масштаби проблеми, які стоять за нинішніми негараздами південного Іраку, давайте проглянемо шлях середньо-статичного жителя Басри. Він завершує один з чотирьох університетів у місті (якщо йому пощастить поступити), і починає шукати роботу. Виявляється, що у Басрі не так багато робочих місць, як хотілося. Він намагається влаштуватися на одне з нафтових підприємств, яких тут багато. Але там працюють в основному іноземні робітники (в одній лише Басрі їх близько 50 тисяч), самих іракців неохоче беруть. Сектор державних службовців також не наймає нових людей – уряд заморозив його через  неможливість виплачувати зарплату і великий державний борг. Відтак, він або стає водієм бензовозів, або таксистом, або ж відкриває свій кіоск на кшталт українських МАФів. Якщо ж людина дійсно хоче заробити грошей і «вибитися у люди», то у неї є два шляхи: вступити в племінну банду, яка охороняє нафтові підприємства і родовища, або стати членом різноманітних воєнізованих формувань, які сидять на зарплатах або в Саудівській Аравії, або в Ірану. Ці угруповання у 2014 році зіграли ключову роль у війні з терористами «Ісламської держави». Саме шиїти південного Іраку підтримали деморалізовані та роз`єднані урядові війська та зупинили бойовиків «ІД» під Багдадом восени 2014 року.

Різні іракські племена вже 100 років займаються тим, що отримують кеш від нафтових компаній або іракського уряду для захисту нафтових підприємств і труб, які проходять через землі цих племен. За різними даними, минулого року нафтові компанії виплатили понад 100 млн. доларів племенам за «кришу». Часто різні племінні угруповання воюють між собою за контроль над територіями навколо нафтових родовищ. Що більше платить компанія, тим частіше навколо її підприємств виникає збройних сутичок. При цьому, враховуючи величезну кількість грошей, які циркулюють у нафтовому секторі, інші галузі місцевої економіки занепали, оскільки еліти просто не зважали на їхній розвиток. Наприклад, після того, як у 2005 році у провінції Аль-Мусанна відкрили нафтові родовища, місцева донедавна перспективна галузь виробництва цементу та будівельних матеріалів стала нікому не потрібною. А корупція остаточно підриває будь-які можливості для розвитку регіонів. Наприклад, починаючи з 2004 року центральна влада виділила південним регіонам Іраку близько 40 млрд. доларів на удосконалення систем водопостачання і електроенергії. Але чимало з цих коштів просто осіли у кишенях місцевих чиновників, а люди й до сьогодні купляють питну воду в каністрах, яку продають за завищеними цінами. Власне, саме суперечка між жителями одного селища північніше Басри та перевізником щодо ціни на воду стала приводом до початку нинішніх протестів.

Іншим прикладом розпаду соціальної системи є провінція Ді-Кар, яку вважають однією з найменш розвинутих у країні. Основою економіки провінції завжди були будівництво та сільське господарство. Перше занепало, коли міжнародна спільнота запровадила санкції проти Іраку після війни у Затоці 1991 року. Вони трималися аж до вторгнення США в Ірак 2003 року та вдарили по багатьом місцевим будівельним компаніям, відрізавши їх від ринків і інвестицій, тоді як центральний уряд сам страждав через нафтове ембарго та не мав можливості допомогти провінціям. Сільське господарство починає занепадати вже сьогодні на наших очах. Іригаційна система Іраку, яка існує понад 6 тисяч років, вже не витримує ані зростання попиту на воду, ані змін клімату, ані зношення інфраструктури, яка лишається незмінною з початку 1970-х років. Більшість насосних станцій, каналів першого, другого та молодшого порядків для зрошування земель, а також системи водостоку були збудовані у 1970-х роках і з того часу ними не займалися. Більше того, самі методи іригації викликають багато питань. Вони застарілі та завдають чимало шкоди якості питної води, скорочуючи її кількість в Іраку. 80% усіх проблем з якістю води в Іраку останнім часом створені через недостатньо розвинену іригацію.

Дещо в іншій ситуації перебувають провінції Вассіт і Майсан. Ці два регіоні розташовані біля кордонів з Іраном. Колись вони були основним полем битви у ході ірансько-іракської війни 1980-1988 років. Бойові дії завдали чимало шкоди місцевій інфраструктурі. Тим не менше, ці дві провінції лишаються бастіонами іранського впливу в Іраку, не рахуючи, звісно, провінції Кербела і Наджаф, які мають більше релігійну цінність, тоді як Вассіт і Майсан – це політичні центри про-іранських сил.

Наслідки соціально-економічної кризи на півдні Іраку не настільки відчутні у провінції Вассіт, оскільки вона живе за рахунок прикордонної торгівлі з Іраном. Однак деякі проблеми все-таки починають пробиватися. Річ у тім, що провінція є основником постачальником сільськогосподарського обладнання в інші провінції південного Іраку. Але по мірі того, як деградує сільське господарство, зменшується і попит на ці товари з провінції Вассіт, що у свою чергу робить багато людей безробітними, а компанії не можуть більше збувати товар, або ж просто не бачать у цьому сенс. Чимало шкоди також завдало відкриття у 2013 році нафтового родовища «Аль-Бадра». Неабиякі проблеми останнім часом створює зростання засоленості річки Тигр, що б`є по рибній промисловості та сільському господарству. Як наслідок, чверть населення провінції не мають постійного доступу до питної води.

Провінція Майсан, як і Вассіт – головні оплоти шиїтського націоналістичного руху проповідника Муктади Ас-Садра. Провінція Майсан – єдина на півдні Іраку, яка має своїм губернатором садриста. Ас-Садр і його прихильники розпочинали свої відомі антиамериканські повстання у 2004 році саме з цих двох регіонів. І саме завдяки домовленостям між Багдадом і Садром ці два регіони лишалися спокійними після 2008 року та дуже сильно допомогли у боротьбі проти сил «Ісламської держави» у 2014-2017 роках.

Якщо підсумувати все вищеописане і намалювати картину соціально-економічного підґрунтя протестів на півдні Іраку, то основні проблеми регіонів наступні:

1. Високий рівень безробіття;
2. Несправедливе розподілення прибутку від експорту нафти;
3. Засилля іноземних компаній, які не наймають іракців на роботу;
4. Нестача питної води;
5. Перебої з постачанням електроенергії;
6. Деградація інфраструктури;
7. Міжплемінні чвари;
8. Корумпованість місцевих еліт;
9. Занепад соціальних ліфтів після 2003 року;
10. Ірансько-іракська війна 1980-1988;
11. Загибель значної кількості людей у боях з «ІД» у 2013-2017;
12. Зміни клімату та погіршення екологічної ситуації (особливо річки Тигр і Євфрат).

Старі вороги, нові альянси

Нинішні протести на півдні Іраку ускладнюються політичною ситуацією у країні. Після парламентських виборів 12 травня, у Багдаді й досі не сформована коаліція. Лише тиждень тому завершився ручний перерахунок голосів, який призначив суд після кількох тижнів політичних баталій у парламенті та взаємних обвинувачень у фальсифікації виборів. Коаліційні переговори затягнулася на кілька місяців, а політичні партії сперечаються, як розподілити владу та міністерські портфелі. У країні, яку роздирають внутрішні соціально-політичні, етно-релігійні суперечки між курдами, сунітами, шиїтами, ассирійцями, єзидами, туркоманами, надзвичайно складно знайти компроміс, який би влаштував усіх. А найцікавіше те, що сьогодні Ірак вже стомився від компромісів. Перемога на виборах технократично-комуністичного альянсу «Саірун» на чолі з проповідником Муктадою Ас-Садром засвідчила, наскільки населення не хоче більше чути про релігійні, етнічні та політичні розбіжності, а їх усіх об`єднують одні й ті ж проблеми: корупція, нестача води, енергетична криза, слабкість державних інститутів, безробіття.

Нині в Іраку кілька основних фінансово-політичних груп, які борються між собою. Спробую їх усіх коротко описати, щоб дати накласти цю картинку на події у південному Іраку.

Шиїти в Іраку представлені великим різноманіттям політичних організацій, значна кількість з яких виросли з воєнізованих угруповань початку 2000-х років. Правляча партія «Дава», до якої належить прем`єр-міністр Хайдер Аль-Абаді, керує Іраком з 2005 року. Раніше партія вважалася про-іранською, однак нині вона розколота між двома фракціями. Одну контролює сам Аль-Абаді та його прихильники, які більше орієнтуються на США, аніж на Іран. А друга лояльна генеральному секретарю партії – колишньому прем`єр-міністру Нурі Аль-Малікі, який все ще служить Тегерану, але дискредитував себе своєю неадекватною і дискримінаційною політикою відносно сунітського населення після 2005 року.

Прем`єр-міністр Іраку Хайдер Аль-Абаді (праворуч) та його попередник Нурі Аль-Малікі

Фото: Dinar Guru Recap

Партія «Дава» контролює більшість південних іракських провінцій через своїх губернаторів. Але разом із цим, саме на цій партії і лежить основна відповідальність за провали в соціально-економічній політиці в країні, яка й призвела до протестів. Починаючи з 2015 року прем`єр-міністр Хайдер Аль-Абаді змінив усіх губернаторів південних провінцій, сподіваючись напередодні виборів зробити вигляд, що тепер все буде інакше. Утім ці призначення мало що дали, окрім спроби взяли ці регіони під контроль. Протести на півдні стали серйозним ударом по глави уряду та його позиціях. А його політичні опоненти – проповідник Муктада Ас-Садр і духовні лідери шиїтів – підтримали демонстрації, ставши на бік людей, щоб посилити свої позиції на коаліційних переговорах, збільшивши тиск на Аль-Абаді. Справа в тому, що прем`єр-міністр дуже хоче потрапити у нову правлячу коаліцію, хоча його блок «Ан-Наср» зайняв лише третє місце на виборах. Ас-Садр погодився прийняти його блок до коаліції, однак лише за умови, якщо Аль-Абаді вийде з партії «Дава» та розірве контакти з Нурі Аль-Малікі. Протести – чудовий варіант для посилення тиску на прем`єра.

Окрім партії «Дава», іншими шиїтськими політичними силами є рух «Аль-Хікма» та коаліція «Аль-Фатх». Перший контролює провінцію Вассіт, маючи там свого губернатора. Лідер руху – впливовий та відомий в Іраку проповідник Аммар Аль-Хакім – тісно пов`заний зі своїм колегою Муктадою Ас-Садром. Але на відміну від останнього, Аль-Хакім більше схиляється до Ірану як свого зовнішньополітичного патрона. Коаліція «Аль-Фатх» була заснована на базі шиїтсько-християнсько-сунітських загонів «Сили народної мобілізації», які зіграли ключову роль у війні з терористами «Ісламської держави». Вони брали участь практично у кожній битві проти бойовиків, включаючи битву за Фаллуджу, пустелю Анбар, Мосул, Тікрит, Багдад тощо. Тому невипадково коаліція посіла на виборах друге місце. «Аль-Фатх» — політичний проект Ірану, повністю підконтрольний йому в усіх питаннях. Серед керівництва коаліції – колишні командири, яких утримував Іран. І рух «Аль-Хікма», і коаліція «Аль-Фатх» підписали коаліційну угоду з блоком «Саірун» проповідника Муктади Ас-Садра, що свідчить про ще більше посилення іранського впливу в Іраку та націоналістичного характеру нової влади, яка буде занурена у власні внутрішні проблеми.

Лідер технократичного шиїтського руху «Аль-Хікма» Аммар Аль-Хакім

Чимало бійців Сил народної мобілізації були саме з південних регіонів Іраку. Коли у 2014 році терористи «Ісламської держави» безпосередньо загрожували взяттям Багдада, шиїти виявилися єдиними, хто зумів об`єднатися всупереч своїм розбіжностям у єдину потужну військову силу. Тепер уже легендарна відозва верховного аятоли Іраку Алі Ас-Сістані з провінції Кербела до усіх мусульман призвела до формування Сил народної мобілізації, які разом з урядовими військами відкинули бойовиків «ІД» від іракської столиці. Зараз, коли війна завершилася, осад від неї лишився, а населення почало задавати питання, які не ризикнули піднімати під час війни: чому шиїтські південні регіони мають платити за північні та західні сунітські та курдські землі? Або: терористи «Ісламської держави» сформувалися на базі сунітських антиурядових угруповань у провінціях Анбар і Салах-ед-Дін, а чимало населення їх підтримували, а наші хлопці за це помирали. То чому ж ми маємо зараз витягувати всю економіку на собі, а уряд навіть не хоче виділяти нам гроші? Власне, саме тому коаліція «Аль-Фатх» отримала найбільше голосів саме на півдні, як і решта шиїтських політичних сил – блок «Саірун» і рух «Аль-Хікма».

Лідер технократичного блоку «Саірун» Муктада Ас-Садр та голова про-іранської коаліції «Аль-Фатх» Хаді Аль-Амірі на прес-конференції у Багдаді

Фото: Financial Tribune

 Курди та суніти також представлені цілою купою політичних партій і рухів. На відміну від шиїтів, вони є найбільш розрізненими, що не дозволяє їм нормально конкурувати на виборах. Але оскільки вони не дуже сильно впливають на ситуацію з протестами на півдні, то на них зупинятися я не буду.

Парламентські вибори в Іраку стали однією з політичних причин протестів. Перемога на виборах позасистемних, технократичних сил, які виїхали на виборах за рахунок протиставлення самих себе традиційному іракському дискурсу «я – суніт, ти – шиїт», продемонструвала стомленість місцевих жителів від еліт, які керують країною вже 15 років поспіль. Зміна поколінь, погіршення гуманітарної ситуації, економічна криза, спустошлива війна з терористами «ІД» — все це зумовило низьку явку на виборах і вибір кандидатів не за їхньою етно-релігійною належністю. Це новий тренд, який мало хто помітив на Близькому Сході – поступова відмова від релігії і етнічності як домінуючого фактору електоральних настроїв. Для молоді вже не має різниці, ким є кандидат – курдом, арабом, туркоманом. Він має вирішити проблеми (або переконати виборців, що їх вирішить), які вони бачать щодня. Така зміна поставила у незручне становище чимало політиків старих еліт, які не хочуть опинитися на вулиці, а тим більше за гратами. Звідси й затягування процесу коаліційних переговорів. Старій гвардії абсолютно не подобається перемога коаліції «Саірун» проповідника Муктади Ас-Садра. Його лівацька, антикорупційна агресивна націоналістична риторика не влаштовує абсолютно усіх: США (занадто антиамериканський), партію «Дава» (особисто обіцяв кинути за грати Нурі Аль-Малікі), курдів (особиста неприязнь до лідерів курдських «старих еліт» Барзані та Талабані), сунітів (про-іранське минуле Ас-Садра і його війни з сунітами), Іран (занадто про-іракський), Саудівську Аравію (занадто про-іранський), Сирію (критикував Башара Асада), Росію (недостатньо проросійський) тощо.

Тому кожна з політичних сил намагається змінити ситуацію на свою користь, кожен по-своєму: перекупити переможців виборів, зірвати процес коаліційних переговорів, визнати вибори сфальсифікованими, розкачати ситуацію через протести, запровадити санкції, спровокувати економічну чи політичну кризу. А тепер накладемо все це на ситуацію у південному Іраку.

Саудівська Аравія, прекрасно усвідомлюючи, наскільки катастрофічним для неї буде коаліція у складі чотирьох переважно шиїтських політичних сил, серед яких будуть про-іранські «добробати», опирається на сунітську меншість на півдні Іраку. Особливо багато їх у місті Басра (близько 45% населення), звідки й почалися протести. Також саудити намагаються переконати сунітські політичні партії, які пройшли до парламенту, об`єднатися у єдину коаліцію, яка матиме понад 50 депутатів, і претендуватиме на те, щоб стати доволі великим гравцем у новому уряді. Але для цього потрібен час, і значить необхідно затягувати переговори. Тому не дивно, що більшість про-саудівських і про-турецьких політиків ініціювали перерахунок голосів і визнання результатів виборів недійсними (це рішення пізніше скасував Верховний суд Іраку).

Іран, побоюючись іракського націоналізму Муктади Ас-Садра, намагається оточити його своїми людьми та встановити з ним контакти через людей, знайомих з Ас-Садром з часів, коли він жив у Тегерані у вигнанні. Так у коаліції з Ас-Садром опинилися рух «Аль-Хікма» та блок «Аль-Фатх». А інші шиїтські лідери в унісон повторюють те, що каже Ас-Садр, і всі виступили єдиним фронтом на боці протестувальників на півдні, навіть на шкоду деяким чиновникам, які стоять на чолі місцевих адміністрацій. Тегеран просто «злив» їх в обмін на те, щоб втримати Ас-Садра біля себе та переконати його у тому, що він йому не ворог, а союзник. Для Ірану лояльна коаліція в Багдаді – тріумф їхньої регіональної стратегії побудови шиїтського півмісяця до Середземного моря та гарантія стримування саудівсько-еміратського та американського впливів.

Сполучені штати мало що можуть вдіяти, окрім як намагатися лишити при владі прем`єр-міністра Хайдера Аль-Абаді, який став їхнім надійним партнером. Але нинішні протести становлять пряму загрозу як для самого Абаді, так і для американських компаній у нафтовому секторі Іраку. Відтак, Вашингтон опинився перед дилемою: намагатися розкачати ці протести у шиїтському «хартленді» про-іранських сил проти Тегерану або ж допомогти їх заспокоїти, щоб не погіршувати ситуацію в країні ще більше.

Куди заведе новий конфлікт?

Протести на півдні Іраку викрили, наскільки критичною є соціально-економічна ситуація в країні. Ресурсна криза в Іраку не є унікальною. Глобальні екологічні проблеми створюють нові виклики для регіональних еліт по всьому Близькому Сходу. Але старі політики, які звикли мати справу з традиційними проблемами, немов би не помічають цього. Гостра ресурсна криза у Єгипті лише зараз – на другий термін правління президента Абдель-Фаттаха Ас-Сісі – змусила політиків задуматися над майбутнім країни. Але вони все одно більше надають уваги тому, від кого вони отримають більше грошей на армію і як убезпечити себе від кримінального переслідування. Аналогічна ситуація в Іраку. Протести на півдні показали, що проблеми загальнонаціонального характеру досягли критичної маси, і це лише перший дзвіночок. А вибори 2018 року продемонстрували стомленість населення від еліт і попит на радикальну зміну не просто політичного курсу, а самого смислового змісту іракського внутрішньополітичного та соціально-релігійного дискурсу.

Обіцянка прем`єра Хайдера Аль-Абаді виділити 3,5 млрд. доларів на розвиток південних регіонів, запровадження комендантської години та арешти відображають обмеженість сприйняття старими елітами ситуації в країні.  Вони знову і знову діють одними й тими самими методами. Між тим, вони відмовляються (або не спроможні) визнати одну істину: проблема південного Іраку не так політична, як соціальна та природна. Вона піде не спад восени разом зі спадом температури. Однак наступного літа знову повернеться, і так допоки державні інституції остаточно не впадуть, хоча насправді сьогодні Ірак мало нагадує стабільну повноцінну державу.

Чимало також залежатиме від подальших переговорів з формування коаліції та дій нової влади. А загальний регіональний геополітичний фон, який нині стрімко погіршується убік гарячої фази регіональної війни, може знову зробити з Іраку поле битви. Але цього разу, на мій погляд, країна не витримає, а система, яку породила давно забута епоха 100 років тому, остаточно зруйнується.

Фото: Протестувальники у центрі міста Басра, 15 липня, The National

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook.

Днями прем`єр-міністр Італії Джузеппе Конте заявив під час зустрічі з президентом США Дональдом Трампом, що Італія організує у себе конференцію по ситуації у Лівії. На ній мають бути запрошені основні політичні сили Лівії. За посередництва Рима, сторони зможуть обговорити можливі шляхи виходу з кризи, а також вирішення чутливого для італійців міграційного питання – одного з магістральних напрямків їхньої зовнішньої політики. За цією заявою було доволі цікаво спостерігати. Питання конференцій по ситуації у Лівії викликало відчуття дежавю, адже такі переговори вже щонайменше двічі мали місце, але в іншій європейській столиці – Парижі. А автором оригінальної ідеї був президент Франції Еммануель Макрон. Так чому ж тоді італійці вирішили зробити заяву про підготовку події, аналогічній тим, яке вже проводили французи і запрошували до участі Рим? Відповідь проста: конкуренція.

Після приходу до влади в Італії правої націоналістичної анти-іммігрантської коаліції, відносини цієї країни з сусідньою Францією одразу ж стали напруженими. Історично, ці дві країни часто були конкурентами у Європі. Після формування ЄС, Франція стала таким собі містком між багатою Північчю та бідним Півднем. Але останнім часом, по мірі того, як нарощувалася вага самої Франції і посилювався її тандем з Німеччиною, південні країни почали протиставляти себе французам. Посилення у південній Європі правих сил додало до економічної і торгівельної конкуренції ще й ідеологічний присмак.

Правляча італійська коаліція «Ліга + Рух 5 зірок» представляє сили, які позиціонують себе як анти-істеблішмент («Рух 5 зірок» у більшій мірі, аніж «Ліга») та противага традиційним ліберальним елітам у Європі, які нині перебувають у занепаді. Тому для італійців протистояння з все ще ліберальною Францією – справа неминуча, особливо враховуючи діаметрально протилежні погляди на розв`язання ключових проблем у ЄС: реформ Єврозони, самого ЄС і міграційної кризи. На відміну від старої влади – лівоцентристів з Демократичної партії Маттео Ренці – новий італійський уряд не стримується у висловлюваннях і не вважає себе обмеженим якимись почуттями солідарності, ідеологічної близькості чи єврооптимізму. Звідси і автоматичний антагонізм між окремими представниками французького істеблішменту та італійських «нових політиків». Нині протистояння між Італією і Францією, на мій погляд, вже чітко окреслене і проходить (поки що) по лініям наступних питань:

1. Торговельно-економічна конкуренція. Італія і Франція – традиційні економічні конкуренти на європейському континенті. Обидві країни вважають себе винятковими державами, колисками стародавніх цивілізацій, які поклали початок сучасній Європі. Обидві країни претендують на титул духовного і культурного центру Європи. Обидва мають всесвітньо відомі кухню, витвори мистецтва, архітектуру, історичні міста та пам`ятки європейської спадщини. Відповідно, конкуренція італійських і французьких товарів цілком вкладається у цей дискурс.

Хоча Італія останнім часом демонструє набагато гірші результати, аніж Франція, останній вигідно, щоб Італія пасла задніх. Але з новою силою це протистояння спалахнуло минулого року, коли президент Еммануель Макрон заблокував угоду про взяття під контроль італійською суднобудівною компанією «Fincantieri» корабельні у Сен-Назарі. Тоді французька влада пояснила все «міркуваннями безпеки», що італійці сприйняли як політично-мотивовану дію, спрямовану на витіснення італійців з ринку. Рік потому, вже новий італійський уряд здійснив удар у відповідь: віце-прем`єр-міністр Італії і міністр економічного розвитку Луїджі ді Майо (він же лідер «Руху 5 зірок») заявив, що Рим перегляне угоду про будівництво франко-італійської залізниці на 270 км, оскільки «цей проект не сприймає місцеве населення».

2. Реформування Євросоюзу. Коли президент Франції Еммануель Макрон представив свій план реформування Євросоюзу, в якому в центрі має постати франко-німецький тандем, а євро інституції будуть посилені, він ще не думав про Італію. Із приходом до влади в Римі правих євро скептичних сил, мріям Макрона про новий потужний федералістський проект у ЄС прийшов кінець. Нова італійська влада ще під час виборів виступала на боці таких країн, як Польща та Угорщина, підтримуючи їхні аргументи, що країни не можуть бути покарані за те, що не підкоряються «диктату» Брюсселя. Поки що італійці всіляко уникають дискусій щодо обіцяного ними референдуму про вихід з Єврозони, а їхні представники вирішили взяти курс на применшення значення цих обіцянок. Все-таки Італія залежить від ЄС і їй необхідна фінансова допомога тієї ж Франції або ФРН. Але нові італійські лідери будуть чинити опір будь-яким спробам французів і особисто Макрона посилити вплив чинних європейських наднаціональних інститутів.
3. Міграційна криза. Це питання нині у самому центрі зовнішньої політики Італії. Країна опинилася на передовій, коли у 2015 році в Європу почали масово прибути біженці з Африки та Близького Сходу. Італія, разом із Грецією, Іспанією і Мальтою, прийняли найбільшу кількість біженців. Відповідно, для цих країн це стало справжньою проблемою. Обидві партії, які сьогодні формують коаліцію у Римі, жорстко критикували міграційну політику ЄС. Тому, не дивно, що Маттео Сальвіні одразу ж підняв це питання, коли сформувався уряд. Його принципова відмова приймати кораблі з біженцями змусила інші країни зібратися на позачерговий міні-саміт для вироблення альтернативного плану подолання проблеми. Саме цей удар Сальвіні став тим спусковим гачком, який призвів до конфлікту з Францією щодо питання мігрантів і ледь не розвалив правлячу коаліцію у Німеччині. Хоча ЄС і досі не домовився щодо питання мігрантів, Італія дала зрозуміти: будь-яке продовження у тому чи іншому вигляді старої ліберальної міграційної політики буде зустрічати несамовитий опір у Римі.
4. Ситуація у Лівії. Це одне з найважчих питань у двосторонніх франко-італійських стосунках. Лівія – корінь більшості проблем, пов`язаних з нелегальною міграцією до південної Європи. І той, хто розв`яже лівійський вузол, отримає справді величезний кредит довіри в Європі та світі і посилить свою вагу як лідера та миротворця. Еммануель Макрон, з його амбітними планами стати новим лідером Європи, заступивши на цьому престолі Ангелу Меркель, прагне змусити сторони конфлікту у Лівії сісти за стіл переговорів і домовитися. Але це викликає роздратування у Італії, адже Макрон робить це, навіть не питаючи поради у Рима. Для італійців така поведінка – це намір перехопити ініціативу та посилити французький вплив у Лівії, витіснивши Італію на узбіччя міжнародної і регіональної політики. Тому, власне, прем`єр-міністр Італії Джузеппе Конте і підняв питання про організацію Римської конференції по ситуації у Лівії, на противагу Паризьким переговорам.
5. Санкційна політика ЄС. Ще одне питання, зав`язане не бізнесі та ідеології. Євроскептичні італійські партії вже кілька років критикують антиросійські санкції ЄС і вимагають скасувати їх. Для «Руху 5 зірок» та «Ліги» ці санкції – це удар по італійському бізнесу, який не може співпрацювати з Росією. Хоча частина французьких підприємців розділяють цю думку, але офіційний Париж не може дозволити собі розвернути політику щодо РФ на 180 градусів і раптово скасувати санкції, запроваджені за анексію Криму та війну на Донбасі. Цим Франція фактично визнає, що Росія зробила все правильно, і жодного покарання за силову зміну кордонів у Європі не буде. А це дуже поганий прецедент, який Франція не може закладати.
6. Ідеологічна боротьба. Нові італійські лідери – представники нових позасистемних сил, які плекають донедавна маргінальні ідеї, засновані на відкиданні мейнстримної ліберальної ідеології, представниками якої є традиційні еліти у Парижі. Для «Руху 5 зірок» в Італії партія Еммануеля Макрона, хоча і є новою, але уособлює у собі старі, на їхню думку, цінності та принципи, які вже не діють. Після виборів 2018 року Італія стала флагманом для нових правих популістських сил у Європі, їхньою надією на швидкий прихід до влади у решті країн – Німеччині та Франції.

Для нової італійської влади самоутвердитися за рахунок своїх опонентів – ключ до збереження своїх політичних позицій вдома та посилення своєї ваги та впливу у Європі. У 2019 році будуть вибори до Європарламенту, на яких праві сили (у тому числі чимало євроскептиків) планують отримати більшість. Нині природними традиційними опонентами для Рима є Франція і Німеччина. Тому у найближчі часи ми будемо бачити, як італійський уряд одна за одною провокує різноманітні дискусії з метою вибити для себе політичні дивіденди від ЄС і продемонструвати успіх на зовнішньополітичній арені для перекриття ймовірних провалів у внутрішній політиці.

Звісно, проблема франко-італійського протистояння має дві сторони медалі. Нова італійська влада – лише половина проблеми. Інша полягає в Еммануелі Макроні. Намагаючись зайняти місце нового європейського лідера, Макрон часто вдається до односторонніх дій, що, в принципі, притаманно багатьом французьким лідерам. Його дипломатія у стилі «я один все вирішу» та «я сам візьму штурвал і поведу Європу» не зажди знаходить позитивні відгуки серед його партнерів. Але якщо раніше деякі європейські країни просто ввічливо мовчали, воліючи не підривати єдність Союзу новими претензіями, заради яких не варто починати конфлікт, то зараз Макрон зіткнувся з гідними собі супротивниками: не менш самовпевненими та амбітними Сальвіні та ді Майо. Це автоматично породило конфлікт.

Коли Макрон заблокував угоду про Сен-Назерський порт, він діяв виключно у власних інтересах. Йому необхідна була підтримка місцевих профспілок для плавного і безболісного проведення своїх реформ у сфері праці. Але, звісно, для Італії це стало питанням принципу та свідченням того, що Франція ніколи не дозволить Риму повністю повернутися на міжнародні ринки. Коли Макрон закрив кордони для біженців з Італії, він робив це, щоб не допустити посилення своїх політичних опонентів – Марін ле Пен і її «Національного фронту». Але для італійців це був недружній знак. Коли Макрон зібрав у середині липня сторони конфлікту в Лівії для переговорів, він намагався взяти на себе роль штурмана і самотужки розв`язати конфлікт, який його країна сама, частково, і спричинила у 2011 році. Хоча італійці були б лише раді, якби Париж закрив це питання для них, вони не можуть публічно це визнати, адже йдеться про принциповість і гордість: Лівія – це колишня колонія Італії, на яку Рим має «особливе право».

Французи взялися за Лівію доволі комплексно. Лише за останні кілька місяців міністр закордонних справ Франції Жак-Ів ле Дріан об`їздив усю Лівію із заходу на схід. Він здійснив візити до трьох основних міст: Тріполі, Місурати та Бенгазі. Все заради реалізації ідеї, яку французький МЗС активно просуває як єдиний варіант стабілізації ситуації: проведення загальних виборів у жовтні цього року. У Тріполі ле Дріан пообіцяв виділити Уряду національної єдності Лівії близько $ 100 млн. для підготовки до виборів. У Місураті він домовився з місцевими угрупованнями та бандформуваннями про стримування потоків біженців. Місурата – один з основних транзитних населених пунктів для африканських біженців. У Бенгазі міністр зустрівся з головою невизнаного східного лівійського уряду Акілою Салехом і переконував його допомогти уряду в Тріполі підготувати вибори.

Французькі маневри у лівійській пустелі непокоять Італію. Для офіційного Рима це – ляпас їхнім багаторічним історичним і навіть винятковим відносинам з Лівією. Ця країна завжди була у самому центрі італійської середземноморської політики, а у ЄС всі знали про найтісніші зв’язки між Римом і Тріполі, особливо економічні. У 2008 році Італія та Лівія підписали історичну угоду, яка завершила спір про колоніальне минуле країни. Рим визнав відповідальність за жахливе ставлення своєї колоніальної адміністрації, вибачився за це і виплатив Тріполі компенсацію у вигляді $ 5 млрд. За це Лівія дала італійським компаніям значні пільги та дозволила увійти у свій нафтовий сектор. Це стало основою нових лівійсько-італійських стосунків. А найголовніше: всі приймали це за факт, як зрозуміле явище. Зрештою, Італія ніколи не намагалася підривати позиції Франції у своїх колишніх французьких колоніях в Африці. Але справжньою образою для італійців стала зустріч 24 липня 2017 року у Парижі політичних лідерів Лівії, на яку Італію демонстративно не запросили. З того часу італійці почали підозрювати французів у намірах витіснити їх з Північної Африки та взяти Лівію під свій контроль.

Найбільше занепокоєння в італійців викликають вірогідні наміри Франції взяти під контроль лівійський нафтогазовий сектор. Італія імпортує 25% своєї нафти та 10% газу з Лівії. Італійський енергетичний гігант ENI завжди мав міцні позиції у Лівії, а їхній французький конкурент Total негласно це визнавав, принаймні, до 2017 року. А цього року компанія вже придбала 16,3% акцій нафтового родовища «Ваха» на півночі Лівії, розширивши свою присутність на лівійському енергетичному ринку. Все це під соусом необхідності проведення виборів і боротьби з ісламським тероризмом.

На тлі експансії Франції у Лівії, стає зрозуміло, навіщо Парижу негайно знадобилися вибори. Вони прагнуть об`єднати країну (або принаймні більшу її частину) і поставити на чолі лояльного їм політика, який би проводив про-французьку політику. Контроль над Лівією суттєво посилить позиції французів в Африці, особливо у сусідніх країнах Нігері, Малі та Чаді, де Франція має війська. Зараз основну ставку Париж робить на командувача Лівійської Національної Армії, генерал-фельдмаршала Халіфу Хафтара. Його вони і планують вивести на вибори і зробити з нього «Каддафі 2.0».

У цьому контексті, Італія закликає відкласти вибори і намагається їх зірвати, аргументуючи це тим, що, мовляв, «лівійський народ сам має обирати, коли йому проводити вибори». Звісно, у нинішніх умовах проведення виборів у Лівії – це більше схоже на фарс. Але і у Парижі, і у Римі це чудово розуміють. Та енергетичні та геополітичні інтереси вищі за інтереси лівійців, а тому Франція і далі просуває вибори, а Італія і надалі намагатиметься запобігти їхній організації. Саме для цього і потрібні нові «конференції» в Римі за участю сторін конфлікту. А виявом протистояння з Францією навколо Лівії стають й інші питання: міграція, торгівля, санкції, енергетика, реформи ЄС. Все це може також стати розмінною монетою у торгах з французами.

Франція усвідомлює загрозу з боку Італії, а тому вже здійснила кілька ефективних превентивних ударів по ним. Минулого року саме французи розвалили угоду між Римом та лівійськими бойовиками на північному узбережжі Лівії про стримування потоків мігрантів, «зливши» інформацію про неї у ЗМІ. Пізніше, Франція домоглася відставки італійського дипломата Паоло Серри зі складу місії ООН з підтримки Лівії (UNSMIL) за те, що він нібито платив лівійським бойовикам і работорговцям за те, щоб ті стримували потоки біженців, які прямують до берегів Італії. Аналогічна ситуація сталася на півдні Лівії, де Італія намагалася укласти угоду з місцевими арабськими та не-арабськими племенами про стримування біженців з Африки на південних кордонах. Така угода була укладена у травні 2017 року в Римі. Однак пізніше Франція зробила усе, щоб племена не домовилися між собою і їхній договір розпався, а між арабами племені Ауляд Сулейман та не арабами з племені Табу відновився конфлікт.

У відповідь, Італія почала критикувати Францію у питаннях міграційної політики та зайняла принципово негативну позицію щодо будь-яких ініціатив Макрона по реформі Євросоюзу. А 25 липня цього року міністр оборони Італії Елізабетта Трента розкритикувала роль Франції у Лівії, заявивши, що зараз не час для проведення виборів.

Франко-італійське протистояння набирає все більше обертів на тлі внутрішньої кризи у ЄС, проблем у стосунках зі США та занепаду світового ліберального порядку. І якщо Франція успішно випереджає Італію у Лівії, то свій козирний хід Італія поки що не зробила. Але очікувати його варто не у Лівії. Скоріше за все, Рим помститься Франції на інших ділянках «фронту», наприклад почне шантажувати Європу скасуванням санкцій проти РФ або почне зближення з Дональдом Трампом, який ідеологічно більш прихильний до нинішніх італійських лідерів, аніж до Макрона, який останнім часом все більше стає лідером не просто нової Європи, а Європи, яка входить у клінч зі Сполученими штатами. У американсько-французькому протистоянні Італія може зіграти свою несподівану роль, а враховуючи ситуацію у Лівії, вона буде не на користь Франції.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook.