18 сентября на специальной встрече в российском Сочи президенты Турции и России Реджеп Тайип Эрдоган и Владимир Путин достигли компромиссного соглашения по поводу ситуации в северной Сирии. Долгие месяцы, начиная с мая, в регионе и мире не прекращались разговоры о предстоящем замесе в северной сирийской провинции Идлиб. После завершения сирийской армией основных военных кампаний в Южной Сирии и вокруг Дамаска, наступательная операция на провинцию Идлиб казалась неминуемой и вполне логичной. Эта провинция – последний во всей Сирии анклав антиправительственных сил, от зачистки которого зависит судьба всей страны. Ликвидация бастиона боевиков в Идлибе стала бы решающей военной победой для сирийского правительства Башара Асада и «жемчужиной» в его стратегии по возвращению под контроль всех сирийских земель для восстановления статуса-кво до 2011 года.

Провинция Идлиб интересна сирийским властям не только из-за символизма военной победы. Она имеет геостратегическую ценность для восстановления экономики, реинтеграции остальных северных регионов, получения доступа к турецкой границе, а также для возрождения региональной торговли, центром которой некогда была Сирия. Часть провинции Идлиб пронизывает международная трасса М5, связывающая Алеппо и его северный пригород с южными регионами страны, длинной полосой пересекая несколько важнейших провинциальных центров: города Хама, Хомс, Ар-Растан, Адра, Дума и далее на юг через столицу. Трасса обеспечивает постоянный товарооборот между пограничными с Турцией сирийскими территориями, Дамаском, Ливаном на западе и Иорданией на юге. В попытках стабилизировать экономику и перейти к послевоенной реконструкции, сирийское правительство жаждет вернуть эту магистраль под свой контроль. А для этого необходима хотя бы ограниченная военная операция в Идлибе.

Ситуация в провинции Идлиб

Источник: BBC

Однако у других игроков интересы насчёт провинции Идлиб несколько иные. Турция, с недавних пор установившая негласное кураторство над местными группировками, заявила, что не поддержит наступательную операцию и даже пригрозила направить туда свои войска. В конце августа-начале сентября некоторые турецкие военные подразделения действительно перебросили из северо-западной части провинции Алеппо на восток провинции Идлиб. Официальная причина, по заявлению Эрдогана – усиление тамошних турецких наблюдательных постов, которые змеиной цепью простираются от восточной оконечности Идлиба прямо у города Алеппо и до западной границы с прибережной Латакией. Понятное дело, что эти посты на самом деле необходимы для сдерживания потенциального наступления сирийских войск и наблюдения за их передвижениями.

Наблюдательные посты Турции (синим), России (красным) и Ирана (зелёным) вокруг провинции Идлиб в соответствии с соглашениями о зоне деэскалации 2017 года

Тревога официальной Анкары относительно вероятного наступления сирийской армии на Идлиб вполне понятна. Ведь если правительственные войска захватят регион и выйдут к турецкой границе, они станут угрозой для прочих подконтрольных Турции территорий. Речь идёт о соседних с Идлибом районов провинции Алеппо, оккупированных турецкими войсками и их марионетками в ходе военных операций «Щит Евфрата» и «Оливковая ветвь» в 2016-2017 годах. Вероятный захват сирийской армией Идлиба нивелирует все достижения Эрдогана на этом направлении и даст Дамаску дополнительный стимул вытеснить турецкие войска, воспользовавшись военным преимуществом, которое им даст захват провинции.

Кроме того, сирийская армия сумеет окружить про-турецкие группировки на севере Алеппо с западного фланга. Это усложнит положение турецких сил у границы и позволит сирийцам давить на Анкару с двойной силой. Понимая, что стоит на кону, Турция чётко дала понять: они пойдут на всё возможное, дабы сдержать Асада. Среди карт давления, которые выложил тогда Эрдоган: выход Турции из Астанинского процесса переговоров, силовые действия по обороне Идлиба, передача разведданных Соединённым Штатам и усиление помощи экстремистским группировкам.

Такая жёсткая позиция встревожила Россию, которая планировала помочь сирийским войскам в возвращении провинции Идлиб. В какой-то момент игра вокруг военной операции в регионе превратилась в какой-то покер с перманентным блефом. Каждая из сторон пыталась убедить другую, что она искренняя в своих угрозах. Турция играла мышцами, перебрасывая войска туда-сюда вдоль границы, а Россия демонстрировала свой контроль над небом, обрушивая огонь и пламя на головы боевиков в южном и западном Идлибе. Однако вскоре в Москве осознали, что рисковать развалом своего альянса с Анкарой, так старательно выстраиваемого на тонкой игре на расхождениях Турции с «западным блоком», ради какой-то провинции не стоит. Со своей стороны, Эрдоган также понимал, что разрывать свои отношения с Россией на фоне конфликта с Соединёнными Штатами, проблемами с экономикой и финансами, а также подвешенными переговорами с Европой – плохая идея. Так родились соглашения в Сочи 17-18 сентября.

Президент Турции Реджеп Тайип Эрдоган с президентом РФ Владимиром Путиным в Сочи 18 сентября

Источник: РБК

Договор, подписанный Путиным и Эрдоганом, больше похож на временное рамочное соглашение, а не на долгосрочные обязательства двух стран. Он предусматривает создание демилитаризованной буферной зоны в 15-25 км, а также обязует стороны вывести оттуда всё тяжёлое вооружение и радикальные группировки. Россия пообещала Турции, что никакой масштабной военной операции в Идлибе не будет, а Турция в свою очередь заверила своих партнёров, что возьмёт там ситуацию под контроль и убедит боевиков не стрелять по позициям сирийской армии и, особенно, отправлять беспилотники с бомбами к российской авиабазе «Хмеймим» в Латакии. Границы буферной зоны будут патрулировать российская военная полиция и турецкие войска. Она должна быть сформирована уже к 15 октября.

Сразу отмечу несколько важных моментов, которые говорят нам о временном характере данного договора, и которые вызывают множество вопросов относительно его реализуемости.

Во-первых, возникает куча вопросов, связанных с границами этой буферной зоны. Где именно она должна размещаться? Включает ли она город Идлиб как главную штаб-квартиру большинства боевиков, включая террористов «Аль-Каиды» и других экстремистов? Я очень сомневаюсь, что данная географическая неопределенность была следствием недальновидности переговорщиков. Скорее всего, туманность определений буферной зоны была умышленной – чтобы оставить достаточно поля для трактовок и интерпретаций, в случае необходимости оправдать тот или иной незапланированный манёвр. К тому же, это очень удобно, если стороны захотят резко изменить курс и бросить договор в мусорку, как это уже было не раз в случае с конфликтом в Сирии. Это излюбленный ход, прежде всего, российской дипломатии: написать всё так, чтобы потом найти способ это обойти. Турки, кстати, мастера таких игр, так что в этом документе стороны нашли друг друга. Грубо говоря, они написали документ, который позволяет им безболезненно друг друга кинуть.

Во-вторых, соглашения держатся исключительно на обещаниях и заверениях Реджепа Тайипа Эрдогана, ведь именно он настаивал на компромиссном решении Идлиба. Турция поручилась совместно с Россией проследить за реализацией пунктов договорённостей. Однако если Кремль имеет достаточно сильное влияние на официальный Дамаск, то у Турции довольно ограниченный инструментарий действий в Идлибе. Часть антиправительственных сил не является про-турецкой, а некоторые в открытую бросают вызов Анкаре. Это вызывает вопросы относительно реальных возможностей Эрдогана контролировать боевиков. Если он не сумеет их сдержать, это подорвёт его легитимность в Северной Сирии, а также ослабит его позиции на переговорах. Ведь до этого момента туркам удавалось грамотно блефовать, убеждая всех в том, что они чуть ли не хозяева всея Идлиба. Теперь эту карту придётся открыть.

В-третьих, множество вопросов вызывает пункт о размежевании террористов и оппозиции. Снова повторяется история с американско-российским перемирием 2016 года по Алеппо, о котором я писал два года назад. Тогда Россия обыграла Штаты, заставив их подписаться под обещанием повлиять на поведение боевиков. Когда им не удалось это сделать, Вашингтон дискредитировал себя, а РФ получила повод оправдать дальнейшую эскалацию боевых действий вокруг Алеппо. Тогда в договоре тоже записали пункт о «размежевании», которое так и не произошло, потому что боевики были перемешаны друг с другом и не хотели раскалываться, давая сирийскому правительству возможность покончить с ними по отдельности.

В данном случае точно ситуация повторяется. Турция и Россия обязались проследить за размежеванием откровенно террористических элементов от всех других. Однако, как и в 2016 году, никаких критериев террористов и не террористов не выписывали, а две страны видят ситуацию по-разному. Например, для той же РФ террористами является значительная часть группировок, а для Турции – лишь одна коалиция «Тахрир Аш-Шям», и то: её признали террористической лишь пару месяцев назад. Как именно боевики должны отмежеваться друг от друга – непонятно.

С другой стороны, что отличает эту ситуацию от 2015-2016 годов, так это тот факт, что вот уже полгода между различными коалициями исламистов в Идлибе бушуют яростные междоусобные бои за влияние и ресурсы региона. Это позволяет играть на расхождениях боевиков и провести хоть какую-то линию размежевания между ними, хоть и не очень чёткую. Возможно, именно эти «гражданские войны джихадистов» и используют Россия, Иран и Сирия, чтобы отодвинуть в сторону одни группировки и ликвидировать другие.

Ситуация в провинции Идлиб и международная трасса М5

В-четвёртых, непонятно, как быть с террористическими группировками на территории провинции. А их там немало. К примеру, сам город Идлиб – штаб-квартира террористов «Аль-Каиды». Его держит Абу Мухаммед Аль-Джуляни, называющий себя «верховным эмиром» и главой «Правительства национального спасения». Он лидер коалиции «Тахрир Аш-Шям», которая составляет значительную часть всего антиправительственного движения в Сирии. «Тахрир Аш-Шям» контролирует большую часть региона, включая погранпереходы на сирийско-турецкой границе. Боевики не входят ни в одно из перемирий или соглашений, а также признаны террористической организацией на уровне ООН.

Среди других группировок, контролирующих провинцию, крупнейшие – это:

— Движение «Хуррас Ад-Дин», состоящее из бывших членов коалиции «Тахрир Аш-Шям», которые выступили против единоличного правления Абу Мухаммеда Аль-Джуляни. Эта группировка также тесно связана с «Аль-Каидой».

— Коалиция «Фронт национального освобождения», объединяющая все про-турецкие исламистские антиправительственные фракции. Коалицию создали непосредственно турецкие спецслужбы, дабы объединить боевиков под единым командованием для их дальнейшей легитимации на переговорах. Ядро коалиции составляют две исламские экстремистские группировки «Ахрар Аш-Шям» и «Нур Эд-Дин Аз-Занги».

— Группировка «Исламская партия Туркестана», состоящая преимущественно из джихадистов из стран Центральной Азии, а также китайцев-уйгуров, приехавших воевать в Сирию за деньги или веру.

— Террористическая организация «Исламское государство», имеющая на территории провинции подпольные ячейки, борющиеся за влияние с «Аль-Каидой».

— Группировки «Джейш Аль-Изза» и «Джейш Ан-Наср», действующие автономно от остальных фракций на юге провинции Идлиб и севере провинции Хама. Часто позиционируют себя как «Свободная Сирийская Армия».

Когда Турция и Россия объявили о своих договорённостях по провинции Идлиб, встал вопрос готовности к этому самих группировок. Пока что, лишь одна коалиция согласилась вывести из буферной зоны тяжелое вооружение. Это про-турецкий «Фронт национального освобождения». В то же время, другие исламисты не спешат выполнять положения соглашений, а террористы «Аль-Каиды» уже несколько раз атаковали позиции сирийских войск, бросая прямой вызов влиянию Анкары. Буквально 4 октября боевики попытались прорвать линию обороны правительственных сил на северо-востоке провинции Латакия у городка Аль-Кабана у границы с Идлибом. Таким образом, вопрос о том, будут ли местные группировки соблюдать договорённости, всё ещё открыт.

Наконец, стоит учесть и позицию самого Дамаска. Часть сирийского генералитета недовольна турецко-российскими соглашениями. Они расценивают их скорее как шаг назад в их военной кампании по «реконкисте» сирийских земель. На днях президент Сирии Башар Асад публично заявил, что договор между Москвой и Анкарой – временное явление, а сирийская армия в конце концов захватит Идлиб. Его заявления прямо противоречат риторике Турции и РФ, которые заверяли друг друга, что никакой военной операции в провинции не будет.

Тем не менее, сирийское правительство, вероятно, ожидает, что договорённости развалятся на локальном уровне, как это было в эпическом случае с Алеппо в 2016 году. С таким настроем, не удивительно, что Дамаск не прикладывает особых усилий по сохранению перемирия, и на любую провокацию боевиков отвечает тем же, даже не пытаясь притвориться заинтересованными в сохранении буферной зоны.

С точки зрения национальных интересов Сирии, это вполне логично. Башар Асад и его команда не могут позволить Турции создать долгосрочную буферную зону в провинции Идлиб, таким образом надолго заморозив конфликт и фактически выводя целый кусок сирийской территории из-под юрисдикции Дамаска. Для Асада эти договорённости узаконивают оккупацию Турцией северных регионов и оттягивают момент стабилизации ситуации в стране. В этом Сирию негласно поддерживает Иран, хотя публично он приветствовал договорённости между русскими и турками, не столь из-за содержания договора, как из-за того, что РФ удалось сохранить их трёхсторонний антиамериканский альянс.

Ныне сирийские власти пытаются убедить Москву дать им «зелёный свет» хотя бы на ограниченную военную операцию на востоке и юго-востоке провинции Идлиб с тем, чтобы вернуть под контроль трассу М5, благодаря которой можно будет восстановить торговлю с Ливаном и Иорданией. Последние активно лоббируют этот шаг, поскольку для них восстановление торговых связей с Дамаском и основных дорожных коммуникаций – это способ улучшить собственное экономическое положение, а также вернуть домой миллионы сирийских беженцев. Однако в России не спешат идти навстречу Дамаску, ибо в Кремле побаиваются, что потом остановить военную машину Асада они не смогут, а это угрожает срывом договорённостей с Турцией и прямым столкновением сирийской и турецкой армий.

Приблизительный план наступления сирийской армии на провинцию Идлиб: захват юго-восточных районов у города Алеппо (фиолетовым), деблокирование трассы М5 (синим) с дальнейшим прорывом в центр провинции (зелёным)

Существует ещё один фактор, на который оглядываются русские – США. Официальный Вашингтон ещё весной дал понять, что любая масштабная операция в провинции Идлиб будет встречена силовой акцией с их стороны, особенно если будет зафиксировано очередное использование химического оружия. Учитывая опыт Восточной Гуты, для США достаточно даже одного сообщения о предварительном применении химических веществ, чтобы нанести по Сирии удар. Желания сделать это совместно со Штатами уже выразили Франция, Британия и даже Германия. На протяжении всего лета США готовили общественное мнение к тому, что химическая атака в провинции Идлиб – это чуть ли не решенное и точно прогнозируемое событие. В свою очередь, Россия забрасывала информационное пространство сообщениями о готовящейся «химической провокации» боевиков. Никогда ещё прежде государства так упорно не конструировали реальность на пустом месте, как это делали США и РФ в июне-августе на фоне подготовки сирийской армии к наступлению на Идлиб.

Фактор США сдерживает Россию. Они не столь боятся военных ударов США, как не желают дестабилизировать ситуацию, подводя её на грань военного конфликта. Сейчас ситуация в Сирии сложилась в пользу РФ, и рушить этот карточный домик ради неинтересного им куска территории Кремль не собирается. К тому же, в России договорённости с Турцией представили как попытку мирного разрешения конфликта, и, мол, если она провалится, то это будет на совести местных экстремистских группировок, а не Москвы, Анкары или Дамаска. Такая тактика «выхода из соглашений» для РФ в стратегическом плане намного выигрышнее, чем лобовая атака на Идлиб с риском столкновения с турецкой армией и американскими ракетами.

К тому же, не стоит забывать и об Иране. Хотя в последнее время Тегеран резко сократил своё вовлечение в конфликт, предпочитая сосредоточиться на сдерживании негативных экономических последствий от американских санкций, он всё ещё влиятельный игрок в Дамаске. Одной из причин, по которым, на мой взгляд, Россия решила повременить с военной операцией в провинции Идлиб, был именно Иран. Москва не хочет усиления влияния Ирана в Сирии, видя в нём стратегического конкурента, а также преграду для переговоров с США. Наступательная операция на Идлиб автоматически усилит Иран и позволит ему снова задействовать собственные военизированные формирования сирийцев, что уже выбьет у русских монополию на командование. Более того, после саммита с Дональдом Трампом в Хельсинки, Владимир Путин настроен договориться со Штатами по Сирии в свою пользу. Трамп дал ему понять, что готов к уходу из Сирии и де-факто признанию РФ доминирующей силой в этой стране. Однако в обмен, Россия должна гарантировать сдерживание Ирана или хотя бы его локализацию.

Общая карта ситуации в Сирии: правительственные силы (красным), антиправительственные группировки (зелёным), террористы «ИГ» (чёрным), курды (жёлтым), турецкие войска (фиолетовым)

Турецко-российским договорённостям радовалась ещё одна сторона конфликта – Европа. В ЕС с опасением наблюдали за подготовками сирийской армии к наступлению на Идлиб. Конечно, за всеми бравурными заявлениями о защите прав человека, гуманитарном Армагеддоне, химическом геноциде, скрывались банальные опасения европейцев получить новую волну беженцев, которых они принимать не собираются, от слова «вообще». На этом частично играет Россия, предлагая ЕС выгодный обмен: мы не допустим военной операции в Идлибе (или массового бегства людей), а вы профинансируете реконструкцию Сирии. Германия, Италия и Франция с лета этого года уже начали поставлять в страну гуманитарную помощь через официальный Дамаск, впервые за все 7 лет войны. В Москве надеются, что Европа поможет отстроить Сирию, поскольку это в их долгосрочных интересах. Однако для этого нельзя допустить дестабилизации ситуации.

К 10 октября из демилитаризованной зоны в провинции Идлиб должны быть выведены танки, РСЗО и артиллерия всех сторон конфликта. Это будет первым испытанием для подписантов сочинских соглашений. 15 октября из буферной зоны должны убрать все экстремистские группировки. Каким образом это будет сделано – неясно. Но это головная боль Турции. Группировка «Хуррас Ад-Дин» и фракции «Джейш Аль-Изза» и «Джейш Ан-Наср» уже заявили, что не принимают договорённости. Коалиция «Тахрир Аш-Шям» тоже опротестовала турецко-российские соглашения, однако внутри её руководства идут дискуссии о том, что же делать дальше: уйти из буферной зоны, потеряв лицо, или же стоять до последнего, рискуя быть стёртыми с лица земли Россией и Турцией.

Договорённости в Сочи – это успех российской дипломатии. Однако Москва идёт по очень тонкому льду. Схема с договорённостями настолько хрупкая и зависимая от различных внешних факторов, что любая трещина унесёт всю конструкцию под воду. По этой причине я считаю соглашения временными. Операция в провинции Идлиб состоится, но вероятно в ограниченном виде и лишь с целью ликвидировать самую неудобную для всех сторону конфликта – коалицию «Тахрир Аш-Шям». Самое сложное будет – не допустить волны беженцев и, желательно, повторить модель Южной Сирии, когда десятки населённых пунктов боевики сдавали просто без боя, оказавшись под давлением региональных игроков. Кроме того, непонятно, как поведут себя США. С одной стороны, в Белом Доме нет интереса и дальше вмешиваться в конфликт, однако с другой – республиканцы до сих пор держатся за Сирию в надежде взять реванш, и уходить просто так они не намерены.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook.

Дональд Трамп заявил о намерении США выйти из Договора о ликвидации ракет средней и малой дальности 1987 года. В России уже заявили про неадекватную оценку ситуации со стороны США и возможное начало новой гонки вооружений. Конечно же, вероятность такого хода развития событий существует. Однако, скорее ситуация несколько иная: РФ вынуждена будет пойти на подписание обновлённого договора с Вашингтоном. Это может произойти в рамках Big Deal (большой сделки) с Вашингтоном на которую Кремль пытается выйти уже несколько последних лет. При этом ввод Трампом новой темы изменяет баланс интересов и может вынудить Путина пойти на уступки сразу по нескольким направлениям, начиная от Ирана, Северной Африки и заканчивая Украиной. Давайте разберемся кто какие цели преследует в этом важной теме.

Для тех, кому удобней смотреть предлагаю посмотреть видео. 14 минут и скриншоты основных ссылок:

Для остальных текст:

Что говорит буква договора?

Соглашение подписанное Горбачёвым и Рейганом предполагало уничтожение всех стоящих на тот момент на вооружении баллистических ракет наземного базирования и крылатых ракет наземного базирования с дальностью поражения целей от 500 до 5500 километров.

Кроме ракет под уничтожение попадали все пусковые установки, вспомогательные сооружения и другие объекты, связанные с обслуживанием, хранением, испытанием ракет и обучением персонала.

Под пусковыми установками понимались как стационарные объекты, так и мобильные пусковые комплексы. Кроме того, отдельно оговаривалось что каждая из сторон:

• не производит никаких ракет средней дальности, не проводит летные испытания таких ракет и не производит никаких ступеней таких ракет и никаких пусковых установок таких ракет; и
• не производит никаких ракет меньшей дальности, не проводит летные испытания и не осуществляет пуски таких ракет и не производит никаких ступеней таких ракет и никаких пусковых установок таких ракет.

Здесь начинается самое интересное. Российская Федерация в 2006 году принимает на вооружение оперативно-тактический комплекс наземного базирования «Искандер». Не сказать, чтобы это прорывное решение — всего лишь доработка технологий советского ОТР 23 «Ока», созданного в конце 70-х годов. Кстати, «ОКА» подпадала под действие упомянутого договора и комплексы были уничтожены. Но в 2006 году Москва заявила, что дальность «Искандера» не превышает 500 км и ракеты не могут комплектоваться ядерной боеголовкой.

Поведение России

В реальности дело было иначе — изначально РФ пыталась найти пути обхода договора 1987 года. Американская разведка, естественно, замечала, отмечала факты, но дальше информирования и относительно мягких просьб дело не шло — никто не хотел новой эскалации. Кроме того Россия всё больше скатывалась к примитивной сырьевой экономике — по данным Центра международного развития Гарвардского Университета за 2000-2014 годы экономика РФ прошла путь от технологически насыщенной (была в числе первых 30 стран) до 52 места. Поэтому развитые страны просто ждали, когда технологическая база не позволит Кремлю создавать или, возможно даже содержать сложное вооружение.

Но в России не поняли намёка и, более того, сделали то, чего не ожидала американская сторона. Приведу лишь пару примеров:

• Газета «Московский комсомолец» от 10.06.2015 в статье «Война и Крым» написала, что «Искандер М», поставляемый в войска способен поражать цели на расстоянии до 2000 км.
• Чуть позже Рамблер.ру разразился статьёй «российские ракеты нацелят на Берлин и Варшаву». В тексте приводятся слова Руководителя экспертного совета по обороне Государственной Думы господина Усвятцова, который заявил «мы ответим размещением на своей территории в Калининградской области систем «Искандер», и не только с обычными ракетами, но и с ядерными боевыми частями».

Бинго! Русские сами признали, что они нарушают договор 1987 года и по дальности ракет, и по созданию для них ядерных боеголовок. Сами, их никто не просил.

Ответ США

Соединённые Штаты планомерно обкладывают Россию санкциями, причём не только из-за Украины. На сайте казначейства США в санкционном списке по состоянию на сегодня 492 «российских» вхождения. Это как физические лица, так и компании. Более 60 из них — предприятия и конструкторские бюро российского ВПК. Некоторые попали туда недавно, некоторые были включены давно по иранским, корейским, и даже кубинским спискам. С момента активизации ракетной программы РФ, США планомерно начали накладывать ограничения. С частью организаций работать просто запрещено.

Но не так страшен запрет, как угроза его применения. Это описывает  35 подраздел 50-го раздела Кодекса США, в котором идёт речь о работе с компаниями, которые могут угрожать национальной безопасности. В частности, согласно параграфа 1702 все операции с таковыми документируются (либо на них получаются разрешения) и президент имеет право потребовать в любой момент отчёт по платежам, кредитам и сделкам. Либо, своим решением, запретить таковые до нового распоряжения. Под действие данного нормативного акта быстро попали все ключевые компании-разработчики вооружений РФ, не включённые в другие санкционные списки. Последними в очереди стали КБ «Новатор» и «Титан-Баррикады» — производители упомянутого «Искандера». Это значит, что сотрудничество с ними становится рискованным, контракты страхуются, в результате русские переплачивают за поставки и не имеют гарантий выполнения любых контрактов со стороны партнёров.

И о чудо, темпы поставки в войска «Искандеров» существенно затормозились. Если за 2013-16 годы поставлялось до 24 установок, то в 17 — 12, за 9 месяцев 2018 — 0. Как тут не вспомнить российские майки про «Тополь санкций не боится» и «не смешите мои Искандеры».

Американские ограничения, действительно, не слишком сильно бьют по текущему состоянию российской экономики — тут важнее цены на нефть. Но на фоне начавшихся изменений структуры мировой экономики, получившего название «четвёртой промышленной революции» это лишает РФ будущего. Не имея технологий, культуры производства, научной школы ты уже 15-20 лет станешь слабым (пусть даже с кучей денег в кармане). По технологиям и научной школе бьют санкции. Если говорить о культуре производства — тут Россия имеет проблемы, связанные с демографическими процессами —  изменение структуры населения.

Хотя, надо отметить, что запаса прочности Российской экономики оказалось не так много — первые результаты видны в космической отрасли: если до 2013 года Россия являлась лидером освоения космоса, то в 2018 году РФ произвела в 2 раза меньше пусков чем США или Китай. И это при том, что эксплуатируются старые ракеты — даже их собрать без брака уже не всегда выходит.

Вот тут возвращаемся к заявлению Трампа. Американский президент поднимает ставки, фактически требуя новых условий, в которых позиции США будут намного сильнее. Такое он за последние годы демонстрировал не раз — вспомним переговоры с КНДР (хотя там результативность слабая), пикировка с европейскими союзниками по поводу бюджета НАТО либо разрыв и позднейшее подписание нового договора о торговле с Мексикой и Канадой.

Рано или поздно это должно было случиться и с Россией. Причём заявления о необходимости нового соглашения (которые уже прозвучали) сопровождаются обещанием ежемесячно пополнять санкционные списки новыми российскими компаниями либо олигархами.

Новый договор и новые условия

Поэтому я уверен, что на протяжении максимум года-двух, а скорее всего, раньше, Российская Федерация пойдёт на заключение нового договора на худших для себя условиях. Параллельно сделает уступки на других площадках, которыми, как указывал выше, могут быть Иран, Корея, Северная Африка либо Украина.

Естественно, что в процессе подготовки нового договора, а и на моменте подписания Российское руководство будет говорить о дипломатической победе, силе России, страхе врагов и так далее. Иначе невозможно — российское население не любит слабых царей — те заканчивают плохо. Поэтому даже поражение официальная пропаганда представит в виде триумфа президента. Но суть от этого не изменится — США в лице Трампа решили не ждать, а уже сегодня начать процесс ограничения сфер влияния России. Полностью загонять в угол, работать на развал этой страны на несколько государств никто не будет. Это не выгодно, поскольку в некоторых регионах, как например, в Средней Азии активность РФ выгодна Соединённым Штатам. Поэтому будущее у РФ будет, свобода в решениях тоже. Но пространство для маневра планомерно сужают.

____________________________

Текст и видео понравились? Благодарность монетизируется на карточку ПриватБанка: 5168 7422 0332 9507

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook

Раздираемая гражданской войной Ливия сегодня начинает восприниматься, как очередное Сомали или Афганистан – исхлёстанная властью беззакония, разграбленная племенами и павшая под натиском жестокой пустынной реальности страна с вечным конфликтом, ставший неотделимой частью местного быта. Как когда-то Дикий Запад, Ливия стала символом насилия, грабежей, тотального хаоса и коррупции. Однако в отличие от Дикого Запада, постепенно перешедшего к более цивилизованным формам общественного порядка, Ливия, кажется, лишь всё больше погружается в кланово-племенные междоусобицы.

Многие СМИ уже даже не обращают внимания на Ливию. Она стала неинтересной с тех пор, как стала непопулярной. Либеральная часть общественности, будто бы чувствуя стыд за своё ликование по поводу убийства Муаммара Каддафи, отводит глаза в сторону от Ливии, пытаясь самоустраниться от истории, которую они считали успешным примером триумфа демократии и верховенства права. Национал-консерваторы, которым присущ более циничный взгляд на подобные вещи, желают особенно не поднимать вопрос Ливии, дабы случайно не оказаться «крайними» в поиске виновных и ответственного за развал государства. Множество западных СМИ считают, что лучше просто забыть о конфликте и не привлекать к нему лишнего внимания, особенно если он политически неудобен. Так Ливия присоединилась к целому ряду «забытых конфликтов», раскинувшихся от Сахары до Индонезийского архипелага.

Однако несмотря на скудное медиа-освещение данного конфликта, он всё равно никуда не делся и практически ежедневно взрывает мозг многим европейским политикам, отравляя их ещё недавно размеренную стабильную жизнь необходимостью думать над тем, как же поскорее завершить войну, которую они сами и развязали.

Начиная с 2012 года, в Ливии так и не появилась новая политическая сила, способная и желающая удержать страну воедино и контролировать все её регионы. Всем внутриполитическим игрокам, пытавшимся заполнить собой вакуум влияния, оставленный после гибели Муаммара Каддафи, всегда чего-нибудь не хватало: внутренней легитимности, внешней поддержки, военной силы или банального опыта государственного управления. В последующие годы это стало главной проблемой пост-каддафистской Ливии и основным просчётом Соединённых Штатов и их западных союзников, когда они разгромили силы Каддафи.

В 2014 году, когда в стране вспыхнул политический кризис, быстро переросший во вторую гражданскую войну, страна уже окончательно потеряла свой прежний лик. Различные ливийские племена, почувствовав отсутствие центральной власти как таковой, решили не ждать нового «спасителя» а-ля Каддафи и установили самостоятельное правление на тех территориях, которые считали своими. Мисрата, Адждабийя, Сабха, Тархуна и прочие города на западе и северо-западе Ливии, где доминировали кланово-племенные группировки, немедленно объявили о своём самоуправлении. А местные сформировали собственные силы самообороны для защиты городов и поддержания общественного порядка. За ними последовали и другие регионы Ливии. Туареги захватили Гат и юго-западную часть исторической Триполитании вместе с пограничными землями у соседних Алжира и Чада. Берберские племена взяли под контроль южную часть Феццана и границу с Суданом и Нигером. На востоке и северо-востоке Ливии возникло своё правительство, альтернативное столичному, а остатки каддафистов влились в ряды новой Ливийской Национальной Армии (ЛНА) – военного крыла восточного правительства, нашедшего убежище в городе Тобрук.

Дезинтеграция регионов привела к обострению внутриполитической борьбы, полному коллапсу центральной власти и растаскиванию группировками национальных богатств. Вакуум безопасности и влияния, созданный после падения Каддафи, так и не был заполнен, что затянуло конфликт и осложнило гуманитарную ситуацию. Вскоре война перекинулась и на соседние государства. Началось восстание исламистов в северном Мали, вынудившее Францию ввести туда войска, дабы боевики не взяли столицу. Серия нападений экстремистов на военные патрули в Алжире привела к закрытию границ. В Нигере и Чаде активизировались исламские экстремистские ячейки, вдохновлённые появлением в Южной Ливии огромной армии террористов «Исламского государства», стремительным маршем пронесшейся на север и захватившей Сирт. Хаос стал естественной средой для Ливии, а войне не было видно конца.

Проблема преобладания одной стороны всё ещё остаётся актуальной для Ливии, ведь именно отсутствие победителя делает конфликт затяжным и не даёт возможности склонить стороны к переговорам. Мирный процесс заблокирован, как из-за непримиримых позиций ливийских элит, верящих каждый в свою победу, так и из-за нерешённых разногласий их внешних спонсоров. Ситуация в Ливии очень напоминает идею фильма «Sicario» с Бенисио дель Торо в главной роли, где американская разведка ликвидировала несколько наркокартелей, тем самым усилив крупнейших из них и вернув баланс сил, основанный на паритете сторон и их взаимным сдерживанием. Нечто подобное сейчас используют и для Ливии.

Запад в лице США и ЕС осознаёт, что единственный вариант решить конфликт – найти нового Каддафи, сильного, харизматичного вождя, способного объединить хотя бы большую часть страны включительно с нефтяными богатствами, представляющими ценность для Европы. Такого военачальника необходимо либо найти и внедрить в Ливию, либо взрастить из числа тех, кто уже воюет на месте. И такого кандидата они нашли. Выбор пал на могущественного и влиятельного командующего Ливийской Национальной Армией (ЛНА), генерал-фельдмаршала Халифу Хафтара.

Хафтар – тёмная лошадка в ливийской политике. Свою военную карьеру он начинал при покровительстве Муаммара Каддафи. Однако со временем их отношения испортились. Каддафи считал, что политические амбиции генерала могут стать угрозой для его власти, и он постарался избавиться от него. В скором времени, Хафтар и вовсе покинул Ливию и много лет жил в изгнании в Соединённых Штатах. Любопытно то, что поселили его прямо у штаб-квартиры ЦРУ в штате Вирджиния. Это наводит на мысль, что, возможно, американцы приложили руку к разрыву между Хафтаром и Каддафи. В конце концов, сам бывший лидер Ливийской Джамахирии обвинял своего соратника в шпионаже в пользу Штатов.

В Ливию генерал Халифа Хафтар вернулся после падения режима Каддафи и убийства его бывшего начальника. Он немедленно взялся за формирование военных структур, собрав вместе остатки каддафистов и те группы боевиков, которые изъявили желание воевать на его стороне. Хафтар всем дал понять, что стремится стать Каддафи 2.0, а не просто стабилизировать страну. Это автоматически столкнуло его с интересами других политических игроков в Ливии,  в первую очередь с элитами в Триполи. Так генерал оказался на стороне непризнанного восточного правительства в городе Тобрук, что впоследствии создавало проблемы для Запада поддерживать силы Хафтара.

Халифа Хафтар имеет всё, что необходимо внешним игрокам для контроля над Ливией и стабилизации государства. У него есть харизма, политическое влияние, собственная армия и контроль над частью политических элит на востоке страны. С 2017 года силы Хафтара обзавелись ещё одним ценным приобретением – нефтеносные города на северо-восточном побережье, известные как «нефтяной полумесяц». Это сделало генерал-фельдмаршала очень интересным для иностранных энергетических компаний, а также для Европы, стремящейся контролировать потоки нефти из Ливии. Наконец, его последним достижением стал захват в начале этого года стратегического города Бенгази – оплота антиправительственных сил во времена восстания против Муаммара Каддафи, а до недавнего времени – штаб-квартиры основных экстремистских группировок, связанных с «Аль-Каидой».

Для Соединённых Штатов Халифа Хафтар стал «джокером», которого они разыграли на ливийской шахматной доске в надежде сделать из него того же Каддафи, но проамериканского. Восхождение террористов «Исламского государства» в 2014 году стало для Вашингтона возможностью объединить противоборствующие стороны под флагами генерала Хафтара. В Штатах надеялись, что политические силы на западе и востоке объединятся против общего врага и, разгромив его, придут к определённому взаимопониманию, как было в Ираке в отношениях курдов, арабов, езидов и ассирийцев.

Однако в Ливии реальность несколько иная. Приход «ИГ» лишь ещё больше расколол страну. Ливия, отличающаяся гораздо более глубокому влиянию племенного уклада на жизнь людей, не стала Ираком. Элиты в Триполи отказались помогать Халифе Хафтару, и ему пришлось зачищать террористов «ИГ» самостоятельно. А когда сражения поутихли, вопрос объединения сторон остался висеть в воздухе острее, чем когда-либо. Отсутствие поддержки остальных элит не давал возможности Хафтару продвинуться далее на юг, следуя за отступавшими из Сирта террористами «ИГ». В результате, боевики не просто не были разгромлены до конца, но и сумели перегруппироваться у южных границ Ливии с Суданом.

Несмотря на то, что президент Дональд Трамп последовательно критиковал Барака Обаму за то, что он вмешался в дела в Ливии в 2011 году, конфликт в этой стране практически никак не представлен во внешнеполитической повестке США. Главный интерес для них – нефть. Но этот вопрос уже пару лет как перехвачен французами. Вопрос безопасности Средиземноморского бассейна сложно решить без помощи европейских союзников, с которыми у Трампа сложились не лучшие отношения. А поддержка Халифы Хафтара напоролась на яростное сопротивление либеральной общественности и американских СМИ, рассказывающих о преступлениях ЛНА и о том, что Хафтар, оказывается, не собирается строить демократию, а стать новым диктатором. Это сделало связь Вашингтона с генералом политически токсичной, особенно сейчас, накануне промежуточных выборов в Конгресс в ноябре.

Постепенное сближение между Халифой Хафтаром и Россией всё больше оттолкнуло Штаты от генерал-фельдмаршала. На фоне изоляционистской риторики Трампа, Ливия постепенно выскальзывает из рук Вашингтона, не заинтересованного в активном вмешательстве в этот конфликт. Как результат, США фактически перепоручили это дело другим, более активным и влиятельным игрокам, в первую очередь – французам.

Несмотря на то, что Франция не была метрополией Ливии, она играет одну из первых скрипок в этом представлении. Для президента Эммануэля Макрона и его молодой политической силы Ливия — это ключ к восстановлению глобального влияния Франции на Ближнем Востоке и в Северной Африке. Макрон часто сравнивает себя с Шарлем де Голлем и искренне желает им стать. Для него времена, когда Франция была доминирующей страной в регионе – это лучшие её страницы истории.

В условиях уменьшения влияния США, Франция решила заполнить этот вакуум. Официальный Париж, стремясь показать всем свою мощь и поднять рейтинги, решил взять ситуацию в Ливии под свой контроль. После проведения мирной конференции в конце прошлого года, Франция стала играть ведущую роль в политическом мирном процессе в Ливии. Французские компании, активно сотрудничающие с Халифой Хафтаром, постепенно захватывают энергетический рынок Ливии, вытесняя своих конкурентов США и Италию. Эммануэль Макрон считает, что политика Дональда Трампа нанесла вред региону и Европе, и именно французы могут всё исправить. Для этого им приходится противодействовать Штатам в Северной Африке, а торговый спор США и ЕС вокруг импортных пошлин на сталь и алюминий лишь укрепил подозрения французов к американцам.

Одно из главных направлений Франции в их ливийской политике – это вопрос миграции. Ливийский маршрут является одним из крупнейших для беженцев из Африки и Ближнего Востока, желающих переплыть Средиземное море и попасть в Европу. Макрон надеется, что наладив контакт с ливийскими элитами и разрешив конфликт на своих условиях, он закроет этот «проходной двор» и станет героем, сумевшем решить миграционный кризис. Именно для этих целей Франция сейчас разыгрывает карту проведения всеобщих выборов в Ливии, дабы получить какой-никакой стабильный парламент и правительство, дабы через него контролировать ситуацию в стране.

Впрочем, не все внешние игроки верят в генерала Хафтара и его победу. Россия, в разы усилившая свою вовлечённость в конфликт в последние годы, раскладывает яйца в разные корзины. У неё сложились неплохие отношения с международно-признанным Правительством национального единства в Триполи. В Москве даже помогают Центральному Банку печатать деньги на своих станках и поставлять их в ливийскую столицу.

В то же время Кремль щедро осыпает оружием и деньгами самого генерала Халифу Хафтара. Русские поставляют ему оружие, оказывают дипломатическую помощь и тренируют его бойцов на военных базах в западном Египте. Для Москвы Ливия – это трамплин к дальнейшей экспансии своего влияния на большом Ближнем Востоке. Северная Африка уже стала для РФ основным рынком сбыта оружия, а Египет с прошлой недели – стратегический партнёр Кремля. Поддерживая триполийские элиты, Россия активно контактирует с Францией, получая выход на Париж в ключевых для неё вопросах снятия санкций и нормализации отношений с ЕС. А оказывая поддержку генералу Хафтару, Москва укрепляет свои связи с Саудовской Аравией и ОАЭ, становясь всё более весомым геополитическим посредником для региона.

Халифа Хафтар получает прямую поддержку Египта, Иордании, Алжира, Туниса, ОАЭ, Саудовской Аравии и Марокко, что позволяет его Ливийской Национальной Армии вести бои с исламистами, связанными с Катаром, Турцией и Суданом. Его военная инфраструктура расширяется за счёт финансовых вливаний его региональных спонсоров. Однако проблема генерала в том, что у него всё ещё не хватает сил для контроля всех регионов страны, а также отсутствует нормальная внешняя легитимность.

Хафтар считается «плохим парнем» в либеральных обществах на Западе, что вынуждает Францию, Великобританию или Италию сотрудничать с ним неформально. Авторитарные замашки генерала, военные преступления, которые вероятно совершали его солдаты, а также его каддафистское прошлое не дают сделать из него положительного героя. К тому же, уменьшение поддержки США и ООН мешает Хафтару полноценно получить признание как нового лидера Ливии. Особенно тяжёлым ударом по его внешнему имиджу стала выдача Международным уголовным судом в Гааге ордера на арест одного из его командиров Махмуда Аль-Верфалли, обвиняемого в военных преступлениях.

К тому же, пока существует региональное противостояние между Катаром и Саудовской Аравией, Турцией и Египтом, США и РФ, в Ливии война не завершится никогда, ибо никому не выгодно, чтобы одна из сторон преобладала над другими. Именно по этой причине Совет Безопасности ООН месяц назад не поддержал резолюцию Франции о проведении в Ливии всеобщих выборов в начале декабря. Внешние игроки не желают завершения войны и не готовы к нему. А локальные силы сохраняют паритет и не имеют желания идти на компромиссы, как показала конференция сторон в Париже летом этого года.

Конфликт в Ливии никак не закончится не потому, что он слишком сложен, или в нём слишком много сторон. Когда-то, такое же говорили и про Сирию, и про Ирак. Ливия изрезана линиями, раскалывающими народы, живущие тут, отдаляя момент выхода страны из кризиса.

Посмотрите сами: франко-итальянское противостояние за нефть и лидерство, развёртывающееся во время столкновения Катара и Саудовской Аравии за религию и идеологию, накладывается на газовый конфликт Турции и Египта в контексте глобальной борьбы за Ближний Восток между РФ и США. Такая громоздкая слоёная конструкция конфликта делает невозможным любую мирную инициативу.

Соединённые Штаты, зацикленные на иранской проблеме, перестали замечать Ливию и практически не обращают внимания на Северную Африку. Этим пользуется Россия, активно расширяя своё присутствие в регионе, надеясь на повышение своего престижа и формирование точек опоры, позволяющих выдержать технологическую войну с Вашингтоном и выехать за счёт мощных региональных союзов.

Алжир, Тунис, Марокко, Чад, Нигер, Судан и Мали пытаются сдержать натиск исламских экстремистов, вдохновлённых подъёмом их братьев в Ливии и попыткам боевиков выстроить наземный коридор регионального джихадизма, который свяжет Ливию с основными базами «Аль-Каиды в исламском Магрибе».

Египет и Турция, формируя параллельные газовые хабы, поддерживают разные стороны конфликта, выясняя свои отношения через прокси в Ливии. Египтяне оттесняют про-турецкие фракции далеко на запад, а турки пытаются нанести поражение силам Хафтара, дабы окружить Египет со всех сторон очагами исламизма и отвлечь военные ресурсы Каира от Синайского полуострова, чтобы усилить на него давление.

Катар, Саудовская Аравия и ОАЭ, конкурируя между собой за лидерство в Персидском Заливе, вбрасывают миллионы долларов в конфликт в Ливии, надеясь привести к власти лояльное им правительство. Для саудитов это – карманный генерал Хафтар, который будет действовать наподобие купленного с потрохами в Каире Абдель-Фаттаха Ас-Сиси. Для катарцев – альянс исламистов, связанных с движением «Братья-мусульмане», способных вдохновить своих угнетаемых военными братьев в Каире и на Синае, а также пробить коридор в сектор Газа в Палестине.

Франция и Италия, пытающиеся самостоятельно решить миграционный кризис и стать героями для всего Евросоюза, поднимают рейтинги на крови ливийцев. В Париже мечтают о возрождении своего влияния на Северную Африку, а через Ливию усиления контроля над своей периферией и военными базами в Чаде и Мали. Итальянцы возмущены тем, что Париж в наглую выпихивает их из своей бывшей колонии и захватывает их долю на нефтяном рынке в Ливии. Официальный Рим уже ответил французам, когда пошёл на конфронтацию с Парижем по вопросам миграционной политики и совместно с США заблокировал французскую резолюцию по выборам в Ливии.

Война в Ливии не закончится в ближайшее время. А вполне вероятно, что мы увидим вспышку ещё одной, гораздо большей войны, когда террористические группировки, воспользовавшись всеобщим расколом, совершат вторую попытку реванша, как это сделали террористы «ИГ» в 2014-2015 годах. И лишь после этого можно будет говорить о готовности сторон стабилизировать страну перед лицом общих врагов и тотальной катастрофы на региональном уровне. Если, конечно, внешние игроки не решат всё-таки пойти путём фильма «Sicario» и позволить одной-двум сторонам преобладать и удержать ситуацию в относительном балансе сил. Но главный вопрос – кто в таком случае будет тем счастливчиком, кто проедет сквозь Врата Рая в Триполи?

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook.

27 жовтня лідери чотирьох країн – Німеччини, Франції, Туреччини та Росії – зберуться разом на спеціальний і перший подібний саміт у Анкарі. На тлі гучного вбивства саудівського журналіста у Стамбулі та політичної суперечки між США та РФ навколо Договору про ліквідацію РСМД 1987 року мало хто помітив невелику замітку у стрічках інформаційних агентств про чотиристоронній саміт у Туреччині, присвяченій ситуації у Сирії.

Новина про проведення заходу не є чимось несподіваним. Переговори щодо його проведення велися ще з кінця серпня. Їх активно просували Росія і Туреччина. Президент РФ Володимир Путін першим запропонував своєму колезі Реджепу Таїпу Ердогану провести саміт у Стамбулі. Вони обговорили цю ідею «на полях» саміту лідерів країн-членів БРІКС у Йоханесбурзі в липні.

Спершу, саміт хотіли провести у вересні, однак поява нових подробиць отруєння російського розвідника Сергія Скрипаля у Британії і зростання напруження довкола провінції Ідліб у Сирії змусили сторони відкласти цю ідею. До неї повернулися 14 вересня, коли в Стамбулі пройшла мало помічена ЗМІ зустріч спеціальних емісарів чотирьох країн: радника президента Франції з питань зовнішньої політики Філіпа Етьєна, радника президента РФ Володимира Путіна Сергія Ушакова та Яна Хекера, радника канцлера ФРН з питань зовнішніх відносин. Їх усіх приймав старший радник президента Туреччини Ібрагім Калин. На тій зустрічі сторони узгодили місце та час проведення саміту. Останні деталі були обговорені самим Реджепом Таїпом Ердоганом у ході його візиту до Берліна 28 вересня.

Саміт чотирьох по Сирії буде однією з найважливіших подій за останній рік. Зустріч такого формату – перша за усі 7 років війни. І хоча уваги цій події приділили дуже мало, насправді вона може стати визначною для долі Сирії і регіонального політичного розкладу на Близькому Сході. Власне, я спробую пояснити, навіщо цей саміт кожній зі сторін.

 Ситуація у Сирії за останній рік остаточно зацементувала позиції різних сторін і дозволила нарешті говорити про імовірних переможців і лузерів. Від початку 2015 року сирійська шахівниця змінилася до непізнаваності. Одні гравці пішли зі сцени, а їхнє місце заступили інші. Чимало локальних учасників конфлікту – угруповань, підрозділів, коаліцій – зникли у вирі кривавих боїв та під руїнами страшних бомбардувань. Регіональні гравці вже давно змінили риторику, і мало хто взагалі згадує, що там хто говорив про Сирію 2-3 роки тому.

Після двох військових інтервенцій та окупації частини північних сирійських земель, Туреччина консолідувала свій вплив у північній Сирії, підпорядкувавши собі – прямо чи опосередковано – антиурядові коаліції на цій території. Їхня головна мета – вирішити курдське питання – була реалізована лише частково. Турецькі війська зуміли відтіснити курдські воєнізовані загони від свого кордону, але повністю знищити їхній анклав на півночі та відкинути їх за річку Євфрат їм не вдалося. Головна проблема полягає у спротиві Сполучених Штатів, які тренують, озброюють і фінансують курдів як свою головну противагу сирійським військам, росіянам та іранцям на місцях. Американці розгорнули військову базу в стратегічному місті Манбідж – найбільшому та останньому курдському бастіоні в зоні впливу Туреччини, тим самим перекривши туркам шлях до повної «перемоги» над курдами. Усі намагання Анкари вмовити Штати піти з міста та віддати його на поталу турецькій армії завершилися безрезультатно. Це серйозно погіршило стосунки Анкари та Вашингтона.

Крім окупованих сирійських земель на півночі провінції Алеппо, які прилягають до південних турецьких регіонів, Анкара отримала контроль і над провінцією Ідліб неподалік. Це останній і головний оплот антиурядових сил в усій Сирії. Провінція не контролюється урядом у Дамаску і є штаб-квартирою для усіх угруповань, які вціліли після 7-річної війни в інших регіонах Сирії. Отримавши доступ до Ідліба, Туреччина вирішила взяти його під свій негласний контроль, встановивши прямі контакти з місцевими бойовиками, чимало з яких пов`язані з терористами «Аль-Каїди». Для Анкари важливим стало не лише стримування курдів, але й збереження цілісності антиурядового анклаву в провінції Ідліб, щоб не дати сирійській армії пробити коридор до турецького кордону.

Погіршення відносин між Туреччиною і США з подальшою кульмінацією у вигляді взаємних санкцій зблизило Анкару та Москву. А погіршення фінансової ситуації у Туреччині після обвалу ліри та підвищення Штатами імпортних мит на сталь і алюміній змусило Ердогана шукати шляхи вийти з політичної ізоляції і компенсувати втрати на американському фланзі проривами на інших зовнішньополітичних фронтах. Так Туреччина почала зближатися з Катаром і Європою. З останньою в Ердогана протягом останнього року були жахливі стосунки. Постійні дипломатичні скандали, провал переговорів про євроінтеграцію, агресивна зовнішня політика Анкари – все це підсилювало анти-західну риторику турецької влади. Вибори президента Туреччини, які пройшли у червні, були піддані нищівній критиці у Євросоюзі. Втім, обидві сторони зберігали двері для торгівлі відкритими, і коли Ердогану стало зовсім погано, він вирішив у них постукатися.

Для Туреччини нормалізація стосунків з Європою, передусім з Францією і ФРН, є головною ціллю для успішного протистояння зі США, з якими у ЄС також не дуже добрі склалися стосунки. Криза трансатлантичного альянсу через торгові суперечки та розкол по лінії НАТО штовхають ЄС подалі від Вашингтона, змушуючи діяти самостійно, а деякі країни взагалі потраплять в обійми Китаю і РФ. Президент Ердоган використовує свою риторику замирення з Європою, щоб вибудувати спільний антиамериканський фронт у Сирії і відкрити деякі напрямки співпраці, щоб не опинитися у цілковитій ізоляції від Заходу.

У відносинах з Росією офіційна Анкара має вирішити одне питання: як зберегти їхній альянс з Москвою у Сирії? Річ у тім, що на початку вересня сирійська армія Башара Асада була майже готова вдарити по провінції Ідліб і зачистити цей останній бастіон антиурядових сил, тим самим проголосивши повну перемогу у війні. Росія та Іран всіляко підтримували позицію Асада, але для Туреччини така наступальна операція була небезпечною для їхніх інтересів. Якби сирійські війська прорвалися до кордону, всі здобутки Анкари внаслідок двох військових інтервенцій звели б нанівець. Втрата Ідліба – це втрата окупованих Туреччиною північних територій і послаблення їхньої військової переваги. Цього Ердоган не міг допустити. Відтак, погрозами ввести турецьку армію та протидіяти сирійським військам силовим шляхом, Туреччина змусила Росію підписати договір про перемир`я у провінції Ідліб, який дозволив уникнути наступу на цей регіон.

Однак домовленості, які були укладені 18 вересня у Сочі, змусили турків підписатися під зобов`язанням вплинути на антиурядові сирійські угруповання у провінції Ідліб, щоб вони, згідно з угодою, відвели від лінії розмежування з сирійською армією важку зброю, а також покинули «буферну зону», яку сторони формують навколо провінції Ідліб шириною у 15-25 км. Проблема була у тому, що, Туреччина ніколи не контролювала повністю усі угруповання бойовиків в Ідлібі, лише ту частину, яка була сформована та підтримується прямо турецькою розвідкою. Основна антиурядова коаліція «Тахрір Аш-Шям», яка керує Ідлібом, не підпорядковується Анкарі. Вона прямо пов`язана з «Аль-Каїдою» і відмовляється від усіх переговорів. Але Ердоган переконав Путіна у тому, що він в змозі владнати з ними ситуацію.

Коли підійшов час «Ікс», терористи «Тахрір Аш-Шям» не просто не вивели важку зброю, але й відмовилися покидати «буферну зону», натомість здійснивши кілька нападів на позиції сирійських військ 10, 11 та 24 жовтня, в основному на західних околицях міста Алеппо. Це поставило Туреччину в незручне становище та вибило з рук їхній головний козир – блеф про те, що вони контролюють ситуацію. А сирійська армія скористалася нездатністю Анкари вплинути на бойовиків, щоб знову почати підготовку до широкомасштабного наступу на провінцію. Це змушує Туреччину шукати інші шляхи стримати росіян, іранців та сирійців.

Тому, якщо підсумувати, саміт 27 жовтня потрібен Туреччині для реалізації наступних завдань:

1. Прорвати політичну ізоляцію на Заході;
2. Зробити Німеччину та Францію своїми партнерами по Сирії;
3. Втягнути Париж і Берлін у нещодавні домовленості з росіянами про перемир`я у провінції Ідліб, щоб його складніше було порушити;
4. Змусити Німеччину та Францію підтримати позицію Туреччини щодо сирійських курдів на противагу США;
5. Виробити новий комплексний договір про перемир`я у провінції Ідліб у Сирії, базований на Сочинських домовленостях 18 вересня про буферну зону, відведення сторін і нейтралізацію терористичних елементів;
6. Отримати згоду Берліна і Парижа підтримати імовірну обмежену військову операцію Туреччини та РФ проти найбільш радикальних ісламських екстремістських угруповань у провінції Ідліб;
7. Переконати Німеччину та Францію у тому, що саме Туреччина є головною запорукою стабільності у північній Сирії і гарантією, що «балканський маршрут» для біженців буде закритий. В обмін на це отримати фінансову та політичну підтримку від Європи;
8. «Продати» німця і французам свою допомогу по біженцях, стабілізації Сирії і стримування войовничих іранців і сирійців в Ідлібі в обмін на підтримку з їхнього боку регіональних енергетичних проектів Туреччини в Середземному морі в межах формування турецько-болгарського газового хабу.

Після укладення сочинських угод 18 вересня, Росія взяла перерву у своїй військовій кампанії у Сирії. Перебуваючи під тиском іранців та сирійців, які прагнуть зачистити провінцію Ідліб і завершити 7-річну епопею з антиурядовим рухом, Москва все-таки вирішила зберегти свій альянс з Туреччиною. У Кремлі чудово усвідомлювали, що вірогідна військова операція у Ідлібі поховає тісну співпрацю росіян і турків щодо Сирії і, ймовірно, штовхнуть Анкару назад до проамериканського табору. Тому РФ пішла на підписання угод 18 вересня про «буферну зону», чудово розуміючи, що Туреччина не виконає своїх зобов`язань, і тоді, можливо, погодиться на бодай обмежену військову операцію у частині провінції Ідліб проти відверто терористичних груп типу коаліції «Тахрір Аш-Шям». Провал виконання домовленостей після 15 жовтня остаточно зміцнив позиції РФ, і нині операція у північній Сирії знову жевріє на горизонті.

Однак окрім збереження союзу з Анкарою, для росіян Сирія значить набагато більше. Це той трамплін, який дозволив РФ відновити свій статус «великої держави», посилити свої позиції на Близькому Сході та вивів Москву на саміт зі США у Хельсінкі, який подавався Кремлем як «перемога». Фактична військова перемога РФ у Сирії дозволила їй налагодити стосунки з сусідніми державами та сформувати численні регіональні мережі, на які РФ опирається, поступово стабілізуючи ситуацію у цій країні. Домовленості з Ізраїлем по Південній Сирії в обхід інтересів США, поступова нормалізація стосунків між Йорданією і Сирією, вихід на політичну арену Лівану, цементування свого альянсу з Іраном, а також нарощування посередницьких позицій у регіоні – все це наслідки військової кампанії РФ у Сирії та їхніх дипломатичних маневрів на цій регіональній шахівниці.

Нині для Росії головний інтерес – перемога в другій фазі сирійського конфлікту. Це повоєнна реконструкція країни та політична стабілізація єдиної Сирії. На цьому напрямку РФ не вистачає лише зовнішньої легітимності, надто – підтримки західних держав. Для цього Росія розгорнула цілу інформаційну кампанію, спрямовану на втягування у процеси реконструкції Сирії європейських країн. Росіяни уміло грають на протиріччях ЄС і США, представляючи себе як альтернативного партнера у галузі безпеки на Близькому Сході. З цих позицій вони пропонують вирішувати проблеми європейців у Середземному морі (стримування біженців з Сирії, локалізація конфлікту, стабілізація регіонів) в обмін на те, що вони допоможуть Кремлю відбудувати Сирію. Їхні зусилля частково увінчалися успіхом. Хоча Сполучені Штати відмовилися вкладати гроші, Франція та Німеччина з літа цього року вперше за весь час війни почали постачати гуманітарну допомогу через офіційний Дамаск.

          Відтак, на цій зустрічі 27 жовтня, Росія робитиме все, щоб:

1. Долучити ФРН і Францію як основних гравців у ЄС до процесів відбудови Сирії і післявоєнного урегулювання конфлікту;
2. Отримати підтримку Берліна і Парижа своїм власним форматам переговорів, створених як альтернатива проамериканським західним. Ідеться про Астанинський процес замість Женевського. Або щонайменше легалізація першого у межах останнього;
3. Вибити Францію і Німеччину з табору союзників США у випадку, якщо Білий Дім знову захоче вдарити ракетами по Сирії;
4. Вмовити німців і французів підтримати процес роботи конституційної комісії по Сирії на умовах Москви, і через таку підтримку надати комісії міжнародну легітимність;
5. Домовитися з європейцями про їхню підтримку або принаймні нейтралітет у питанні обмеженої наступальної операції у провінції Ідліб на півночі Сирії;
6. Ознайомити ФРН, Францію і Туреччину з положеннями попередньої угоди, яку досягли сирійські курди та представники уряду Башара Асада на переговорах в Дамаску 28 липня. Через цю угоду змусити всі три сторони підтримати ідею нормалізації стосунків між курдами та сирійською владою, тим самим вибивши курдів з рук Вашингтона;
7. Представити саміт як «анти-трампівський захід», щоб вбили ще більший клин у стосунки США та ЄС;
8. Домовитися з Меркель і Макроном, що саме Росія є домінуючою силою у Сирії, яка гарантує безпеку в регіоні та Східному Середземномор`ї, стримає Іран в обмін на покращення стосунків з ЄС або скасування санкцій по Україні кібератакам.

Для Німеччини та Франції ситуація у Сирії – одна з найбільших проблем з огляду на ситуацію з біженцями. Після 2015 року одним з пріоритетів близькосхідної політики ЄС стала стабілізація регіону та недопущення нової війни, яка б призвела до гуманітарної катастрофи та нової хвилі біженців, яка знесе останні старі ліберальні еліти у Європі. Відповідно, німецькі та французькі еліти почали розвертати свою політику щодо Башара Асада, пом`якшивши свою риторику та відмовившись від передумови відставки президента Сирії. Стабільність та безпека кордонів Сирії стали головною метою європейців, яка вимагає принесення в жертву їхніх принципів моралі та навіть цінностей.

Росія і Туреччина, вирвавшись у фактичні переможці війни в Сирії, стали для Берліна і Парижа основними сторонами, з якими ті змушені спілкуватися, якщо прагнуть зберігати контроль над ситуацією. Сполучені Штати втратили свій вплив, а нинішня політика адміністрації Трампа на Близькому Сході навпаки: провокує великий регіональний конфлікт з Іраном, який абсолютно не вигідний європейцям. Точкою неповернення стала ситуація у листопаді 2017 року, коли Саудівська Аравія та Ізраїль намагалися дестабілізувати ситуацію у Лівані, спровокувавши відставку прем`єр-міністра Саада Харірі. Тоді президент Франції Еммануель Макрон був змушений особисто їхати в Ер-Ріяд переконувати короля Сальмана не провокувати війну з Іраном у Бейруті. Лише це врятувало ситуацію.

Росія експлуатує погіршення трансатлантичних стосунків, щоб показати Європі, що саме Москва є більш надійним і впливовим партнером на Близькому Сході, аніж США. Політика Дональда Трампа щодо палестинців, його грубий тиск на Бейрут, який ледь не розвалює коаліційні переговори, участь у сумнівній війні в Ємені, відсутність чіткої стратегії по Лівії та Єгипту, невизначена поведінка в Іраку – все це підводить Берлін і Париж до невтішного висновку: нинішня політика Дональда Трампа не в інтересах Євросоюзу та еліт, які ним керують. Цим користується Кремль, пропонуючи альтернативу американському впливу в обмін на нормалізацію стосунків з ним.

Окремий фактор, який штовхає європейців на переговори з РФ і Туреччиною по Сирії – це глобальні амбіції Франції. Президент Еммануель Макрон давно бачить себе новим лідером ЄС замість або разом з Німеччиною. Коли розпочалися проблеми у відносинах зі США, Макрон першим сповістив про кінець повоєнного порядку, а також активно протиставляє Париж глобальному впливу Сполучених Штатів у кращих традиціях часів Шарля де Голля. Протягом останнього року Макрон доклав чимало зусиль, щоб посилити політичну вагу Франції на Близькому Сході та у Північній Африці. Французи уклали чимало угод з Лівією, Марокко, Алжиром і Тунісом для стримування біженців. Франція за Макрона вперше втрутилася у конфлікт у Лівії, посунувши своїх конкурентів італійців. У грудні 2017 року в Парижі вперше пройшла міжнародна зустріч учасників конфлікту в Лівії за посередництва особисто президента Еммануеля Макрона. Це дозволило йому стати ключовим гравцем на політичній арені в Лівії, а французькі енергетичні гіганти поступово захоплюють енергетичний ринок у країні. Одна з останніх ознак стрімкого зростання регіональних апетитів Франції – їхній намір опублікувати власний план щодо врегулювання ізраїльсько-палестинського конфлікту, якщо цього не зроблять США.

Тому, саміт 27 жовтня надзвичайно цікавий Німеччині та Франції, оскільки через нього вони матимуть змогу:

1. Посилити свій вплив у близькосхідних процесах;
2. Гарантувати стримування потоків біженців з Сирії;
3. Стабілізувати ситуацію у Сирії, але при цьому уникнути формальної легітимізації уряду Башара Асада;
4. Спробувати домовитися про післявоєнний тимчасовий політичний перехідний період, щоб з часом замінити Башара Асада на менш «токсичного» лідера на посаді президента Сирії;
5. Збільшити тиск на Вашингтон через погрози зближення з РФ і Туреччиною, щоб змусити США припинити провокувати війну з Іраном і повернутися до ядерної угоди 2015 року;
6. Забезпечити незалежність та інклюзивність роботи конституційної комісії по Сирії, яка має розробити фундамент для післявоєнної політичної реінтеграції держави;
7. Знайти шлях знищити оплот ісламського екстремізму на півночі Сирії, але уникнувши жертв серед цивільного населення та нової хвилі біженців.

Ці та інші цілі зіткнуться у чудовому місті Стамбул 27 жовтня. Саміт може  стати доленосним для регіону та для стосунків чотирьох країн. Питання лише в тому, для кого саме він стане успішним, та як новий формат переговорів допоможе втримати ситуацію на Близькому Сході та не дозволити спалахнути новій регіональній війні.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook.

Експерти Українського інституту майбутнього закликають народних депутатів зупинити наступ ректорського феодалізму.

На думку учасників фахових обговорень, законопроект 9103, зареєстрований 19 вересня 2018 року групою народних депутатів (серед них і Сергій Ківалов), спрямований на посилення моделі закритого доступу до керівних посад в університетах та спротиву конструктивним змінам.

Даний законопроект щодо удосконалення порядку обрання та призначення керівника закладу вищої освіти та його заступника, зареєстрований під номером 9103 спонукав експертів УІМ  започаткувати фахову дискусію щодо моделі управління закладами вищої освіти.

Те, що наразі відбувається навколо керівних посад у закладах вищої освіти (ЗВО), особливо у провідних університетах країни, більше схоже на боротьбу за владу, ніж на прагнення забезпечити максимальну ефективність функціонування університетів, які, крім усього іншого, є суб’єктами господарювання. За умов грамотного управлінського підходу їх діяльність може мати суттєвий економічний ефект для національної та місцевих економік.

Мета законопроекту 9103 – підвищення рівня «кваліфікаційних вимог до претендентів на посади керівників закладів вищої освіти» та внесення змін у порядок призначення в.о. тазаступників керівника, а саме:

[1] Додається вимога щодо наявності у кандидата в керівники ступеню доктора наук, вченого звання професора і 10 років досвіду роботи на у якості професора після отримання вченого звання.

[2] До чинної норми щодо перебування на посаді ректора не більше двох термінів депутати пропонують додати слово поспіль.

[3] Зміна порядку обрання виконувача обов’язків керівника ЗВО у разі дострокового припинення повноважень останнього. У такому разі кандидатура виконувача обов’язків керівника закладу вищої освіти обирається членами вищого колегіального органу громадського самоврядування закладу вищої освіти (конференції трудового колективу) з двох кандидатів, обраних і поданих  вченою радою. Засновник зобов’язаний призначити ту кандидатуру, яку обере ЗВО.

[4] Заступник керівника (проректор, віце-президент) закладу вищої освіти обирається вченою радою закладу вищої освіти більшістю голосів від її складу на підставі пропозицій керівника закладу вищої освіти.

Експерти УІМ проаналізували проект закону 9103 і відзначили потенційні ризики та загрози:

1. Положення [1] законопроекту не тільки суттєво обмежує коло претендентів на посаду керівника ЗВО, а й значно підвищує їх вік.
   • Середній вік доктора наук в Україні, згідно з останніми даними Держстату: 62 роки для чоловіків і 55 років для жінок. На момент отримання докторського ступеня, середній вік складає 50 років для чоловіків і 46 років для жінок. Для отримання звання професора, окрім поодиноких випадків, потрібно мати науковий ступінь доктора наук. Отже, отримавши докторський ступінь, в середньому у віці 48 років, потрібно, у кращому випадку, два роки для отримання звання професора. Після цього пропрацювати із ним 10 років, щоб мати можливість висувати свою кандидатуру на посаду керівника ЗВО.

Таким чином, майбутні керівники університетів матимуть щонайменше 60 років, і це на момент інаугурації…

• Проходження повного шляху від випускника університету до доктора і професора зовсім не гарантує «достатнього рівня знань і професійного досвіду» для керівництва університетом. Проте це точно гарантує, що кандидат на посаду керівника суб’єкта господарювання, який активно залучений в економіку країни та міжнародну діяльність, майже всю свою професійну кар’єру проведе в науковій та викладацькій сферах. Існує суттєвий ризик, що керівниками університетів будуть наукові та педагогічні працівники без досвіду управління суб’єктами господарювання, міжнародної діяльності, комерціалізації результатів роботи та співпраці з роботодавцями і бізнесом.

2. Положення [2] проекту закону України категорично суперечить духу Закону України «Про вищу освіту» та створює передумови для фактично безстрокового зайняття посади ректора і зловживань.
   • Приклад застосування подібної норми про «два строки поспіль» ми бачимо в сусідній країні, де на один строк Президент та Прем’єр-міністр «обмінялися місцями». В результаті влада фактично безстроково знаходиться в руках однієї людини. А отже існує ризик маніпулювання строками зайняття посади керівника ЗВО існує.
3. Положення [3] проекту закону України порушує права засновника ЗВО і може призвести до конфлікту засновників і менеджменту, а також узурпації влади керівництвом університетів.
   • У випадку, коли керівник ЗВО порушує законодавство та\або умови контракту, засновник має право достроково розірвати контракт, але, згідно норми законопроекту, не зможе призначити в.о. керівника. Натомість, дві кандидатури в.о. керівника подає вчена рада ЗВО, обирає конференція трудового колективу, а засновник зобов’язаний цю кандидатуру затвердити. Це грубо порушує та обмежує права засновників не тільки приватних ЗВО, але й державних. Це фактично може розглядатись як шлях до узурпації влади у ЗВО найманими працівниками.
4. Положення [4] проекту закону може паралізувати роботу будь-якого ЗВО через те, що обраний керівник ЗВО не зможе призначити свою команду заступників, а буде змушений працювати з тими заступниками, яких йому затвердить вчена рада ЗВО.
   • Комбінація положень [2], [3], [4] може призвести до ситуації, в якій діючий ректор університету відпрацьовую два строки на своїй посаді. Після закінчення строку повноважень відбуваються наступні вибори, які виграє будь-який інший кандидат. Згідно положення [4] вчена рада ЗВО може не затверджувати йому заступників або змусити затвердити тих заступників, яких сама обере. У результаті робота паралізована. Через рік стає зрозуміло, що керівник фактично не може виконувати належним чином умови контракту, який розривають  достроково. Згідно положення [3] вченою радою вноситься кандидатура попереднього ректора (або його заступника) на посаду в.о. до проведення наступних виборів, робота ЗВО швидко відновлюється, трудовому колективу показують різницю в результатах роботи, колишній ректор висуває свою кандидатуру на нові вибори, згідно положення [2] проекту закону, на третій строк (має право, бо між його строками рік працював інший керівник), виграє вибори і може продовжувати займати посаду керівника ще два строки поспіль… Застосування цього сценарію можливе, а значить, із високою вирогідністю станеться, що призведе до фактично безстрокового керівництва університетами одними й тими ж особами.

Розуміючи ці ризики і загрози від впровадження проекту закону України №9103, Український інститут майбутнього ініціював серію дискусій щодо норм згаданого проекту, залучивши до них різних стейкхолдерів.

10 жовтня відбулася перша публічна дискусія щодо запропонованих народними депутатами змін, в якій взяли участь:

Микита Андрєєв, голова Громадської ради МОН;

Олена Колеснікова, представник Федерації роботодавців України;

Едуард Романченко, голова Східноукраїнської асоціації захисту прав студентів;

Едуард Рубін, науковець та підприємець, к.т.н., директор компанії «Telesens International Ltd.» та Голова ради директорів компанії «Telesens», у 2015 – 2016 рр. ректор Харківського національного університету радіоелектроніки.

Модерував дискусію доктор технічних наук, співзасновник Ukrainian Heritage Foundation, експерт Інституту майбутнього Сергій Бабак.

Аудиторія складалася з керівників і викладачів закладів вищої освіти, роботодавців і експертів.

Учасники почали з того, що згаданий законопроект є лобістським і спрямований на  замороження теперішньої ситуації у вищій освіті, яка є далекою від оптимальної: українські ЗВО втрачають студентів, матеріально-технічна база погіршується, процедура розгляду дисертацій спеціалізованими вченими радами у багатьох випадках залишається спекулятивною та непрозорою процедурою.

Практично усі учасники дискусії наголосили, що вимога «доктор плюс професор» є штучним бар’єром, який практично унеможливить участь у конкурсах на посаду керівників ЗВО спеціалістам і управлінцям, що перебувають на пікові продуктивності і звузить коло претендентів на посади до осіб, які протягом своєї кар’єри ніколи не полишали межі ЗВО, що  сформує модель закритого доступу.

 Щодо кваліфікаційних вимог, яких навпаки бракує у тексті законопроекту, експерти наголосили, що потенційний ректор передусім має розумітися на управлінні, міжнародній співпраці, бути обізнаним щодо бізнес-процесів у компаніях та організаціях, які готові стати роботодавцями для випускників університету чи стратегічним партнером інституції. Едуард Рубін, зокрема, запропонував замість наявності обов’язкового звання професора ввести іншу вимогу – наявність сертифікату МВА однієї із провідних бізнес-шкіл.

За словами Олени Колеснікової, представника Асоціації роботодавців України, людина, яка претендує на посаду ректора, окрім ступеня доктор наук і професора, мають вимагати  додаткової освіти менеджер.

«До нашої Асоціації щороку звертаються ректори, які просять гроші на розвиток вузів. І це не сто, не тисяча гривень. Суми у сто мільйонів. Чому до нас не звертається менеджер із бізнес–планом, який скаже: ми хочемо отримати від вас таку суму, ось на це ми ці гроші витратимо, і ось це ви отримаєте. Поки що такого не було. Бізнес же мислить категоріями повернення інвестицій і ефективності. В результаті розмова між університетами і компаніями відбуваються різними мовами. А все тому, що до керівників ЗВО висувається багато вимог, окрім навичок якісного управління», — вважає вона.

Микита Андрєєв, підсумовуючи дискусію в соціальних мережах,  зіронізував: «враховуючи, що докторів наук та професорів в Україні вже багато, а кожному хочеться виділятися, пропоную запровадити новий науковий ступінь – ТВОРЕЦЬ НАУК, а також вчене звання – МАГ».

А вже цілком серйозно відзначив, що цей «чудо-законопроект» є взірцем абсурду і нахабності у просуванні власних інтересів ректорами і спробою назавжди заморозити процес реформування вищої освіти України.

Едуард Романченко прокоментував іншу неоднозначну норму законопроекту 9103, за якою заступник керівника (проректор, віце-президент) ЗВО обирається вченою радою більшістю голосів від її складу на підставі пропозицій керівника ЗВО. На думку представника студентського самоврядування це призведе до того, що новопризначений керівник не зможе розраховувати на командну роботу, а значить – на впровадження змін.

Думки спікерів розділилися лише щодо того, чи має кандидат на посаду керівника бути громадянином України. З одного боку, це унеможливлює залучення в систему управління ЗВО спеціалістів світового рівня, які зарекомендували себе в університетах світового класу. З іншого – потрібно розібратися з доступом до державної таємниці, з якою мають справу деякі провідні українські університети.

Другий раунд обговорення законопроекту і визначення, якою кваліфікацією має володіти керівник ЗВО, відбувся 17 жовтня за участі тих уповноважених ухвалювати рішення. У дискусії взяли участь народний депутат України, член парламентського комітету з питань освіти та науки Олексій Скрипник, генеральний директор директорату вищої освіти та освіти дорослих Олег Шаров.

Відповідаючи на запитання, хто зацікавлений у збереженні кастовості представників керівництва вищої школи, Олексій Скрипник звернув увагу, що подібна ситуація є типовою проблемою саморегульованих бюрократичних систем. Разом із тим він зауважив, що наразі не варто переходити на особистості і зациклюватися на окремо взятому законопроекті, що, як вважає парламентар, має мізерну кількість шансів бути проголосованим.

На думку Олексія Скрипника, слід вводити нормальну корпоративну систему управління університетами. МОН мало б бути представлене в раді директорів. Так само попередній ректор міг би залишатися у раді ректорів. Таким чином ми б мали наглядову раду, яка б слідкувала за збереженням цінностей університету, фінансовою дисципліною, вводила б нововведення, які Міністерство вважає потрібними, з одного боку, а з іншого – оновлювала б університет шляхом привнесення у навчальний процес підходів та інструментів, яких наразі бракує.

За словами Олега Шарова, Міністерство підтримує ідею, що слід рухатись у напрямку корпоративної моделі. Тому протягом перших п’яти місяців цього року працювала спільна робоча група комітету освіти та науки Ради Міністерства освіти та науки за участі громадськості, яка напрацьовувала проект закону про внесення змін і доповнення до закону про вищу освіту щодо управління університетами. «Цей законопроект зареєстрований під номером 8385 і передбачає поступовий перехід до корпоративної моделі управління, яка, в свою чергу, передбачає запровадження достатньо потужних наглядових рад. Таким чином МОН та інші стейкхолдери матимуть вплив, хоча не матимуть вирішального голосу» — резюмував очільник профільного директорату.

Обидва раунди дискусій щодо законопроекту №9103 підтвердили потенційні ризики та загрози, на які звернули увагу експерти Інституту майбутнього. Абсолютно всі представники стейкхолдерів відзначили негативні наслідки для системи вищої освіти України, в разі його прийняття.

Підбиваючи підсумки двох циклів фахових обговорень проблеми управління закладами вищої освіти та проекту закону України №9103, експерти УІМ пропонують наступне:

• Ініціаторам проекту закону України №9103 від 19.09.2018 відкликати згаданий законопроект;
• Комітету ВРУ з питань науки та освіти, Міністерству освіти та науки залучати експертів Українського інституту майбутнього та інших стейкхолдерів для участі у розробці змін до законодавства України в сфері освіти та науки;
• Міністерству освіти і науки, Комітету ВРУ з питань науки та освіти із залученням експертів Українського інституту майбутнього та представників ключових стейкхолдерів провести серію обговорень з метою формування бачення розвитку вищої освіти України з огляду на світовий контекст.

Джерело: Український інститут майбутнього

Внимательнее посмотрел санкционный список России против Украины в поисках логики его составителей. Легко увидеть, что логика часто взаимоисключающая. Очевидно, из-за того, что в список разные башни Кремля вносили своих фигурантов исходя из разных интересов. Однако эта логика не лишена рационального смысла и она будет иметь долгосрочные последствия.

Всех украинских фигурантов списка можно разделить на три группы:

1. Политические топы
2. Бизнес
3. Фон

Среди политических топов в списке оказались Юлия Тимошенко, Арсений Яценюк, Арсен Аваков, Олег Ляшко, Александр Турчинов, но туда не попали президент Петр Порошенко и премьер Владимир Гройсман. Кремль пояснил, что первые лица в санкционный список не вносят, мол, такова мировая практика. Но удивительно, что мировая практика не распространилась и на предприятия близкие к Петру Алексеевичу, или его ближайших партнеров, вроде Игоря Кононенко. Например, США в январе 2018 года Владимира Путина в своей санкционный список тоже не внесли, но близких к президенту России братьев Ротенбергов и прочих Сечиных не пожалели.

По мнению олигарха Игоря Коломойского, который в санкционный список Кремля тоже не попал, «этот список редактировался на Банковой». «Могу сказать, кто входил в редакционную коллегию, работавшую с этим списком: Порошенко, Рожкова, Пасенюк, Кононенко, почтальоном работал Медведчук. Порошенко лично вычеркнул меня, давнего врага Путина, из списка, чтобы показать нашим американским партнерам, что я якобы стал агентом Кремля», — то ли прикалывается в своей незабвенной манере, то ли серьезно говорит Игорь Валерьевич.  Хотя нужно отметить, что под санкции все же попали активы Коломойского — химзавод «Днепразот», что находится в Каменском. Нужно отметить, что этот завод единственный в Украине производитель жидкого хлора как обеззараживателя питьевой и сточных вод и летом уже был скандал из-за того, что он приостановил поставки этого продукта на украинский рынок. Еще в одном из предприятий, попавших в список, является КЖРК, где Коломойский имеет 50% акций, а Ринат Ахметов владеет второй половиной.

В проскрипционном списке РФ оказалась Юлия Тимошенко, которая за последние месяцы сделала все, чтобы там оказаться. Томос поддержала, 250 раз о том, что Украина идет в НАТО и ЕС, сказала. О необходимости ужесточения санкции в отношении РФ заявила. А на последнем третьем форуме «Нового курса», посвященный проблемам безопасности в финале даже спели песню УПА. Done! Вместе с Юлией Владимировной под санкциями оказалась значительная доля ее команды в лице (Андрея Сенченко, Елены Кондратюк и т.д.). В итоге шаг такой Кремля вместе с месседжами в духе неореализма на форуме «Нового курса» 30 октября, спутали планы Банковой, которая начинала раскручивать тему, что Тимошенко выступит в роли миротворца с Россией. Вообще, в последнее время Банковая с таким усердием навешивает на всех ярлыки агентов Кремля, что, когда Кремль записал почти всех ее оппонентов в санкционный список, порохоботы тут же без тени стеснения начали говорить, что Кремль таким образом помогает своим агентам пробиться к властным высотам. В итоге получилось традиционно по-украински комично, когда Петр Алексеевич заявил, что «в Украине быть в этом списке (санкционном -прим. автора) — это как государственная награда», хотя еще накануне неоднократно намекал, что «сherchez la femme», если вы хотите найти связи с агрессором, т.е. намекая на Тимошенко. По факту, в кремлевском списке оказались почти все явные или неявные оппоненты Порошенко.  «Госнаграду» от Путина получила не только Тимошенко с половиной своей фракции, но и шахид Яценюк с мрачным Аваковым и Антоном Геращенко, многие БПП-шники, фракция Ляшко и даже представители Оппоблока, но ни одного предприятия Петра Алексеевича.

Лично у меня наибольшие вопросы вызвало не только появление в санкционном списке людей Дмитрия Фирташа, но и его ключевых предприятий «Черкассыгаз», «Ривнеазот», «Сумыхимпром»  (Фирташ здесь  формально миноритарный акционер, но сумское госпредприятие активно работает с «Титан Украины», которое также принадлежит Дмитрию Васильевичу) «Иршанский горно-обогатительный комбинат», «Валки-Ильменит». Последние два вырабатывают сырье для титанового завода в Крыму. Это достаточно странно, учитывая, что именно партнер Фирташа Сергей Левочкин выступил за объединение с партией Виктора Медведчука «За життя». Объединительный шаг на основе электоральной базы Партии регионов Россия навязывала давно, но  он постоянно проваливался из-за различных мотиваций ключевых игроков на этом поле – группы Рината Ахметова и его сателлитов, Фирташа-Левочкина-Бойко и Медведчука. Однако, параллельно весной-летом 2018 года структуры Фирташа начали войну с российскими поставщиками удобрений на украинский рынок и немало в этом преуспели. Это наводит на мысль, что на самом деле Фирташа щиплют конкуренты из России, чтобы принудить к большей сговорчивости, а может быть и вообще выкинуть с рынка, используя газовую заслонку как рычаг давления. Ведь Фирташ критически зависит от поставок газа из России на свои предприятия, а его цена определяет их рентабельность.

Вообще, значительная часть санкционного списка отражает логику давления именно на те украинские компании и их владельцев, которые имеют конкурентноспобные позиции на российском рынке или в СНГ. Например, в списке оказались множество бизнесменов и предприятий из АПК, химической промышленности, финансового сектора и машиностроения. Здесь мы видим Константина Жеваго, который контролирует группу «Финансы и Кредит», крупных игроков на фармацевтическом рынке Украины в лице Глеба Загория и Фили Жебривской, есть там и видные деятели из Днепра в лице Геннадия Корбана, совладельцев  группы «Приват» Алексея Мартынова и Геннадия Боголюбова, а также аграрные олигархи Алексей Вадатурский и Юрий Косюк.

Не менее интересно, что попал под раздачу бизнес Рината Ахметова, поскольку под санкциями оказались ключевые его топы. Например, генеральный директор АО «СКМ» Олег Попов. Там же Юрий Рыженков, являющийся СЕО Метинвеста, а еще председатель правления ПУМБ Сергей Черненко. Кроме того, есть в списке, как минимум, два предприятия, которыми владеет Ахметов прямо или в доле — это «Запорожкокс» и упомянутый выше КРЖК. Именно Ахметов оказывает наибольшее сопротивление объединению экс-регионалов на выборы 2019, делая ставку на несколько своих проектов (Радикальную партию с Ляшко на севере и в центре Украине, Александра Вилкула на востоке, ситуативный альянс с Порошенко через связку интересов в энергетике). Это порождало конфликтные ситуации внутри Оппоблока, которые, кстати, использовала АП, организовывая через ГПУ давления на Вилкула (подробнее этот сюжет я освещал здесь).

Не случайно появление в санкционном списке и владельца сети заправок ОККО Виталия Антонова (чью компанию СБУ недавно обвиняло в деятельности в ОРДЛО, но по состоянию на сейчас обвинения сняты). Учитывая, что на рынке нефтепродуктов усиливаются позиции компаний завязанных на Медведчука, получающие бензин и солярку непосредственно из России или через Беларусь, то создание проблем Антонову, очевидно, приведет к усилению конкурентных позиций розничных сетей АЗС, завязанных непосредственно на россиян.  Думаю, что в точно такой же логике идет давление на того же Фирташа, который имеет долю в сети заправок WOG. Скорее всего, Кремлю надоело иметь дело с разношерстными украинскими олигархами, которые постоянно маневрируют из-за того, что зависимы и от России, и от Запада. Если 70-80% нефтепродуктов идет из России (прямо или опосредовано через Беларусь), то со стороны Кремля логично было бы попытаться консолидировать инструменты экономического давления под зонтиком одной организационной структурой. Через нее можно финансировать лояльные политические проекты, не заморачиваясь интересами многочисленных украинских олигархов. А Медведчук сделает все, что нужно России, не оглядываясь на Запад. Например, попытается объединить раздробленные кланы с юго-востока под своим началом. Особенно, если они малость оголодают под санкциями.

Под ударом России также оказался лично Виктор Пинчук и аффилированные с ним политики и бизнес-структуры, начиная от медиа-бизнеса и заканчивая международная инвестиционно-консалтинговой  группой компаний EastOne Group Ltd со штаб-квартирой в Лондоне. Забавно, что именно Пинчук в декабре 2016 года выступал с компромиссной инициативой по Донбассу, когда он написал статью «Украина должна пойти на болезненные компромиссы для мира с Россией» в Wall Street Journal. Статья вызвала море критики в Украине и ударила по прозападному имиджу Пинчука. Учитывая, что Пинчук традиционно поставлял на рынок России трубы для газопроводов, то его российскими конкурентам будет выгодно ограничение его доступа на рынок. Кроме того, очевидно, что россияне намекают Пинчуку на его политические игры, в частности, на поддержку Святослава Вакарчука как одного из прозападных кандидатов.  Вышеупомянутый Коломойский не без ехидства заметил, что появление Пинчука в кремлевском списке  «вызвано тем, что отношения Порошенко и Пинчука испортились, о чем говорят регулярные наезды в адрес последнего со стороны Банковой и Институтской».

Теперь коснемся третьей группы, которую я обозначил как «Фон». Там наибольший беспорядок, поскольку, очевидно, что многих персонажей внесли, чтобы просто наполнить список. Потому возникли комичные ситуации, когда киевский галерист Евгений Карась с удивлением обнаружил себя в шорт-листе украинской славы, когда там по задумке должен был быть лидер праворадикальной организации С14 тезка Евгений Карась. Не менее смешно, появление в списке Юрия-Богдана Романовича Шухевича, которому нынче 85 лет. По всей видимости, сын Романа Шухевича представляет огромную угрозу для России даже в таком преклонном возрасте. Не иначе как вдохновляемые его фигурой, правосеки во главе с Дмитрием Ярошем (тоже в списке) готовят дивизии в карпатских лесах для завоевания России.  Эти ляпы хорошо демонстрируют «солсберизацию» внешней политики России, поскольку похоже идиоты-исполнители правят балом не только в спецслужбах РФии, но и в ее правительстве.

Также очевидно, что многие участники группы «Фон» появились в качестве «полезных идиотов». Например, какой реальный вес у известной эпатажной дивы мовнодискурса Ларисы Ницой? Никакой, но ее внесение в список хорошо вписуется в эту логику, которую давно использует Россия. Искусственно поднимая «полезных идиотов» в медиа-дискурсе, Россия создает условия для большей фрагментации украинского социума, поскольку концентрация внимания на гуманитарных проблемах вроде мовы, истории, веры – это прекрасный способ распылять буйную украинскую энергетику на все что угодно, но только не на решение первостепенных задач модернизации страны. Так они работали при Януковиче, когда поднимали праворадикалов, как рассказал недавно политттехнолог Пол Манофорт, находящийся в США под следствием, так играют и сегодня.

Наконец, внесение в список журналистов, экспертов и несколько десятков политиков второго плана, отражает несколько целей. С одной стороны, такой шаг можно рассматривать как операцию прикрытия, когда фигурант объявляется врагом России, но реально играет в ее пользу. Ну какой из генерального директора телеканала «112 Украина» Егора Бенкендорфа враг России, если он управляет каналом Медведчука? А до этого управлял «Интером» Фирташа и Левочкина. Чистая операция прикрытия в духе «смотрите государство угрожает закрыть 112-й, а Россия его бьет санкциями по его менеджеру». В том же ключе Кремль опустил «завесу патриотизма» на политиков вроде Каплина и Добродомова, которых украинские СМИ не раз обозначали в пуле Сергея Левочкина и его медиаресурсов.

Наконец, внесение в список людей вроде Виталия Портникова или политолога Алексея Голобуцкого — это дань их антироссийской позиции, за которую Кремль реально наказать не может, но таким образом придает объемность и увесистость всей санкционной конструкции, где уже запакованы самые влиятельные ФПГ и «кремлевские консервы».

Резюме:  Хотя пока не совсем ясно какие именно конкретно действия Россия будет предпринимать относительно лиц и организаций, представленных в «списке  322», из этого вытекают несколько важных следствий:

Во-первых, практически все представители ведущих политических сил в Украине оказались в этом списке. Тем самым, Путин обозначает, что у Россия находится в конфликте с преобладающей частью украинской элиты. Даже если предполагать, что несколько десятков лиц внесли в список с целью «операции прикрытия», то все равно не уйти от этого факта. Россия показывает, что конфликт с Украиной затрагивает все ключевые группы влияния и все политические силы. Конфликт носит экзистенциональный характер и издержки будут возрастать, если Украина не изменит существующую модель государства. Украина имеет только один путь выживания — резко увеличить эффективность государственных институтов и своей экономики.

Во-вторых, удар по украинским ФПГ, которые имеют долгие годы, если не десятилетия отношений с Россией, является еще одним громким сигналом для украинских олигархов, которые должны осознать простую истину – благоприятные условия на внешних рынках, которые позволяли зарабатывать им  миллиарды, исчезли. Лучшей гарантией их безопасности и процветания является емкая и мощная национальная экономика, покоящаяся на мощном среднем классе, который обеспечивает ресурсами эффективное государство. Олигархи должны осознать, что пришло время относиться к Украине не как к временному месту заработка, а базовой территории проживания, о которой пришло время начать заботиться. Ни Великобритания, ни другие страны Европы, ни США, ни другие стабильные юрисдикции сегодня не гарантируют защиту капиталов украинских олигархов, нажитых «непосильным трудом». Сегодня в мире каждый сам за себя. Поэтому Великобритания легко конфисковывает непрозрачные капиталы и это только начало восходящего тренда, угрожающего коррупционным элитам из развивающихся стран. Эта ситуация НОВАЯ как для современного украинского государства, так и олигархов, потому она требует элитного консенсуса для преодоления чудовищных вызовов эпохи. Если не будет консенсуса элит, то через несколько лет они рискуют потерять все, что было нажито за годы независимости Украины. Их состояния исчезнут вместе с Украиной.

В-третьих, очевидно, что Россия добивается разжигания конфликта среди украинских элит в контексте выборов 2019 года, применяя метод кнута и пряника. Проявляешь лояльность – получи преференции, как Медведчук. Сомневаешься, с кем ты? Получи санкции как Фирташ или Ахметов. С помощью такой стратегии аргументы России относительно объединения Оппоблока с другими пророссийскими партиями становятся намного более убедительными.

В-четвертых, попадание многих персон в список было скорее следствием случая или некомпетентности исполнителей. Поэтому многие фигуранты списка оказались в нем не из-за реальной угрозы для России, а, скорее, из-за того, что начальство поставило задачи быстро его сформировать. Это похоже на ситуацию с американскими санкциями, когда журналисты быстро обнаружили, что многие фамилии российской элиты попали туда методом copy past из открытых источников.

В-пятых, важно то, кого в этот раз в списке не засветили, что не означает, что дамоклов меч санкций над ними не занесен. Как известно, ожидаемая, но четко не артикулированная угроза часто действует намного эффективнее, поскольку программирует на правильное поведение, которое ожидает угрожающая сторона. Впрочем, важно увидеть какие именно санкции будет применять относительно фигурантов «списка 322» российская сторона, чтобы такая форма давления начала работать.

В-шестых, по мере того как будет ужесточаться экономическое давление России на Украину, будут уменьшаться кооперационные цепочки между двумя странами, что будет заставлять украинский бизнес искать другие рынки сбыта своей продукции. В долгосрочной перспективе это приведет к тому, что Россия потеряет рычаги влияния на Украину или, они существенно уменьшатся. Поэтому давление на данном этапе носит скорее тактический характер. Кремль мог начать его задолго до выборов 2019, но тогда бизнес, завязанный на российский рынок уже либо приспособился к санкциям, либо потерял свое влияние из-за экономической слабости. Это было бы чревато для России утерей рычагов влияния на Украину, потому давление начали усиливать только сейчас.  Таким образом, президентские и парламентские выборы 2019 в Украине определяют формат санкций, а не простое желание Кремля создать новые проблемы Украине. Рост безработицы или появление проблем с критическими производствами создают необходимый фон обострения социально-экономического кризиса накануне выборов, который будет подталкивать пророссийские группы электората и политиков попытаться мобилизироваться накануне выборов.

С другой стороны, Путин может получить контрмобилизацию со стороны противников России в Украине. Поэтому в долгосрочном плане такая стратегия России скорее пойдет на пользу Украине, поскольку не оставит никаких иллюзий, что можно договориться с Кремлем, а, значит, окажут консолидирующее влияние на украинские элиты и население.

В целом вся эта ситуация служит иллюстрацией одной простой мысли – мир до 2014 года разлетелся вдребезги и его не вернуть, как бы многим этого не хотелось. Если Украина хочет выжить, то она должна изменяться быстрее, чем грянет очередной гром. Спасибо за внимание.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook, на страницу Романенко в Facebook, на Youtube, в Telegram. Страница Украинского института будущего в Facebook, в Telegram, на Youtube

Осталось всего неделя до введения долгожданного нефтяного эмбарго США против Ирана. Вместе с предыдущим «банковским пакетом санкций», эти ограничения президент США Дональд Трамп назвал самыми жёсткими в истории. Нагнетание ситуации вокруг Ирана длится уже полгода, с момента, когда Штаты в одностороннем порядке покинули ядерную сделку 2015 года. С тех пор ситуация на Ближнем Востоке обострилась. Региональные игроки нервно ожидают введения новых санкций, побаиваясь вспышки новой войны. Угрозы, которыми обмениваются Иран и Саудовская Аравия, становится всё более агрессивными и волнующими. Многие задаются вопросом: а что если Иран и Саудия действительно сдержат свои обещания и выполнят свои угрозы, если США введут санкции 4 ноября?

Пока мир замер в ожидании того самого дня, любопытно рассмотреть расстановку сил. Прошло полгода. У обеих сторон было время приготовиться к «удару». Что они успели сделать? Какова сейчас ситуация в Иране и выдержит ли он санкции? Кто согласился поддержать США и действительно ли они откажутся от иранской нефти? На все эти вопросы я пытался ответить, анализируя сегодняшние региональные и мировые расклады на иранско-американской шахматной доске.

Существует ли у Соединённых Штатов стратегия относительно Ирана?

Если отвечать коротко – нет. Кризис стратегического мышления в Штатах начался ещё до эпохи Дональда Трампа, а при нём он просто стал мейнстримом. У Соединённых Штатов всегда были сложности с чёткой стратегией по Ближнему Востоку, который они рассматривают как один монолит, одно целое с множеством вкраплений, которые мало кто берёт в расчёт. Ситуации в Афганистане и Ираке очень хорошо иллюстрируют эту проблему, а реакция американской администрации на события так называемой «арабской весны» и вовсе засвидетельствовала полное непонимание Вашингтоном процессов, происходящих в регионе.

Как бы не старался госсекретарь США Майкл Помпео, когда в своей статье для Foreign Affairs придавал «доктрине Трампа» геостратегическую обёртку с закосом под «жёсткое мировое лидерство», на деле же никакой стратегии нет. Есть куча идей разных людей о защите внутреннего рынка, передаче лидерских функций союзникам, зарабатывании денег на военных подрядах и о поднятии рейтингов на популистских меседжах «зрады» и «перемоги», раскалывающих американское общество. Внятного видения будущих последствий своей политики, на мой взгляд, нет. И события этого года прекрасно иллюстрируют этот тезис.

Когда США в одностороннем порядке вышли из иранской ядерной сделки 2015 года, многие задавались вопросом: а что дальше? Ведь Дональд Трамп, ещё во время предвыборной кампании нещадно критикуя Обаму за эти договорённости, так и не представил никакой внятной и реализуемой альтернативы. Его требования подписать новый договор на условиях Вашингтона (12 пунктов Помпео) – абсолютно оторваны от реальности и заранее нереализуемы. Госдепартамент США лишь недавно опубликовал все 12 требований к Ирану, выполнение которых является условием для снятия американских санкций. Но для многих внешних игроков эти требования скорее подчёркивают желание США идти на конфронтацию, а не компромисс. Вот, например, некоторые из «пунктов Помпео»:

1. Предоставление Ираном доступа инспекторам ООН на ВСЕ без исключения военные объекты;
2. Прекращение поддержки Ираном своих прокси-сил – движения «Хезболла» в Ливане, исламистов ХАМАС в Газе и шиитских отрядов хуситов в Йемене;
3. Разоружение и роспуск всех про-иранских шиитских военизированных формирований в Ираке;
4. Включение в сделку всех программ по производству иранских баллистических ракет;
5. Освобождение всех американских граждан, обвинённых за шпионаж;

Всем изначально было понятно, что эти условия – это фактически требование капитуляции. Иран на них никогда не пойдёт, поскольку это означает отказ от всей региональной политики, разоружение и подчинение Тегерана воле Вашингтона и его союзников. Та же баллистическая программа – это часть внутренней легитимности иранских правящих элит, и они ни при каких условиях не будут пилить сук, на котором сидят. Раз американские 12 пунктов заведомо нереализуемы, то какую цель они преследуют? Что тогда предлагают американцы делать с Ираном, если не вести конструктивные переговоры? Что Вашингтон хочет получить на выходе?

Президент США Дональд Трамп подписывает указ про выход из иранского ядерного соглашения, 8 мая 2018 года

На мой взгляд, иранская политика администрации Трампа стала результатом комбинации некоторых политических идей, циркулировавших в высоких кабинетах Вашингтона и Нью-Йорка, и усердной работы могущественных саудовского, эмиратского и израильского лобби. Доселе маргинальные агрессивно-наступательные идеи решить вопрос Ирана «силовым путём», присущие многим представителям неоконсервативного крыла Республиканской партии, стали востребованы в администрации Дональда Трампа. Назначение на должности госсекретаря США и советника президента по вопросам нацбезопасности двух самых известных «ястребов» в американской политике – Майкла Помпео и Джона Болтона – лишь усилило эти тенденции и сделали идею жёсткого противостояния с Ираном мейнстримом в кабинетах Белого Дома.

Эти идеи понравились Дональду Трампу, прежде всего по личным электоральным мотивам. Для него Иран стал важным фактором в предвыборной популистской риторике. Промежуточные выборы в Конгресс США в начале ноября – идеальная площадка, чтобы показать эффективность своей политики на Ближнем Востоке. Для этого необходим враг. Иран – идеальный кандидат. Поэтому воинствующие Болтон и Помпео с их хронической одержимостью иранской проблемой довольно гармонично вплелись в мировоззрение Трампа и его соратников.

Израиль, Саудовская Аравия и ОАЭ, под чьим влиянием оказался Трамп и чьи деньги щедро вбрасывались на Капитолийским холм, сделали всё, дабы американский президент сделал именно то, чего они хотят: занял более жёсткую позицию по Ирану. Они стремились ослабить его настолько, чтобы он более не представлял угрозы их региональным амбициям. В обмен на помощь Штатов, нефтяные монархии предложили им очень хорошую схему сотрудничества, идущую нога в ногу с политикой администрации Трампа «Америка прежде всего!».

Дело в том, что когда Дональд Трамп пришёл к власти в 2017 году, его изоляционистская и протекционистская политика напугала многих союзников в регионах. Трампа несколько раз заявлял, что планирует уменьшить вовлечённость Штатов в ближневосточные процессы, а региональные союзники должны платить больше за собственную безопасность. Его главным направлением внешней политики стало сохранение максимального влияния при минимальных затратах. Для этого необходимо было сформировать новые региональные точки опоры в виде альянсов, которые бы перебрали на себя часть функций в области безопасности и финансирования. Саудовская Аравия, Израиль и ОАЭ предложили такую схему Трампу в обмен на подавление иранского влияния.

Можно сказать, что сдерживание Ирана стало логическим следствием всех вышеизложенных процессов и переговоров. Однако этот план с самого начала был лишён одного критически важного элемента – точки выхода из противостояния. Что США хотят получить от этого в стратегической перспективе, и кто будет нести ответственность за деструктивные последствия такой политики? Невзирая на то, что нынешняя политика Дональда Трампа вписывается в логику внутренних политических процессов в Белом Доме, она никак не вяжется с оперативной реальностью на Ближнем Востоке: неспособностью нефтяных монархий стать базисом нового регионального союза, отсутствием надёжных партнёров в сдерживании Ирана и стремительно меняющегося регионального порядка.

Слева направо: Джон Болтон, Майкл Помпео, Дональд Трамп и Майкл Пенс

Источник: Госдепартамент США

Таким образом, США начали битву, из которой не знают, как выйти и конца которой пока что не видно. Проблема усложняется тем, что многие игроки уже поделили шкуру неубитого медведя и вкинули в эту аферу столько ресурсов, что сдавать назад уже никто не решиться.

А теперь рассмотрим разные направления американской политики по Ирану за последние полгода и успехи Трампа на этом направлении.

США vs Иран: европейский вектор и Россия

          Осталось менее недели до официального введения нефтяного эмбарго США против Ирана, а их главное направление  в попытках изолировать Тегеран пока что желает оставлять лучшего. С самого начала, когда Штаты в одностороннем порядке вышли из иранской ядерной сделки в мае 2018 года, Европа и другие подписанты соглашений отказались последовать за Трампом и поддержать его позицию. Тем самым они бросили Вашингтону прямой вызов, встав на сторону Ирана в этом противостоянии.

          За полгода мало что изменилось. Франция, Германия и Великобритания всё также противятся американскому давлению и пытаются найти способ поддерживать ядерную сделку на плаву, дабы не дать Ирану повода вернуться к разработке ядерного оружия. Выход Трампа из соглашения восприняли крайне негативно, а его нежелание слушать своих европейских партнёров и последующее развязывание торговой войны против ЕС лишь увеличило раскол между недавними союзниками.

Именно визиты канцлера ФРГ Ангелы Меркель и президента Франции Эммануэля Макрона в США в конце апреля накануне выхода Штатов из ядерной сделки побудили обоих лидеров Европы публично заявить о конце старого мирового порядка и развала трансатлантических доверительных отношений между Брюсселем и Вашингтоном. Введение Штатами импортных пошлин на сталь и алюминий, попытка раскрутить новую войну на Ближнем Востоке, перенос американского посольства из Тель-Авива в Иерусалим и скандально-вызывающее поведение Дональда Трампа на саммите «Большой Семёрки» в Канаде усилили подозрения европейцев, убедили их в ненадёжности Трампа и ещё больше усугубили кризис глобального лидерства.

          Поэтому неудивительно, что уже 7 июля на специальной встрече стран-подписантов ядерной сделки с Ираном Евросоюз, Россия и Китай предоставили Тегерану совместный пакет гарантий того, что их бизнес на территории Ирана не пострадает в результате санкций. А позднее в конце августа Германия, Франция, Великобритания, Россия и Китай заявили о намерениях создать специальный финансовый механизм для обхода санкций США. Для этого в ЕС ввели соответствующие изменения в законодательство в начале сентября. В это же время Германия отказалась препятствовать намерениям иранцев снять их деньги со счетов немецких банков, как их об этом просил посол США в ФРГ Ричард Греннел – давний противник ядерного соглашения.

В ответ, США в резкой форме отказались сделать исключение для немецких и французских компаний, работающих на территории Ирана. В Вашингтоне решили сделать ставку на грубую силу, шантаж и давление. И действительно, значительная часть европейских компаний, зашедших на иранский рынок в 2015 году, спешно его покинули, опасаясь американских санкций, особенно после заявления Дональда Трампа о том, что те компании, которые продолжат вести бизнес с Тегераном, будут выдворены из Штатов.

Министр иностранных дел Ирана Мухаммед Джавад Зариф и верховный представитель ЕС по вопросам внешней политики и политики безопасности Федерика Могерини

На фоне постепенного обострения американско-европейского противостояния вокруг Ирана, Евросоюз всерьёз занялся созданием механизма для обхода санкций, а Германия и Франция выделили Ирану около 50 млн. евро для поддержки его экономики. Специальный финансовый орган, который будет ответственен за произведение финансовых транзакций между Европой и Ираном, должен быть создан как раз в день вступления в силу нефтяного эмбарго против Ирана 4 ноября. Поговаривают, что это будет что-нибудь наподобие расчётно-клирингового центра, благодаря которому деньги при операциях будут проходить не напрямую через руки иранцев. В этом также принимает участие Еврокомиссия.

Насколько эффективным будет этот орган – точно сказать сложно. Однако решительный настрой европейцев вырваться из послевоенной тени США должно беспокоить Вашингтон. Многие европейские лидеры расценивают ситуацию с Ираном как лакмусовую бумажку их способности отыскать свой собственной путь и сформировать отдельный от Штатов мировой центр силы. В августе министр иностранных дел Германии Хайко Маас прямым текстом заявил, что Европе очень важно «усиливать собственную автономию и создавать независимые от США каналы финансирования, а также независимую платёжную систему SWIFT». В конце концов, если Китай сумел начать создание альтернативных американским финансовых институций, то почему Европа не может этого сделать, тем более совместными усилиями с КНР, Индией и РФ?

Противостояние вокруг Ирана толкает Евросоюз в объятия России и Китая. Помимо уже анонсированного сотрудничества всех трёх сторон в создании специального механизма обхода американских санкций, стороны также оказывают прямую финансовую помощь иранцам, а некоторые европейские компании сотрудничают с Тегераном через Пекин или Москву. Таким образом, администрация Трампа своими же руками делает то, чего больше всего боится – сближает между собой своих противников и партнёров, заставляя их искать точки соприкосновения на базе общего противостояния Соединённым Штатам.

Россия, как и остальные подписанты ядерного соглашения, с самого начала отказалась прекратить сотрудничество с Ираном. Для россиян Иран имеет геостратегическую ценность с учётом их интересов в стабилизации Сирии и противостоянии с США на Ближнем Востоке. Трамп пытался выйти на контакт с Владимиром Путиным через проведение Хельсинского саммита в июле, однако тогда оба лидера не сумели договориться по Ирану. Трамп полагал, что его личная харизма и вера в Путина помогут убедить российского президента помочь Штатам сдерживать Иран в Сирии, Ливане и Ираке, а в обмен, вероятно, получить уступку в виде смягчения санкций.

К тому же, в США осознают, что Иран – стратегический конкурент РФ в Сирии. Однако Москва решила не разваливать свой альянс с Ираном, и пока что придержать эту опцию на потом. Для России намного более ценным в стратегической перспективе является использование американско-европейского раскола по Ирану, поддержание которого зависит от сохранения на плаву ядерной сделки. А это вынуждает Москву продолжать поддержку Ирана и оказывать всяческое сотрудничество европейцам, пытаясь склонить их на свою сторону и представить себя как более надёжного партнёра в области безопасности на Ближнем Востоке, включая иранский вопрос.

Любопытные манёвры американская администрация предпринимает и на восточной оконечности Европы, стремясь максимально изолировать Иран и отрезать его от любых внешних рынков. Речь идёт об Армении, имеющей общую границу с Ираном, позволяющую Тегерану получать доступ к Кавказу и России. В настоящее время Армения имеет важную ценность для иранских интересов. Иранцы продают армянам свой газ в обмен на электричество. А 15 октября в Иране публично заговорили о том, чтобы построить на юге Армении нефтеперерабатывающий завод, способный пропускать через себя до 200 тысяч баррелей в день. Такой завод принёс бы прибыль в армянскую казну и помог бы Ирану смягчить негативный экономический эффект от американских санкций.

Поэтому неудивительно, что советник президента США по нацбезопасности Джон Болтон в ходе встречи с премьер-министром Армении Николом Пашиняном поднял вопрос о закрытии границы с Ираном и поддержке Ереваном американских санкций. Однако Пашинян 1 ноября, выступая в парламенте перед его роспуском, всего лишь сухо отрезал, что для него важными являются национальные интересы государства, из которых правительство будет исходить относительно политики в отношении Ирана. Переводя на простой язык, Армения отказалась уменьшать сотрудничество с Тегераном в ущерб себе, поскольку это осложнит и без того тяжёлое геополитическое положение страны, имеющей две закрытие границы с Азербайджаном и Турцией.

Президент США Дональд Трамп и президент РФ Владимир Путин на саммите в Хельсинки

Невзирая на это, администрация Белого Дома продолжает настаивать на своём и надеется, что давление на Иран будет успешным даже без помощи Европы и России.  В последнее время Вашингтон делает ставку на смену элит в европейских странах, в первую очередь во Франции и Германии. К примеру, после местных выборов в федеральной земле Гессен 28 октября, канцлер ФРГ Ангела Меркель объявила, что покидает пост лидера своей партии. А это открывает множество возможностей для манёвров внешних игроков. Одним из вероятных претендентов на пост лидера христианских демократов в Германии является нынешний министр здравоохранения Йенс Шпан, которого поддерживают США. Если его изберут на должность лидера ХДС, США получат новые возможности лоббирования своих интересов в Берлине, в том числе по иранскому направлению.

Правда, насколько новые элиты будут действовать в фарватере США – неизвестно, ибо они не менее хаотичны и неопределённые, чем Дональд Трамп и его команда. Примеры Италии и Испании уже демонстрируют, что смена элит необязательно будет означать отказа европейцев от своих долгосрочных интересов, включая иранских. Судя по всему, США делают ставку на двусторонние контакты с отдельными странами-членами Евросоюза, как минимум для того, чтобы блокировать любые решения ЕС по Ирану на уровне Европарламента или Еврокомиссии. Для этого у Вашингтона есть такие партнёры, как Польша или Венгрия.

США vs Иран: Индия, Китай и кризис азиатского блока

Не лучше складываются дела у американцев и на азиатском направлении. Ещё весной, когда США покинули ядерные соглашения с Ираном, Индия твёрдо заявила, что продолжит сотрудничество с Тегераном, несмотря на американские санкции. Тогда заявление главы индийского МИД Сушмы Сварадж про то, что они не будут действовать «под давлением», в Штатах восприняли как прямой вызов. Отказ Индии поддержать анти-иранскую политику США стал мощным ударом по позициям Вашингтона в Азии, где стремительно растущее китайское влияние теснит американских союзников. На фоне уменьшения влияния Штатов в этом регионе и переформатирования мировой системы, Китай пытается выстроить новые альянсы для противодействия американцам и вытеснению их из региона Индийского океана. Одним из магистральных направлений политики Пекина стало осторожное сближение с Индией – своим геополитическим противником. А вопрос Ирана – один из тех, который стал объединяющий для двух азиатских левиафанов, поскольку и Индия, и Китай являются крупнейшими в мире покупателями иранской нефти.

Главные импортёры иранской нефти (2018)

Источник: Reuters

Снятие санкций с Ирана в 2015-2016 годах дало невероятный стимул для иранско-индийской торговли. Товарооборот между странами в 2017 году достиг рекордных $ 12 млрд. Иран и Индия совместно строят стратегический порт Чабахар на берегу Персидского Залива. А не так давно оба государства в сотрудничестве с Россией начали разработку идеи построения транспортного коридора «Север-Юг» как альтернативы Суэцкому каналу. Он протянется на 7200 км и будет включать строительство железнодорожных коммуникаций и водной транспортной инфраструктуры. Индийские товары будут прибывать в иранский порт Бендер-Аббас на побережье Персидского Залива, а оттуда по железной дороге доставляться в порт Бендер-Энзели на севере на берегу Каспийского моря, откуда их заберут в российскую Астрахань. Новый транспортный коридор должен сократить время доставки товаров на 30-40%, а объём грузоперевозок будет составлять 20-30 млн. тонн в год. Этот проект – один из наиболее приоритетных в треугольнике Москва-Дели-Тегеран, а американские санкции против Ирана угрожает его дальнейшей реализации.

Карта построения будущего Северно-Южного транспортного коридора между Индией, Ираном и РФ

Источник: BrinkAsia

 Поэтому Индия не может позволить себе потерять миллиарды долларов инвестиций и своими же руками закрыть поле для сотрудничества с Ираном. К тому же, резкое сокращение закупок иранской нефти приведёт к дефициту электроэнергии и топлива, а это последнее, чего хотят в Нью-Дели накануне парламентских выборов 2019 года. А после того, как США предложили индусам закупать саудовскую или американскую нефть вместо иранской, официальный Тегеран 13 августа предложил внешним партнёрам крупнейшую за 14 лет скидку на покупку нефти, тем самым нивелировав аргументы Штатов и Саудовской Аравии. В начале октября Индия объявила о закупке 9 млн. баррелей иранской нефти на ноябрь этого года, когда Штаты вводят нефтяной пакет анти-иранских санкций.

Другие страны Азии также без особого энтузиазма восприняли введение нефтяного эмбарго со стороны США. Китай, Южная Корея и Япония, закупающие нефть у Ирана, втихую продолжают сотрудничать с Тегераном в обход американских санкций. В конце августа Китай заявил, что будет использовать иранские танкеры для импорта нефти. Будучи вовлечёнными в торговую войну с США, китайцы напрямую заявили, что для них американские санкции не имеют силы. Китайские компании официально перебрали на себя долю иранского энергетического рынка, оставленную французскими компаниями, опасающимися санкций Вашингтона. Тоже самое произошло с автопромом, куда после «исхода» европейцев основательно зашёл Китай. На фоне введения американских санкций против Ирана, доля Китая на его рынке лишь возросла.

Китай импортирует более 500 тысяч баррелей иранской нефти. Пекин имеет многолетний опыт ведения бизнеса с иранцами под международными санкциями. Китайские национальные банки могут и дальше вести дела с Тегераном, даже если против них введут американские санкции. А частные нефтеперерабатывающие предприятия в Китае уже готовы импортировать иранскую нефть после 4 ноября.

Поистине, именно Китай больше всех выигрывает от ситуации с Ираном. Выход США из ядерной сделки и восстановление американских санкций стало подарком для китайских компаний. После того, как европейцы покинули иранский рынок, побаиваясь Трампа, Китай снова стал доминирующей силой в этой стране, у которой нет особых конкурентов. Трамп своими руками усиливает вовлечённость Китая в ближневосточные процессы и его роль в Иране. Официальный Пекин будет рад прибрать к рукам энергетический и ядерный сектора иранской экономики в результате выхода США из ядерного соглашения 2015 года. Как и в 2010-2014 годах, Китай может стать той страной, которая развалит планы Трампа по успешной изоляции Ирана.

Президент Ирана Хассан Роухани и председатель КНР Си Цзиньпин

По мере приближения 4 ноября, Индия, Южная Корея и Япония стремятся выбить у США исключения для своих компаний в закупках иранской нефти. Скорее всего, им это удастся, ибо Штаты не захотят терять своих партнёров из-за принципиальности позиций по Ирану. А если это произойдёт, то можно будет забыть о той изоляции, в которую американцы жаждали взять Иран после выхода из ядерного соглашения. Ведь в этом случае у Тегерана появится выход на Индийский океан и рынки Азии. К тому же, это будет важный прецедент для других игроков, которые тоже могут потребовать для себя исключений из санкций. Самая важная тенденция для США в районе Индийского океана – это то, что нагнетание ситуации вокруг Ирана бросает американских партнёров и противников  объятия друг друга, связывая их вместе совместной оппозицией к иранской политике США. В результате этого, влияние Штатов на Ближнем Востоке уменьшается, а этот вакуум всё больше заполняют Россия и Китай.

США vs Иран: такой нестабильный Ближний Восток

Ближневосточное направление должно было стать для Соединённых Штатов самым мощным в их противостоянии с Ираном. Для Вашингтона первый эшелон его союзников в анти-иранской коалиции находится как раз в районе Персидского Залива. Это их первая линия обороны и первый слой изоляции Ирана. Результаты работы США в этом направлении несколько лучше, чем в других регионах, однако также оставляют слишком много «но» за скобками.

Традиционные союзники США на Ближнем Востоке (по крайней мере те, кто остались лояльны Вашингтону)  — Саудовская Аравия, ОАЭ, Израиль и Бахрейн, хоть и стали локомотивом анти-иранской коалиции Штатов, слишком погрязли во внутренних региональных междоусобицах, а также не имеют того влияния, необходимого для тотальной изоляции такого большого игрока, как Иран. Тем не менее, за последние полгода США сделали всё, чтобы объединить их на базе общего врага и заставить действовать сообща.

Стоит отметить, что до сегодняшнего дня координация нефтяных монархий Персидского Залива против Ирана проходит довольно успешно для администрации Дональда Трампа. Саудовская Аравия, ОАЭ и Бахрейн за год сформировали довольно сильный военно-политический союз с Израилем, направленный на сдерживание Ирана и его региональных прокси. Саудиты щедро поддерживают любые анти-иранские акции в соседних странах и пытаются повлиять на формирование новых правительств в Ливане и Ираке, дабы оторвать эти государства от Тегерана, пользуясь его частичной изоляцией. Кроме того, Саудовская Аравия и Эмираты начали давить на Тегеран, возобновив наступательную операцию на юго-западе Йемена на порт Худейда, удерживаемый про-иранскими шиитскими отрядами хуситов. Это всё больше вынуждает Иран уходить в глухую оборону и перепоручать региональные дела своим союзникам на местах, что в свою очередь ослабляет над ними хватку иранских генералов.

Военные базы США на Ближнем Востоке

Основная проблема для Дональда Трампа в его иранской политике на Ближнем Востоке – чем и каким образом заменить на рынках иранскую нефть. В этом заключается, пожалуй, главная интрига всего дела. Официальный Вашингтон надеется на то, что саудовцы сумеют увеличить добычу собственной нефти на 2 млн. барреля в день, тем самым компенсируя потерю нефти из Ирана. Однако смогут ли они РЕАЛЬНО это сделать – большой вопрос. Во-первых, многие сомневаются в технической способности саудовских предприятий увеличить добычу до такого максимума. Во-вторых, увеличение добычи на 2 млн. баррелей – это нарушение договорённостей Эр-Рияда с Россией в рамках ОПЕК. В третьих, не все страны готовы отказаться от иранской нефти в пользу саудовской как по политическим причинам, так и из-за цены. Скидка, которую Иран делает импортёрам, заставляет их задуматься над тем, а стоит ли отказываться от их продукции.

Ещё один немаловажный фактор, который может скорректировать американскую анти-иранскую кампанию – это вопрос внутренней стабильности американских союзников в регионе.

Саудовская Аравия, бывшая одним из главных лоббистов выхода США из ядерной сделки 2015 года, переживает не лучшие времена. Фискальный кризис и необходимость реформ связывает руки саудовским правителям, а стремительный рост безработицы среди молодёжи, которая составляет уже более 60% населения королевства, и вовсе толкает Эр-Рияд на уменьшение градуса напряжение в регионе, уменьшения затрат на региональные войнушки и модернизацию ключевых сектором экономики. Однако агрессивная внешняя политика де-факто руководителя Саудовской Аравии Мухаммеда бин Сальмана не вяжется с этой реальностью. Эта ситуация порождает дуализм в подходах Эр-Рияда к иранской проблеме. С одной стороны, принц Мухаммед и его сторонники всеми силами раскручивают маховик регионального противостояния, пытаясь поддержать план США по изоляции Ирана. Но с другой стороны, часть элит понимает, что модернизация экономики требует улучшения инвестиционного имиджа и банальной тишины, а вероятно и нормализации отношений с Тегераном.

Это создаёт трения внутри королевской семьи, а также подрывает доверие между Эр-Риядом и Вашингтоном. Американцы на могут быть уверены до конца, что в один прекрасный день в Саудовской Аравии не поменяют принца Мухаммеда, а к власти не придёт новый правитель с «миротворческими» меседжами к Ирану. Собственно, беспокойство США по этому поводу отнюдь не беспочвенно. После громкого убийства саудовского журналиста и бывшего инсайдера Джамаля Хашкаджи в Турции 3 октября, в Эр-Рияде действительно вспыхнул политический кризис, связанный с проблемой престолонаследия, породивший серьёзные дискуссии о необходимости сменить наследного принца, а с ним и внешнеполитический вектор государства. А это прямая угроза для интересов администрации Трампа в их иранской политике.

Наследный принц Саудовской Аравии Мухаммед бин Сальман и директор-распорядитель МВФ Кристин Лагард

Конечно, позиции наследного принца Мухаммеда довольно прочны внутри королевства. Не стоит забывать, что кроме титула наследного принца, он также является министром обороны. За последние 1,5 года он переплдчинил себе практически все силовые структуры: от МВД до центров борьбы с терроризмом и Управления по кибербезопасности. Сотни новых командиров-силовиков своими высокими должностями обязаны лично принцу Мухаммеду, что снижает угрозу для него в виде бунта армии или использования военных для физического устранения наследного принца. Связи Мухаммеда с Западом сё ещё сильны, несмотря на дело Хашкаджи, а европейские и американские компании вряд ли откажутся от саудовских нефтедолларов из-за какой-то высшей справедливости или вопросов морали.

В то же время, последние события в Эр-Рияде заставили США понервничать. Хотя принц Мухаммед сохраняет крепкий контроль над госаппаратом и силовиками, его политические позиции и авторитет внутри семьи довольно слабы. Блокада «братьев» в Катаре, война в родственном для племён Йемене, сумасшедшие затраты на поддержку радикальных экстремистов, тотальный «слив» палестинцев Израилю, а также единоличный контроль принца над финансовыми потоками в Минобороны – всё это настраивает значительную часть членов королевской семьи против Мухаммеда. А недавние увольнения двух его соратников – королевского советника Сауда Аль-Катани и замглавы Службы общей разведки Ахмада Аль-Асири – стало сигналом к готовности элит ослабить влияние принца.

Объединённые Арабские Эмираты также не являются однозначно надёжным партнёром в сдерживании Ирана. На протяжении последнего года Эмираты основательно взялись за свои национальные интересы, пытаясь выйти из тени своих саудовских братьев и немного подвинуть их на престоле лидеров Аравийского полуострова. Наиболее ярко это противостояние проявляется в Южном Йемене, где поддерживаемые Эмиратами наёмники в январе этого года выбили про-саудовские войска из аэропорта города Аден – временной столицы государства. Всё больше погружаясь во внутренние распри между собой, Саудовская Аравия и ОАЭ меньше обращают внимания на Иран и могут совершать действия в отрыве от планов Вашингтона. К тому же, неопределённости добавляют растущие трения внутри самих Эмиратов между шейхами Абу-Даби и Дубай.

Третье ключевое препятствие для США в их анти-иранской повестке на Ближнем Востоке – отсутствие в рядах их союзников наиболее важных региональных игроков и слишком большое количество колеблющихся стран. Турция и Катар демонстрируют открытое пренебрежение планам США по изоляции Ирана. Катар публично даёт Тегерану деньги на поддержание его экономики, а официальная Анкара заявляет, что продолжит реализацию совместных с Ираном энергетических проектов. Египет – близкий союзник Саудовской Аравии – не желает напрямую сталкиваться с Ираном, предпочитая осторожно балансировать между США, РФ и Китаем, а также сохраняя бездонный кошелёк в виде саудовских денег. Без Египта США не могут рассчитывать ни на какой военно-политический региональный альянс, способный противостоять могущественному трио Тегеран-Москва-Анкара.

Оман и Кувейт – две ключевые страны Персидского Залива – отказываются участвовать в региональных потугах США по формированию «арабского НАТО» для противостояния Ирану. Обе монархии сохраняют дружественные связи с Тегераном и активно с ним торгуют. Для Ирана Оман – это отдушина, позволяющая нивелировать любые попытки изолировать иранцев в Персидском Заливе, а также коридор для связей с Индийским океаном.

Ливан, Ирак, Иордания, Алжир, Марокко и Тунис не желают занимать проамериканскую позицию, даже если некоторые из них не питают дружественных чувств к Ирану. В Ливане и Ираке продолжается эпопея с формированием новой коалиции. Новый премьер-министр Ирака Адель Абдель-Магди уже заявил, что не будет придерживаться всех санкций США, а это значит, что Ирак для Ирана не станет закрытой зоной. Северная Африка, во многом тесно сотрудничая с Европой, также поддерживает скорее позицию Франции по этому вопросу, нежели США.

Слишком большое количество неопределившихся даёт Ирану огромное поле для манёвра, а также заставляет забыть всех о концепте тотальной изоляции по примеру 2003 года, когда Иран попал под международные санкции и был отключен от платёжной системы SWIFT. Возрастающая нестабильность на Ближнем Востоке в результате анти-палестинской политики США, эскалации войны в Йемене, милитаризации Красного моря и повышения ставок в региональном противостоянии Саудовской Аравии и Ирана лишь осложняет для Вашингтона возможность нормально координировать анти-иранскую кампанию.

США vs Иран: сложные дни в Тегеране

Невзирая на то, что нынешняя анти-иранская политика США слабее, чем была до 2015 года, американские санкции действительно заставили Тегеран понервничать и внесли свои коррективы во внутреннюю иранскую политику.

Во-первых, выход США из ядерной сделки практически уничтожил политические позиции в Иране президента Хассана Роухани и реформаторско-либеральное крыло его команды. Дело в том, что для Роухани ядерное соглашение стало его личной дипломатической победой на международной арене и идеологической победой дома – над внутренней оппозицией в виде консервативного духовенства и силовиков, выступавших против компромиссов и переговоров с Соединёнными Штатами и Западом в целом. Когда же Трамп вышел из ядерного соглашения, он дал большой пас политическим оппонентам Роухани в Иране, которые начали на него давить и заставили подчиниться воле верховного аятоллы, заняв более жёсткую и непримиримую позицию по отношению к Штатам и переговорам.

Президент Ирана Хассан Роухани в парламенте

Сперва, в июле, консерваторы избавились от людей Роухани в Национальном Банке и Организации экономического менеджмента и планирования, ответственной за подготовку проектов бюджета. На их места назначили новых людей, более лояльных аятолле Али Хаменеи. Затем перешли к правительству самого Роухани. 20 августа депутаты парламента, лояльные консерваторам и силовикам, впервые в истории страны вызвали президента на специальную сессию с докладом об экономической ситуации в стране и продвижении реформ. В ходе его выступления депутаты публично раскритиковали Роухани и его экономический курс, а также сняли с должностей министра финансов Масуда Карбасьяна, министра труда Али Рабийе и министра образования Мухаммеда Басийе, обвинив их в коррупции, неэффективной политике и финансовых проблемах в стране. Уже через месяц под давлением силовиков подали в отставку министр инфраструктуры Аббас Ахунди и министр промышленности Махмуд Шариатмадани. Сам президент Роухани оказался в подвешенном состоянии, зависимый от воли силовиков и духовенства, лишённый своего главного «щита» в виде аргумента про эффективность ядерной сделки.

Вскоре иранские генералы провели масштабные учения в Ормузском проливе, пригрозив заблокировать потоки нефти через него в случае введения эмбарго со стороны США. Это было впервые за годы правления Хассана Роухани, когда Тегеран использовал этот аргумент. А когда в начале августа про-иранские шииты атаковали нефтяной танкер саудитов в проливе Баб Аль-Мандаб близ берегов Йемена, многие начали воспринимать угрозы Ирана как реальные.

Во-вторых, американские санкции больно ударили по национальной валюте. Буквально за несколько месяцев иранский риал обвалился на 50%. Это повлекло за собой жёсткую реакцию силовиков. В мае-июне по Ирану прокатилась волна арестов топ-чиновников и финансистов, обвиняемых в коррупции и провалах финансовой политики. Собственно, увольнение министров парламентом были спровоцированы рекордным обвалом валюты. Социально-экономические трудности стали для иранского режима главным испытанием новых американских санкций. По словам заместителя министра нефти Ирана Хабибуллы Битаррафа, в 2017 году Иран экспортировал нефть на $ 50 млрд. «Чёрное золото» составило 70% иранского экспорта. Поэтому резкое его снижение, естественно, больно ударит по экономике страны. Со своей стороны, США и их союзники будут использовать это для усиления протестных настроений в Иране, что может привести к падению режима.

В-третьих, санкции снова вернули Иран в старые-добрые времена контрабандных поставок, нелегальной торговли нефтью и различных «многоходовочек» в поисках финансовых механизмом обхода санкций США. Учитывая, что нынешняя ситуация даже не столь жёсткая для Ирана, как была, они уже готовятся применить ровно те же технологии, которые позволяли им жить под санкциями более 15 лет подряд. Иран снова будет отгружать нефть со своих кораблей на более мелкие чужие судна, отправляя их через третьи страны: Афганистан, Пакистан или Турцию. Если США хотят действительно с этим бороться, им придётся чуть ли не отлавливать эти корабли в морях и океанах, а также установить тесное сотрудничество с местными властями многих государств региона.

Впрочем, главной проблемой для США в Иране является отсутствие у них каких-либо союзников в самой стране. Таким образом, вне зависимости от того, что будет с Ираном в результате длительного пребывания под санкциями, местные элиты никогда не станут проамериканскими, а крах режима может даже привести к власти ещё более реакционные и радикальные силы. Реформаторы во главе с Хассаном Роухани были самыми адекватными для США собеседниками, однако после выхода Вашингтона из ядерной сделки в мае эти двери для них пока что закрыты.

Общий вывод

Проанализировав всё, что делали США за последние 1,5 года по Ирану, я могу заключить, что их план сдерживания Тегерана, базирующийся на нефтяном эмбарго, изоляции, экономическом давлении и поддержке его региональных противников, обречён на провал. В условиях отсутствия в США чёткого видения своих стратегических целей на иранском направлении, а также из-за мощнейшего давления на администрацию Трампа внешних сил, их план по сдерживанию иранского влияния провалится. По крайней мере, он не будет реализован в том виде, в котором его представляет Дональд Трамп.

Конечно же, если предположить, что конечной целью американских санкций и нефтяного давления на Иран является смена режима в Тегеране, тогда у Штатов есть шанс на успех. В таком случае, открытым остаётся вопрос: а что дальше? Дестабилизация такой огромной страны как Иран зацепит весь регион, включительно с Афганистаном, Пакистаном, Индией и Турцией. Если рассматривать всерьёз, что США планируют раскрутить новую региональную войну на Ближнем Востоке для силового переформатирования баланса сил в свою пользу и манипуляций с ценами на нефть, тогда, конечно, такие их действия имеют логику.

Пока что, я склонен считать, что план Трампа по сдерживанию Ирана оторван от реальности и провалится по следующим причинам:

1. Недостаточный уровень международной легитимности санкций, дающий Ирану гораздо больше поля для манёвра.
2. Слишком большое количество колеблющихся игроков, уязвимых к иранскому влиянию, что позволяет Тегерану переходить в тактическое наступление во время игры против Штатов.
3. Шаткое социально-экономическое положение американских союзников (кроме Израиля), в любой момент готовое вынудить элиты развернуть свою политику на 180 градусов.
4. Недостаточное количество у США союзников, готовых поддержать анти-иранскую коалицию.
5. Неуверенность в способности США возместить потерю на мировых рынках 2,5 млн. баррелей в день иранской нефти.
6. Противостояние с Евросоюзом, Китаем и Россией, из-за чего полноценная изоляция Ирана становится невозможной. Европа, РФ и Китай видят в ядерной сделке олицетворение многосторонней дипломатии и стратегический противовес американской единоличной гегемонии. Отказ от него будет означать отказ от всей мировой системы, на которую эти страны пока что опираются.
7. Слабые региональные позиции США и их союзников, дающие военно-политическое преимущество Ирану в момент введения санкций. В Сирии про-иранские силы и правительственные войска Башара Асада фактически победили в войне. В Ираке коалиционные переговоры практически завершились избранием преимущественно про-иранских политиков. В Йемене Саудовская Аравия не сумела нанести поражение про-иранским шиитам в сражении за Худейду. Военная кампания в Афганистане провалена, а тамошние выборы находятся под вопросом. Катар успешно пережил блокаду и даже вышел в плюс, несмотря на давление, в том числе со стороны США.

После 4 ноября мы узнаём, какую же цену мир заплатит за попытку Трампа навязать всем «маленькую победоносную войну» на Ближнем Востоке. Осознают ли это в Вашингтоне или нет, но у них серьёзные проблемы, ибо то, что они представляют как продуманный стратегический план, таковым не является.

Перед нами не цельная стратегическая политика по Ирану, а нездоровая и агрессивная одержимость Ираном, несоразмерная его реальным угрозам Соединённым Штатам и их национальным интересам в регионе. Политическая риторика США про Иран как «стратегическую угрозу» пронизана фантазиями и неточностями и заставляет думать, что Штаты просто создают «пугало» на ровном месте, дабы оправдывать многомиллиардные вливания в оборону и долгосрочную поддержку своих сомнительных союзников типа Саудовской Аравии. К тому же, своими действиями США лишь усилят Иран, а не ослабят его. В конце концов, это мир уже проходил. Вторжение США в Ирак в 2003 году как раз и привело к подъёму про-иранских сил и распространению их влияния в Леванте. Сейчас тоже самое происходит в Йемене, где Штаты активно поддерживают неадекватную воздушную кампанию Саудовской Аравии, на многие годы вперёд уничтожившую доверие йеменцев к Эр-Рияду и усилившую авторитет Ирана на этих многострадальных землях.

Одержимость Ираном сыграет для США злую шутку. Одним из самых болезненных последствий будет падение глобального влияния США в стратегической перспективе. Беспорядочно и односторонне используя международно-признанный механизм санкций как единственный на сегодня способ принуждения государства, Штаты вынуждают другие страны объединяться и искать пути, чтобы сломать этот инструмент. Иными словами, США просто-таки дают невероятный пас своим противникам, вынуждая их вместе придумывать способ нивелирования самого механизма санкций на международном уровне, делая их ещё менее эффективными.

Это ведёт к потере Соединёнными Штатами своего глобального влияния в мире, ибо та же Россия, при прямой поддержке ЕС и Китая, создадут кучу финансово-политических структур регионального уровня, способных обходить доселе устрашающие американские санкции. Например, уже сейчас Россия, Турция, Индия и Китай согласились использовать национальные валюты в торговле с Ираном. Если 4 ноября Евросоюз представит свой механизм обхода санкций США, вполне вероятно, они будут использовать евро в сотрудничестве с иранцами. А это всё подрывает контроль США над мировыми финансовыми рынками и позиции доллара на мировой арене.

Самое печальное, что такой подход Трампа, который Майкл Помпео назвал «доктриной Трампа», может привести к эскалации насилия в регионе и вспышке новой, гораздо более масштабной, войне на Ближнем Востоке, которая не нужна никому, но будет навязана всем.

Подписывайтесь на  канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook

Простота не грех. По крайней мере, до тех пор, пока она не становится основой национальной политики и базисом восприятия окружающего мира. В этом случае смысловое пространство любого общества, зараженного святой простотой, теряет содержание. А это в свою очередь приводит к деградации политической мысли, размыванию интеллектуального слоя общества и стиранию в прах информационных фильтров в головах лидеров общественного мнения – тех, кто создаёт для масс эту самую картинку мира. Такая ситуация означает фактическую смерть любой социальной группы и потерю её независимости, ибо отсутствие информационных фильтров автоматически загоняет людей в чужой дискурс, навязанный извне.

К сожалению, я слишком часто начал замечать эти трагические в национальном масштабе процессы в Украине. Смысловое пространство нашей страны прекратило иметь какой-либо смысл. Это перечёркивает любые попытки начать нормальную дискуссию о насущных проблемах, хоть немного выходящих за пределы не то, что государства, но хотя бы одного города или области. Микроскопичность информационного пространства Украины загнало наше общество в абсолютное наивно-романтическое узко-примитивное днище, лежащее в основе нашего самоощущения и самовосприятия нашей роли в этом мире. А пафосный псевдо-патриотический маразм лишь усугубил ситуацию, выстроив в головах и без того несчастных, потерянных в воздушных замках, масс дополнительную стену иллюзии.

Тема промежуточных выборов в США стали для меня очередным показателем этого недуга. Важное международное событие, влияющее на весь мир, было воспринято в медиа не просто ошибочно, но и традиционно провинциально. Мало кто обсуждал национальные интересы Украины, зато щедро посмеялись над всякими казусами на выборах типа избрания в Неваде умершего владельца борделей Дениса Хофа. Никто не обсуждал, что принесут выборы для самих Штатов и для их внешней политики. Зато достаточно было разговоров о том, что «для Украины ничего не изменится», мол, всё стабильно. Никто не обсуждал последствия выборов в Штатах для подъема национал-популизма в Европе. Но почему-то решили вспомнить, как Россия вмешивается во все выборы подряд, и даже выразили привычное уже удивление тому, что Россия, по неведомой многим причине не вмешивалась в эти выборы.

Вопрос отношений РФ и США вообще особенно ярко иллюстрирует, насколько смысловое пространство в Украине лишено глобальной политической начинки, ведь уровень дискуссий об этом настолько низок, что сводится лишь к вопросам санкций и Украины как центра мировой борьбы между силами «добра» на западе и силами «зла» на востоке. Вот, взять хотя бы этот аспект о вмешательстве РФ в выборы США. У нас уже почти 2 года свято верят в то, что Дональд Трамп – наш стратегический союзник, ибо он действует жёстко и бескомпромиссно против России и других врагов.

На деле же, реальность несколько иная. Владимир Путин не вмешивался в промежуточные выборы в США не по той причине, что Штаты «вынесли уроки из 2016 года» и прикрыли какие-то там сайты или аккаунты троллей и ботов в соцсетях, а потому что ему невыгодно это делать. Путина вполне устраивает Дональд Трамп, особенно его жёсткий подход в политике. Причин несколько.

Во-первых, будем честны сами с собой: американские санкции против РФ не очень эффективны. Лишь малая их часть, касающаяся научно-технологического сотрудничества, действительно заточена под нанесение тяжёлого удара по РФ, но лишь в перспективе 10-15 лет, отрезав Россию от новых технологий, которые она в основном всегда закупала на Западе.

Во-вторых, для Владимира Путина и его команды президент США Дональд Трамп – это идеальный американский лидер, лучший спарринг-партнёр среди всех, что были до этого, потому что он разрушает привычный мировой порядок. Для России, являющейся оператором хаоса, нестабильность и коллапс мировых институтов – идеальная среда для противостояния и продвижение собственных интересов. Трамп не связан морально-этическими ограничениями, наложенными на многих представителей американского истеблишмента и европейских элит правилами старого либерального мирового порядка, заточенного под ценности и права человека. Вместо этого, президент США подменяет этот порядок совершенно иной системой, основанной на Realpolitik и конкуренции великих держав. Это вполне устраивает Россию, которая привыкла играть в глобальную политику силы, а не политику ценностей. К тому же, сам Путин разделяет такой реалистично-циничный и меркантильный подход Трампа к международным отношениям, основанный на национальных интересах и сделках, ведь этот подход признаёт Россию в качестве равного Штатам глобального игрока.

В-третьих, политика Трампа «Америка прежде всего» заставляет Штаты уменьшать своё вовлечение в глобальные и региональные процессы, позволяя другим конкурентам заполнять вакуум влияния. А что может быть лучше для россиян, чем Штаты, занимающиеся своими внутренними делами, да ещё и с президентом, обостряющим социальное напряжение в самом американском обществе.

В-четвёртых, действия Трампа, порождающие коллапс глобального порядка, лишь усиливает конфликтогенность регионов, а чем больше хаоса, тем лучше Россия будет маневрировать в урагане эмоций, войн, колебаний цен на нефть и т.д.

Поэтому, когда у нас в Украине говорят о промежуточных выборах в США сквозь призму нашего конфликта с Россией и санкционной политики Вашингтона, молясь на неё каждый день, все забывают, почему в Кремле были и остаются рады присутствию Трампа в Белом Доме. Дональд Трамп – не стратегический союзник Украины, потому что Украина опирается на глобальной порядок, который администрация в Штатах разрушает. А хаотичность и реалистичный подход Трампа к мировой политике лишь повышает шансы для РФ договориться с США и Китаем по разделу сфер влияния в мире, что также исключает из схемы Украину.

Однако украинское информационное пространство слишком микроскопично, провинциально и чересчур наивно, чтобы переваривать подобные идеи, остающиеся маргинальными, так как медийный мейнстрим создаётся не с подачи лидеров общественного мнения, политиков или журналистов, а спросом масс, хавающих то, что они хотят. Получается замкнутый круг.

Так и получается, что для Украины восхождение национал-популистских сил в Европе и других регионах мира – это не проблема мирового уровня, а банально происки Кремля. Санкции США против Ирана и многочисленные конфликты на Ближнем Востоке – это не процессы, напрямую затрагивающие экономическую и энергетическую стабильность Украины, а что-то далёкое, связанной с пресловутой борьбой «добра» и «зла» в лучших традициях глобального старого либерального дискурса, в котором пребывает Украина, сама того не осознавая.

Подобные искажения приводят к заведомо ошибочному восприятию мира, а затем к построению нереальной картинки, которую и хавают массы с экранов телевизоров или со страниц газет и журналов. А затем, когда Украина сталкивается с реальностью (Северный поток-2, конфликт с Венгрией, призывы ослабить санкции против РФ, поражение США в Сирии), наступает внезапное удивление, перерастающие в «зраду» и разочарование, традиционно отображающиеся на избирательных участках. Отсюда и проблема самоощущения нации и отсутствие какого-либо восприятия страны как элемента региональной или глобальной архитектуры безопасности и экономики.

И напоследок. Летом этого года на свет вышла прекрасная компьютерная игра в жанре психологического триллера под названием «We Happy Few», настоящий, по моему мнению, шедевр канадской «Compulsion Games». Она рассказывает о мире-антиутопии Веллингтон-Уэллс, где всем запрещено грустить. Население добровольно-принудительно принимает таблетки под названием «Радостин» и окружающий его мир преображается в яркие нежно-розовые цвета. Главный игрок – клерк Министерства правды, которое регулирует принятие людьми таблеток и вырезает все плохие истории из газет и журналов. И вот однажды, он перестаёт принимать таблетки, и видит реальный мир, который уж очень сильно отличается от того, в котором он привык существовать.

Эта игра напомнила мне Украину, хоть и не в настолько мрачных тонах. Тем не менее, в ней прекрасно показана та болезнь, которой заражено наше общество, радостно принимающее таблетку, которая показывает ему то, что оно хочет видеть.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook.

Оглушительная победа Жаира Болсонару на президентских выборах в Бразилии без сомнения стала одним из знаковых событий этого года и наверняка войдёт в историю не только лишь современной Бразилии, но и всего региона. Приход к власти радикального национал-популиста с авторитарными замашками окончательно засвидетельствовал подъём правого национализма во всём мире. Так называемый «эффект Трампа» добрался и до Латинской Америки, хотя Болсонару не стал первым. До него были выборы в Колумбии, завершившиеся неожиданной победой консервативной националистической оппозиции. Затем своего президента выбрала Мексика, приведя к власти харизматичного левого популиста Андреса Мануэля Лопеса Обрадора. Вскоре Парагвай получил нового президента – правого консерватора Марио Абдо Бенитеса.

Впрочем, именно избрание Жаира Болсонару стало для региона решающим, ибо впервые с конца 1980-х годов крупнейшую страну Латинской Америки и одну из самых больших экономик мира возглавил не просто оппозиционер, а внесистемный кандидат с доселе маргинальной идеологической повесткой, исповедующий ультраконсервативные ценности. Кроме фундаментального сдвига во внутренней политике, Бразилия стала на путь и внешнеполитического разворота, обещанного после прихода Болсонару на пост президента в январе следующего года.

Для того, чтобы понять, что ждёт Бразилию в следующие 4 года, необходимо разобрать более детально предвыборную кампанию и предшествовавшие ей события, предвозвещавшие поражение правящих элит и победу Болсонару.

Капитан, полировщик обуви и араб-маронит

По уровню драматургии и насыщенности событиями эпическо-рокового характера, выборы президента Бразилии вполне можно сравнивать с переворотом 18 брюмера во Франции, в результате которого была свергнута Директория и установлена власть новых сил во главе с Наполеоном Бонапартом.

К началу этого года кризис старых левых правящих элит в Бразилии уже приобрёл ясные очертания. Начавшееся в 2014 году крупнейшее в истории страны антикоррупционное расследование «Автомойка» изрядно покосило ряды правящей Партии трудящихся. Десятки высокопоставленных чиновников, партийных функционеров, министров, сенаторов, депутатов и губернаторов были обвинены во взяточничестве, коррупции, отмывании денег в связи с откатами, которые они получали от государственной нефтяной компании «Petrobras». Президент Бразилии Дилма Руссеф была отстранена от должности путём импичмента. Спикер нижней палаты парламента Эдуардо Кунья и председатель Сената Ренан Калейрос отправлены в отставку, арестованы и осуждены федеральным судом. Всего более 160 человек арестованы полицией, а их счета заморожены. Власть заявила, что годами платившиеся откаты и взятки в компании «Petrobras» нанесли государству ущерб в размере более $ 13 млрд.

Такого мощного антикоррупционного удара экономика страны не выдерживает и уходит в глубокую экономическую рецессию, начавшуюся, впрочем, ещё до политического кризиса. Сменивший Русеф вице-президент Мишель Темер объявляет о быстрых и решительных реформах, однако тут же сам попадает в круг подозреваемых полиции в деле о «Petrobras». Несколько раз его пытаются отстранить от власти через импичмент, но он умело манипулирует бюрократическими процедурами, меняет членов Верховного суда на лояльных ему людей и избегает чистки. Впрочем, политические манёвры вокруг дела Темера уводят экономические и социальные вопросы на второй план, не давая правительству возможности оздоровить экономику и провести реформы. Уровень преступности в стране растёт, а в 2017 году впервые заговорили о вероятном вмешательстве в дело военных.

Невзирая на успешное проведение Бразилией Чемпионата мира по футболу в 2014 году и Олимпийских игр в 2016 году, скандал вокруг «Petrobras» нивелировал все достижения правительства. Жадность правящих элит лишь усугубила ситуацию в экономике, подняв уровень безработицы и ещё больше увеличив внешний долг. 13 миллионов людей остались без работы, а доверие к государственным институтам сильно просело.

В отчаянном порыве удержать власть, Партия трудящихся выставляет свой последний и самый мощный козырь – экс-президента Бразилии Луиса Игнасиу Лулу да Сильву, одного из самых популярных на планете политиков. Он спешно берёт всё под контроль и выдвигается на выборы президента в этом году. Однако уже к тому моменту да Сильва стал фигурантом уголовного дела по делу «Petrobras», как и многие другие высокопоставленные руководители партии. Началась гонка между Луисом Игнасиу Лулой да Сильвой и прокуратурой,  которой победу одержала последняя. Преодолев последние бюрократические препятствия и в третий раз подав прошение об аресте экс-президента, полиция наконец-то получила желанный ордер. 5 апреля 2018 года Лула да Сильва, отказавшись быть взятым под стражу, сбегает на алюминиевый завод, где окружении своих сторонников и рабочих объявляет, что не будет сдаваться полиции и проведёт свою избирательную кампанию из обложенного силовиками здания. В конце концов, через два дня он всё-таки согласился сдаться и позволил полиции войти на территорию завода, где и был арестован. Суд приговорил его к 13 годам заключения. Один из самых рейтинговых политиков, фаворит выборов президента, закончил свой политический путь там, где его и начинал сперва как полировщик обуви, а затем как рабочий завода, ставший впоследствии членом профсоюза, что и вывело его в мир большой политики.

Арест и заключение в тюрьму Луиса Игнасиу Лулы да Сильвы серьёзно подорвало позиции Партии трудящихся. У них не оставалось кандидатов, способных выиграть выборы и в кратчайшие сроки убедить население голосовать за них. Тогда и было решено, что на выборы пойдёт Фернанду Аддад – активный член партии, довольно неплохой экономист, сын ливанских иммигрантов. Он получил публичную поддержку от всех первых лиц партии, что дало ему неплохие рейтинги на старте избирательной кампании. Однако проблема заключалась в том, что времени практически не оставалось. Было позднее лето, а до голосования оставалось меньше двух месяцев.

Коррупционный скандал 2014 году ударил не только лишь по Партии трудящихся, но и по всему традиционному истреблишменту. Фигурантами уголовных дел становились члены руководства Партии бразильского демократического движения и Бразильской социал-демократической партии.

Пока Партия трудящихся и остальные партии терпели поражение за поражением, на электоральном небосводе внезапно появился совершенно неожиданный для многих «спаситель» — отставной капитан, немного странноватый и одиозный, страдающий мизогинией правый консерватор Жаир Болсонару.

Путь наверх и выборы одного кандидата

До краха традиционных левых сил в Бразилии, Болсонару воспринимали как шута, клоуна и расиста, который ненавидит женщин, презирает коренные народы, поклоняется военной хунте, правившей Бразилией в 1970-1980-х годах, а также страдает от чрезмерной покорности Богу и христианским канонам. Однако именно этот эмоциональный, внесистемный националист стал тем «мессией», на которого возложили свои надежды бразильцы, когда правящие круги окончательно дискредитировали себя. В условиях глобальных кризисов, постоянных конфликтов и внутренних экономических проблем, в безутешных поисках простого решения сложных проблем, бразильцы внезапно поняли, что у них на выборах есть идеальный кандидат, который гармонично вплетается во все их социальные запросы.

Жаир Мессиас Болсонару, неожиданно для самого себя, взлетел на электоральной лестнице буквально за полгода. Умело манипулируя низменными чувствами страха, неопределённости и паники, он сумел привлечь на свою сторону достаточно людей: разочарованный электорат левых, маргинализированных годами социалистического правления правых, деморализованных бездействием властей силовиков, обедневших от экономической рецессии бизнесменов, уставших от постоянных скандалов и коррупции представителей интеллигенции. Каждый видел в Болсонару то, что хотел видеть: сильного военного, волевого мужчину, политического вождя, друга США, незапятнанного коррупцией чиновника и т.д. А те, кто не знал, что в нём углядеть для себя, либо голосовали исключительно из протестных побуждений (принцип «противсіх»), либо не голосовали вообще.

Жаир Болсонару шёл на выборы с максимально простой, понятной всем повесткой: борьба с коррупцией, полный «карт-бланш» полицейским в борьбе с преступностью, увеличение финансовых вливаний в армию, культивирование христианских традиционных ценностей, отмена расовых квот в школах («все равны»), неолиберальная экономическая политика, союз с США. Ирония заключается в том, что правящая Партия трудящихся, которая всего за год до выборов называла Болсонару «не избираемым политиком», сама дала ему прекрасный пас, когда пыталась скрыть коррупционные схемы и вопреки всему продвигала на выборы Луиса Игнасиу Лулу да Сильву. Коррупционное дело 2014 года поистине стала подарком для Болсонару, ибо он умело использовал его для разгромной критики против властей.

Наконец, на самом взлёте своих рейтингов, произошло ещё одно событие, определившее результат как минимум первого тура выборов, если не всей кампании. 6 сентября этого года во время предвыборного митинга в городе Жуис-ди-Фора неизвестный ударил Жаира Болсонару ножом в живот, нанеся ему тяжёлые ранения. Политик продолжил вести свою кампанию из больницы, что дало ему примущество: его оппоненты не критиковали его из этических побуждений, а для многих Болсонару стал «мучеником», чуть не умершим за свои же принципы и идеалы. Часть населения решила, что, несмотря на радикальность и одиозность идей кандидата, он всё равно от них не отказался, а значит от не трус, а настоящий герой. В этой ситуации идеально сработал принцип «то, что тебя не убивает, делает тебя сильнее».

Ещё одним важным фактором победы Болсонару стало отсутствие нормальных дебатов между кандидатами. До 27 августа все кандидаты в президенты принимали участие в дебатах, кроме экс-президента Луиса Игнасиу Лулы да Сильвы, которого осудили на 13 лет за коррупцию. А принципиальность и в некотором роде истеричность Партии трудящихся, настаивавшей на участии да Сильвы, лишило их важной многомиллионной трибуны для вещания и отбивания аргументов оппонентов. После 27 августа уже Болсонару отказался участвовать, а после ножевого ранения он и вовсе не смог присутствовать, из-за чего все дебаты, запланированные на октябрь, были отменены. Таким образом, Жаир Болсонару, избежавший выступлений на дебатах и неудобных вопросов от оппонентов, с лёгкостью продвигал свои национал-популистские идеи, не боясь, что их кто-то отобьёт или опровергнет.

Путь Жаира Болсонару к власти – это путь типичного для сегодняшних политических трансформаций в мире внесистемного игрока с анти-исблеишмент повесткой. Вооружившись неолиберальными экономическими идеями, Болсонару сыграл на пресловутом «анти-хайпе», выступив против модных нынче прогрессивных социальных идей типа легализации наркотиков или однополых браков. Выступая защитником бразильских евангелистов и католиков, избранный президент не брезговал эпитетами, макая своих оппонентов в свои же «грехи». С мощным аргументом «создания рабочих мест», он критиковал Китай и его захват рынков Латинской Америки, а также ратовал за сближение с США, чем завоевал преданность бразильцев Флориды. Будучи представителем маленькой Социал-либеральной партии, Болсонару превратил выборы в спектакль одного актёра, сделав из него шоу с использованием социальных сетей.

Конец старого регионального порядка

Захватывающая дух количеством драматических поворотов и приводящая в ужас своей трагичностью история Бразилии последних 25 лет поражает воображение. Страна, считавшаяся одной из самых инклюзивных, стабильных и мощных демократий мира, избрала президента, открыто презирающего женщин и оскорбляющего представителей ЛГБТ-сообщества. На мой взгляд, падение политического истеблишмента Бразилии – один из самых ярких и будоражащих звездопадов этого года. Впрочем, удивительного здесь мало. Когда каждая партия во власти – правящая и оппозиционная – погрязла  коррупционных схемах, население сносит эту систему, предпочитая путь неопределённого тактически-воинствующего безумия и популизма, чем продления агонии.

Избрание Жаира Болсонару – это переходный этап Бразилии, а не начало нового. Приход к власти такого президента лишь засвидетельствовал крах старой системы, но не знаменовал приход новой. Система, определявшая развитие Бразилии после падения военного диктаторского режима в 1985 году, мертва. Левоцентристское правление сменилось правым разворотом, который, вероятнее всего, вдохновит правые силы в других странах региона.

Речь Жаира Болсонару после оглашения результатов выборов говорит сама за себя. Он публично похвалил период военной диктатуры 1964-1985 гг., раскритиковал «fake news», анонсировал борьбу с «коммунистами и ворами», а также отсалютировал американскому флагу, воспроизведённому на огромном экране за его спиной под громогласные возгласы аудитории «США! США!». Они отражали его магистральную линию внешней политики: ориентацию на Штаты как на главного союзника и на Дональда Трампа как на идеал государственника и лидера нации. У Соединённых Штатов впервые появится настоящий союзник в Латинской Америке, и это откроет им возможность усилить своё влияние в Западном полушарии. А поддержка Болсонару идее военной интервенции в Венесуэлу для стабилизации страны может свести Бразилию и США вместе в этом непростом региональном вопросе. Но что самое важное, так это антикитайская риторика нового бразильского президента. Для США, пытающихся победить Китай с помощью торговых войн, альянс с Бразилией – прекрасная возможность подорвать позиции Пекина в мировой торговле, отрезать его от рынков Латинской Америки и сорвать несколько мощных инфраструктурных проектов КНР в регионе, реализуемых в рамках их глобальной инициативы «Один Пояс, Один Путь». Чтобы вы понимали, насколько большой ожидает Бразилию разворот: даже во времена правой военной диктатуры страна не была настолько лояльной и похожей на Штаты и старалась вести независимую сбалансированную внешнюю политику. Бывший президент Бразилии Фернанду Энрике Кардосо, несмотря на отличные отношения с администрацией Билла Клинтона в США, не стеснялся сопротивляться критике Вашингтона по поводу его отношений с лидерами Венесуэлы и Перу, а также по поводу доступа американских фармацевтических гигантов на бразильский рынок.

Можно не сомневаться в том, что для Болсонару внешняя политика станет его главным и любимым оружием для отвлечения внимания населения от непопулярных экономических реформ, необходимых для выхода страны из кризиса, например проведения пенсионной реформы. Для того, чтобы затмить эти по-настоящему драматические удары по обществу, новому лидеру придётся придумать совершить совсем крутой разворот. Для этого у него есть масса идей: конфронтация с Китаем (главный торговый партнёр Бразилии), создание «латиноамериканского НАТО» с США и Колумбией, переворот в Венесуэле, перепалка с Кубой, выход из Парижского климатического соглашения или пресловутый перенос посольства из Тель-Авива в Иерусалим. Будут ли его внешнеполитические аферы успешными? Не факт. Но эффективность внешней политики – не его цель, здесь он вполне движется в  логикеп президента США Дональда Трампа.

Впрочем, Болсонару уже столкнулся с оперативной реальностью, которая будет вставлять ему палки в колёса, как и любому популисту, возомнившему, что он ухватил Бога за бороду. После своей победы, Болсонару немедленно анонсировал перенос посольства Бразилии в Израиле из Тель-Авива в Иерусалим. Однако он тут же получил «ответку». Египет и Турция раскритиковали это заявление, а Каир отменил визит главы бразильского МИД. Реакция арабских стран вынудила нового президента Бразилии дать по тормозам, и на днях он уже заявил, что решение по посольству «ещё не принято». Дело в том, что арабские государства – одни из главных торговых партнёров Бразилии. Национальные производители мяса экспортирует на Ближний Восток свою продукцию на сумму $ 16 млрд. ежегодно. Израиль же занимает лишь 3% экспорта Бразилии. А тот же Египет приносит бразильцам по $ 2 млрд. ежегодно. Поэтому Болсонару быстро поменял риторику – реальность другая, и ему придётся быть более гибким, чем во время предвыборных митингов.

Кроме того, непонятно, насколько долго Бразилия при Болсонару будет союзником для США. Ведь идеологическая база нового президента никак не коррелируется с демократическими принципами и морально-этической базой США. К тому же, если Дональда Трампа не переизберут на должность в 2020 году, что новый президент будет делать с развернувшейся вправо националистической и воинствующей Бразилией, где полиция имеет широкие полномочия и может легально убивать людей в ходе любой полицейской операции?

Правление Жаира Болсонару станет настоящей политической и экономической встряской для бразильцев, и принесёт ещё немало проблем, пока система не перейдёт к новой институциональной платформе, идеологической основе и «лицам» в политике, пришедшим из числа молодого поколения. Этот переходный период будет болезненным для многих слоёв населения, и особенно для мирового порядка и региональной системы, поскольку избрание Болсонару – это ещё один гвоздь в крышку гроба старого мирового уклада.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook

Аналітичний звіт за результатами дослідження серед населення тимчасово непідконтрольних територій Донецької та Луганської областей України, проведеного компанією «Нью Імідж Маркетинг Груп» в рамках проекту «Відношення до різних сценаріїв реінтеграції тимчасово окупованих територій», який ініційовано Українським інститутом майбутнього

 ЗМІСТ

Розділ 1 – Відношення до військового конфлікту

Розділ 2 – Якість життя на тимчасово непідконтрольних територіях

Розділ 3 – Джерела інформації

Розділ 4 – Відношення до політичних лідерів

Розділ 5 – Реакція щодо важливих подій

Розділ 6 – Оцінка можливих сценаріїв реінтеграції

Розділ 7 – Загальні висновки

Мета дослідження — визначення ставлення населення, яке проживає на тимчасово непідконтрольних територіях України, до різних сценаріїв реінтеграції окупованих територій

Метод дослідження — фокус-групові дискусії (далі як ФГД)

Загальна кількість – 8 ФГД

Терміни проведення – вересень 2018

Географія та дизайн ФГД:

При написанні звіту цитати подані мовою оригіналу без виправлення

ФОТО: відкриті джерела

Перше питання дискусії щодо того, хто саме винен у конфлікті на Донбасі викликало не лише складності з визначенням щодо відповіді, а також мало дуже великий спектр наданих варіантів відповіді серед учасників ФГД. Варто зазначити, що окремі респонденти зазначили той факт, що їх думка відносно відповіді на це питання трансформувалася з часом, та наразі відрізняється від тієї, яка була на початку конфлікту.

«Сейчас трудно сказать. Если раньше – год, два, три назад – было одно мнение, кто виноват, сейчас чем дальше, тем больше другое мнение» (Луганськ, 40-70)

 В процесі обговорення було зафіксовано наступні відповіді респондентів, щодо того, хто винен у розв’язанні конфлікту та існуючої конфронтації:

• В. Янукович як голова країни на момент виникнення конфлікту, звинувачують В. Януковича у зраді та боягузтві. Він не зміг зайняти чітку позицію, не проявив силу волі

«Я уточняю, что виновата Украина, виновата и Россия, потому что на блокпостах я встречал Россию, тоже встречал» (Луганськ, 40-70)

«Большая часть вины лежит на Викторе Федоровиче Януковиче. Когда ему было предложено подписать либо Евросоюз, либо Таможенный союз, он хотел усидеть на двух креслах, ни туда, ни сюда. Любое бы он подписал какое-то одно соглашение, и этого бы не произошло» (Донецьк, 40-70)

«Пожестче надо было вести, и конфликт бы остановился. А он пустил все на самотек, и все» (Донецьк, 18-39)

«Как в Белоруссии Лукашенко. Разогнал за один день это все, и все закончилось» (Донецьк, 18-39)

«Мягкотелость прошлого правительства. В Беларуси тоже такое начиналось. Лукашенко сказал: так-то и так-то, больше пяти не собираться. Если бы Янукович запустил такую программу, как за границей запускают: водометами разогнать всех этих митингующих. Пусть бы они переболели воспалением легких, но войны бы не было» (село ДНР, 40-70)

•  Геополітичні процеси, які також були причинами революцій та конфліктів у інших країнах та географічне розташування України

«Действительно, это все давно готовилось. Это все большая геополитика и эти все цветные революции, которые произошли в азиатских странах, в том же Египте, Киргизии, Грузии, все это, понимаете, цепная реакция» (Луганськ, 40-70)

«Украина находится именно в этом месте противостоянии России и Америки. Вот поэтому так и получилось. Была бы тут Белоруссия, Белоруссия страдала, Молдова – Молдова и другое государство. Просто геоположение» (Луганськ, 18-39)

• Сполучені Штати Америки, як домінуюча країна на світовій арені з метою протистояння Росії

«Потому что конфликт на границе с Россией очень нужен был западу, Америке, так же, как и война за мегаресурсы в Азии, где они развязали Ирак, потом развязали в других странах, Сирию начали бомбить» (Луганськ, 40-70)

«Это было задумано, уже было задумано и так оно должно было идти, Америкой задумано. Украина просто как буфер между Россией и остальным миром, то есть ничего другого не могло просто быть» (Донецьк, 40-70)

«А я считаю, что это планы американцев и не вчерашние, и не позавчерашние, а давнишние. Потому что Советский Союз был для них давно врагом номер один. Они боялись и дробили, и дробили его. И всегда дробили его. Так что всё к этому и шло. А Порошенко поддержал» (село ДНР, 18-39)

• Україна (частіше мали на увазі представників української влади – Порошенко, Турчинов, Яценюк)
• ЄС, а саме Німеччина та Франція (окремі респонденти)

«Евросоюз никак не реагирует, хотя они были подписантами с Януковичем тогда. Никаких мер они не приняли, нарушили и сейчас они тоже нарушили» (Луганськ, 40-70)

• Росія (частіше мали на увазі російську владу, яка протистоїть США) – окремі респонденти
• Олігархи України, яких підштовхнули зовнішні сили – окремі респонденти, частіше сільська місцевість

«Юра Енакиевский – это глава клана, который пытался завалить Ахметова. Тот вложил деньги в Порошенко и так далее. Это внутренняя ситуация и так далее, дележ страны, много денег» (село ДНР, 40-70)

• Ментальність українців, їхня продажність – окремі респонденти

Респонденти більш молодого віку частіше зазначали, що провина лежить на обох сторонах конфлікту (РФ та США), який готувався та ретельно планувався, наразі йде відмивання грошей також обома сторонами.

«Я думаю, неудобно было сильное государство рядом с Европой и Россией. Поэтому тут они сообща замутили такой переворот» (село ДНР, 18-39)

Більшість респондентів відмічали, що скоріше за все уникнути конфлікту було неможливо, його можна було лише відстрочити.

«Я считаю, что вряд ли Украина могла бы этого избежать. Это всё было настолько спланировано, мне кажется, проплачено, продумано, все спусковые механизмы были активированы» (село ДНР, 18-39)

«Это было неизбежно. Это было все запланировано. Янукович вел переговоры с оппозицией, и договаривались, и подписывали, все равно сделали, как надо было. Это, может, произошло бы через год, через полгода, через три года, но когда-то произошло бы, потому что так надо Америке той же в противостоянии с Россией» (Луганськ, 18-39)

 При цьому також більшість учасників зазначили, що В. Янукович міг сприяти іншому сценарію – було можливо «придушити конфлікт у зародку», розігнати Майдан, як це відбулося при заворушеннях у Росії та Білорусії.

«Это был запланированный сценарий, который на нас отрабатывается, и все это было задумано и проработано. Это уже не цель и не конечный результат действий Януковича или кого-то из взятых. Это уже война, которая была запланирована и она должна была произойти» (Донецьк, 40-70)

«Потому что подобные события были и в России, и в Беларуси. Где сильная власть, это все сразу придушили и все. Это да, готовится, конечно. Но возможность дать этому свершиться или нет – это все зависит только от власти» (Луганськ, 40-70)

«Я считаю, что этого можно было бы избежать, если бы тот президент Янукович просто свои военные силы, своей страны подогнал на этот Майдан, запретил этот весь бардак и все. Не было бы Майдана, не было бы всего остального, всех последствий» (село ЛНР, 18-39)

«Я тоже думаю, что мог он (Янукович). В его руках были все подразделения, все спецслужбы, все войска. Он действующий президент, он мог это всё остановить. Просто его, видать, зажали плотно, что ему некуда было деваться, потому что он смылся, бросил своё государство и бросил народ» (село ДНР, 18-39)

 Серед факторів на подій, які також могли запобігти виникненню конфлікту, називали наступні:

• Вибори легітимного Президента
• Збереження тісних зв’язків з країнами СНД, відсутність зміцнення зв’язків з США та ЄС

ü  Після Майдану уряд України зміг би почути Донбас

«Можно было как-то договориться. Они же сразу стрелять начали» (село ЛНР, 40-70)

 ü  Зменшення впливу і більш жорсткий контроль за націоналістичними рухами

«А нам нацисты не по пути. У нас совсем другой менталитет. Мы больше к русским относимся, а не к западенцам. Поэтому и думаем на русском, и говорим на русском» (село ЛНР, 40-70)

 Відмічають, що Майдан було створено штучно, людям, які приймали участь платили гроші, підігрівали, мотивували приймати участь у Майдані, згодом все це набуло більших масштабів та призвело до катастрофи. При цьому США та країни Європи намагалися розчленувати не лише Україну, але і Росію, тому і підтримували події на Майдані, та все, що відбувалося потім, відмічають учасники дискусії.

«И Майдан – тоже не очень дешевое удовольствие было, тоже ж кем-то было спонсировано, годами это длилось» (Донецьк, 40-70)

«Они для того, чтобы создать войну, расчленить Украину, то есть таким образом, понятна задача, ослабить Россию, потому что задача стоит – расчленить Россию, раздерибанить ее, у России забрать ресурсы. Вот это главная цель мировых вот этих всех бизнесменов» (Луганськ, 40-70)

 Також респонденти зазначали, що депутати, які не виступили проти призначення О. Турчинова, В. Путін, який міг не признати вибори Президента та виступити проти призначення П. Порошенко винні у виникненні конфлікту, хоча мали можливість запобігти цьому.

«Я вам просто скажу, что та же самая Россия, тот же самый Путин могли высказать свое нет по этому вопросу» (Луганськ, 40-70)

«Он (Путін) ничего не сказал. И когда выбрали Порошенко, он признал как легитимного. Я тоже считаю, что в этом отношении Россия тоже виновата» (Луганськ, 40-70)

 Серед цілей, які переслідує Україна (національна влада) у конфлікті зафіксовано наступні:

• Повернення територій — головна ціль України: повернути території, при цьому мети повернути людей, принести їм мирне життя та покращити умови проживання – немає, відмічає частина респондентів.

«Они сами говорили: нам люди не нужны, нам нужна территория» (село ЛНР, 40-70)

• Відмивання коштів та особисте збагачення представників влади. Інша частина учасників зазначає, що війна вигідна владі України, яка заробляє гроші собі та відпрацьовує кошти, які позичила у інших країн. Окремі респонденти згадували «діло з рюкзаками» як приклад відмивання коштів представника влади України за допомогою конфлікту.
• Отримання додаткових дотацій від ЄС та США

«Побольше денег с запада получить. Война – это средство, для богатых – это средство получения денег» (Луганськ, 18-39)

• «Націоналізм», національна ідея – окремі політичні сили («Свобода», «Народний Фронт») продовжують відстоювати свої націоналістичні позиції, що сприяє продовженню конфлікту.
• Бажання шляхом перевороту прийти до влади.

Респонденти відмічають, що Україна не докладає жодних зусиль для виконання «Мінських домовленостей» та навіть не намагається сприяти вирішенню конфлікту.

Серед цілей, які переслідує Росія у конфлікті, респонденти зазначили наступні:

• Захист власних інтересів, захист своєї території

«Свои границы обезопасить. Вполне нормальное отношение к геополитике. Какой стране нужно, чтобы на ее границе была война?» (село ЛНР, 18-39)

«Россия здесь закрывает свои границы» (село ДНР, 18-39)

• Не допустити війська НАТО на кордони
• Створення «буферної зони» для протистояння США

«Враг у ворот никому не нужен. Поэтому мы сами по себе России не нужны, потому что таких, как мы в России полным полно, своего хватает. А вот территория, которая буферной зоной будет разделять, это выгодно России» (Луганськ, 40-70)

• Відволікаючий маневр — перемикання уваги з Криму на Донбас

«России выгодна такая вот обстановка, я считаю. Лишь бы отстали от Крыма. Мне кажется, что так» (Луганськ, 40-70)

• Захист інтересів населення Донбасу від націоналістично налаштованих українців

«Россия, если она даже отстаивает свои интересы, это обязательно отстаивать, но если она как-то еще допускает, чтобы нас здесь разорвали и сделали нас рабами, спасибо ей» (Донецьк, 40-70)

«Спасибо господину Путину, его команде» (Донецьк, 40-70)

«Я еще думаю, что своих не бросают русские» (село ЛНР, 18-39)

«Защита. Всё равно не даст уничтожить русскоязычное население на Донбассе» (село ДНР, 18-39)

«Россия сделала, как она это сделала – я не знаю, но мы все почувствовали этот щит, вот эту защиту, которую дала нам Россия, защищённость. Да, она была какая-то такая очень зыбкая, но, тем не менее, благодаря этому мы все выжили. И мы сейчас это ощущаем, как бы там ни было» (село ДНР, 18-39)

«Они защищают нас и если бы не они, неизвестно, что бы здесь было» (Луганськ, 18-39)

«Россия не воюет, а просто защищает нас» (село ЛНР, 40-70)

 На даний момент Росія зайняла очікувальну позицію. При цьому респонденти зазначають, що у 2014 році вони були сповненні сподівань увійти до складу Росії, саме з цією метою приймали участь у Референдумі. Наразі їхні сподівання не справдилися, Росія своїми діями натякає на те, що скоріше згодна повернути території до складу України, хоча безпосередньо респонденти не хочуть цього.

«У каждого человека была мысль. И что получилось? Минские соглашения – опять возврат назад, то есть в конце границы Украины и оставить нас в Украине, той, которую мы не любим на данный момент» (Луганськ, 40-70)

«Донбасс в Украину обратно, вот и вся позиция» (Луганськ, 40-70)

 Частина респондентів підтримали наступну позицію Росії із запропонованих — Росія, захищаючи свої інтереси, захищає і інтереси населення Донбасу.

«Все равно Путин всегда говорит, что мы своих просто так не отдадим, то есть мы все равно в этих словах чувствуем защиту, что нас не бросят на съедение» (Луганськ, 40-70)

«Мне больше кажется, что третье – защищает свои интересы, поэтому приходится нас поддерживать» (село ЛНР, 18-39)

 Серед цілей, які переслідує Захід, учасники відмічали наступні:

• Протистояння РФ
• Створення буферної зони в Україні, «колонії», яка має фінансову залежність та буде відстоювати інтереси Заходу, направлені проти Росії
• Встановлення баз НАТО ближче до РФ
• Ослаблення впливу Росії шляхом дестабілізації

«А я считаю, нужна территория наша, потому что она близка к России, ослабить, пошатнуть Россию» (село ЛНР, 18-39)

• Захоплення Росії та її ресурсів
• Розчленування України та в подальшому Росії
• Захоплення України та її ресурсів

«Завоевать эту территорию. Во-первых, у нас территория: хорошие земли, хороший климат относительно Украина имеет» (Луганськ, 40-70)

«Им нужна территория, им нужно сырье, начиная с этого сланцевого газа. С него все пошло, с этого Славянска. И до сих пор там они разрабатывают его в Славянске, хотя все население было против, референдум проводили. Все равно они его разрабатывают, потому что продана эта территория американцам» (Донецьк, 40-70)

«Второе – то, что в 2014 году говорили о сланцевом газе. Вроде бы здесь месторождения есть, то есть деньги» (село ЛНР, 18-39)

«Дело в том, что Донбасс – это всегда был лакомый кусок для всех. Недаром Джон Юз сюда приехал. У него, видно, чуйка на это дело была тогда ещё. Когда Гитлер шёл на Россию, ведь он шёл целеустремлённо на Донбасс. Ему Донбасс был очень нужен именно как питательный регион. Место, где он может брать всё для своей страны. Но мы такими и остались. Плюс, ещё есть у них желание употребить нас» (село ДНР, 18-39)

• Захват територій для подальшого поховання відходів

«Отходы. Они же здесь, на нашей территории хотели отходы организовать» (село ДНР, 18-39)

 Більшість респондентів погоджуються з тезою, що Захід розв’язав війну та підбурив два братські народи воювати між собою.

«Оторвать, как говорится, от матери детей или что это получается» (Луганськ, 40-70)

«Да, народы испокон веков Беларусь, Украина и Россия – это три славянских народа, которые были всегда братские, неразделимые. А цель Европы – естественно, разделить, разусобить, нанести междоусобные войны так называемые и для этого ослабить каждое государство и для этого захватить» (Донецьк, 40-70)

 Також окремі респонденти відмічали, що Штатам все одно, кого стравлювати, головне, щоб це було направлено проти РФ.

Респонденти старшого віку ідентифікують себе одночасно і з українцями, і з росіянами, однак при цьому окремі респонденти відмічають, що не зможуть пробачити Україні, хоча більшість зазначає, що не відчуває ненависті до жителів України. Респонденти молодшого віку називають українців та росіян братськими народами, які мають спільну культуру та ментальність. Окремі респонденти відмічають, що втрачають відчуття братерство з українцями, бо в Україні ведеться антиросійська та антиреспубліканська пропаганда, жителі України з ненавистю ставлять до мешканців ДНР та ЛНР.

«Убивают вот это братство. У них русская – это считается как ругательство» (Луганськ, 18-39)

 Серед цілей, які переслідують ДНР та ЛНР, та безпосередньо учасники дискусій, було зафіксовано наступні:

• Визнання республік та приєднання до Росії

«Признания документов, влиться в Россию в конце концов, стать нормальными людьми, а не какими-то, извините, отщепенцами, которые живут в подвешенном состоянии, не могут никуда ни поехать» (Луганськ, 18-39)

• Федерація у складі України з розширеними повноваженнями, які нададуть змогу приймати закони та самостійно вибудовувати політичні та економічні зв’язки
• Протистояння Києву та новій національній владі, яка незаконно прийшла до влади
• Протистояння поширенню «націоналістичній бандерівській ідеології»
• Захист своїх інтересів, права розмовляти російською мовою, своєї території

Респонденти виказували свої побоювання щодо можливих репресій, якщо буде заведений миротворчий контингент, відмічають, що їх можуть помістити у «фільтраційні табори». Зазначають, що вони ніколи не зможуть жити у складі України, доки в країні панує «бандерівська влада» та поширюється націоналістична ідея, яка зовсім їм чужа та неприйнятна.

«Ну, образно говоря, американцы станут. Да нас тут передавят, как клопов и ничего не останется, ни одного живого, и тех, кто вроде бы не при тех и не при тех, но будут все, извините, в фильтрационных лагерях» (Луганськ, 40-70)

«Дело в том, что бандеровскую идеологию мы просто принять не можем. То, что сейчас узаконено и принято на Украине, мы просто сейчас принять не можем» (Луганськ, 40-70)

ФОТО: відкриті джерела

 Переважна більшість респондентів зазначає, що в порівнянні з 2013 роком їхнє життя змінилося кардинально та у негативний бік. Серед головних негативних змін учасники відмічали наступне:

• Продовження бойових дій
• Відсутність визнання республік
• Руйнування родин, частина членів родини виїхали до Росії чи України

«Семьи разорваны. Много семей уехало на Украину, в другие страны, то есть родители отдельно, дети отдельно, встретиться, бывает, очень проблематично, воссоединить семью» (Донецьк, 40-70)

• Зростання цін та відсутність збільшення заробітних плат та пенсій, що призвело до істотного погіршення матеріального добробуту

«Жить не на что. У нас цены такие, как в России, а зарплаты в несколько раз меньше. Пенсии, тем более, меньшие. Людям не хватает ни на жизнь. Зарплаты в 5 раз упали» (Луганськ, 18-39)

• Неможливість вільно пересуватися, виїжджати до Росії або України
• Зростання рівня безробіття, неможливість знайти варіанти підробітку

«Тяжело изменилась жизнь, потому что, когда была Украина, была работа» (Донецьк, 18-39)

• Виїзд молодого покоління на заробітки
• Неможливість повноцінно проводити відпустку та оздоровлення
• Зростання комунальних тарифів та очікування з острахом наступного підвищення
• Відсутність адекватної банківської системи, відсутність можливості взяти кредит
• Відсутність вільного пересування між ДНР та ЛНР (наявні митниці)
• Стан резервації, складність перетинання лінії розмежування
• Втрата накопичень
• Відсутність залізно-дорожнього сполучення з Україною та Росією
• Руйнування аеропорту (Донецьк)
• Наявність блокпостів, неефективна пропускна здатність на блокпостах з боку ДНР
• Відсутність можливості зробити та отримати замовлення у інтернеті – не працює пошта
• Дефіцит на окремі категорії товарів, їхня відсутність у Республіках та неможливість купити через інтернет
• Низька якість продукції

«А здесь, у нас, все через какие-то офшоры, через какие-то другие города и фирмы. Это все напрягает, потому что чувствуешь себя каким-то ущемленным в этом. Да, товаров много, но все-таки украинские товары, они покачественнее. Нам везут не совсем высокого качества продукцию российскую, скажем так, поэтому она хуже» (Донецьк, 18-39)

• Висока вартість поштових послуг від пошти РФ
• Відсутні безкоштовні медичні послуги, при цьому тих, хто приїжджає з України та мають прописку, хоча і не проживають в ЛНР/ДНР, обслуговують безкоштовно

«С Украины людей сюда зовут, лечат им бесплатно. Зато нашим делают операции по двадцать, по тридцать, по сорок тысяч люди должны платить» (село ЛНР, 18-39)

• Свідоцтва, дипломи та інші документи, які не мають юридичної сили
• Відсутність повноцінного розвитку для дітей, особливо у сільській місцевості
• Заборона ввезення продуктів з України, при цьому українська продукція продається у місцевих магазинах
• Відсутність належного фінансування державних закладів, нестача коштів у місцевих бюджетах

«Я не знаю, как в других учреждениях, но в том, в котором я работаю, администрация утверждает, что на подготовку к зиме не выделялось ни единого рубля. Мы, вот уже сентябрь-месяц, идем в зиму, у нас ничего не делалось для того, чтобы отопительную систему сделать. Как мы будем отапливаться, я понятия не имею» (Луганськ, 18-39)

 Позитивні зміни у республіках, які відмічали респонденти:

• Комунальні тарифи у рази нижчі, ніж в Україні та не підвищуються так стрімко
• Доступна вартість громадського транспорту
• Повноцінно курсує громадський транспорт у місті (Донецьк)
• Оновлення автопарку громадського транспорту (Донецьк)
• Проводиться велика кількість культурно-масових заходів, хоча окремі респонденти вважають таку кількість свят недоречною

«Точно что Луганская цирковая республика. Концерты каждый день, даже не убирают они уже эту сцену» (село ЛНР, 18-39)

• Не забороняють розмовляти російською мовою (село ЛНР/ДНР)

«Потому что этот прессинг и давление на Донбасс был ещё задолго до этого Майдана, с которого начался старт. Мы это все, почему-то, чувствовали. И пресечение русского языка. Оно вроде, как и неявно, но мы все это чувствовали. Но что изменилось, у меня нет этого давления» (село ДНР, 18-39)

•  Безкоштовна швидка допомога
• Дешевий та дуже смачний хліб (села ЛНР)
• Моральний спокій

«Моральное спокойствие. Мы вернулись, и я оценила с первых минут моральное спокойствие. Тебя никто морально не давит. Это первое, что мы ощутили. Ты людей видишь свободных, с которыми можешь разделить своё мнение и не бояться» (село ДНР, 18-39)

• Представники ополчення почали себе більш культурно та коректно вести, не порушують правила та закони (Донецьк)

«Порядочно. Раньше идешь и смотришь, то полицейский или ополченец, все ездят на красный свет. А так, хоть по правилам начали ездить. И уже с окон автоматы не высовывают» (Донецьк, 18-39)

• Більш адекватне керівництво республік, ніж влада в Україні
• Відсутність озброєних людей на вулицях

«По Луганску не ходят вооруженные, вот их не увидишь нигде, то там по Киеву даже на вокзале вот эти нацики ведут себя по хамски, вооруженные ходят, да и эти, как их, их американские «Хаммеры» (село ЛНР, 40-70)

 Частина учасників дискусій відмічали, що від конфлікту виграли наступні сторони:

• Влада України (відмиває гроші на війні)
• Влада ДНР та ЛНР
• Усі контролюючі органи у ДНР та ЛНР (міліція, прокуратура, тощо)
• Виробники зброї та іншого військового спорядження

«У меня есть знакомые, которые в Украине говорят: «Да, у нас в селе даже заводик какой-то поставили. Какие-то пули делают, что-то делают. Мы все при деле»» (село ДНР, 18-39)

• Військові з України та учасники АТО

«Те сёла и захолустные посёлки, которые не работали, они все ушли в АТО, у них у всех есть свои десять-пятнадцать тысяч гривен, когда у них даже двух тысяч гривен не было до войны. Да. Тут же какое вообще мародёрство было. Тогда ведь все уехали, бери всё, что хочешь» (село ДНР, 18-39)

Інша частина зазначили, що від конфлікту програли усі – всі несуть збитки, а саме:

• ДНР та ЛНР втратили усі економічні зв’язки, промисловість майже не працює, підприємства зачинилися, гинуть люди
• Україна, яка має утримувати армію
• Росія – вкладає кошти з метою підтримки Донбасу
• Америка – допомагає фінансово Україні, також втрачає кошти

Оцінюючи кількість людей, які виїхали, респонденти надавали наступні відповіді:

• ЛНР покинуло біля 50-60% населення. Більшість виїхало до Росії, хоча серед більш молодого покоління більшість виїхало до України на думку респондентів. Частина учасників відмічали, що поїхало та не повернулося 30-40% населення.
• Учасники в ДНР з міст надавали інші оцінки – більшість тих, хто виїхали, повернулися назад, особливо серед людей більш старшого віку, вони не змогли пристосуватися та облаштуватися на новому місці проживання, тому повернулися. Молодь частіше не повертається, при цьому більшість молоді виїхало до Росії.

«В основном молодежь уехала в Россию. Многие там обосновались, нашли работу, начали строить, жизнь свою обустраивать» (Донецьк, 40-70)

• Респонденти з сільської місцевості ДНР відмічали, що у більшості мають особистий досвід та виїжджали, але повернулися, причини аналогічні – низький рівень заробітних плат та високі орендні плати. При цьому ще і побутові складності – відмовляли в обслуговуванні у лікарнях, не здавали квартири.

Щодо готовності поїхати зафіксовано наступні думки серед учасників різного віку:

• Більшість учасників старшого віку не готові виїжджати, не мають ні бажання, ні коштів

«Вообще-то, учитывая возраст, хочется жить дома, в своей постели» (Луганськ, 40-70)

• Більшість учасників молодшого віку також не готові виїжджати, хоча майже всі респонденти з міст мають такий досвід, серед причин небажання виїжджати називали наступні:
• Наявність власного житла
• Бажання жити у себе вдома на рідній землі

«Да. Но все равно домой тянет, хоть и война. Там мы никому не нужны, только дома, здесь» (Донецьк, 18-39)

«Ну, по сути никто, нигде, никому не нужен, если ты сам не определишься. Поэтому дома стены греют» (Донецьк, 18-39)

«Я больше никуда не уеду со своего родного села. Свои стены лечат и душу, и тело» (село ДНР, 18-39)

•  Низький рівень заробітних плат, висока плата на оренду житла
• Зневага та приниження з боку українців

«С таким отношение, с моральным пренебрежением и уничтожением, с которым я столкнулась в Украине, больше я никуда не поеду» (село ДНР, 18-39)

 Ті, хто готовий виїхати, розглядає Росію як країну для нового місця проживання.

До ситуації в умовах конфлікту, яка наразі спостерігається у ДНР та ЛНР, прилаштувалися наступні підприємства та бізнес:

• Торгівля (50% від тих, що функціонували раніше) – підприємства цієї сфери пристосувалися найбільш ефективно, також активно розвиваються саме малі підприємства сфери торгівлі
• Ресторанний бізнес, сфера громадського харчування
• Перевізники
• АЗС
• Аптеки
• Медичні послуги (стоматологія)
• Сфера послуг для населення (ремонти, салони краси)

«Смотрю «требуются» — парикмахеры, наращивание ногтей, нет ни одной инженерной специальности, никакой» (село ДНР, 40-70)

• Виробництво тютюнової продукції
• Залізниця (Луганськ)
• Фермерські господарства (сільська місцевість)
• Шахти (Північна та Білоріченська)
• Промисловість — підприємства цієї сфери пристосувалися найменш ефективно, відмічали наступні промислові підприємства, які продовжують функціонувати, але виробляють біля 20% продукції від попередніх обсягів:

·         Луганськелектротранс, Луганський ливарно-механічний завод, Луганський патронний завод, ЛугЦентроКцз імені С. С. Монятовского, Луганський завод трубопровідної арматури «Маршал», ТМ «Коровай», Луганський м’ясокомбінат, майже усі підприємства м. Алчевськ,
Луганський тепловозобудівний завод, Стахановський завод феросплавів,
Лутугинський завод будівельних матеріалів·         ЯМЗ, ЯКХЗ (Донецьк), Завод «Норд», ці підприємства продовжують працювали лише завдячуючи РФ

«Все, что у нас работает тут немного, все оно сейчас завязано на России, благодаря их воле, великодушию. То, что эти предприятия, заводы, ЯМЗ, ЯКХЗ и так далее работают, это была их такая щедрость, воля. Если бы не это, ничего бы здесь не работало» (Донецьк, 18-39)

 Респонденти з Луганська зазначають погіршення роботи комунальних служб міста та погіршення інфраструктури — сміття стало набагато більше, проводиться «латочний», а не генеральний ремонт доріг, який тримається менше року, закриваються магазини.

Учасники з Донецька напроти відмічали ефективну роботу комунальних підприємств. Також значно покращився ремонт доріг.

«ЖЭКи наши, водоканалы, теплосеть – умницы. Боже, мы как кляли их. Я судилась до этой войны, я их ненавидела. Тут если бы не война, то я их просто люблю. Тут стреляют, а тут тебе водоканал приехали, эта машина вот так стала. Просто молодцы. Потом земстрой какие молодцы. Вот был город роз, он и остался городом роз. Сколько роз, сколько цветов

Еще дороги. У нас таких дорог, наверное, никогда не было. Везде асфальт мгновенно» (Донецьк, 40-70)

«Они молодцы. У нас идеальный порядок. Такого даже не было в мирное время. Эти работают. Мусор убирают возле подъезда, все… Газовая служба» (Донецьк, 18-39)

 Респонденти відмічали наступні фактори, які сприяли адаптації підприємств та бізнесув умовах конфлікту:

• Наполегливість власників
• Зусилля та ентузіазм робітників
• Накопичені кошти у представників бізнес еліти, які вони почали інвестувати у підприємства
• Економічні зв’язки з Росією, яка виступає ринком збуту продукції
• Реалізація продукції до Криму
• Наявність сировини, яка надає можливість виробляти різноманітну продукцію (сільськогосподарська продукція, піщані кар’єри, вугілля)
• Допомога та інвестиції з боку РФ (навіть відкривають окремі підприємства – птахофабрика, село ДНР)

Наступні питання дискусії стосувалися оцінки представників місцевої влади. Респонденти з ДНР позитивно оцінювали діяльність О. Захарченко як голови республіки – справжній чоловік, ефективний керівник, явний лідер.

Республіканську владу в ЛНР оцінювали скоріше негативно, вважають її пасивною, при цьому місцевій владі надавали скоріше позитивні оцінки. Хоча і відмічали, що більшість представників влади (особливо республіканської) не професіональні, не знають законів, не розуміють процесів, які відбуваються та не мають реальних шляхів вирішення проблемних питань. Процвітає кумівство та корупція при прийнятті на роботу до державних установ. При цьому нинішня влада ЛНР подобається респондентам більше колишньої, яка продавала гуманітарну допомогу в магазинах.

«Хотелось бы, чтобы там работали более компетентные люди, а не только кумовья какие-нибудь, братья, сестры и тому подобное, на хлебных местах пристроенные были» (Луганськ, 18-39)

 Також учасники відмічають, що потрібен час для освоєння навичок управління, наразі ДНР та ЛНР невизнані республіки, що негативно впливає на життя у цих об’єднаннях, негативним фактором виступає відсутність адекватної бази законів та часті зміни у владі та призначення на головні керівні посади людей, які не мають жодного досвіду управління. Також негативно на ефективність управління впливає нечесність та бажання збагатитися, яке превалює у більшості призначених представників влади.

«Вот здесь мы возвращаемся к тому, что нет главы республики, скажем, Луганской, вот нет ее» (Луганськ, 40-70)

«У нас с 2014 года, извините, центральные органы власти… приехали Брянка, Краснодон, люди с периферии приехали и все, они решили руководить всей ЛНР, понимаете? И все это пошло. У нас столько много специалистов потеряно, а неквалифицированные люди готовят законы и плохие юристы, что потом эти законы не стыкуются и невозможно с ними работать абсолютно» (Луганськ, 40-70)

«Во-первых, у них нет своей точки зрения, своего законодательства. Они то сначала с Украины списывали законы, теперь они с Российской Федерации списывают законы. Своего ничего нет в этой республике. Причем они берут не то, что лучше, выгоднее для нас, для наших людей, а то, что больше бюджет им пополнит – штрафы повыше, значит, зарплаты пониже» (село ЛНР, 18-39)

«Как только начинаешь привыкать к человеку, он становится авторитетом, его или убьют, или снимут» (село ЛНР, 18-39)

«Некомпетентность да, была, но желание обогатиться и коррупция. То есть это, наверное, тоже одна из проблем, которая мешает нормально функционировать, наверное, в нашем государстве. Наверное, или больше этому уделять внимание, не знаю, каким образом – более честных людей или лучше подбор» (Луганськ, 40-70)

 Нижче наведені оцінки різних представників республіканської на місцевої влади, а також представників бізнесу:

• Мер міста Луганськ (М. Пілавов) – позитивні оцінки, добрий господар, «не зробив нічого поганого для міста», під його керівництвом ремонтують дороги, проводять озеленення. Але у нього відсутня професіональна команда, також відсутня адекватна законодавча база (відсутня ефективна судова система, не прийняли земельний кодекс), або закони зовсім не працюють у окремих питаннях. Окремі респонденти відмічають, що мер має потенціал для ефективної роботи у республіканській владі, однак він не намагається туди потрапити. Відсутність адекватної законодавчої бази є провиною представників республіканської влади, також деколи приймаються зовсім абсурдні закони, на які місцева влада не може вплинути.
• З. Найден – ефективний керівник, її заслуга у тому, що підприємство, яке вона очолює, продовжує функціонувати (Луганськ).

Питання щодо рівня безпеки у ДНР та ЛНР було дуже важким для учасників дискусії, хоча майже усі респонденти відзначили, що жити у республіках дуже небезпечно, зафіксовано основний фактор, який посилює рівень небезпеки – активізація бойових дій та близькість лінії фронту.

Варто відзначити, що учасники з Донецьку оцінили рівень безпеки на 3 з плюсом, відмічають, що кількість обстрілів поменшала, тому відчувають себе більш безпечно. Однак окремі респонденти відчувають небезпеку з боку представників ополчення, які зловживають спиртними напоями та можуть неадекватно себе поводити.

«Я считаю, что людей, которые воюют, надо отбирать, потому что есть такой контингент, который утром, днем и вечером в алкогольном состоянии, с автоматом, со всем, чем хочешь. Упадет, и сразу все взлетит. Поэтому с этим немножко страшно» (Донецьк, 18-39)

 При цьому респонденти зазначали, що рівень внутрішньої злочинності значно знизився (як в ЛНР, так і в ДНР), все рідше спостерігаються факти скоєння побутових злочинів, крадіжок у громадському транспорті, цьому скоріше за все сприяє наявність комендантської години та життя за законами воєнного часу, коли покарання за злочини набуває більшої жорстокості.

Лише окремі респонденти вважають, що жити в ЛНР небезпечно, часті випадки нападів, використання зброї та боєприпасів в громадських місцях. Патрулів по місту вночі немає —  «Охраняют у нас памятники, охраняют у нас путепроводы, мосты». Міліція рідко справляється з розслідуванням нападів, пограбувань.

 Переважна більшість респондентів спілкується з близькими, родичами та друзями, які проживають в Україні. Частіше спілкують телефон та у інтернеті. Виїжджають рідше через складнощі перетинання блокпостів – великі черги (частіше черги саме на постах в ДНР та ЛНР), а також через велику вартість проїзду.

«Знаете, раньше я чаще ездила. А сейчас, во-первых, эти переезды через блокпосты, особенно ДНР-ские, это настолько напрягает. Там столько времени тратится. То ли там людей у них не хватает. То ли компьютерной техники не хватает. В Украине очередей практически нет» (село ДНР, 18-39)

 Окремі респонденти відмічали факти допитування тих, хто пересікає блокпости, що ще більше ускладнює поїздки в Україну та викликає боязнь. Також ті, хто є членами громадських об’єднань або рухів республік намагаються не виїжджати в Україну, бояться негативних наслідків.

«Если молодой парень, девушка пересекает границу, сразу СБУшник забирает и говорит: так, рассказывай, трех сепаратистов сдаешь мне, наверняка же есть ополченцы какие-то у тебя, наверняка, есть какие-то у кума или у знакомого сосед какой-то, который воюет или служит в какой-то госструктуре. Ты мне скажи. Я просто фамилию, имя запишу и все. Вот таким образом проводят дознание у тех, кто пересекает границу» (село ЛНР, 18-39)

«И не только молодые. Пенсионеры тоже. Учительница наша бывшая рассказывала, Людмила Борисовна рассказывала: до десяти вечера их продержали, потому что то ли по подозрениям, то ли она, действительно, в «Мир Луганщине» состоит. Вот она пенсионер, ее до десяти вечера продержали» (село ЛНР, 18-39)

 Оцінити скільки саме жителів республік отримують пенсії в Україні респондентам було важко, зазначали, що отримують усі, у кого є сили та здоров’я перетинати блокпости – десь біля 70% пенсіонерів. Решта 30% відсотків або відмовилися від української пенсії принципово, або не можуть виконувати вимоги, їздити в Україну за станом здоров’я. При цьому відмічали, що кількість перевірок з боку України збільшилися, оформлювати та отримувати пенсії стало важче.

«Очень много. Почти все за пенсиями ездят в Украину. И у нас почти вся улица благополучно каждый месяц ездит в Украину за пенсией. На нашу пенсию не проживёшь. Да, но дело в том, что это не просто. Там сейчас такие жёсткие требования. Всячески пытаются зажать, чтобы не выплачивать» (село ДНР, 18-39)

 Щодо заробітних плат – відомостей дуже мало, знають лише про тих, хто проживає у республіках але працює методом вахт на території України, тому і отримує заробітну плату в Україні.

«И есть те, кто вахтовые. Выехали предприятия, они туда ездят, там работают, приезжают сюда. Здесь что-то на удалёнке делают. Да, есть такие» (село ДНР, 18-39)

 Оцінюють умови життя українців по-різному, в залежності від місця проживання, так у Одесі рівень життя на думку респондентів кращій, а у містах Донецької області такий самий, як у респондентів.

Переваги життя в Україні, які відзначили учасники дискусій:

• Немає війни
• Визнання країни, юридична сила документів
• Наявність громадянства та громадянських прав

«И гражданские права есть, и они всё-таки реализуются. А у нас здесь нет гражданства, и соответственно нет гражданских прав. То есть, мы получаемся бесправными. Как это не назови, а такое есть» (село ДНР, 18-39)

• Свобода пересування та виїзду у інші країни

«Свобода перемещения и выезда. Мы же тут зажаты вообще. Это гетто, это резервация» (село ДНР, 18-39)

• Підвищення пенсій
• Наявність банківської системи
• Наявність служб доставки
• Наявність перспектив
• Відсутність дефіциту з ліками, є можливість купувати іноземні ліки
• Субсидії на оплату комунальних рахунків
• Якісні та смачні продукти харчування

«Молочные продукты очень вкусные на Украине и колбаса» (село ДНР, 40-70)

• Покращення інфраструктури населених пунктів

«Этот Львов весь вылизали. Он красивенький, чистенький, отремонтирован. Но, понятно, это политические ещё вещи. Я хочу сказать, что я выезжаю в основном в Мариуполь и Волноваху. Это те сёла, которые на эту сторону идут. Волноваха была деревня деревней. Сейчас приезжаешь – там прям и то подстроили, и то подстроили. И была в Киеве где-то года полтора назад. Киев вообще расцвёл. Новостроев много, красота. Бабахают эти дома» (село ДНР, 18-39)

•  Безвізовий режим

«По поводу западенских областей. Вы правильно сказали, но у них там настолько свободно сейчас! Они говорят: «Та, мы в Польшу ездим». Да. Но только сейчас у них это настолько просто стало. Как мы бы выезжали в Мариуполь, вот так и они туда выезжают. И они там вообще не бедуют. У них там вообще всё замечательно» (село ДНР, 18-39)

 Недоліки життя в Україні, які відмітили респонденти:

• Високі комунальні тарифи
• Висока орендна плата
• Виїзд великої кількості населення закордон на заробітки, особливо серед молоді
• Несправедливе підвищення пенсій (одним категоріям підняли істотно, іншим – на копійки)
• Погіршення демографічної ситуації, зниження рівня народжуваності
• Зниження авторитету на світовій арені – завжди з простягнутою рукою
• Медична реформа (закриття лікарень, скасування швидкої допомоги), висока вартість медичного обслуговування

«Не сравнить. У моего мужа был микроинфаркт. Мы здесь сделали операцию бесплатно, а через месяц у его друга на Украине, в Одессе он живет. Вот он отдал за операцию пятьдесят тысяч гривен плюс двести пятьдесят гривен один укол, плюс каждая капельница платная» (Луганськ, 18-39)

•  Загроза від націоналістично налаштованих угрупувань, особливо для представників бізнесу

«Но все равно, да, они же боятся, особенно «Правый сектор». У предпринимателей, знаю, «Правый сектор» может и бизнес отнять, к кому-то из них прийти, все на свете» (село ЛНР, 18-39)

• Національна ідеологія

«Я просто хочу сказать по моим родителям. Увеличили пенсии. У мамы сейчас две с половиной, у папы почти семь. То есть если брать, можно жить, они в своем доме. Но вот материальное, наверное, не главное, но вот идеология… Сколько с ними общаюсь, может, они люди старой закалки, но они не понимают и они отказываются понимать и принимать вот эту идеологию, которую навязывают. У меня папа даже говорит, что он не хочет ни украинские каналы смотреть, потому что он не доверяет» (Луганськ, 40-70)

 Особливо складні умови життя у ВПО, які вимушені знімати житло, яким складно знайти гідну роботу, при цьому ще потрібно допомагати своїм батькам та дітям.

Респонденти зазначили наступні негативні зміни, які відбулися в Україні протягом останніх 5 років:

• Зниження рівня життя та доходів
• Підвищення комунальних тарифів
• Зростання безробіття
• Проблеми з вугіллям

«Мама тоже живёт в своём доме, но уголь у них купить практически нереально. Это целая проблема у неё с углём. Нет угля, не можем купить. Это блаты, это знакомства, это вечное дёрганье кого-то. И каждый год одно и то же. И это в течение последних четырёх лет очень большая проблема с углём» (село ДНР, 18-39)

•  Розчарування у владі, повна недовіра до політиків та Президента

«Они такие недовольные, в метро только об этом и говорят, проклинают правительство, невозможно выжить» (село ЛНР, 40-70)

• Відсутність свободи слова, острах бути покараним за свої погляди, які відрізняються від загальної ідеології

«Начнем разговаривать что-то о политике, против власти, говорят: обязательно кто-то третий подскакивает, и мы уже боимся говорить об этом, потому что сдадут» (Луганськ, 40-70)

• Нав’язування національної ідеї та української мови

«Люди настолько напуганы, особенно вот в этих государственных структурах, соцслужбах, всех обязали — на работе у всех в шкафчиках висят вышиванки. Только, не дай бог, вслух о какой-то проверке, все как идиоты на верхнюю одежду сверху одевают эту вышиванку и должны тільки українською мовою, не дай бог на русском что-то сказал, обращение. То есть это насколько ненормальная ситуация. Они молятся, вам плохо, говорят, а нам здесь в десять раз хуже. Насколько плохо…» (Луганськ, 40-70)

 Успішність жителів ДНР та ЛНР можлива лише після визнання республік чи після їхнього приєднання до Росії. Безпосередньо від рядових мешканців нічого наразі не залежить, їхні риси та людський потенціал не можуть бути підґрунтям для досягнення успіху. Для того, щоб бути успішним у ДНР та ЛНР, потрібно мати наступне, відмічають інформанти:

• Достатньо коштів («валізу грошей», які були накоплені раніше)
• Пробитися до влади
• Попасти на керівні посади до державних структур
• Зв’язки та блат
• Бути програмістом та віддалено працювати на іноземних замовників
• Отримувати 2 пенсії – і російську, і українську

Учасники зазначили наступні рівні доходів, які нададуть змогу почувати себе щасливим:

• Мінімально – від 15-20 тисяч (сільська місцевість) до 25-30 тисяч рублів на кожного члена сім’ї на місяць, скоріше цифри 20-25 тисяч більш оптимальні як пенсія
• Оптимально – 50-60-80 тисяч рублів на місяць на кожного члена родини, такий дохід дозволить відчувати себе комфортно

«На семью только на еду и ЖКХ необходимо 25 тысяч, это если во всем остальном себе отказать» (Луганськ, 18-39)

• 1-1,5 тисяча доларів

ФОТО: uainfo.org

               Джерела інформації, які використовують респонденти, залежать від віку учасників та місця проживання. При цьому найбільш популярними зафіксовано наступні джерела:

a.       Телебачення – усі вікові групи, частина учасників різного віку переглядає і українські телеканали, категорія більш молодого віку рідше дивиться телебачення взагалі та українські телеканали зокрема.

b.      Інтернет (сайти новин, пошукові ресурси, ютуб, соціальні мережі) – усі вікові групи, соціальні мережі як джерело інформації більш розповсюджені серед респондентів молодшого віку. Мешканці сіл ЛНР старшого віку зазначили, що майже не користають інтернетом.

c.       Радіо (частіше російське радіо).

d.      Сарафанне радіо. Серед телеканалів, які частіше використовують учасники для отримання інформації, відмічали наступні:

ü  Російські телеканали: «Перший канал», «РЕН ТВ», «СТС», «Росія 1», «Росія 24», НТВ, «Звезда», ТНТ, «Росія», НТН, ОРТ, РТР, «Планета», «Мир»ü  Місцеві телеканали: Луганськ-24, респонденти з ДНР рідше дивляться місцеві канали та майже не довіряють їм, також вважають їх неінформативними

«Местные – это только пропаганда, имитация. Мы танцуем, мы еще что-то такое все» (село ДНР, 40-70)

 ü  Українські телеканали: «Ньюз Ван» (справедливий телеканал), «Зік», 112, 1+1, 2+2, 5й, Інтер, Україна, СТБ Інтернет ресурсі, які використовують учасники для отримання інформації:ü  Російські – Яндекс, ВКонтакті, Однокласники, Русская весна, Антимайданü  Іноземні – Фейсбук (окремі учасники)ü  Українські – програми А. Шарія

Переважна більшість респондентів отримують інформацію із різних джерел, самостійно порівнюють, аналізують, роблять висновки. Цілковитої довіри не викликає жодне з наявних джерел інформації.

«Как ни крути, а информационная война еще не закончена. Поэтому конкретно слепо доверять чему-то я не сторонник, можно смотреть и те, и другие, делать выводы. Вот так вот» (Луганськ, 40-70)

«Пытаться как-то анализировать, пытаться как-то сопоставлять, то есть уже отсеял чисто пропагандистские каналы, как украинские, так и российские. Очень неплохой Новости Донетчины, в Краматорске. Этот сайт советую. Ребята дают объективную информацию, в Краматорске украинские новости Донецка» (село ДНР, 40-70)

Хоча при цьому респонденти зазначають, що більше довіри викликають російські джерела інформації.

«Если больше, то российским. А так, понятно, что они под себя, но все равно украинские – это вообще. Украинские – это фантастика. Российские тоже врут. У нас менталитет по Россию подточен, поэтому нам кажется, что они меньше» (село ЛНР, 18-39)

Серед українських спікерів, респондентам подобаються та викликають часткову довіру В. Рабінович, Є. Мураєв, Є. Червоненко.

В цілому більшості учасників достатньо інформації, відмічають, що мають доступ до будь-якої інформації, яка їм цікава. Проблема полягає у іншому – недостатньо об’єктивної, правдивої інформації. Серед інформації, якої не вистачає, зазначали наступне:

• Коли закінчиться війна
• Коли буди об’єднання з Росією
• Діяльність ОБСЄ

Також окремі респонденти зазначали, що в інтернеті недостатньо інформації про ЛНР, необхідно створити окремий портал та розміщати на ньому інформацію різного роду щодо ситуації в ЛНР, новин, заходів, змін та діяльності влади.

ФОТО: відкриті джерела

            В процесі дискусій, як і очікувалось, зафіксоване негативне відношення до українських лідерів. Частіше серед лідерів згадували наступних діячів: П. Порошенко, В. Гройсман, Ю. Тимошенко, І. Луценко, А. Парубій, А. Яценюк, О. Турчинов, О. Ляшко, А. Аваков.

«Лидерами они только у себя считаются, в своей шайке. Тимошенко отсидела и будет баллотироваться. Тоже не понятно. Алкаш пообещал, что выберите президентом, закончится война. Нет ничего. Ну, это самые простые примеры» (Донецьк, 18-39)

«Для своего народа они ничего не сделали, это явно. Для нас они вообще стали врагами, потому что они нас убивают. Поэтому, я считаю, такие люди не должны стоять у власти» (село ЛНР, 40-70)

 П. Порошенко – ставлення вкрай негативне, «шоколадний заєць», зловживає спиртними напоями, вбивця, слова завжди розходять з діями. Партію П. Порошенка називають «партією війни». Негатив також викликає бізнес Порошенка, те, що він не продав свої фабрики. Залежний, маріонетка в руках Заходу. Жадібний, безпринципний, негативно налаштований щодо населення республік.

«Он сказал: эта сторона хорошая, а здесь недочеловеки, это люди второго сорта» (село ДНР, 40-70)

Ю. Тимошенко – відношення негативне, темна конячка, складно зрозуміти її подальші плани та дії. Відмічають, що вона їздить до Москви та намагається домовитися з В. Путіним, одна яскравих досягнень доки не спостерігається. Хоча при цьому є відомості, що вона літала і до США. Підла, непередбачувана, вже була при владі, не показала себе ефективною. Дуже ображаються на її слова щодо огородження Донбасу колючим дротом.

 А. Аваков – ставлення негативне, «бандит», «керує тими військами, які нас вбивають». Дуже опасаються подальшого можливого просування А. Авакова по кар’єрній драбині.

«Лучше уже Порошенко. Аваков более жесткий, имеющий за собой структуры. Один из ярых людей, которые против Донбасса, зачистки, очень много по этому вопросу зачисток, вопросов, разных мер против Донбасса» (село ДНР, 40-70)

В. Медведчук – ставлення скоріше позитивне або нейтральне, сірий кардинал, кум Путіна, також темна конячка, сміливий, сполучна ланка між Росією та Україною. Згадували його дружину як ведучу Х-фактора. Приймав участь у обмінах полоненими, сприяв цьому обміну. Сподіваються на покращення та вирішення ситуації, якщо Медведчук та інші опозиційні лідери прийдуть до власті.

«Медведчук еще более-менее положительно. Я считаю, что это человек, который может компромиссы с Россией находить, и здесь на переговорах. Он же в группе переговорщиков в Минске. Я считаю, что он еще что-то может как-то сделать» (Донецьк, 18-39)

 Також негативне відношення до усіх провладних партій – «Народний Фронт», «Самопомічь», та навіть «БЮТ».

 При цьому Шуфрича, Мураєва, Рабіновича та Червоненко називають більш адекватними, людьми, які хочуть врятувати Україну і на руках яких відсутня кров. Позитивне ставлення до партій «Опозиційний Блок», «За життя» та «Наш край».

«Отдал бы предпочтение Рабиновичу. Хоть он и еврей, но так сладко поет. Я не знаю. Мне нравятся его песни. Если бы он, действительно, пришел к власти, и это бы сбылось, то мы бы жили шикарно, мы жили, как в Израиле живут» (Донецьк, 40-70)

«Мураев настроен пророссийски, он умные вещи говорит, его приятно слушать, но ему ничего сделать не дадут» (Луганськ, 18-39)

 Політичної сили, яка буде спроможна вирішити конфлікт та при цьому ефективно захищати інтереси мешканців Донбасу поки немає, зазначали респонденти. Опозиція (В. Рабінович, Ю. Бойко, Є. Мураєв, В. Медведчук, Б. Колесніков, Добкін, Вілкул, Кернес) мають потенціал та можуть стати такою силою. При цьому окремі учасники наголошують, що адміністративний ресурс та силові структури будуть сприяти нечесним виборам, тому шанси прийти до влади у опозиції дуже невеликі.

Відношення до лідерів РФ позитивне у більшості респондентів. Особливо вкрай позитивне відношення до В. Путіна.

В. Путін – ставлення позитивне, ефективний президент, велика людина, це надія Росії, залог її стабільності та величі, підняв рейтинг Росії на світовій арені. Розумний, мобільний, енергійний, спортивний, тверезий у всіх розуміннях, усім серцем кохає свою країну. Розвиває армію, науково-технічний потенціал, захищає інтереси населення. Окремі респонденти відмічають, що Путін повинен більш рішуче вирішувати проблеми Донбасу. Серед негативних згадувань – відсутність ефективної боротьби з корупцією, розрив між рівнем життя та добробуту у Москві та інших регіонах, невдала пенсійна реформа.

«Путин – это яркая такая звезда в истории России, которую надо беречь и ценить, чтобы годы его продлить, потому как иначе может закатиться этот весь» (Луганськ, 40-70)

«Пожалуй, единственный президент на планете земля, который, действительно, президент и которого любит его народ и отдает ему предпочтение. Он, по-моему, превзошел Иосифа Виссарионовича по отношению. Его, действительно, россияне любят и почитают» (Донецьк, 40-70)

«Конечно, Путин для России – это стабильность России» (Луганськ, 40-70)

«Очень хорошо отношусь к нему. Очень хороший президент, за народ, за молодежь. Программы у него такие. Смотрю, мне нравится очень» (Донецьк, 40-70)

«Он стабилен, он поднял страну. Извините, любое государство сейчас бы было согласно, чтобы такой президент был» (Луганськ, 40-70)

«Для своей страны он хороший президент и любит народ. Президент да, хороший. Мне кажется, нужно чуть-чуть быть жёстче в своей внешней политике, чуть-чуть можно быть жестче, отвечать жестче той же Украине, той же Англии. Но как президент он много для своей страны делает. Действительно, он любит свою страну» (Донецьк, 40-70)

«Дипломатия на уровне. Президент мирового, скажем, масштаба, лидер, просто лидер, действительно, за которым пойдут люди» (Донецьк, 40-70)

«Опять же, для своей страны, для России – это стабильность, это стабильная страна, он стабилен. Если сравнивать с тем, что было в России, умный, конечно, политик, гибкий» (Донецьк, 40-70)

«Ну, Россия – это великая держава, на самом деле. И как президент для своего народа, он молодец. И свой народ он всегда защитит, и показал он нам… Парад Победы был, он показал, какой он молодец, и что у него есть. То есть он показал, что он может, в принципе, защитить свою страну» (Донецьк, 18-39)

«Дипломат, очень грамотный политик. Ну, то есть лицо государства. И как лицо государства, прекрасное» (Донецьк, 18-39)

«Путин сильный президент. Его боится весь мир. Поэтому, конечно, склоняемся мы к России больше – потому что он сильный президент, который никогда не падает лицом в грязь, всегда сдержанный. И отстаивает интересы страны» (село ЛНР, 18-39)

«Та это лучший человек, лучший лидер вообще. Таких бы всем и не было бы войны. И вся планета жила бы мирно» (село ДНР, 18-39)

«А после того, что с нами случилось здесь, авторитет Путина поднялся у нас в глазах очень сильно. Потому что действительно, за поддержку, за гуманитарку, за всё ему огромное спасибо. Каждое слово у него очень значимое и весомое, ответственное» (село ДНР, 18-39)

«Россия поднялась. Там и производство, и всё на свете. Север сейчас поднимает, Дальний Восток поднимает» (село ДНР, 18-39)

«Не только Россия его ценит. Весь земной шар о нем говорит. Его ценят, его принимают, к нему прислушиваются» (Луганськ, 18-39)

«Поднимает Россию с колен» (село ДНР, 40-70)

У більшості відношення до Путіна не змінилося, відмічають, що він дипломат, який з гідністю витримує усі нападки від опонентів. Гідний лідер та ефективний президент. Лише окремі учасники відмічали, що відчувають легке розчарування щодо відсутності більш рішучих та конкретних дій В. Путіна щодо ситуації на Донбасі, але все одно відчувають прихильність президента РФ та його бажання допомогти населенню ДНР та ЛНР, якщо буде нагальна потреба.

«Мы тут, конечно, подобиделись на него, что не забрал, но хорошо, хоть под крылом пока держит, что в обиду не даст. Если вдруг Украина начнет наступление, что российские войска зайдут» (Донецьк, 18-39)

Ставлення до лідерів США негативне у переважної більшості учасників дискусії. Називають їх продажними, нечесними потомками «піратів», які відстоюють лише власні інтереси та досягають своїх цілей будь-якими шляхами. Присутність США завжди призводить до виникнення війн (Ірак, Сирія, Афганістан).

Серед американських лідерів називали Трампа, Маккейна, Обаму, Т. Мей.

Респонденти молодшого віку називали Трампа веселим хлопцем зі смішною зачіскою. Згадували його висловлювання щодо паркану з Мексикою.

Частина учасників зазначали, що чітко розділяють США та ЄС та мають різне відношення до цих інституцій, хоча ставлення у обох випадках негативне. Америку вважають лідером, ЄС – підлеглими, васалами. Називали Меркель, Олланда та Макрона американськими маріонетками.

Серед реальних лідерів ЄС називали А. Меркель, відмічали, що Німеччина домінує у ЄС, а Меркель намагається дружити і з РФ, і з США, захищаючи інтереси своєї країни.

«Сидит на двух стульях. Пытается угодить Путину и пытается угодить Трампу» (село ДНР, 18-39)

Обговорення В. Януковича виплило спонтанно ще на початку усіх дискусій, ставлення до нього негативне, звинувачують у зраді.

«Он предатель. Он предал народ свой, бросил и спасал свою жизнь. А если бы он был вот такой, как Захарченко, то не было бы войны, наверное. Просто порешали, как-то разобрались. Дело в том, что Янукович трус. Я думаю, что многие согласны. Его не потерпит народ» (Донецьк, 40-70)

«Мне он лично ничего не сделал, мне хорошо жилось. Можно было в кредит что-то покупать, ездили в Алушту отдыхать почти каждый год, ремонты делали, какие-то покупки. То, что жилось при нем хорошо, это да» (Донецьк, 40-70)

«Ты же лицо страны, стой до последнего. Что бы там ни случилось, ты должен стоять и руководить страной. А так… «Ой, извините, у меня молоко сбежало». То есть президент не должен бросить свой народ, иначе это уже не его народ. Поэтому, как мы можем к нему относиться? Он бросил нас» (Донецьк, 18-39)

«Он бросил не одного человека, ни двоих, он бросил государство. Это не прощается» (село ЛНР, 40-70)

Хоча при цьому відмічали, що за часів Януковича відчували стабільність, мали нормальні доходи, могли планувати своє життя.

ФОТО: відкриті джерела

           В процесі дискусій було важливо виявити реакцію респондентів на більш резонансні події, які відбувалися у ДНР та ЛНР. Зафіксовано різні точки зору щодо ліквідації лідерів республік:

• Частина респондентів ліквідацію Мотороли та Гіві покладають на українські спецслужби. Мета – ліквідація сильних лідерів, дестабілізація ситуації у республіках, поширення паніки серед населення.
• Інша частина учасників відмічають, що ліквідувати Моторолу та Гіві могли їхні же поплічники. Причина – з цими людьми було важко домовитися в умовах більш мирного часу, вони звикли до силових методів вирішення питань, а це призводило до конфліктів.
• Окремі респонденти вважають причина ліквідації Мотороли та Гіві — переділ зон впливу.

Щодо ліквідації О. Захарченка точки зору респондентів також розділилися:

• Переділ влади
• Ліквідація українськими спецслужбами, причина – ефективний лідер, гідний конкурент на виборах, якого могли підтримати більшість жителів ДНР та ЛНР, при цьому ставленик Києва не мав би шансів на перемогу

«Гиви, Моторола, свои, передел власти однозначно, а вот с Захарченко ситуация неоднозначная. Его могла убрать Украина гораздо раньше и легче. Он все время появлялся на людях» (Луганськ, 40-70)

• Ліквідація українськими спецслужбами за допомогою іноземних спецслужб та людини з кола Захарченка, яку шантажували або підкупили
• Ліквідувала Москва (звучало опосередковано), бо він був більш категоричний, польовий командир, який не звик йти на компроміси. Пушилін більш дипломатичний та поступливий, а це потрібно РФ, якщо є намір віддати ДНР/ЛНР назад Україні

 Загибель О. Захарченка вважають великою трагедією для усього Донбасу (окремі респонденти практично плакали). Зазначають, що йому немає гідної заміни. Сміливий та надійний, не прятався за спіни, патріот. Він забезпечував стабільність та віру в зміни на краще. Навіть жителі ЛНР поділяють цю точку зору, бо вважали його ефективним лідером.

«И всегда же он первый. Я всегда присматривалась после гибели, он всегда идет один и мальчишек этих отодвигает назад, вот охранников. Они все идут сзади, он всегда идет первый. Всегда» (Донецьк, 40-70)

«Этот человек был на своем месте. Теперь я не знаю, стабильность какая-то была, мы к нему привыкли. Он знал этот регион, он нас не бросил, не предал» (Донецьк, 40-70)

«Но почему-то у нас гибнут герои, ну, не герои, а начальники. В Украине пацаны эти гибнут. Ни один генерал там не погиб, никого не взорвали, не подорвали. А у нас все, кого уважают, кого знают, все погибают» (Донецьк, 40-70)

«Его просто ликвидировали не как человека или политика, а как… Не то, что икону, а в нем была сконцентрирована надежда людей во что-то лучшее, что «вот, он». Может, он и не решал, и скорее всего не решал, но он все это держал под контролем, и его нам уже так интерпретировали, что он наш человек, который нас выведет в светлое будущее. А теперь потеря тех идей каких-то. И светлого будущего» (Донецьк, 18-39)

«Мы от души завидовали, где-то по-доброму завидовали, что у них есть такой лидер. В Луганске, к сожалению, Плотницкий и подобные ему – это не лидеры. Тем более, с таким грязным прошлым, как был Плотницкий – это не лидер» (Луганськ, 40-70)

«Я, например, не теряла надежду, что воссоединимся, и Захарченко нашим лидером будет» (село ЛНР, 18-39)

 Респонденти також зазначали, що серед населення поширюється інформація, що О. Захарченко залишився живим.

Окремі респонденти також називали трагедією загибель Мотороли та Гіві, бо вважали їх дійсними патріотами, гідними солдатами та легендами свого часу.

 Частина респондентів відмічають, що українські спецслужби присутні та досить ефективні на території ДНР та ЛНР. Вони реально можуть дестабілізувати ситуацію, та вже займаються цим питанням. Також, на думку окремих респондентів, агенти можуть зіграти на зростаючому невдоволенні мешканців ДНР та ЛНР і це може призвести до чергового повстання, наразі невдоволення зростає, так як жителі не відчувають позитивних змін.

«Вот, как недавно на Украине: пришли недовольные чуть-чуть, двести человек, сделали переворот на Украине и все. А у нас что тут получается? Люди с каждым годом, с каждым месяцем недовольны в данный момент данной ситуацией у нас, в Луганской республике. Как властью, так обстановкой. За четыре года при всем том, что мы пытались найти, какие предприятия работают, но согласитесь, у нас в ЛНР мы танцуем и поем. Понимаете, вы в новостях что-нибудь другое видели? Ничего больше. Это же вообще смешно даже, понимаете. Мы танцуем и поем, весело живем» (Луганськ, 40-70)

 Інша частина респондентів сумніваються, що українські спецслужби здатні серйозно дестабілізувати ситуацію в ДНР/ЛНР.

«Кардинально ничего не могут изменить, только какие-то мелкие пакости типа того, что столб где-то подорвать или мост» (Луганськ, 18-39)

«Они просто как укусы комара – делают неприятности мелкие» (село ЛНР, 40-70)

Більшість респондентів як старшого, так і молодшого віку виказують позитивне ставлення щодо приєднання Криму до Росії, однак при цьому наголошують, що наразі не мають можливості відпочивати у Криму, хоча раніше постійно відвідували півострів. Більшість жила в очікуванні, що Донбас повторить сценарій з Кримом, в даний момент ці сподівання слабшають.

«Мы мечтали, что мы будем вторая серия, но почему-то эта серия получилась не совсем такая» (Луганськ, 40-70)

«На счет Крыма могу сказать, что, я считаю, люди сделали свой выбор. Они хотят жить в своей родной стране, которая испокон веков была их родной страной. Поэтому я положительно отношусь к этому» (Донецьк, 18-39)

«Крым исконно был русский» (село ДНР, 18-39)

«Им можно только позавидовать. Мы так надеялись, что у нас будет то же самое» (Луганськ, 18-39)

«Если бы не Россия, их бы перерезали и бандерлоги, и татары. Я рада за крымчан. Они вернулись в свою семью» (село ДНР, 40-70)

Емоційно відчувалося, що більшість учасників розчаровані тим, що досі не входять до складу РФ як Крим, не розуміють, чим вони відрізняються від мешканців Криму, але при цьому всіляко виправдовують Росію, наголошуючи що на даний час РФ просто не має можливості приєднати ДНР та ЛНР, але це питання серед нагальних та важливих для влади РФ. Образа на РФ та розчарування більше серед учасників більш молодого віку.

«Грубо говоря, им все досталось на халяву, Крыму. Лучше бы Россия такое внимание нам бы уделила. Это для донецких в первую очередь. Крым – ну есть он там и есть» (Донецьк, 40-70)

«В самом начале мы еще как-то верили, на что-то надеялись. Все так считали, что мы примкнем к России, но сейчас мы уже видим, что мы реально не нужны России» (Донецьк, 18-39)

«Очень обидно, что нас просто использовали. Вот и все» (Донецьк, 18-39)

«Санкциями задавили. Если Россия сейчас опять скажет, что признает нас, ей же ещё больше санкций впаяют. России тоже не выгодно терять свои позиции на мировой арене. Поэтому мы России не нужны, но они помогают, чем могут» (село ДНР, 18-39)

«Просто у Путина нет возможности нас забрать, нет возможности» (село ЛНР, 40-70)

«Грубо говоря, им все досталось на халяву, Крыму. Лучше бы Россия такое внимание нам бы уделила. Это для донецких в первую очередь. Крым – ну есть он там и есть» (Донецьк, 40-70)

«В самом начале мы еще как-то верили, на что-то надеялись. Все так считали, что мы примкнем к России, но сейчас мы уже видим, что мы реально не нужны России» (Донецьк, 18-39)

«Очень обидно, что нас просто использовали. Вот и все» (Донецьк, 18-39)

«Санкциями задавили. Если Россия сейчас опять скажет, что признает нас, ей же ещё больше санкций впаяют. России тоже не выгодно терять свои позиции на мировой арене. Поэтому мы России не нужны, но они помогают, чем могут» (село ДНР, 18-39)

«Просто у Путина нет возможности нас забрать, нет возможности» (село ЛНР, 40-70)

Частина респондентів відмічали, що Донбас Росії не потрібен, підприємства нецікаві, бо вони не модернізовані та збиткові, робоча сила виїхала, залишилися лише пенсіонери, дотувати ще один регіон немає ніякого сенсу, при цьому РФ може ще більше постраждати, коли будуть застосовані наступні санкції. Також немає жодного сенсу приєднувати лише частини областей.

«Донбасс неинтересен России, потому что все, что надо, уже было сделано. Массу пенсионеров им забирать – это вообще им неинтересно и не есть смыслом, а основная масса народа среднего возраста или старше» (Донецьк, 40-70)

«Просто сейчас не готова Россия забрать. Как она может забрать не всю область, а часть области? У нас же не вся область, а часть области. Это, получается, часть забрать, а часть оставить?» (Донецьк, 40-70)

На думку більшості респондентів блокада з боку України призвела до значних збитків. Учасники відмічали наступні негативні наслідки блокади:

• Крах економіки, закриття більшості підприємств
• Втрата ринку збуту вугілля та металу, зниження заробітної плати у шахтарів та металургів
• Розрив єдиного комплексу важкої промисловості (заводи були пов’язані між собою, співпрацювали у виробленні конкретної продукції)
• Зростання цін
• Втрата банківської системи
• Корупція на пунктах пропуску
• Втрата залізничного сполучення
• Зачинений Шахтинський міст для населення, при цьому потік контрабанди перевозять по цьому мосту (ЛНР)

Частина учасників ЛНР зазначили, що блокада не відчувається, торгівля продовжується, але вже як нелегальна, також процвітає контрабанда, особливо жахливих наслідків, пов’язаних з контрабандою, назвати не можуть.

Частина учасників ДНР також відзначили, що не відчули блокаду, спочатку було трохи важко, але потім збільшилася кількість товарів з Білорусії та Росії, тому негативних наслідків блокади не було. Окремі респонденти при цьому зазначають, що хоча і дефіциту товарів немає, якість продуктів харчування дуже низька у порівнянні з аналогічною українською продукцією.

Частина респондентів з ДНР відмічали, що блокадою Україна нанесла збитки в першу чергу сама собі, а саме:

• Втрата Донбасу як ринку збуту виробленої продукції
• Немає газу та вугілля, тому населення вимушене вирубувати насадження для того, щоб мати опалення взимку

«Там, я знаю, чтобы топить, все посадки повыкосили по Украине. Люди не знают, как зимовать. Газ забрали, угля нет, а зимовать-то надо» (Донецьк, 40-70)

Мешканці ЛНР наголошують, що присутності російських військових не помічали, якщо на вулицях і є люди у військовій формі, то це місцеве ополчення, представники комендатури, охорона або інші підрозділи, ні в якому разі не кадрові військові РФ. Лише окремі респонденти зазначили, що російські військові присутні, однак їхня присутні не помітна та не відчувається.

ФОТО: getty images

Наприкінці дискусії учасникам було запропоновано оцінити можливі варіанти розвитку подій. Зафіксовано наступні оцінки:

1. Входження ДНР та ЛНР до Росії на будь-яких умовах та при будь-якому статусі – найбільш бажаний сценарій для респондентів

«Я считаю, что у нас другого пути нет, только к России, тем более, учитывая, что Россия федеративное устройство имеет, мы можем быть тоже одним из субъектов федерации, Донбасс» (Луганськ, 40-70)

1. ДНР та ЛНР у статусі федерацій в складі України за умовами Мінських домовленостей – також прийнятний сценарій для частини респондентів, окремі респонденти вважають цей варіант найбільш реалістичним, хоча більшість учасників вважають Мінські домовленості дуже нестабільними, неконкретними, недопрацьованими та непрацюючими, нежиттєздатними

• Проголошення незалежності ДНР та ЛНР, створення нової держави Новоросії – зазначають, що повинні бути незалежними, бо результати референдуму чітко підтвердили це бажання і цю позицію, яку поділяє переважна більшість населення. Але при цьому відмічають, що повна незалежність та відсутність допомоги з боку Росії не будуть сприяти розвитку республік. Окремі респонденти вважають, що до Новоросії повинні входити усі області, розташовані по праву сторону Дніпра та Росія повинна їх відібрати та об’єднати

«Хотелось бы, конечно, чтобы Россия отобрала полноценно восемь областей. Или девять, сколько их? Чтобы было Новороссия. Чтобы они отобрали всё по Днепру» (село ДНР, 18-39)

Серед пунктів Мінських домовленостей поінформовані про наступні (варто зазначити, що лише окремі учасники поінформовані щодо більшості пунктів, більшість володіє інформацією лише про особливий статус):

• Особливий статус (по типу автономії чи федерації) для ДНР та ЛНР у складі України
• Повне припинення військових дій
• Відновлення кордонів
• Відведення військ від лінії розмежування
• Амністія для тих, хто приймав участь у військових діях
• Ліквідація блокпостів
• Обмін полоненими («всіх на всіх»)
• Вибори
• Введення «народної міліції»

Для урегулювання конфлікту необхідні наступні зміни/дії, відмічають учасники дискусії:

• Повна зміна влади в Україні зможе стати підґрунтям того, що запрацюють Мінські домовленості та конфлікт буде урегульований
• Внесення змін до Конституції України (особливо щодо адміністративно-територіального устрою)
• Надання особливого статусу з можливістю приймати власні закони
• Відміна Мінських домовленостей, розробка та прийняття нового документу щодо перемир’я між ЛНР/ДНР та Україною (окремі респонденти)
• Залучення громадськості з обох сторін для більш адекватного та ефективного вирішення питання
• Знищення України (окремі респонденти)
• Визнання республік та наявність військових РФ впродовж усього кордону між республіками та Україною
• Надання російській мові статусу офіційної мови
• Відміна офіціальної заяви – «Росія – ворог»

«Не хочу я, чтобы моего ребенка учили в школе, что Россия – это враг. Я не хочу, чтобы за эту георгиевскую ленточку стреляли, стреляли за это. Я не хочу, чтобы фашистов признавали,   Вместо Дня Победы день памяти восьмого» (село ДНР, 40-70)

• Заведення військ РФ до республік

«Это пример миротворцев, как хочет Украина ввести. Если российские войска сюда зайдут, война сразу закончится. Потому что с Россией воевать никто не захочет. Ни Америка, ни Европа, ни Украина. Да, если бы они зашли, то всё, у нас бы был мир, процветание и стабильность, и планы на будущее» (село ДНР, 18-39)

 Окремі респонденти читали в інтернеті прийнятий Закон щодо реінтеграції Донбасу, вважають його неефективним та образливим, його виконання призведе до репресій, також обурює факт позбавлення права голосувати на виборах.

 Частина респондентів відмічала, що наразі немає умов, за якими вони готові повернутися до складу України. Загинуло багато людей, образа та ненависть все ж панує серед населення, тому найкращий вихід – відділення від України. Також не хочуть повертатися в Україну, бо вони будуть вимушені відпрацьовувати усі зовнішні борги, яки взяла нелегітимна влада України у МВФ. Інша частина учасники називали наступні умови, за якими вони будуть згодні повернутися до України:

• Відміна націоналістичної бандерівської ідеології
• Відновлення співпраці України з Росією по всіх питаннях – Україна повинна перестати вбачати в Росії ворога

 Серед страхів, які асоціюються з поверненням в Україну та найбільше турбують респондентів, зафіксовані наступні:

• Фізична розправа

«Отдать нас Украине – это отдать нас на растерзание, просто. На казнь. Это даже не смерть. Это казнь» (село ДНР, 18-39)

• Свавілля (не поточено з боку кого саме)
• Репресії з боку націоналістично налаштованих українців, зачистки

«Репрессий, бандеровщины, которая сюда придет и будут говорить. Они же когда пришли, говорили: а що ж ваші хати? У нас сараї кращі, ніж ваші хати. Де ж ваші палаци. Они пришли, им пообещали рабов, извините, наше жилье, все, а мы должны как рабы быть. Они пришли даже с другой идеологией» (Луганськ, 40-70)

• Висилка в табори та тюрми

«В особенности, если будет там дальше это правительство. Вы понимаете, они же тюрьмы, лагеря для нас построили. Каждый человек, который здесь живет, даже ребенок для украинца – это сепаратист. А если только нас назад вернут в Украину, каждый будет отвечать по их закону. Это тюрьма любому человеку, воевал, не воевал, пенсионер, юноша, девушка, любому» (село ЛНР, 18-39)

«Концлагеря для нас уже готовы. При том, что детей будут забирать отдельно, чтобы мозги им поменять на тот лад, который надо. Которые очень сепаратисты, их сразу уничтожать будут. Которые, так сказать, не сильно замазаны сепаратизмом, их будут перевоспитывать в концлагерях, на десять лет лишать права голосования и так далее, и так далее» (Луганськ, 18-39)

• Клеймо «ворог», самосуд
• Відібрання майна

«Все наше хозяйство позабирают, придурки, всех курей, поросят, всех позабирают в нашем селе. Вот эта Украина, всегда голодная, позабирают все» (село ДНР, 40-70)

Переважна більшість респондентів зазначили, що ДНР та ЛНР самостійно не здатні завдати поразки українській армії.

«Там НАТО, там они тренированные, дрессированные. А у нас нет ничего абсолютно. Наши ребята как ходили в кроссовках, так и ходят в кроссовках. Мы же видим, в чём они ходят. В драных штанах, в кроссовках. У нас нет такой техники, у нас нет такого вооружения. У нас нет таких мощностей. А блокпосты? Они как сидели в землянках. Так и сидят. У нас нет ничего абсолютно. Так что, если нам не помогут, то ляжем мы здесь все» (село ДНР, 18-39)

Україна здатна захопити ДНР та ЛНР за наступних умов, але вона не буде цього робити, бо усі ролі вже розписано, а по-друге України вигідний цей конфлікт:

• Фінансова та інші види допомоги з боку США
• Якщо РФ повністю перестане надавати допомогу та дистанціюється від республік

«Пока Россия будет поддерживать, вряд ли это возможно. Какие-то передвижения могут произойти, но вряд ли. Но если Россия отвернется, это произойдет очень быстро» (Донецьк, 40-70)

В ситуації розростання конфлікту, збільшення його масштабів та активності Росія буде підтримувати ДНР та ЛНР – виказують свої сподівання учасники дискусій, наголошують, що без допомоги Росії їм буде вкрай складно у всіх аспектах, особливо – самостійно протистояти Україні та США (при цьому російських військових ніхто не бачив).

«Мы полностью от них зависим, и в военном плане, и в экономическом» (Донецьк, 18-39)

«За Успенкой тридцать километров стоит русская техника, и они ее постоянно меняют, сейчас стоят Грады, Ураганы, и к ним заряжающие машины. И вот периодически то танки стоят… тридцать километров от Успенки. Вот так. То есть не позволят» (село ДНР, 40-70)

«Преследует свои интересы Россия. Она нас не отдаст на растерзание. Ростовская область близко, все границы» (Донецьк, 40-70)

«Если прекратить вот только газо- и нефтеснабжение, наши республики через полгода умрут просто-напросто и все. Мы без них ничто. Мы б не выжили без России» (село ЛНР, 40-70)

ДНР та ЛНР не здатні вижити самостійно, відмічає більшість респондентів. Окремі учасники виказують побоювання, що підтримка з боку РФ може призвести до посилення військових дій та повноцінної війни.

Варто зазначити, що реалістичні сценарії розвитку подій учасники плутають з бажаними сценаріями. Так серед реалістичних називали наступні, хоча їхню реалістичність можна поставити під сумнів:

• Видача російських паспортів усім бажаючим жителям ДНР та ЛНР

«В случае каких-то конфликтных ситуаций Россия в состоянии сказать, что 50% — граждане России, мы защищаем народ России» (Луганськ, 40-70)

• Об’єднання ЛНР та ДНР, проведення спільних виборів, вирішення питання щодо інтеграції до РФ
• Подальше уповільнене продовження конфлікту (частина респондентів), прогнозують продовження конфлікту протягом 20-25 років

 Респонденти молодшого віку не бачать умов та можливості закінчення конфлікту в найближчі 5 років. Можливо ситуація зміниться після виборів в Україні та перемоги нової опозиційної сили.

— Вирішення конфлікту на Донбасі залежать від Росії та США, від Путіна та інших світових лідерів (Трамп, Меркель, Олланд, Макрон), відмічає більшість учасників.

«Поэтому, когда руководство России и США найдут точки взаимных интересов, по которым они смогут договориться, и одним из пунктов этих интересов будет какое-то разрешение этой ситуации, то только тогда что-то изменится» (Донецьк, 18-39)

Окремі учасники зазначили, що і від України також залежить вирішення військового конфлікту, хоча і частково.

Учасники дискусій відмічали, що незважаючи на усі образи, до більшості жителів України вони відносяться добре, негативне ставлення стосується представників влади та націоналістично налаштованих українців. Також негативне відношення до українських військових. Особливо тих, хто йде воювати за контрактом.

«Да, нормальным гражданам относимся по-братски. Но если это с наклонностями украинец – бандеровец или правосек. Или ВСУшник тот же. Тогда, извините, как к нему относиться, если он убийца и все остальное» (село ЛНР, 18-39)

Окремі респонденти відмічали, що зустрічали у Ютубі ролики, в яких показано, як українці змалку навчають дітей ненависті до росіян та мешканців республік, тому примирення скоріше неможливе.

«Вы знаете, я видела, опять же, в интернете, в Ютубе, как в Украине сейчас, во время военных действий, в эти годы, они сейчас детей обучают военному искусству, начиная с шести лет ребенка. Они ему уже дают автомат. Они его учат, что россиянин…Враг. Ватник и все такое» (село ЛНР, 18-39)

Також, ті мешканці ДНР та ЛНР, які втратили близьких чи домівки навряд чи пробачать українцям, не зможуть жити ж ними в одній країні.

«Десятиэтажный двухподъездный дом, упал снаряд. Вмиг весь этот фасад дома с первого по десятый этаж – вылетело все: балконы, рамы пластиковые, все оказалось в середине. Первый, второй этаж – там вообще стен не осталось. Как мне относиться после этого к Украине, здороваться с ними за руку? Это у меня еще божески, что никто не погиб. А у кого люди погибли? Дома вообще разрушены полностью. И как теперь, опять улыбаться Украине? Мне кажется, все уже» (Донецьк, 40-70)

«Те, кто потерял что-то или кого-то, не смирятся. Те, кто не сильно пострадал, вполне могут голосовать и за возращение» (Донецьк, 40-70)

«сильно много крови было пролито что с той стороны, что с той стороны. Вы понимаете, что если откроется граница между нами, между ЛНР и Украиной, оттуда будут ездить сюда под видом мирных жителей и тут будет что-то происходить непонятно. То же самое и наши мирные ополченцы, которые потеряли свои семьи, все такое, они будут в Киев ездить. Они будут искать того же Авакова, все такое» (Луганськ, 18-39)

Окремі респонденти жаліють українців – «Поднялись на вот эту авантюру с вот этими Майданами, угробили свою страну, рассорили. Мы-то все равно выживем, а они… Вот мне их жалко, жалко за их узколобость»

• ФОТО: ua.depositphotos.com
• Найбільшу провину щодо розв’язання конфлікту учасники дискусій покладають на Сполучені Штати Америки, які протистоять Росії, намагаються ослабити її будь-якими шляхами, з метою завоювання світового панування
• В. Янукович також винний у розгортанні конфлікту – не проявив політичну волю та не задушив конфлікт у зародку, натомість зрадив свій народ на втік
• Росія скоріше не вина у розгортанні конфлікту, вона вимушена відстоювати свої інтереси, протистояти США, також РФ захищає інтереси населення Донбасу від «націоналістично налаштованих бандерівців»
• У більшості учасників рівень добробуту погіршився, також невизнання республік призводить до відсутності банківської системи, юридичної сили документів, унеможливлює вільне пересування
• Низькі комунальні тарифи, доступна вартість проїзду – основні переваги проживання у республіках
• Серед негативних змін, які відбулися в Україні в останні роки, найбільш критичні наступні – підвищення комунальних тарифів, зростання рівня безробіття та виїзд великої кількості українців закордон з метою заробітку, повна недовіра до влади
• Серед підприємств, які пристосувалися до умов конфлікту, переважають підприємства сфери торгівлі, громадського харчування та побутових послуг
• Діяльність О. Захарченка як лідера республіки оцінюють вкрай позитивно, дуже засмучені через його загибель, сподівалися, що ДНР та ЛНР об’єднаються та він очолить це об’єднання
• Республіканську владу ЛНР оцінюють скоріше як неефективну
• Мера міста Луганськ оцінюють як ефективного лідера, який знаходить на своєму місці та сприяє позитивним змінам
• Більшість учасників наголошують, що наразі жити в ДНР та ЛНР скоріше безпечно
• Респонденти відмічають зниження рівня злочинності у республіках
• Переважна більшість респондентів спілкується з близькими, родичами та друзями, що проживають на території України, також велика кількість інформантів систематично відвідує Україну
• Переважна більшість пенсіонерів, які проживають у республіках, отримують пенсії в Україні
• Бажаний рівень доходу від 25 до 50 тисяч рублів на одного члена родини
• Найбільш популярними джерелами інформації зафіксовано російські телеканали та російські соціальні мережі (ВК, Однокласники)
• Відношення до політичних лідерів України вкрай негативне
• Найбільш позитивне відношення до представників опозиційних сил – В. Рабіновича, Є. Мураєва, В. Медведчука
• Ставлення до лідерів США та ЄС негативне
• Ставлення до В. Путіна вкрай позитивне, ефективний лідер, найкращий президент, який всіляко розвиває свою країну та захищає інтереси свого народу
• Наразі в Україні відсутня політична сила, яка зможе вирішити конфлікт та при цьому захистити інтереси жителів ДНР та ЛНР
• Не мають остаточної думки щодо загибелі командирів та голови республіки. Ліквідацію військових командирів (Мотороли та Гіві) та голови республіки (О. Захарченко) покладають або на спецслужби України, або вбачають руку Кремля. Також ліквідувати цих людей могли їхні поплічники.
• Більшість інформантів відмічає, що блокада з боку України призвела до краху економіки республік
• Відчуття, що РФ зрадила Донбас, притаманне більшості респондентів, однак при цьому вони яро виправдовують В. Путіна, який наразі просто не має можливості приєднати Донбас
• Майже всі учасники підтримують анексію Криму та навіть заздрять мешканцям півострова
• Жоден респондент не зазначив, що відчуває присутність російських військових на території республік
• Найбільш прийнятним є сценарій приєднання республік до РФ
• Також прийнятний (хоча в меншій мірі) статус федерацій у складі України, але тільки після повного виконання Мінських домовленостей – повне зупинення військових дій, відведення військ, амністія для всіх, обмін полоненими, вибори
• Прийнятним називали створення нової держави (Новоросії) та її визнання, але при цьому патронат РФ повинен залишатися
• Головні умови вирішення конфлікту – повна зміна влади в Україні, відмова від насильницького просування націоналістичної бандерівської ідеології, поновлення усіх зв’язків з Росією, офіційний статус російської мови як державної
• Республіки скоріше нездатні нанести поразку Україні, Україна здатна взяти республіки військовим шляхом при підтримці з боку США
• Без допомоги РФ ДНР та ЛНР не зможуть вижити в жодному разі
• Скоріше за все конфлікт буде заморожений або носитиме уповільнений характер, принаймні протягом наступних 5 років
• Примирення з Україною скоріше неможливе, загинули люди, знищенні домівки, це важко пробачити
• Ставлення до українців нормальне, негативне ставлення до націоналістів, військових, учасників АТО, найбільш негативне ставлення – до представників національної нелегітимної влади

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook., страницу Украинского института будущего.

Ця стаття була написана британським полковником у відставці, військовим експертом УІМ Гленом Грантом, колишнім радником міністра оброни України. Він працює в Україні з 2010 року, а на постійній основі в якості радника — з 2014. Основні тези цього листа були написані два роки тому і нещодавно були передані вищому військовому керівництву України.

Ця стаття була написана, оскільки нещодавна згода Сполучених Штатів щодо постачання оборонних озброєнь створює в країні атмосферу злочинної безкарності серед військового керівництва держави. У цьому Грант і деякі інші радники бачить стратегічну небезпеку.

Прекрасно, що в Україні буде більше сучасної зброї. Але головне не це, а стратегічна і оперативна можливість експлуатації даних засобів.

Нещодавні успіхи збройних сил на Донбасі тільки додали відчуття беспечності до навколишньої атмосфери. Адже багато людей завдяки їм помилково повірили, що українська армія реформована і розвинена в достатній мірі, щоб протистояти російській агресії.

Таке переконання далеке від реального стану справ.

Завдання цієї статті не перераховувати всі можливі проблеми, а вказати на проблеми оперативного і стратегічного характеру, щоб, якщо Україні доведеться відбивати російську агресію, вона могла це зробити найбільш ефективно. Мої погляди, як і погляди багатьох інших професійних офіцерів і військових радників, з якими я консультувався під час написання, з того часу не змінились.

Цей документ не має на меті дати повний перелік проблем, а скоріше, підкреслити стратегічні та оперативні потреби армії задля перемоги у разі майбутнього зіткнення з російською армією.

Головною проблемою нинішніх Збройних Сил України є те, що вони все ще фундаментально розбудовуються та підтримуються за принципами радянської армії. Це неправильно, тому що такий підхід руйнує і вбиває дух вільної людини в оновленій Україні, що буде вирішальним фактором виграшу в будь-якому конфлікті. Зміна цієї застарілої філософії має вирішальне значення для нації, оскільки «невелика радянська армія не може виграти війну проти великої радянської армії». Щоб перемагати, Збройні Сили України повинні перетворитися на мобільні та гнучки, бути сильними там, де Росія слабка.

Це означає, що Збройні Сили України повинні зосередитись на молодших командирах та розвивати спроможності з точки зору доктрини, навичок, методів, обладнання та підготовки задля швидкого пересування до будь-якого місця призначення і здатності нанести сильний удар. Цей документ визначає ключові сфери, які цьому заважають та вказує основні напрямки розвитку.

Путін мусить знищити таку Україну, яка існує зараз. Залишити її — означає знищення його і його амбіцій. Він мусить виграти війну також через свої військові злочини: масові поховання, тортури на Донбасі і в Криму та збиття літака рейсу МН-17. Все це є для нього вірним шляхом до Гааги як військового злочинця. Він мусить виграти, тому що українська нація розквітає. На цьому тлі він виглядає невдахою. Він мусить здобути перемогу, тому що правда знищить його і Росію.

Путін мусить вторгнутися в Україну. Він ще не готовий. Але є чіткі свідчення про його  підготовку. Він продовжує воювати і вбивати людей на Донбасі; продовжує війну і випробовування нової зброї, людей і методів в Сирії; посилює угруповання військ і сил в Криму; посилює Калінінград для блокування західного підкріплення; залишає військове обладнання в Білорусі; продовжує переоснащувати армію, особливо танками та сучасними технологічними системами.

Все це виходить далеко за межі будь-яких потреб мирного часу. Він витрачає обмежені національні ресурси на військових, замість того, щоб задоволольнити інші потреби своєї країни; продовжує готуватись до війни на заході. А це означає, що Україна не зможе уникнути нападу і стане його головною метою. Російське Міністерство Оборони у ЗМІ відкрито говорить, що вони потребують ще три роки для переозброєння армії на заході, зокрема танками, та завершення навчання. Україна має не втрачати цей час..

Що зараз Путін стратегічно робить щодо України? По-перше, він зв’язав Збройні Сили України в одному місці, через що вони повільно втрачають бойовий дух і боєприпаси. Він хоче посіяти почуття безпорадності; грає в політичні ігри з Заходом навколо Мінська та миротворців, що відволікає інші країни від його справжньої гри. Інші країни, напевно, це розуміють, але надто перелякані політичними та фінансовими наслідками переозброєння своїх країн. Лише США, Польща і країни Балтії серйозно ставляться до цієї загрози. Інші чекають і сподіваються, що все вирішиться само собою. Навіть НАТО працює лише впівсили, що вказує на його нездатність вирішити проблеми  військової слабкості таких країн як Болгарія.

На жаль, сподівання не є дієвою військовою доктриною. Путін також намагається розділити Захід як політичну групу, зменшуючи шанси політичної підтримки та підкріплення, коли він вирішить діяти. І в цьому він досяг успіхів.

На сьогодні думка, котру словом і ділом демонструє керівництво держави про те, що «війна йде на Донбасі, і вона йтиме лише на Донбасі», є найнебезпечнішою політичною та військовою проблемою для України. Путін хоче і потребує, щоб це було так. Європа та США хочуть і потребують цього ж. Путін не без задоволення витрачає український людський капітал на Донбасі з обох сторін, поки він готує свою армію для великої гри. Нещодавні російські навчання, під час яких літаки ВКС РФ сідали просто на міські дороги, свідчать про серйозність намірів РФ, з якими можуть зрівнятися лише серйозність деяких країн НАТО.

Сепаратисти — це просто гарматне м’ясо. Їхнє завдання — відтягувати час, поки Росія готується. Вони також є частиною російської стратагії. Високопосадовці Збройних Сил України вважають, що вони перемагають, бо сконцентровані на дуже обмежених успіхах тактичної війни. Вони і Міністерство Оборони України втрачають шанси, тому що не готуються достатньо швидко до стратегічної та оперативної війни, яка, швидше за все, розгорнеться не на Донбасі і не дозволити задіяти готові сили. Внаслідок цього Україна втрачає позиції у більшій грі. І поки що вона стає сильнішою тактично у статичній війні, але загалом Росія рухається швидше і набуває стратегічних переваг.

Фіксація військ в одній оборонній позиції, як вимагають Мінські домовленості, є невірною, тому що це надає супротивнику стратегічну перевагу. Росія щодня користується цим фактом. Втрата стратегічної переваги — це найбільша поразка будь-якого національного чи військового керівництва (можна читати будь-яких військових стратегів, всі вони говорять про те ж саме, що фіксована оборона суперечить військовим правилам).

Росія може визначити, де війська є слабкими і пройти наскрізь або обійти навколо. Військові позиції України на Донбасі перебувають під критичним ризиком оточення, що є типовим стратегічним маневром Росії. Російські війська практикують цю тактику регулярно під час вправ. Окопна війна також породжує окопний менталітет серед солдатів і штабів, який суперечить всім правилам війни, якщо Україна справді хоче перемогти. У політичному плані не може бути альтернативи Мінську, але він повинен бути прийнятий як те, чим насправді є — стратагією, спрямованою на фіксації Збройних Сил України на одному місці. Тут Росії все вдалося дуже добре.

Українська армія покращується, але в цілому вона не є однією з найкращих у Європі, оскільки має деякі критичні организационі недоліки. Поставка Україні Джавелін цього не виправить, а може зробити лише гірше.

Дуже часто дивовижну хоробрість і незначні тактичні успіхи приймають за оперативні та стратегічні спроможності.

Оперативна спроможність — це здатність проектувати силу в будь-яке місце і виграти битву. Украина на разі не може цього робити. Стратегічні спроможності мають чітку національну мету, яка, в свою чергу, створює засоби для проведення операцій там, де вони потрібні для досягнення цієї мети.

Українский уряд поки що не має такого мислення, як на національному рівні, так і в рамках Міністерства Оборони України та серед військового персоналу. Військові не можуть робити активних дій на оперативному рівні, оскільки для цього вони не структуровані, і, звичайно, не практикують це. Однак сьогодні Росія практикує операції мобільних батальйонних груп. Та поточна військова позиція, в якій Збройні Сили України наразі залишаються, гарантовано призведе до поразки, якщо війна стане мобільною, якою вона, вочевидь, і стане. Армія повинна набути стратегічних, оперативних та структурних змін.

Що це означає? Збройні Сили України дуже добре справляються із сьогоднішніми завданнями, але вони не мають можливості перейти на інший стиль війни, оскільки відсутні доктрини, оснащення та підготовка до цього. Бачення мобільної армії відсутнє на всіх рівнях керівництва Збройних Сил України. Армія є слабкою з точки зору якості старших командирів та штабів, а також критично слабкою в галузі зв’язку, логістики та медичних послуг. Також між військами та командувачами спостерігається низький рівень довіри. Ще менша довіра — до роботи штабів. Їх зневажають активні військові. І часто з поважних причин. Є ще кілька підрозділів, які до сих пір не отримують запчастин і таких простих речей, як батареї для ліхтарів, навіть після чотирьох років війни. Це злочин. Логістична система працює, але не має стійкості та запасу міцності для забезпечення підтримки рухомих військ. Вона буде повністю перевантажена, якщо виникне потреба підтримки двох або більше фронтів.

Прикладом може служити забезпечення продовольством, яке постачається на лінію фронту на контрактній основі. Тоді ця система не зможе витримати таку операцію як Іловайськ або Дебальцеве, якщо вона триватиме два-три тижні. Війська будуть голодувати. Штаби секторів  слабкі  по кожному з аспектів. Будучи статичними, вони розвинули менталітет «чекати, спостерігати і нічого не робити» або «спостерігати, доповідати, без наказу вогонь не відкривати» .

Така ідеологія взагалі не пристосована до будь-якої майбутньої війни.

Штаби повинні бути активними і готовими контролювати оперативну битву у будь-який момент. Штаб АТО такий саме недолугий і, таким чином, ще більш небезпечний для країни. Сподіваюся, що новий командувач перетрусить це все.

Що робити?

По-перше, необхідно дати наказ військам проявляти більшу активність, тому що пасивність знищує бойовий дух. Необхідно створити новий пакет стратегічних наказів, який спонукатиме  підрозділи до цілодобового домінування над простором перед ними. Заохочуйте їх знищувати будь-яке заборонене Мінськом озброєння, яке знаходиться в зонах безпеки, і знищувати будь-які російські підрозділи, які нападуть на них у межах зони їх відповідальності. Домінуйте вночі. Реорганізуйте системи управління, зв’язку та артилерію, щоб стати супершвидкими, миттєво реагуючи, коли ворог атакує. Самооборона — найвище юридичне право, доступне будь-якій країні. Тому активна оборона є юридичним правом кожного солдата. Дайте загальні накази про те, що після кожного російського нападу має бути сильна контратака у місці нападу чи в іншому місці на фронті. Ворог скрізь один і той самий, тому захист не може бути обмежений географічно. Захоплюйте нові території і створюйте нові передові позиції.Переконайтеся, що військові інженери готові до таких дій. Просувайтесь невеликими кроками і давайте відсіч будь-яким  проявам російської агресії. Наразі від поточної ситуації вигоду отримує лише Росія.

Надайте наказ на підготовку ВМС України до потоплення всього Чорноморського флоту в Севастополі, знищення російських танкерів в українських водах та знищення Керченського мосту будь-якими комбінованими засобами. До виконання може ніколи не дійти, але підготовка та навчання необхідні для підтримання бойового духу.Підготуйте морську піхоту, щоб захистити від вторгнення з моря міста Одесу та Маріуполь. Їм потрібні чіткі військові задачі з підготовки, щоб підтримати їх бойовий дух до того часу, поки буде вирішене питання з їх розквартируванням.

ВПС повинні регулярно тренуватися разом із сухопутними бригадами. Кожна бригада повинна мати засоби зв’язку з літаками ВПС та персонал для співпраці з ВПС.

Переконайтесь, що всі бригади готують плани оборони у разі відступу та ведення бою в інших районах бойових дій. Бригади повинні навчитися робити це як єдиний підрозділ, не потребуючи детальних наказів з Генерального штабу. Повинні бути розроблені нові райони бойових дій та плани, а бригади мають регулярно тренуватися за ними, включаючи командирів військових з»єднань, підрозділів та штабів. Всі командири повинні знати, що робити у надзвичайних ситуаціях під час  наступу, відступу або повної передислокації за надзвичайних обставин. Повинні бути підготовлені логістичні плани, щоб підтримувати динамічний бій, а не просто стабільний стан траншейної війни.

Генштаб є небезпечно слабким і має обмежене військове мислення, розуміння та уяву. Вони абсолютно застрягли в радянському минулому, зокрема у питаннях того, як командувати та організовувати оперативні структури та проводити навчання (я бачив це на кожному засіданні Офісу Реформ); не розуміють сучасні технології і те, що можуть зробити для війська. Навіть цивільні волонтери більше розуміють сучасне поле бою, ніж вони. У ГШ майже немає справжніх військових експертів.

Структурні зміни

Мобільне поле бою потребує мобільних штабів. Сектори та штаби АТО статичні і, отже, є високо пріорітетними цілями для російського удару. Штаби повинні перетворитися із статичних на мобільні штаби на колесах. Вони повинні змінювати позиції кожного тижня. Начальниками штабів повинні бути лише ті офіцери, які успішно командували бригадою. Їх слід залишити в якості командирів підрозділів до перемоги або поки вони не будуть підвищені по службі. Персонал військових штабів повинен бути замінений на молодих офіцерів (капітанів і майорів) та командирів з батальйонного рівня з досвідом бойових дій. Реорганізуйте штаби як дивізії.

Штаб АТО також повинен стати повністю мобільним і повинен переміщуватись кожні 2-3 тижні на нове місце. Командиром АТО повинен завжди бути той, хто успішно командував бригадою та штабом. Його слід залишити командувати до тих пір, поки він не досягне успіху або не виявиться непридатним. Командири будь-якого рівня не повинні призначатися, якщо вони не командували військами в бою. Персонал штабу АТО повинен бути змінений на молодих активних офіцерів (майорів та підполковників) з бойовим досвідом та найкращих офіцерів, які зараз перебувають у штаті тилових штабів або навіть тих, хто звільнився раніше. Зробіть штаб АТО дійсно об’єднаним штабом Сухопутних військ, Військово-повітряних сил, флоту, СБУ та Національної Гвардії. Штаб АТО слід назвати штабом Корпусу.

Поточна практика комплектування штабу АТО з тилових штабів є недосконалою, оскільки створює дві армії: бойову армію східного фронту та штабну армію Муженка. Вони не мають однакових етичних або ціннісних засад. Я чую це від військових кожен день. Це небезпечно для країни, оскільки цю ситуацію експлуатує Путін, тому її потрібно терміново змінювати.

Поточна система бойової логістики не була належним чином реформована. Існуюча система територіальної оборони у такому стані, що велика частина бригадної підтримки вже знята та ще не  була замінена на щось інше. Особливо це стосується таких речей, як продовольча система, паливо,  боєприпаси та медичне обслуговування на передовій. Поточна система не може підтримувати мобільну битву у будь-якому вигляді. Неможливо належним чином матеріально підтримувати бій зі штабу, який знаходиться за 400 км від місця ведення бойових дій. Це так не працює. Оперативне, матеріально-технічне забезпечення та планування повинні бути близькими до поля бою та підпорядковані командиру, який відповідає за ведення бойових дій. Це загальний військовий принцип. Повинна бути відповідна посада заступника командувача АТО з логістики, з належним логістичним штабом і персоналом, створеним у Дніпрі для підтримки зони бойових дій.

Командир, що відповідає за матеріально-технічне забезпечення повинен мати контроль за усіма боєприпасами, логістичним транспортом та запасними частинами, медичними, ремонтними підрозділами та підрозділами військової поліції Корпусу та усіх запасів в зоні бойових дій або поблизу неї. Він повинен мати чіткі розпорядження та повноваження постачати і підтримувати військові сили та мати право вимагати негайної закупівлі та постачання критичних запасів, не звертаючись по дозвіл до ГШ та МОУ. Кожен сектор повинен мати належну логістичну організацію для підтримки бригад. Слід звернутись до США із проханням створити курси з військової логістики для українських офіцера та забезпечити, щоб усі батальйони та бригади мали когось, хто їх пройшов.

Об’єднаний штаб в Міністерстві Оборони повинен бути якнайшвидше реорганізований до належного формату бойового штабу з найкращим Стратегічним командуючим. Президент повинен надати йому  повну свободу дій на ведення війни. Ця людина повинна підпорядковуватись не Генеральному штабу, а лише керівництву держави. Він повинен вести війну постійно, а не коли має час як зараз НГШ. НГШ, у свою чергу, повинен консультувати та забезпечувати загальний нагляд, а не воювати. Об’єднаний штаб повинен стати центром планування та ведення бойових дій 24/7, і ця роль повинна бути повністю забрана у ГШ. Об’єднаний штаб повинен бути укомплектований зрілими офіцерами та людьми, які воювали в зоні АТО, а також тими, що отримав поранення або вийшли на пенсію, і які мають великий досвід ведення війни. Цей штаб має бути належним чином об’єднаний з офіцерами ВПС, ССО, Національною Гвардією, СБУ та офіцерами ВМС, а не тільки Сухопутними військами. Він  повинен бути координаційним центром усіх розвідувальних даних, що надходять до та з району бойових дій.

Залучення Генштабу до операцій на Донбасі не залишає йому часу для виконання його належної ролі формування військ та розвитку їх можливостей. Інакше кажучи, вони нехтують завтрашнім днем для отримання короткострокової вигоди сьогодні. Генеральний Штаб повинен зосередитись на плануванні майбутнього розвитку війська та довгострокової стратегії на майбутнє. Їх слід змусити правильно використовувати бюджет та оптимізувати витрати, особливо на непотрібний персонал. Вони повинні мати суворі бюджетні обмеження, і їхні плани мають розглядатися щороку Президентом і обговорюватися в Парламенті. Інакше кажучи, їхнє завдання повинно бути у вдосконаленні військової системи для наступної битви, а не втручання в нинішню.

Необхідно створити та навчити мобільний резерв командувача корпусу щонайменше у розмірі бригади та розмістити його у Дніпрі.

Слід розглянути можливість створення аеромобільного піхотного батальйону швидкого реагування з протитанковим резервом на основі наявних гелікоптерів як національного стратегічного резерву. Це потрібно для того, щоб у разі раптової атаки або несподіваного прориву виграти час.

Добробати повинні бути відповідно обладнані та навчені як національні військові підрозділи, а не на основі самозабезпечення, як це є сьогодні. Цей метод індивідуального самозабезпечення був дискредитований багато років тому на підставі військового досвіду багатьох країн світу. Індивідуальні резерви рідко можуть вписуватися у діючі бойові підрозділи, якщо вони не служили в цьому підрозділі протягом останніх 1-2 місяців. Додані до нових підрозділів, вони потребують 3-4 місяці тренування, щоб бути повною мірою боєздатними. Резервісти, які у великій кількості приєднуються до підрозділу, послаблюють його, а не посилюють, оскільки їм потрібен додатковий час тренування, щоб засвоїти особливості методів управління та традиції підрозділу. Грузинська армія намагалась це зробити і програла. Бо, як говорять англійці, те, чого ти не навчаєшся у часи миру, не спрацює в часи війни.

Підрозділи в районі бойових дій повинні бути реорганізовані таким чином, щоб всі бригади були пов»язані із різними військовими підрозділами: власним штабом, запасним штабом, підрозділом зв’язку (включно зв’язок з ВПС), 3 — 4 бойовими батальйони з 350-550 людей, інженерною службою, артилерією (включно БПЛА), ППО, власною логістичною підтримкою та військовою поліцією. Переконайтеся, що бригади є повністю укомплектованими на передовій та залишаються такими, а потім тільки здійснюйте ротацію цілої бригади в зону бойових дій та з неї.

Необхідно розмістити національний резерв у розмірі двох бригад біля Києва.

Усі частини в Збройних Силах України, які сьогодні не використовуються на передовій, повинні бути перетворені на бойові підрозділи або підрозділи бойової підтримки. Всі підрозділи, які не є життєво важливими, мають бути переформатовані переважно за рахунок резервів та строковиків, а контрактники перепідготовлені для служби в бойових підрозділах.

Всі батальйонні та бригадні підрозділи повинні мати підготовлений штат розвідки та відповідну командну організацію J2 (служба розвідки), від штабів підрозділів до Міністерства оброни включно. Проходження розвідувальних даних має бути двостороннім процесом, а не одностороннім, як це є зараз.

Системні зміни

Система підтримки Збройних Сил України, яка забезпечує персонал та навчання, не змінилася настільки, наскільки це необхідно. Питання «Чому це так» є політичним питанням і темою іншого документу. Але поки мислення в штабах залишається радянським, необхідні  фундаментальні  зміни ніколи не розпочнуться.

Основна необхідна зміна системи — це зміна лідерства. Радянський менталітет вимагає контролю та покарання винних. Це потрібно замінити делегуванням, мотивацією та винагородою. Система, що базується на застосуванні влади, є застарілим похміллям радянської епохи і не підходить для нової сучасної України. Це вбиває Збройні Сили України. Офіцери, які покладаються на застосування влади і контроль, повинні бути відсторонені, тому що вони ніколи не матимуть інтелектуальної спритності або мудрості, щоб навчати війська та воювати у динамічній війні. У військових навчальних закладах досі викладаються радянські бойові практики.

Після трирічної американської та британської підтримки розвитку боєздатності України, досі залишається серйозна проблема стандартизації процедур, тренувань і тактики персоналу. Це особливо важливо для будь-яких майбутніх мобільних боїв, тому що всі батальйонні та командири менших підрозділів повинні мати спільну теоретичну і практичну базу для успішних операцій. Цієї системи ще немає, і, мабуть, було небагато спроб її створити. Іноземних радників просто не просили допомогти створити її.

Наразі в армії існує великий некомплект офіцерів. Молоді люди без досвіду і з сумнівною освітою беруть на себе командування ротами, а іноді навіть вище (заступник командира батальйону, командир батальйону тощо). Система набору, просування та навчання не змінилася, щоб задовольнити реальну потребу у лідерах. У той же час якісні офіцери звільняються, оскільки їх не заохочують залишитись служити в Збройних Силах. Один радник навіть згадав приклад, коли офіцер став командиром батальйону на другий рік після закінчення навчання, без бойового досвіду. Це злочин, і хтось за це повинен сісти у в’язницю. Всі курси професійних військових офіцерів повинні бути скорочені до 8 місяців бойової підготовки на місцях, щоб як можна швидше набрати молодих офіцерів в бойові підрозділи, використовуючи модель JROTC / ROTC (підготовчий корпус офіцерів молодшого резерву). Слід закрити академії, а кошти перенаправити. Навчальні команди США та Великобританії повинні бути використані для підготовки всіх молодих офіцерів та командирів рот. Деякі найкращі офіцери повинні бути повернуті з фронту на короткі періоди, щоб очолити  тренувальних груп, а також для проведення лекцій для курсантів.

Мобілізація має бути переосмислена. Вона має стати набагато більш узгодженим процесом. Поточна радянська система не працює. Набір повинен проводитись до окремих бригад та батальйонів, а не лише для Збройних Сил в цілому. Керівництво бригад повинно залишатися незмінним, але кожна ротація має супроводжуватись появою нових молодих солдат та молодших офіцерів. Бригади повинні здійснювати ротацію всередині Корпусу та національного резерву, щоб вони могли тренуватися для мобільних операцій та відповідно до сучасних стандартів. Бригади повинні зберігатися як цілісні бойові одиниці.

З точки зору підготовки та бойових стандартів не повинно бути різниці між військовими підрозділами Збройних Сил, добровольців, поліції та Національної Гвардії. Потрібна гнучкість у використанні  персоналу. Поки Україна не виграла війну, усі повинні просто мати один стандарт. Командири з різних сил оборони час від часу повинні бути відкомандировані до інших підрозділів для набуття більшого досвіду. Більшу частину Національної Гвардії слід віднести до бойових підрозділів. (Більшість їх військових не роблячи нічого корисного, втрачаючи бойовий дух).

Слід обрати кращих командирів, щоб очолити підрозділи, незалежно від того, хто вони. Приберіть командирів бригад та батальйонів, які позбавлені бойового духу або були помічені у неетичній або злочинній поведінці.

Проведіть аудит сил і зніміть або різко зменшіте штаби, підрозділи та військовослужбовців, які не беруть участі у бою. Незадіяний персонал з’їдає кошти. Використайте гроші для інший більш потрібних речей, адже Вам потрібна кожна копійка. Будьте безжалісними у скороченні витрат.

Переконайтеся, що увесь обсяг справ контролюється безпосередньо командуючими, а не штабами. Змініть номенклатуру відповідно до західних стандартів. Називайте когось не «начальником ВМС», а «Командуючим флотом» і дайте йому/їй бюджет та повноваження діяти. Командири не повинні покладатися на вказівки Генерального штабу. Така сама логіка стосується і Командуючого Збройних Сил, який повинен мати повноваження та завдання вести армію у бій. Якщо він не в змозі це робити, заніміть його. Дайте їм бюджет та відповідальність за залучення, підготовку і підтримку військ на місцях. Генеральний штаб вбиває Збройні Сили та ваше національне майбутнє. Вони не змінилися та радикально не покращилися, як повинні були це зробити з початку війни, тому замініть їх на молодших офіцерів та більш активних молодих цивільних службовців. Вони мали шанс та не використали його. Будьте безжальними у цих речах — безпосередньо від цього залежить збереження вашого суверенітету.

Розділіть обов’язки начальника штабу Муженка на три окремі посади: Начальника сил оборони, начальник Генерального штабу та Начальника операцій (в об’єднаному штабі). Жодна людина не може одночасно виконувати всі три завдання належним чином. І Муженко не має бути змушений це робити. Це надто забагато для однієї людини і стратегічно небезпечно для країни.

Висновки

Глен Грант вважає, что це прості зміни, але вони потрібують термінових політичних рішень правительства, оскільки їх імплементація займе достатньо багато часу. Час витрачається даремно, а це — найважливіший національний ресурс у війні. Причина відсутності змін у тому, що Генеральний Штаб контролює все, але має обмежений військовий досвід та небагато навичок, як втілювати та проводити зміни. Дії, які повинні тривати від трьох до чотирьох днів, займають місяцями. Якщо взагалі відбуваються. Більше того, уряд України у своєму нестриманому бажанні отримати додаткові політичні бонуси за рахунок маленьких перемог у реформуванні сфери  міноборони наразі відволікає увагу громадськості від необхідності проведення величезних і життєво необхідних для армії і держави кроків.

Автор — Британський  полковник у відставці, експерт Українського інституту майбутнього 

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook.

Сообщение Глен Грант: Путін мусить вторгнутися в Україну появились сначала на ХВИЛЯ.

Нинішні очільники Молдови в обличчі прем’єр-міністра Павла Філіпа та олігарха і одночасно голови правлячої Демократичної партії Влада Плахотнюка позиціонують себе як проєвропейських політиків, а в останні 2 роки активно протиставляють себе Партії соціалістів та президенту Ігорю Додону, яких звинуваючують у проросійських поглядах. Але в середині листопада, за 3,5 місяців до виборів саме Брюссель наніс удар по електоральних перспективах «демократів» та пішов на загострення у відносинах з Молдовою.

Що відбулося?

14 листопада 396 депутатів Європарламенту прийняли резолюцію по Молдові. Лише 74 проголосували проти і 186 утримались. З одного боку європарламентарі відмітили певні досягнення у сферах торгівлі, енергетики, банківської справи та урядування. Але акцент у резолюції було зроблено не на цьому, а на критиці молдовської влади. Зокрема, європарламентарі виразили занепокоєння рівнем корупції, відсутністю незалежної судової системи та відкатом у питанні демократії. Серед іншого вони прямо зазначили, що Молдова знаходиться в полоні інтересів олігархів, а політична й економічна влада сконцентрована в руках невеликої групи людей, яка поширює свій вплив на парламент, уряд, політичні партії, поліцію, суди та медіа – прозорий натяк на Влада Плахотнюка.

Крім загальних фраз були зазначені і конкретні претензії, які й викликали таку жорстку реакцію ЄС. Йдеться про відміну результатів виборів мера Кишинева в червні 2018 року, виборчу реформу 2017 року (пропорційну систему змінили на змішану), відсутність прогресу у розслідуванні виведення 1 млрд євро з банківської системи у 2014 році та порушення прав людини, зокрема, переслідування незалежних суддів, журналістів та політичних опонентів.

Найважливішою частиною резолюції стала рекомендація зупинити всі програми фінансування та виставити умови для їх відновлення. Зокрема, європарламентарі вважають, що макрофінансову та бюджетні допомоги можна буде надати молдовському уряду тільки після парламентських виборів 24 лютого і лише, якщо вони будуть проведені відповідно до демократичних стандартів. Натомість, зараз вони пропонують перенаправити кошти на підтримку громадянського суспільства, незалежних медіа, приватного сектору та місцевої влади.

27 листопада, напередодні засідання Комісії по асоціації Молдова-ЄС, в Кишинів прибули з візитом представники Єврокомісії – Крістіан Даніельсон, генеральний директор Єврокомісії з європейської політики сусідства та Томас Майр Хартінг, керуючий директор Європейської служби зовнішніх зв’язків для Європи і Центральної Азії. Вони провели зустрічі з Президентом Ігорем Додоном та Прем’єр-міністром Павлом Філіпом, після чого на прес-конференції підтвердили те, що пропозиції Європарламенту будуть реалізовані – тобто, фінансової допомоги Молдові не чекати як мінімум до парламентських виборів.

Таким чином європейці показали, що не готові залишатися ширмою для олігархічних кіл, які управляють країною, прикриваючись своєю прозахідною позицією та позиціонуючи себе як гарантію від проросійського реваншу. Це недвозначно продемонстрували у заклику до влади сконцентруватися на виконанні зобов’язань та відстоюванні спільних цінностей, а не спекулюванні «геополітичними» аргументами.

Постає питання – чому зараз? Адже означені проблеми з’явилися не сьогодні, а вибори 2014 року теж не були кришталево чистими. На мою думку, відіграли свою роль 3 фактори. По-перше, очевидним стало затягування розслідування викрадення мільярду євро з банківської системи. Європейці вважають, що 4 років було достатньо для притягнення винних до відповідальності та повернення коштів, а цього не зробили. По-друге, в ЄС незадоволені імплементацією Угоди про асоціацію і вирішили використати не тільки пряник, а й батіг. По-третє, європейців хвилює діяльність Демократичної партії. Якщо у 2014 році вони протистояли соціалістам і комуністам, які у зовнішньополітичному плані традиційно схиляються до співпраці з Росією, то зараз демократи атакують в першу чергу Майю Санду та Андрея Нестасє – політиків, які декларають свою прихильність європейському вектору Молдови.

Внутрішня кухня

Наразі в Молдові 3 основні табори, які боряться за владу. Демократична партія (ДП) на чолі з олігархом Владом Плахотнюком. Саме вони зараз є правлячою партією та мають свій уряд, голова якого – Павел Філіп. Партія соціалістів (ПС), яка має другу фракцію в парламенті та крім цього представлена Президентом Ігорем Додоном. Третій табір – Партія «Дія і справедливість» (ПДС) Майї Санду та Партія «Платформа гідність і порядок» (ППГП) Андрея Нестасє, які об’єдналися в блок ACUM для спільної участі у виборах. Зараз вони не представлені в парламенті і головні їх досягнення – вихід Майї Санду в другий тур президентських виборів та перемога Нестасє на виборах мера Кишиніва влітку, які були анульовані.

Вже зараз очевидно, що ситуація після виборів зміниться – про це свідчать останні соціологічні опитування. За останнім опитуванням, проведеним Асоціацією соціологів і демографів, ПС має 32,7% підтримки, ДП – 11,5%, ПДС – 10,8%, ППГП – 10%. Решта партій не долають 5%, які дають можливість потрапити до парламенту. Однак не варто екстраполювати ці показники на можливі результати виборів. Зокрема, і через реформу виборчого законодавства 2017 року, яка змінила пропорційну модель на змішану і тепер половина депутатів обиратиметься за мажоритарними округами, де традиційно велику роль відіграє адмінресурс, яким володіють зараз демократи. Тому варто говорити про тренди, серед яких можна виділити 3 основних:

• Низька підтримка правлячої партії, якій для прийнятного результату потрібно буде масштабно задіювати адмінресурс для того, щоб взяти більшість мандатів на «мажоритарці»;
• Електоральне лідерство та популярність соціалістів і їхнього лідера Ігоря Додона, якому довіряють 52% громадян;
• Жодна партія не претендує на цілковиту перемогу і тому після виборів доведеться домовлятися.

«Відкритий діалог»

Важливою подією останніх тижнів стала доповідь парламентської комісії, яка розслідує втручання у внутрішню політику Молдови Фонду «Відкритий діалог». Комісію організували у жовтні депутати правлячої Демократичної партії і вже 16 листопада результати її діяльності представили в парламенті, який затвердив цю доповідь. Фонд звинувачують у отриманні фінансування від В’ячеслава Платона (ув’язнений у 2017 році бізнесмен, який брав участь у схемі відмивання коштів «російський Ландромат»), а також з вкрадених з банківської системи у 2014 році коштів. Не обійшлось і без «руки Москви» — депутати заявляють, що фонд отримав гроші, виручені від угод російських воєнних підприємств, що знаходяться під санкціями ЄС і США.

Але головним у доповіді були звинувачення проти Майї Санду та Андрея Нестасє. Поки серед конкретних фактів назвали лише те, що ці політики брали участь у заході, організованому фондом в Брюселі і що їм були оплачені авіаквитки та проживання в готелі. Але депутати Демпартії закликають Генпрокуратуру взятися за цю справу, а спікер парламенту Андріан Канду заявив, що якщо Санду і Нестасє знали про те, що «фонд – інструмент впливу Росії», то вони повинні відповідати за державну зраду. У відповідь ПДС опублікувала заяву, у якій назвала звинувачення абсурдними та заперечила фінансування її діяльності з боку фонду. Відреагувала на події і очільниця фонду Людмила Козловська. Вона назвала діяльність комісії політичним замовленням та помстою режиму Плахотнюка через її позицію щодо молдовської влади – зокрема, через лобіювання нею перед європарламентарями обумовлення фінансової допомоги Молдові ситуацією з правами людини, а також запровадження персональних санкцій проти урядовців, через яких ці права порушуються.

Поки незрозуміло, наскільки далеко зайде молдовська влада у цій справі – чи її використають лише як інформаційний привід для критики опозиції, чи варто очікувати реальних кримінальних справ і недопуску Санду та Нестасє на вибори. З одного боку у цьому році вони вже продемонстрували рішучість у боротьбі з опозиційними політиками – коли суд анулював результати виборів мера Кишинева, на яких переміг Андрей Нестасє. З іншого боку стримуючим фактором може стати позиція західних партнерів. Ні ЄС, ні США поки ніяк не зреагували на доповідь у парламенті, але це не означає, що вони не відреагують в майбутньому. Тим більше, з огляду на резолюцію Європарламенту, в якій чітко вказали на незадоволення анулюванням результатів виборів Кишиніва та тиском на опозицію, а всі програми макрофінансової та секторальної підтримки запропонували призупинити до проведення виборів і відновити лише, якщо вони пройдуть у відповідності до демократичних стандартів. На важливості проведення прозорих і чесних виборів наголосив і новопризначений посол США Дерек Хоган. А кримінальне переслідування лідерів партій, кожна з яких має таку ж підтримку, як і правлячі демократи, навряд в очах західних партнерів відповідатиме поняттю «чесних і прозорих виборів».

Партії і ЄС

Як бачать майбутнє відносин з ЄС основні партії? З блоком ACUM та Партією соціалістів все досить просто. Майя Санду і Андрей Нестасє позиціонують себе як справжніх проєвропейців, які будуть проводити реальні реформи, а не прикриватися ними, обслуговуючи інтереси олігархів. У той час як Ігор Додон на всіх переговорах з міжнародними партнерами інформує їх про свою стратегію збалансованої зовнішньої політики. У його розумінні – це відсутність зв’язків з НАТО, нейтральність і одночасна активна співпраця з ЄС та Росією. На практиці це бажання зменшити залежність від ЄС (зокрема, Додон висловлювався за зміну економічної частини угоди про асоціацію) та відновити зв’язки з РФ, з якою на рівні уряду у Молдови відносини натягнуті.

Дещо складніше з правлячою Демократичною партією. Офіційно вони за об’єднання з Румунією, рух в ЄС та зменшення російського впливу. Навіть після критичної резолюції ЄП Прем’єр-міністр Павел Філіп заявив, що альтернативи євроінтеграції для Молдови немає. Разом з тим риторика для «внутрішнього споживача» змінилась. Ще у вересні демократи озвучили ідею, з якою вони підуть на вибори – гасло «Про-Молдова». Воно передбачає концентрацію на внутрішніх проблема країни та відмову від спекулювання на геополітиці. Партійці запевняють, що цей курс означає збереження євроінтеграції та виконання зобов’язань в рамках «Східного партнерства». Але цим кроком Демпартія з одного боку намагається розширити свою електоральну базу, а з іншого – піднімає ставки в суперечці з ЄС, використовуючи той самий геополітичний аргумент, від якого вони ніби-то відмовились.

Що далі?

Європейський Союз чітко означив свою позицію та віддав пас на поле Молдови, означивши конкретну дату, після якої вони повернуться за стіл переговорів – 24 лютого, день парламентських виборів. До того часу покращення відносин чекати не варто, адже європейці дали зрозуміти, що допомога можлива лише після виборів. Але вони будуть пильно спостерігати за ситуацією в Молдові і не варто виключати того, що конфлікт може ще більш загостритись.

Адже зараз все залежить під поведінки Демократичної партії, для якої пріоритетна ціль – зберегти владу після виборів. А в нинішній ситуації для цього їй доведеться йти на кроки, які прямо протирічать вимогам ЄС. Маркером у цьому буде справа «Відкритого діалогу», а саме те, наскільки далеко вирішить піти партія Плахотнюка.

ЄС має у своєму арсеналі ще кілька важелів тиску – безвіз та Угоду про асоціацію, якими уряд Філіпа навряд стане ризикувати. Але демократи розуміють і те, що самі європейці теж не бажають перекреслювати досягнення «Східного партнерства» і кидати колись найбільш успішного його члена в обійми Росії.

Загалом Молдова має певний запас міцності і готова терпіти певний час без грошей ЄС. Не в останню чергу завдяки Румунії, яка 22 листопада погодилась надати 100 млн євро траншу – сума еквівалентна розміру макрофінансової допомоги ЄС. Крім того, уряд розраховує на деяке пом’якшення позиції ЄС після того, як на початку 2019 року Румунія почне своє головування у Раді ЄС.

Про всяк випадок Демпартія готує собі і запасний майданчик. У разі подальшого погіршення відносин з ЄС вони можуть піти на коаліцію з соціалістами у новому парламенті та приєднатися до Додона – благо, передвиборче гасло для цього підходить. Не дарма молдовські ЗМІ пишуть про те, що у Плахотнюка і Додона далеко не найгірші відносини. Свідчення цього і те, що на передвиборчому мітингу соціалістів ті жодного разу не назвали ім’я Плахотнюка попри постійну критику абстрактної влади.

Отже, можемо констатувати, що молдовська влада досить добре підготувалась до кризи у відносинах з ЄС – заручилась фінансовою підтримкою та підготувала декілька варіантів дій. До проведення парламентських виборів можна не очікувати покращення відносин, але і погіршення також – занадто великими можуть бути ризики для політики ЄС на пострадянському просторі. Тому найбільш імовірний розвиток подій на найближчі місяці – статус-кво, якому сприятиме і головування Румунії в Раді ЄС, яка не допустить надмірного тиску на свого партнера.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook

Сообщение ЄС втомила політика Молдови появились сначала на ХВИЛЯ.

Починаючи з 2009-2010 років Китай розпочав стрімке захоплення європейського ринку. Безліч китайських споживчих товарів – від одягу до смартфонів – заповнили крамниці європейських столиць. Уперше за багато років Китай став по-справжньому потужним гравцем на ринку ЄС, у деяких сферах навіть витискаючи своїх конкурентів зі США. У 2013 році із запуском глобальної ініціативи КНР «Один Пояс, Один Шлях» та ухваленням амбітної стратегії «Зроблено в Китаї 2025» економічна і торгова експансія Пекіна стала наріжним каменем зовнішньої політики Китаю.

          Хоча основні країни ЄС з недовірою поставилися до китайської конкуренції, частина з них з ентузіазмом сприйняла входження нового глобального гравця на ринок, особливо Східна Європа, для якої Китай став не лише великим ринком і гаманцем інвестицій одночасно, але й політичним партнером, завдяки якому можна було диверсифікувати політичний вплив Росії, США та ЄС. Одним з найяскравіших прикладів такого ефективного та взаємовигідного симбіозу стала Угорщина.

          Ще на початку 2000-х років Угорщина угледіла в зростаючих китайських амбіціях свій шанс для модернізації застарілої інфраструктури, залучення іноземних інвестицій та приєднання до глобальних проектів, які могли підвищити політико-економічну вагу Угорщини на регіональному рівні. Китай та його концепція «Один Пояс, Один Шлях» була ідеальним кандидатом.

            Протягом останніх 8 років Угорщина зуміла стати одним з найважливіших союзників КНР і його найбільшим торговельним партнером у Центрально-Східній Європі. За останній рік китайці вклали близько $ 4 млрд. інвестицій у угорську економіку, а двосторонній товарооборот сягнув рекордної позначки $ 2,2 млрд.

          Для прем`єр-міністра Угорщини Віктора Орбана співпраця з КНР – це один з напрямків, який може допомогти країні залучити великий державний капітал з-за кордону та допомогти в проведенні реформ.  Зокрема, прем’єр-міністр так визначив плани держави на наступні 12 років : «До 2030 року Угорщина увійде до п’ятірки найкращих країн ЄС, де краще жити і працювати». Він також зазначив цілі, які будуть реалізовані до 2022 року: «Зміцнити культуру патріотизму і зменшити культуру ненависті; помітно поліпшити конкурентоспроможність угорської економіки; запустити нові демографічні інструменти; створити незалежну угорську армію».

          Уся ця політика, зосереджена на культивуванні націонал-патріотичних гасел, урегулюванні демографічної кризи та посилення державних інституцій, вимагає неабияких вкладень та видатків з бюджету. Єдиний варіант для угорців – якомога активніше співпрацювати з глобальними гравцями: Сполученими Штатами, ЄС, Росією і Китаєм. Це дасть Будапешту додаткові ресурси, захисний щит, зв`язки та доступ до технологій.

          Інтереси Китаю і Угорщини збігаються у цьому контексті. За словами прес-секретаря угорського уряду Бенса Тузсона: «успішне майбутнє Угорщини буде забезпечено, якщо вона зможе стати провідною державою регіону і однією з найяскравіших країн Європи протягом 20-30 років. Це вимагає підтримки, економічного розвитку і культури, збереження і передачі цінностей минулого на майбутнє». Іншими словами, успішність Угорщини на думку угорської влади залежить від вдалого симбіозу грамотної економічної та соціальної політики.

          Власне, економічна політика Віктора Орбана останніх 8 років – це фундамент його електорального успіху та високих рейтингів. І справді, із самого свого приходу до влади у 2010 році правляча партія «Фідес» проводила доволі непогану та збалансовану економічну програму. Це підтверджується відповідними цифрами:

• Середня валова місячна заробітна плата в Угорщині в серпні склала 321 200 форинтів, що на 10,1% більше, ніж в минулому році.
• Угорська податкова система стала більш конкурентноспроможною. Угорщина зайняла 7 місце в рейтингу податків, складеному PwC і Групою Світового банку. Секрет успіху Угорщини назвав норвезький економіст Крістіан  Антон Смедшауг: «Угорщина зберегла свій суверенітет, не запросила занадто багато іноземної допомоги для врегулювання криз, тому вона не стала боржником Європейського союзу і МВФ.»
• За даними Національної служби зайнятості (NFSZ), опублікованій угорським інформаційним агентством MTI, в Угорщині було зареєстровано 251 000 безробітних в кінці вересня, що на 6,5% менше, ніж роком раніше.
• Завдяки хорошим економічним показникам, вдруге в цьому році 2,5 млн осіб отримають пенсійну премію, максимальна сума якої навіть вище, ніж в минулому році, 18 тисяч форинтів.
• В країні значно розвивається туризм. Очікується, що протягом декількох років доходи від спортивного туризму виростуть в 4 рази.
• Мережа EURES, агентство ЄС, створене для сприяння мобільності зайнятості серед держав-членів, оголосила про захід під назвою «Нова кар’єра в Угорщині», метою якого є об’єднання тих, що шукають роботу з Угорщини, сусідніх та інших країн ЄС, з угорськими фірмами, які шукають кваліфікованих співробітників.
• Уряд Орбана з 2010 р. приділяє особливу увагу дітям. У 2010 р. на  сімейну допомогу виділили 1 000 млрд форинтів, в 2019 р. буде виплачено понад 2 млрд форинтів.

Геополітичне становище Угорщиниа ініціативи самого уряду Орбана з розширення двостороннього співробітництва роблять її привабливою для китайських інвестицій. Соціально-економічна стратегія Орбана, готовність еліт надавати пільги китайському бізнесу, відкритість угорського ринку та політична воля правлячої партії переймати модель розвитку Китаю для своєї країни – все це сприяло розвитку відносин між двома країнами, попри географічну віддаленість та культурно-ментальну різницю. Відносини Угорщини та КНР базувалися на трьох унікальних аспектах:

• Історія. Угорщина одна з перших визнала комуністичний Китай у 1949 році, ще коли там тривала громадянська війна;
• Політика. Угорщина одна з перших країн, яка офіційно ухвалила стратегію уряду щодо Китаю і його глобальних ініціатив;
• Інфраструктура. Географічне розташування Угорщини робить країну дуже привабливою для Китаю у якості регіонального логістичного та комунікаційного хабу.

У самій Угорщині значна частина політиків вважають, що саме Східна Європа є основоположним напрямком європейської експансії Китаю. На думку міністра закордонних справ Угорщини Петера Сійярто, Центральноєвропейський регіон і Західні Балкани завжди були найбільш конкурентоспроможними серед усіх, а їхні темпи економічного зростання перевищують середньоєвропейський. У цьому контексті мета Угорщини – стати лідером регіону, який найбільше експортує до Китаю і приваблює звідти найбільше інвестицій. Також, зважаючи на напружені відносини з Європейським Союзом, Будапешт шукає партнерів у Азії, а Китайська Народна Республіка рада мати надійного промоутера своїх інтересів у Європі.

Однак не варто розглядати інтереси Угорщини через призму анти-європейських позицій. Офіційний Будапешт керується насамперед національними інтересами. Ведення ефективної економічної політики, зниження безробіття, збільшення заробітної плати та пенсій, зменшення податків за останні місяці, проголошення 2018 року — «Роком сім’ї» загалом створюють привабливий імідж Угорщини. Кінцева мета Угорщини – модернізувати країну за рахунок залучення китайських інвестицій і перетворити її на новий субрегіональний логістичний і навіть газотранспортний хаб, підв`язавши угорську інфраструктуру до регіональної архітектури.

Чому Китай шукає союзників у Центральній та Східній Європі?

Угорщина — плацдарм в китайсько-європейському співробітництві, оскільки є членом Вишеградської групи, вільного політичного угруповання Чехії, Польщі, Словаччини та Угорщини. Таким чином, Китай може використовувати Угорщину в якості прикладу для її сусідів, щоб демонструвати численні переваги, які може принести їм співпраця з азіатським економічним гігантом. Після закінчення 6-місячного головування Угорщини в Євросоюзі в 2011 році, Пекін одразу ж надав кредит у розмірі 1 млрд. євро через Національний банк розвитку Китаю для втілення спільних проектів.

Посилення співробітництва з європейською державою, яка все більше займає позиції регіонального лідера, надає Китаю чимало переваг. В першу чергу, це стосується просування і захисту його інтересів у ЄС. Китай розглядає Угорщину як нову «зірку» на східноєвропейському небосхилі, країну, яка не боїться кидати прямий виклик Брюсселю – традиційним європейським ліберальним елітам, які часто не погоджуються з політикою КНР. Відтак, офіційний Пекін просуває свої інтереси та посилює позиції, граючи на політичних та ідеологічних суперечках різних внутрішньо-європейських блоків і розбиваючи єдність ЄС там, де це цікаво китайцям.

  Наприклад, протягом останніх років Пекін посилив мілітаризацію спірних островів у Південно-Китайському морі, що викликало протести сусідніх країн, які також мають територіальні претензії на ці території. 12 липня 2016 року Міжнародний арбітражний суд у Гаазі визнав, що Китай порушив економічні та суверенні права Філіппін на спірні острови. Однак Угорщина та Греція не підтримали рішення суду, оскільки залежать від китайських інвестицій та не хочуть критикувати Пекін, незважаючи на мілітаризацію островів Південно-Китайського моря.

Пізніше, у березні 2017 року Комітет проти тортур ООН опублікував підсумковий висновок з аналізу ситуації з катуванням адвокатів у Китаї. Угорщина знову не додала своє ім’я в спільну заяву міжнародних посольств про катування і відмовилася офіційно засудити порушення прав людини у КНР.

У квітні 27 з 28 послів ЄС спільно опублікували звіт, в якому критикують Китай за порушення міжнародних норм прозорості при просуванні китайських інтересів. Єдиною країною ЄС, яка не брала участі, знову ж таки була Угорщина, яка воліла продемонструвати лояльність Пекіну в обмін на посилення співпраці, а Китай використовував відсутність єдності усередині ЄС для маргіналізації протестів європейців.

Ще однією причиною для Китаю посилити співпрацю із Угорщиною стала торгівельна війна зі США, розпочата президентом США Дональдом Трампом, який запровадив імпортні мита на товари з Китаю, Мексики, Канади та ЄС, щоб спонукати споживачів купувати американські товари. Проголошення ним митних бар’єрів і для європейських товарів в Америку призвело до справжньої паніки в країнах ЄС, які одразу ж запровадили зустрічні мита проти США. Користуючись нагодою, Китай пішов на  зближення із європейськими країнами.

Хоча Китай і США заявляють, що їхня економіка не надто постраждає від взаємних мит, обидві держави відчувають необхідність перестрахуватись і компенсувати втрати співпрацею з іншими державами, щоб не зазнати тяжкі економічні втрати. Тому Китай розпочав активно розвивати відносини із низкою європейських країн. Прем’єр-міністр Лі Кецзян заявив, що Китай не має наміру розколоти Європейський Союз, а розглядає його лише як могутнього торговельного партнера. Це цілком відповідає геополітичній стратегії Китаю на європейському континенті. Попри політичні та ідеологічні розбіжності, китайським елітам вигідніше зберігати цілісність Євросоюзу на противагу Сполученим Штатам, лише іноді граючи на розбіжностях європейців заради просування своїх комерційних інтересів.

Проте, на відміну від Угорщини, багато країн Центральної Європи все-таки занепокоєні посиленням економічних зв’язків з Китаєм, оскільки побоюються розколу всередині Союзу. До прикладу, Європейський Союз незадоволений проектом будівництва залізниці із Сербії до Угорщини, тому що робота була доручена китайській компанії без будь-яких конкурсних торгів. Пізніше 12 вересня Європейський парламент запровадив санкції проти Угорщини у зв’язку з тривалим порушенням правил та цінностей Євросоюзу Будапештом. Натомість Угорщина заявила, що це напряму підштовхує її до співпраці із Китаєм. Крім того, 11 листопада прем’єр-міністр Віктор Орбан заявив на форумі провідних німецьких компаній в Берліні: «У Центральній Європі все ще є значні проблеми розвитку інфраструктури, і вона звернеться до Китаю, якщо Європейський союз не зможе надати фінансову підтримку».

Отже, якщо країни Центральної та Східної Європи загалом підтримують та розвивають співробітництво із Китаєм, то провідні держави ЄС виступають проти цього. У цьому році франко-німецька делегація навіть приїжджала до Будапешта переконувати угорців відмовитися від зближення з Китаєм, однак останні відмовилися.

Формат «16+1» — нова загроза цілісності Європи?

Співпраця двох держав більшою мірою заснована на форматі «16+1», що ознаменувала собою початок зусиль Китаю вплинути на Угорщину і посилити свої позиції у Центральній та Східній Європі. Під час візиту в 2011 році колишній прем’єр-міністр Китаю Вень Цзябао чітко окреслив мету цієї форми співробітництва: «Угорщина стане брамою на європейський ринок».

Офіційно запроваджений у квітні 2012 року, формат «16 + 1» є ініціативою Пекіна з метою співпраці з 16 країнами-членами Європейського союзу і п’ятьма балканськими країнами: Албанія, Боснія і Герцеговина, Болгарія, Хорватія, Чеська Республіка, Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Македонія , Чорногорія, Польща, Румунія, Сербія, Словаччина і Словенія. Цей формат базується на економічній співпраці з Китаєм у багатьох областях, включаючи інфраструктуру, фінанси і технології. Він також унікальний тим, що це, по суті, єдиний приклад зовнішньополітичної співпраці між цілою групою європейських країн і державою поза ЄС.

В останні кілька років співпраця «16 + 1» між Китаєм і Східною Центральною Європою стала зразковою. Торгівля між двома регіонами зросла більш ніж на 10%, в минулому році — на 68 млрд дол. Китай інвестував 10 млрд дол. в регіон, в той час як регіон інвестував 1,5 млрд дол. в Китай.  В 2009 році в Угорщині був відкритий перший закордонний офіс Агентства з інвестицій в Китай (CIPA).

Цей формат співпраці в кінцевому підсумку став підґрунтям для ініціативи «Один Пояс, Один Шлях» (OBOR), оголошеній в 2013 році. Угорщина — перша європейська країна, яка підписала меморандум про взаєморозуміння з Китаєм з метою просування цієї ініціативи президента Сі Цзіньпіна.

Головна мета ініціативи – формування нових глобальних торгових комунікацій, орієнтованих на Китай, через фінансування інфраструктурних проектів у Європі, Африці, Латинській Америці. Попри те, що офіційний Пекін переконує потенційних учасників ініціативи у винятково мирному та економічному характері проектів, у ЄС не всі з цим згодні. На засіданні 39-ї сесії Ради ООН з прав людини група експертів з Європи відкрито поставила під сумнів справжні мотиви Пекіна у своїх закордонних ініціативах. До прикладу, у грудні 2017 року Шрі-Ланка не змогла погасити кредит в розмірі 6 мільярдів доларів і була змушена передати порт у володіння Китаю.

Китай кидає виклик світовому порядку, встановлює свої міжнародні правила,  хоче стати світовим лідером. Для Європи це представляє реальну загрозу втратити свої позиції на світовому ринку. Наприклад, коли Китай без жодного розіграшу тендеру прокладає залізничні колії у Європі.

Прем’єр-міністр Віктор Орбан відкрив свою країну для інвестицій Китаю. У 2012 році він розпочав політику «Східного відкриття», спрямовану на зміщення зовнішньополітичного вектору Угорщини з Західної Європи на Азію. Наступного року угорський парламент запровадив «резидентний облік», щоб надати багатим іноземцям права на проживання за великі інвестиції. І це відбувається в той час, коли Угорщина ухвалює один із найжорсткіших заборон на імміграцію в Європі, тим самим погіршуючи відносини із провідними державами ЄС.

За даними міністерства закордонних справ Китаю, китайські компанії інвестують в розвиток секторів хімічної промисловості, фінансів, телекомунікацій, енергетики та логістики Угорщини. Зараз в країні діє понад 5 тисяч китайських компаній. Зокрема, у сфері комунікацій китайський телекомунікаційний гігант Huawei забезпечує понад 70% угорського населення своїми мобільними послугами.

Між країнами швидко зростає туризм. Air Chinа запустив прямий рейс з Будапешта в Пекін. В травні 2014 р. у Будапешті відкрився регіональний центр туризму Китаю і Східної Європи. Минулого року 227 тисяч китайських туристів прибули до Угорщини, що на 34 % більше ніж у попередньому році. У першій половині поточного року кількість туристів зросла на 11% (140 тис.).

В Угорщині також діють компанії у сфері електроніки (Hisense Co., Ltd.), хімії (Wanhua Group), механічної промисловості (Canyi). Присутність Китаю в Угорщині також помітна з погляду культурної та освітньої дипломатії. В 2006 році був заснований Інститут Конфуція в Будапешті.

Залізна дорога між Угорщиною та Сербією

Наприкінці 2013 року Китай уклав угоду з Угорщиною і Сербією для спільного будівництва залізниці між цими двома країнами. Повна довжина шляху складає 350 кілометрів, з яких 160 кілометрів на території Угорщини. В даний час велика частина залізниці є односторонньою, а інфраструктура неабияк застаріла.

China Railway Group вже виграла відповідний тендер, але поки не приступає до робіт, вивчаючи фінансову спроможність проекту, вартість якого попередньо оцінюється в $ 2,89 млрд. Його метою є полегшення транзиту китайських товарів через Балкани з грецького порту Пірей (який належить китайській компанії China Ocean Shipping Co.), щоб досягти ринків Центральної Європи. Очікується, що проект буде завершено в 2023 році. Обґрунтування модернізації залізниці стало предметом обговорення в Угорщині, і багато хто сумнівається, чи дійсно проект допоможе угорській економіці. Інші ж вважають його економічним виграшом.

Угорсько-китайське співробітництво динамічно розвивається у всіх сферах. Угорщина все більше позиціонує себе як регіональний лідер, керується виключно національними інтересами та веде незалежну зовнішню політику, яка часто суперечить цілям Брюсселя. Китай – світовий економічний гігант, який зацікавлений у розширенні свого впливу на Європу. Обидві держави користуються багатьма перевагами від співпраці – в Угорщину регулярно надходять великі суми інвестицій, Китай – реалізує ініціативу «Один пояс, один шлях» та створює сприятливий імідж серед центрально-східних європейських держав в рамках формату «16+1», посилюючи свою вагу у Європі у межах протистояння з франко-німецьким тандемом усередині ЄС.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook

Сообщение Східноєвропейські брами Китаю: Угорщина у новій стратегії Пекіна появились сначала на ХВИЛЯ.

На початку тижня у Лівані сталася надзвичайна подія, яка ледь не поставила країну на межу нового збройного конфлікту. У передмісті Бейрута сталася стрілянина за участю одного з депутатів парламенту, провідного про-сирійського політика Віама Ваххаба. Поліція намагалася затримати його та силоміць привести на допит до відділення, однак він відмовився. Між поліцейськими та охоронцями Ваххаба сталася стрілянина, внаслідок якої один з помічників останнього загинув. Ця подія сколихнула прихильників і противників політика, та загострила соціальне напруження усередині суспільства. Емоції почали бити через край, а з обох ворогуючих таборів лунали заклики до озброєння. На якийсь момент можна було відчути, нібито Ліван повертається у часи кривавої і страшної громадянської війни 1975-1990 років.

Стрілянина та загибель охоронця Ваххаба став одним з останніх політичних землетрусів, які розхитують Ліван протягом останніх 7 місяців, з моменту, коли завершилися парламентські вибори та почався довгий і виснажливий процес формування нової правлячої коаліції. Чому все це важливо, і чому я про це пишу у цілій статті? Та як це пов`язано з Україною? Давайте все по порядку.

Що відбувається у Лівані?

У травні 2018 року у Лівані пройшли парламентські вибори. На них перемогу отримали політичні сили, пов`язані прямо чи опосередковано з Іраном. Це шиїтські рухи «Амаль» та «Хезболла», а також християнська партія «Вільний патріотичний фронт». Натомість анти-іранські та про-саудівські політичні партії втратили частину своїх місць у парламенті. Це автоматично призвело до загострення їхніх суперечок під час коаліційних переговорів.

Формування коаліції триває досі. Сторони не хочуть піти на поступки та продовжують сперечатися з приводу розподілення посад між ними. На цьому тлі у суспільстві зростає невдоволення, а економічна ситуація погіршується, адже Ліван не має повноцінного уряду.

Люди емоційно реагують на коаліційні переговори. Кожна етно-релігійна громада переживає за власних кандидатів і партії і прагне, щоб вони отримали побільше місць в новому коаліційному уряді. Дуже часто суперечки з високих кабінетів у Бейруті відбиваються і на суспільному рівні, коли на політичному грунті люди сваряться, б`ються або навіть можуть взятися за зброю. Рівень політичної і релігійної поляризації у Лівані доволі високий, а тому і ризик зіткнень завжди присутній, особливо коли ситуація загострюється, а напруження не спадає протягом тривалого часу.

Вибори пройшли у травні, а коаліційного уряду досі немає? Що це за зрада?

Це не зрада, а політичні торги, які затягнулися. Насправді, це доволі традиційно для ліванської політики. Зараз поясню все на пальцях.

Політична система в Лівані збудована так, щоб попереджати будь-які конфлікти на етно-релігійному грунті. В країні проживає велика кількість громад: християн, сунітів, шиїтів, друзів, алавітів тощо. Усі вони мають власне представництво у державних органах влади, щоб не було домінування винятково однієї соціально-релігійної групи, а отже і конфлікту з нею. Тому, після Другої Світової війни система розподілу влади виглядає наступним чином:

• Президентом країни має бути християнин;
• Прем`єр-міністром має бути мусульманин-суніт;
• Спікером парламенту має бути мусульманин-шиїт.

Відповідно, у парламенті також діє схожа схема. Там закріплені квоти за кожною громадою, яку представляють політичні партії і рухи, що балотуються на виборах. Така система вимагає постійних переговорів, компромісів і формування змішаних коаліційних урядів, до яких входять представники усіх етно-релігійних громад по квотному принципу. Однак цього року цей принцип вирішили розбити та дещо скорегувати систему. А все це через результати виборів.

Оскільки шиїти та християни отримали більше голосів на виборах, вони вимагають для себе, відповідно, більше посад в уряді та претендують на контроль над ключовими міністерствами. Такими у Лівані є Міністерство внутрішніх справ, Міністерство охорони здоров`я і Міністерство оборони. Однак суніти та їхні союзники не хочуть віддавати шиїтам і християнам більше повноважень і міністерських портфелів, оскільки опиняться у слабкішій позиції в новому уряді. До того ж, вони вважають, що не варто відмовлятися від квотного принципу розподілу влади, попри результати виборів.

Це затягує переговори, адже сторони не хочуть іти на компроміс. Ускладнюється все й тим, що кожна партія чи рух мають власного іноземного покровителя – країн, які їх підтримують фінансово, політично або дипломатично. Наприклад, головна сунітська партія «Аль-Мустакбаль» на чолі з чинним прем`єр-міністром Саадом Харірі тісно пов`язана з Саудівською Аравією і США, які часто вказують їй, що робити. А от шиїтські рухи «Амаль» і «Хезболла» підтримуються іншою регіональною державою – Іраном. З ними також часто працюють Росія і Китай.

Не складно здогадатися, що іноземні покровителі конкурують один з одним за контроль над Бейрутом. Іран, Росія і Китай прагнуть посилити вплив своїх союзників – шиїтських рухів «Амаль» і «Хезболла», а також християнської партії «Вільний патріотичний фронт» — в новому уряді, щоб ті приймали вигідні цим країнам рішення і без проблем допускали їх на ліванський ринок. Зі свого боку, Сполучені Штати, Ізраїль і Саудівська Аравія не зацікавлені у посиленні іранського, російського і китайського впливів, а тому грають проти них, змушуючи лояльні їм сили – партію «Аль-Мустакбаль» і християнський рух «Вільні патріоти» — затягувати переговори та не йти на поступки.

Хто такий Віам Ваххаб?

Це колишній міністр екології Лівану, багаторічний депутат парламенту і представник друзької етно-релігійної меншості. Ваххаб є прихильником тісних стосунків Лівану з Сирією, а також з Іраном.

Він був міністром в уряді про-сирійського прем`єр-міністра Омара Карамі у 2004-2005 роках. У 2006 році Ваххаб заснував власну партію «Ат-Таухід» і часто вступав у політичну боротьбу з іншою частиною друзької громади – кланом Валіда Джумблатта і його Прогресивною Соціалістичною Партією, яка досі бере участь у виборах в країні.

Коротка довідка:

Друзи – це така етно-конфесійна група арабів, які в основному проживають у Лівані, Ізраїлі, Сирії і Йорданії. Вони сповідують іслам, але дуже специфічного спрямування і тлумачення. Частина мусульман навіть не визнає друзів власне мусульманами, вважаючи їх скоріше якимись «сектантами». Усього чисельність друзів на Близькому Сході – близько 1,5 млн. осіб. У Лівані їх майже 300 тисяч.

Віам Ваххаб – один з найвідоміших арабських націоналістів у Лівані та один з найбільш популярних політиків у регіоні. Певною мірою, свою популярність він заробив і завдяки своїм гострим та доволі скандальним висловлюванням про політику та життя у Лівані та регіоні.

Наприклад, у 2013 році Ваххаб в ефірі телеканалу «OTV» назвав великого муфтія Саудівської Аравії «придурком» і «психічно хворою людиною». Двома роками раніше, екс-міністр жорстко розкритикував саудівську владу і те, що вона змушує жінок носити хіджаб і нікаб (традиційний мусульманський закритий одяг), назвавши цей одяг «сміттєвими пакетами». Його заяви викликали масові протести консервативних мусульман-сунітів на півночі Лівану та ледь не призвели до зіткнень з друзами, а тому він був змушений вибачитися за свої слова. А зовсім нещодавно, в інтерв`ю 22 листопада 2018 року Ваххаб назвав Ліван «країною-підлітком, яка потребує іноземного покровительства»:

«Немає такої речі, як незалежність Лівану. Ліван ніколи, на мою думку, не мав незалежності. Нам потрібне іноземне управління…[…]. Будь-яке іноземне правління – Шрі-Ланки, Бангладеш, Коморських островів. Будь-яка з цих адміністрацій буде кращою для Лівану, аніж нинішній уряд».

Що Ваххаб зробив такого, що його хотіли допитати у поліції?

 У кінці листопада у мережі з`явилося відео, на якому Віам Ваххаб виступав під час зустрічі з його соратниками в рідному селищі Аль-Джаліхійя під Бейрутом. У ході своєї промови він жорстко розкритикував особисто прем`єр-міністра Саада Харірі, якого ненавидить. Наприклад, депутат заявив, що Саад Харірі ніколи б не став прем`єром, якби його батька не вбили у 2005 році і він не здобув ореол мученика.

Ці та інші образи викликали хвилю невдоволення серед прихильників прем`єр-міністра. Партія «Аль-Мустакбаль» засудила висловлювання Ваххаба та подала на нього до суду, звинувативши у провокуванні міжрелігійних зіткнень і розповсюдженні фейків. Через судовий позов ліванська поліція направилася до будинку Ваххаба, щоб вручити йому повістку на допит. Однак коли вони приїхали, прихильники екс-міністра відкрили стрілянину. Хто точно почав стріляти першим – невідомо. У ході перестрілки з поліцією один помічник Ваххаба – Мухаммед Абу Дійяб – був убитий. Сам політик в інтерв`ю заявив, що це була спроба замаху на нього і звинуватив прем`єр-міністра Харірі у провокаціях і «неадекватності». Утім, він вибачився за свої слова про його родину та батька.

Як стрілянина могла вплинути на стабільність цілої країни?

Вбивство одного з прихильників Віама Ваххаба стало першою кров`ю на тлі довгих коаліційних переговорів у столиці. Через те, що країна вже сьомий місяць не може отримати повноцінний уряд, населення сильно поляризоване та «накручене» коаліційними скандалами та чварами політиків. Деякі гарячі голови з числа молодих безробітних людей, вбачаючи корінь своїх проблем у політиках, починають думати про те, щоб взяти до рук зброю і вирішувати питання «простим способом». Єдине, що потрібно у такій ситуації – це підпалити порохову бочку.

Стрілянина за участю Ваххаба стала тією самою подією, яка могла призвести до масштабних збройних зіткнень між прихильниками про-сирійських і про-іранських сил з одного боку та прибічниками про-саудівського та проамериканського прем`єр-міністра Саада Харірі. Тому, після загибелі помічника Ваххаба, чимало хто думав, що це можуть використати як провокацію. У Бейруті відбулися протести мусульман-сунітів, які палили шини та звели барикади на кількох вулицях. У селищі Аль-Джаліхія серед друзької громади почали ходити розмови про необхідність розконсервувати власні арсенали зброї, яку вони сховали після завершення громадянської війни у 1990 році.

Однак уряд в особі Харірі, а також сам Ваххаб, не стали нагнітати ситуацію, усвідомлюючи, що будь-які різкі рухи в такій «зарядженій» політичній ситуації можуть викликати соціальний вибух. А конфлікт у Лівані нікому наразі не потрібний.

Чому всі поспішають з формуванням коаліції?

Відповідь криється в одному слові – економіка. Нинішню економічну ситуацію у Лівані можна описати хіба що словами «глибока криза», хоча, якщо чесно, замість останнього слова хочеться використати дещо грубіше. Протягом 2017 та 2018 років темпи економічного зростання Лівану ледве сягали 1%-1,5%. Все через війну у сусідній Сирії. До 2011 року темпи економічного зростання Лівану стабільно дорівнювали 9-10%. Однак сирійський конфлікт поламав практично усю регіональну сухопутну торгівлю і відрізав Ліван від одного зі своїх найбільших ринків експорту, а також спричинив падіння обсягів інвестицій і чисельності багатих туристів з Перської Затоки, які більше не хотіли їхати до Бейрута, побоюючись, що війна у Сирії скоро перекинеться на Ліван.

Однак крім війни був ще й внутрішній фактор, який сприяв кінцю епохи економічної стабільності. Після убивства у 2005 році тодішнього прем`єр-міністра Лівану Рафіка Харірі парламент країни так і не зміг ухвалити жодного бюджету на наступний рік аж до 2017 року. Можете лише уявити, як жила країна у таких умовах. Політики не могли домовитися між собою, а напруженні між ними через це вбивство сягнули рекордних висот.

Зараз економіка Лівану у найгіршому стані за багато десятиліть. Частка зовнішнього боргу дорівнює 157% ВВП станом на квітень 2018 року. Державний борг досяг позначки у $ 81,5 млрд, а фіскальний дефіцит дорівнює 8,5% ВВП. У квітні цього року міністр фінансів країни Алі Хасан Халіль навіть попередив Кабмін, що фінансова ситуація у Лівані є більш загрозливою проблемою, аніж ситуація з безпекою. Все це б`є по ліванському бізнесу. Минулого року одна з найбільших у країні компаній на ринку нерухомості «Sayfco» оголосила про своє банкрутство. А ліванські заробітчани поступово втрачають зв`язок з батьківщиною або повертаються назад. Раніше, їхні гроші складали п`яту частину ВВП, то цього року ситуація погіршилася у рази. Наприклад, близько 400 тисяч ліванських робітників у монархіях Перської Затоки (половина з них – це Саудівська Аравія) виробляли до 67% усіх закордонних грошових переказів у 2015 році, але вже за два роки ця цифра впала до 7%.

У Бейруті чудово усвідомлюють, що у найближчі роки ситуація лише погіршиться. А чимдалі затягуються коаліційні переговори, тим складніше втримати контроль над економікою і уникнути соціального вибуху. Тому вже у жовтні прем`єр-міністр Саад Харірі наполягав на тому, щоб прискорити процес формування уряду, однак поки що безрезультатно.

Що тепер буде з Ліваном?

Стрілянина біля будинку Віама Ваххаба стала першим збройним зіткненням у Лівані за останні кілька років. Коаліційні переговори, якщо і далі затягуватимуться, можуть призвести до подальшої ескалації ситуації. Емоційна напруженість у Бейруті та в інших регіонах – сприятливий грунт для радикалів і провокаторів, які захочуть розхитати обстановку і силою скинути уряд. Наприклад, це цілком відповідає інтересам радикальних ісламських екстремістських угруповань, яких у Лівані побільшало після початку війни у сусідній Сирії.

Відтак, з Ліваном надалі все буде складно. Він потенційно може перетворитися на нову гарячу точку на Близькому Сході, в конфлікт у якій втягнуться як регіональні гравці (Саудівська Аравія, Туреччина, Ізраїль, Сирія, Іран, ОАЕ), так і глобальні держави (Китай, Франція, США, Росія, Британія). Інцидент з екс-міністром Ваххабом – прекрасна ілюстрація того, що може чекати на Ліван, якщо його еліти не схаменуться і не напрацюють бодай-якийсь компроміс, що дозволить втримати ситуацію принаймні у короткостроковій перспективі або хоча б для ухвалення бюджету на наступний рік, необхідного для стабілізації фінансової ситуації на ринку.

А як вся ця ситуація впливає на Україну?  

Я певен, чимало хто з вас, читаючи цю статтю, задавався цим питанням: «От навіщо мені той ваш Ліван?!». Я цілком розумію таку постановку питання, адже не для всіх очевидно, чому ситуація у далекій близькосхідній країні, територія якої заледве більша території …, має непокоїти українців більше, аніж, наприклад, зламаний експрес-потяг з Києва до Бориспільського аеропорту. Я поясню, чому це важливо.

Будь-яка дестабілізація Лівану внаслідок внутрішніх процесів, пов`язаних з формуванням коаліції або у результаті ескалації саудівсько-іранського чи американсько-російського протистояння, вдарить по Україні одразу з кількох позицій.

По-перше, знизиться товарооборот між Україною і Ліваном. Станом на 2018 рік він дорівнював $ 67,7 млн. Україна експортує до Лівану переважно сільськогосподарську продукцію і метал. Якщо Ліван порине у вир конфлікту, цілком можливо, що повториться ситуація з Сирією: товарообіг з Україною впаде практично до нуля. Це означає, що наші зерно, насіння, олія, жири не зможуть потрапити на ліванський ринок, а це завдасть збитків компаніям-виробникам. Звісно, втрата $ 67,7 млн. – це не є смертельним ударом по українській економіці і торгівлі. Але не це є головним.

Втрата доступу на ринок Лівану відріже Україну від інших сусідніх ринків, так само як війна у Сирії відрізала Йорданію від Лівану, а Ліван від Йорданії, Іраку та частково Туреччини. Саме перекриття основних логістичних маршрутів на території Лівану та сухопутних комунікацій ударить по позиціям України у регіональній торгівлі. Наприклад, це зачепить нашу співпрацю з Ізраїлем ($ 772,5 млн.), з яким Україна взагалі планує збільшити товарообіг до $ 2 млрд., і перспективи виходу на ринок Сирії. У купі з втратою експорту в Ліван це буде відчутним ударом не лише по економіці України, але й по наших позиціях на Близькому Сході. Цей ринок є доволі перспективним і спраглим до співпраці і взаємної торгівлі. Відрізання від нього внаслідок дестабілізації послабить міжнародні позиції України.

По-друге, дестабілізація у Лівані внаслідок стрілянини у передмісті Бейрута, описаної вище – це нові біженці у Європу. Загострення міграційної кризи у ЄС внаслідок нової хвилі біженців стане важким ударом по європейських елітах, які ледве вийшли з ситуації 2014-2015 років (тоді був пік міграційної кризи). Останні бастіони ліберальних європейських еліт, які виступають за збереження цілісності і посилення Євросоюзу, впадуть під тиском радикально-правих сил. Останні, скоріше за все, швидше прийдуть до влади на хвилі нової риторики про біженців. А прихід до влади, наприклад у Франції, Німеччині, Іспанії чи навіть у Британії, правих націоналістів і євроскептиків означатиме послаблення єдності ЄС. А це у свою чергу невигідно Україні, адже вона втратить Союз як потужного і послідовного союзника, який з 2014 року допомагає зберігати санкції проти Росії і підтримувати Україну в її війні на Донбасі.

Більше того, якщо потенційна дестабілізація у Лівані вийде за межі цієї країни та загострить ескалацію в усьому регіоні, біженці можуть почати тікати не просто до Західної Європи, а й на північний схід, у тому числі до України. Чи готові ми до цього? Думаю, питання риторичне.

По-третє, ситуація у Лівані, якщо потягне за собою втягування у конфлікт регіональних країн (передусім Саудівської Аравії та Ірану), призведе до підвищення цін на нафту у світі. Це не вигідно Україні, яка є імпортером нафти і залежить від світових цін на неї. А чим вищі ціни, тим дорожче пальне. А чим дорожче пальне, тим вища ціна за перевезення товарів і людей, а це означатиме підвищення цін на продукти та проїзд у транспорті. Чи хочуть українці цього? Я не думаю.

По-четверте, ескалація протистояння у Лівані підвищить напруження у світі та може призвести до зростання небезпеки з боку ісламського екстремізму і тероризму. Світ ще не оговтався від руйнівних наслідків хвилі жахливих терактів терористів «Ісламської держави». А ситуація у Лівані (де екстремістська ідеологія може набрати вагу на тлі економічного хаосу і політичної невизначеності) знову призведе до погіршення умов безпеки в Східному Середземномор`ї і Європі. Це пряма загроза і для України. Чи готова наша країна до боротьби з терористичними структурами, такими як «Аль-Каїда» чи «Ісламська держава»? Ніхто не знає, адже протягом останніх 4 років нас оминали теракти та напади бойовиків, сконцентровані більше у Західній Європі. Але немає гарантій, що ураган пройде повз України і цього разу. В будь-якому разі, зростання небезпеки міжнародного тероризму у результаті потенційної ескалації ситуації у Лівані, змусить українську владу підвищити видатки на національну безпеку та оборону. Це значить, що інші галузі економіки втратять частину бюджетного фінансування, наприклад той же соціальний сектор, або інфраструктура. А це вже зачіпає інтереси звичайних громадян: пенсіонерів, учителів, науковців, лікарів.

Крім того, Європа буде віддавати більше ресурсів на національну безпеку та ще більше порине у вир внутрішніх справ, менше приділяючи увагу питанню конфлікту України та РФ. Це нам не вигідно, адже Росія гратиме на суперечностях всередині ЄС, пропонуючи партнерство на Близькому Сході у галузі безпеки. Це поставить Москву над Україною у її співпраці з Європою і може вилізти нам боком у критичних для Києва питаннях Криму, Донбасу, антиросійських санкцій тощо.

Мораль історії: ситуація у Лівані не така й далека, як нам здається. Звісно, зв`язки між політичними процесами у Бейруті та стабільністю України неочевидні з першого погляду. Але ця стаття має пролити світло на проблему та допомогти вам пов`язати дві історії разом.

Стрілянина за участю маловідомого українцям ліванського політика Віама Ваххаба – це перший тривожний дзвіночок для Лівану, регіону, Європи та, як виявляється, України. Сама по собі, ця подія не є якоюсь мега-масштабною, але внутрішньополітична ситуація у Лівані, реакція на стрілянину з боку населення, а також напруження на рівні регіональних конкурентів (Саудівської Аравії, Ірану і Туреччини) можуть спровокувати велику кризу. Зрештою, ми вже таке бачили: у 1975 році, коли у Лівані несподівано спалахнула кривава 15-річна громадянська війна, яка змінила Близький Схід і Європу.

Фото: Shutterstock

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook

Сообщение Стрілянина у Бейруті: як коаліційні переговори у Лівані можуть призвести до війни? появились сначала на ХВИЛЯ.

Здавалося б, екологічні питання зазвичай залишаються в тіні більш важливих і кричущих політичних та економічних проблем, але природа  грає за своїми правилами та спроможна впливати на політичні рішення та вносити власні корективи в стратегії урядів. Екологія завжди обділена увагою політиків і ЗМІ, значною мірою, тому що питання, які вона піднімає, доволі складні для вирішення і часто вимагають непопулярних кроків для рейтингів політичних сил при владі. До того ж, екологія завжди нагадує усім про те, що природа візьме своє у боротьбі з людством, а така думка психологічно складна для людей, і вони воліють про це не розмірковувати.

Днями у Словаччині сталася подія, яка якраз і пов`язана і з політикою, і з екологією. Поліція затримала групу активістів міжнародної організації «Greenpeace», які влаштували акцію протесту в Братиславі, вимагаючи від уряду завершення «вугільної ери». Що ж це все означає і чому активістів затримали?

Що сталося?

Все відбулося на території гірничорудного регіону Верхня Нітра на заході Словаччини. Активісти Greenpeace  влаштували  акцію протесту у м. Новаки на одній із шахт 28 листопада. 12 активістів зі Словаччини, Чехії, Фінляндії, Німеччини та Бельгії забралися на копер вугільної шахти і вивісили банери, що закликають припинити добування вугілля у Словаччині, адже наслідки такої діяльності, за їх словами,  можуть бути непередбачувані для природи.

Реакція правоохоронних органів Словаччини на протест була досить неочікуваною як для самих активістів, так і для  світової спільноти. Спершу поліція затримала усіх учасників акції протесту та відвезла їх у СІЗО. А незабаром районний суд міста Прьевідза в Словаччині ухвалив рішення взяти під арешт усіх активістів. Такий запобіжний захід було обрано в зв’язку з тим, що велика частина затриманих — це іноземці, громадяни Чехії, Фінляндії та Бельгії. Правоохоронці побоювалися, що вони можуть спробувати покинути Словаччину і уникнути відповідальності. Суд порахував, що своїми діями протестувальники поставили під загрозу життя шахтарів, які перебували в цей момент в забої. Надземна конструкція, що забезпечує роботу шахтарів, не розрахована на такі навантаження і могла обрушитися.  Крім того, негайне виключення буксирного пристрою і зупинення видобутку вугілля могло б нанести не лише значних економічних збитків, а і ставило б під загрозу безпеку і життя 342 шахтарів, які перебували у шахті. Принаймні, такою є офіційна версія слідства.

Для підтримки своїх колег, до Прьевідза  прибули прихильники Greenpeace з декількох країн Євросоюзу, а також проти затримання активістів виступили деякі словацькі опозиційні парламентські партії.  Але 4 грудня активісти все ж вийшли на свободу. Вони повернулись додому, але їм як і раніше, пред’являють кримінальні звинувачення в «навмисній загрозі діяльності вигідного об’єкта або підприємства», посилаючись на те, що під час акції на шахті відбувалися роботи з видобутку вугілля.

Інцидент із затриманням активістів Greenpeace викликав резонанс у Європі та шквал критики на адресу словацької влади з боку міжнародних організацій та екологів.

Хто такі Greenpeace та чого вони хочуть?

Greenpeace – це міжнародна неурядова природоохоронна організація, основними завданнями якої є сприяння екологічному відродженню планети та привертання увагу громадськості та влади на екологічні проблеми. Вона була заснована у 1971 році в Канаді. Сьогодні її прихильників налічується до 50 мільйонів по всьому світу, що робить організацію однією з найбільших на планеті.

Серед питань, які просуває організація: захист навколишнього середовища, глобальне потепління, розвиток «зеленої енергетики», економія ресурсів, захист тварин, вирубка лісів, забруднення повітря та водоймищ, боротьба з браконьєрством тощо.

Що Greenpeace хочуть від Словаччини?

Вся справа у вугіллі, яке активно видобувається у Словаччині. Активісти Greenpeace і раніше висловлювали своє занепокоєння видобутком вугілля у регіоні Верхня Нітра. Наприклад, у жовтні ця організація проаналізувала десять зразків осаду з цього регіону. Зразки були взяті з п’яти водних шляхів, до яких підприємства з видобутку вугілля скидали стічні води.

Всі протестовані зразки містили критичну кількість миш’яку. Значення коливалися від 21, 1 мг / кг до 3780 мг / кг., а словацький закон встановлює граничне значення для миш’яку лише 20 мг / кг.  Тож, якщо порівнювати показники Greenpeace з наявним законодавством, концентрація миш’яку в одному місці в 189 разів перевищує норму. Це неприпустимо, адже миш’як є токсичною речовиною та впливає на здоров’я людей та тварин, адже він не розкладається в навколишньому середовищі, а накопичується в органах живих організмів.

Таким чином, Greenpeace довели, що екологічний тягар у регіоні є справді серйозним. Саме тому активісти наполягали на припиненні видобутку вугілля у  Верхній Нітрі та пропонували словацькому уряду звернутися до світових лідерів на кліматичній конференції ООН з пропозицією  «відмовитися від вугілля». Тож, акція протесту відбулася після доповіді ООН про катастрофічні наслідки неконтрольованої зміни клімату і стала відповіддю на підтримку вугільної промисловості урядом Словаччини.

Від чого застерігає ООН та у чому полягає загроза видобутку вугілля?

Перш за все, варто нагадати, що у грудні 2015 року 197 країн прийняли Паризьку кліматичну угоду, в якій домовилися докласти зусиль для утримання зростання глобальної середньої температури планети в межах 1,5 ° C.   Тому останні роки дослідження кліматичного стану планети та обговорення перспектив його покращення є досить актуальним питанням. Для прикладу, мова піде про так званий МГЕЗК. Міжурядова група експертів зі зміни клімату або МГЕЗК, або також можна зустріти англійську абревіатуру IPCC, — це провідний міжнародний орган з оцінки зміни клімату, заснований програмою ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП) та Всесвітньою метеорологічною організацією (ВМО). Ця група (а це понад 100 вчених з 40 країн)  була створена спеціально для того, щоб оцінювати ризики глобальної зміни клімату, викликаного діяльністю людини. Саме цей орган став автором доповіді (про яку зазначалося вище), де було висловлене застереження, що у нас залишилося 12 років, щоб запобігти катастрофічним змінам клімату на планеті.

Перед експертами МГЕЗК стояло завдання оцінити реальність такої мети. Вчені прийшли до висновку, що утримати зростання температури ще можливо, але для цього країни повинні в дуже короткі терміни скоротити викиди парникових газів. Зробити це швидко неможливо без відмови від спалювання вугілля, нафти і газу. Тож, під час кліматичної конференції ООН в Польщі світові лідери обговорювали саме цю проблему. Частина країн вже закликає до більш термінових заходів з боку всіх держав. Люди в усьому світі приєднуються до цього заклику за допомогою мирного протесту за закінчення ери викопного палива.

Чи може Словаччина відмовитися від вугілля?

Низка країн ЄС прийшли до розуміння того, що вугільні ТЕС  погано сумісні з цілями екологічної політики ЄС. У Словаччині це питання ускладняється перш за все тим, що в країні добувають буре вугілля, що приносить їй значний прибуток. Ніхто не хоче відмовлятися від таких доходів, тим більше власники шахт і держава.

Друга проблема – небажані для уряду соціальні наслідки у разі закриття підприємств. Мова йде насамперед про втрату робочих місць і зростання безробіття. Більше того, люди можуть вийти на вулиці на акції протесту, а рейтинги уряду будуть падати, що також зменшує політичну волю влади для ухвалення кардинальних рішень по вугільних шахтах.

З іншого боку, Словаччина цілком може відмовитися від вугілля, це не є неможливою задачею. Справа у тому, що вугілля забезпечує лише 11% тепла та електроенергії в країні. З цього буре вугілля становить лише 2%. Більше того, словацький лігніт, який видобувають у Верхній Нітрі є доволі неякісним матеріалом, а відтак не усі від нього у захваті.

Втрати Словаччини не будуть критичними у разі поступової відмови від вугілля. Зрештою, плани з перетворення вугільних шахт, який нещодавно представив уряд. Він розрахований до 2023 року. Втім політичної волі реалізувати його поки що не вистачає. До того ж, існують домовленості між частиною влади та бізнесменами, які також контролюють видобуток вугілля в країні. Це і є основною проблемою Словаччини на шляху до енергетичних реформ.

Сообщение Вугільна ера у Словаччині: чому і за що в країні затримали активістів Greenpeace? появились сначала на ХВИЛЯ.

12 грудня пізно ввечері значна частина жителів Британії була прикута до екранів телевізорів, спостерігаючи за подією, яка могла змінити їхнє майбутнє. Депутати парламенту голосували за вотум недовіри уряду. Результати прийшли вночі. Прем`єр-міністр Тереза Мей успішно пережила голосування, а її противники провалилися. Більшість депутатів не підтримали вотум недовіри. Дехто зітхнув з полегшенням – глава уряду лишається на посаді, а значить дострокових виборів не буде. А хтось роздратовано покачав головою – зміни влади не буде, а отже і змін на краще.
Ця подія стала однією з багатьох у черзі надзвичайних драматичних процесів, які нині захопили Британію. Власне, саме про це голосування і те, з чим воно пов`язано, і піде мова у статті.

Що таке вотум недовіри?
Вотум – це думка, висловлена шляхом голосування. Відповідно, вотум недовіри – це висловлювання недовіри тому чи іншому політику через голосування. Практично кожна демократична країна має у своїй Конституції положення, які передбачають можливість висловлення вотуму недовіри політикам. Як правило, це стосується міністрів, глав урядів, президентів. Вотуми недовіри мають окремо і партії. Це якраз про історію, яка трапилася у Британії.

Консервативна партія, яка нині перебуває при владі у Великій Британії, має таку можливість як висловити вотум недовіри своєму лідеру. Якщо депутати відчувають, що більше не довіряють своєму лідерові і хочуть його замінити, вони мають написати спеціальні листи на адресу так званого «Комітету 1922», який цим питанням займається. Коли листів назбирається 48 (15% від кількості депутатів), голова Комітету 1922 зобов`язаний призначити голосування за вотум недовіри лідеру партії.

Чому депутати захотіли усунути з посади прем`єр-міністра?
Основна причина – це її політика щодо Brexit, тобто виходу Британії зі складу Євросоюзу. Після того, як Британія вирішила на референдумі у 2016 році вийти зі складу ЄС, прем`єр-міністром стала Тереза Мей. Її головним завданням було провести переговори з ЄС щодо умов і строків виходу країни зі складу Союзу, а також про їхні майбутні двосторонні відносини та те, яким чином вони будуть регулюватися.
Переговори тривали 1,5 роки і були дуже складними для обох сторін. Нарешті, у кінці листопада Тереза Мей офіційно презентувала депутатам парламенту фінальний варіант проекту угоди між Великою Британією і ЄС щодо умов і термінів Brexit. Утім, ця угода не сподобалася політикам з усіх фракцій. Усередині партії самої прем`єра різні депутати заявили, що домовленості з ЄС не відповідають інтересам країни. Тим не менше, попри шквал критики, Мей вирішила поставити цей проект угоди на голосування в парламенті, щоб його затвердили, адже без цього він не має юридичної сили.

Протягом останніх 2 тижнів у Британії тривали дебати щодо проекту угоди і прописаних у ній положень про Brexit. Коли ж настав день голосування, прем`єр-міністр виявила, що не зможе зібрати достатньо голосів для схвалення проекту. А тому вона просто скасувала голосування і відклала його ще на 2 тижні. Депутати розцінили це як затягування часу та демонстрацію слабкості і невпевненості прем`єра у власній угоді, яку вона просувала. Відтак, у її партії стався бунт, і частина депутатів написали листи до Комітету 1922, вимагаючи голосування за вотум недовіри Терезі Мей. 48 листів зібрали за тиждень, і голова Комітету Грехем Брейді призначив вотум недовіри, за який і голосували 12 грудня.

Якщо вони так хотіли позбавитися Терези Мей, чому ж більшість не проголосувала за це?
Справа у тому, що Консервативна партія неоднорідна, а поглядів на проблему з Brexit та угодою, яку просувала прем`єр-міністр, дуже багато. Одні вважають, що прем`єр не вміє вести переговори і вона зробила багато поступок. Інші розцінюють її діяльність навпаки, як занадто жорстку. Треті взагалі хочуть позбавитися Терези Мей просто, щоб замінити її іншою людиною, або поставити когось зі своїх. Утім, причин, чому депутати все-таки не підтримали відставку прем`єра, на мою думку, декілька.

По-перше, ніхто не захотів перебирати на себе ту ношу, яку несе Тереза Мей: з Brexit, переговорами з ЄС, внутрішньополітичними проблемами, зовнішньою політикою тощо. Для багатьох політиків те, що нині змушена робити Мей – це самогубство для будь-якого політика, який хоче зберегти свій рейтинг. Прагнеш «вбити» рейтинг свого противника – призначай його на посаду прем`єр-міністра Британії. Принаймні, на нинішньому етапі. Для багатьох очевидно, що відставка Мей не змінює ситуацію, і новому прем`єру так само необхідно буде шукати компромісу щодо Brexit. Таку складну роботу, яку зараз робить Тереза Мей, ніхто просто не бажає виконувати. А відтак, знецінилася сама ідея і сенс відставки глави уряду.
По-друге, політичні опоненти Терези Мей, які хотіли посісти її місце, виявилися невпевненими у своїх силах і щирості їхнього бажання стати прем`єр-міністром, лідером партії і взяти на себе цю відповідальність. На крісло прем`єра в останні місяці активно мітять екс-міністр з переговорів Brexit Домінік Рааб, лідер радикальної фракції консерваторів Джейкоб Різз-Могг та екс-міністр закордонних справ і мер Лондона Борис Джонсон. Однак жоден з них не виявив великого бажання перебирати на себе всі ці проблеми у Британії.
По-третє, головна опозиційна партія країни – Лейбористська партія – не зуміла організувати єдиний фронт проти прем`єр-міністра. Вони не змогли домовитися з тією частиною консерваторів, які були незадоволені Терезою Мей і об`єднатися заради спільного голосування за її відставку.
По-четверте, виявилося, що ні у кого немає альтернативного плану виходу Британії з ЄС, окрім як того проекту угоди, про який домовилася сама прем`єр. А якщо немає альтернативи, тоді який сенс прибирати британського прем`єр-міністра і ставити когось іншого? Більше того, ця невпевненість і невизначеність депутатів ще більше посилилися після того, як Євросоюз заявив, що не буде знову вести переговори з Британією про якийсь новий документ, аніж той, про який сторони уже домовилися після 1,5 років перемовин.

Ну не поспішайте, невже депутати не можуть проголосувати знову?
Ні, вже не можуть. Якщо лідер партії успішно переживає голосування за вотум недовіри, наступну подібну процедуру можна провести лише через рік. Іншими словами, прем`єр-міністр Тереза Мей на цілий рік отримала імунітет від подібного голосування своїх однопартійців. Тому відтепер вони її відправити у відставку не зможуть.

Чи впливає це голосування на подальший розвиток історії з Brexit?
Так, звичайно. Якби Тереза Мей подала у відставку, нового лідера обирали б ще цілий місяць. А це значить, що Британія провалила би дедлайн, до якого їхній парламент мав би затвердити проект угоди з ЄС про Brexit. Цілком імовірно, що нового лідера могли і не обрати, і все завершилося б призначенням дострокових виборів. А вони затягнули б час, і Британія покинула б ЄС у березні наступного року взагалі без жодної угоди з ЄС, що мало б катастрофічні наслідки для її економіки.
Оскільки Мей зберегла посаду, процес Brexit триває практично за графіком, але проблема його затвердження парламентом все ще зберігається, адже Мей так і не призначила дату нового голосування.

До речі, я забув, а що таке Brexit?
Це процес виходу Великої Британії з Євросоюзу. Процедура триває вже майже 2 роки. Вона має завершитися у березні 2019 року, коли Британія офіційно перестане бути членом ЄС.

У чому проблема Brexit і чому навколо нього такі баталії?
Проблема у тому, що на референдумі 2016 року розрив між тими, хто підтримав вихід з ЄС і тими, хто був проти, становив менше 1,5%. Відповідно, половина населення не хоче виходити з ЄС, а половина прагне цього. Тим не менше, прем`єр-міністр змушена виконувати рішення референдуму і вести переговори про вихід Британії зі складу Союзу.
Однак усіх не влаштовують умови цього виходу. Справа в тому, що після того, як Лондон залишить Євросоюз, він має визначитися, як будуть регулюватися його стосунки з Брюсселем у подальшому, після 2019 року. Ці положення прописуються у спеціальній угоді, яку ЄС і Британія мають укласти до офіційної дати Brexit у березні. У договорі прописуються основні моменти правового регулювання двосторонніх британсько-європейських стосунків: як працюватиме митниця, якими будуть податки на товари, яким буде статус громадян ЄС, які працюють у Британії, скільки грошей британці мають заплатити у бюджет ЄС як компенсацію за свій вихід тощо.
Але, зрозуміло, що сторони прагнуть вибити для себе вигідніші умови. Євросоюз, наприклад, не хоче втрачати гроші через вихід Британії і прагне запровадити їй якомога більшу компенсацію. У свою чергу, Лондон хоче вийти з ЄС так, щоб сплатити якомога менше. Ось так виникає перша суперечка між ними. А таких було сотні.
Фінальний варіант угоди між Британією і ЄС, який Тереза Мей представила депутатам після 1,5 років переговорів, не подобається багатьом політикам. Одні вважають, що договір занадто «м`який» і фактично залишає Британію підпорядкованою інституціям ЄС. Інші стверджують, що він дуже жорсткий, і треба зберегти тісніші зв`язки з ЄС. Треті взагалі не хочуть жодної угоди, натомість виступають за повний і різкий розрив з Брюсселем. А четверті вимагають повторного референдуму про Brexit.
Основні суперечливі моменти договору, навколо якого тривають дебати:
⦁ Чи буде Британія контролюватиме свою риболовну промисловість? (угода не дає відповіді на це питання)
⦁ Чи буде відновлено митний кордон між Північною Ірландію та Ірландією? (угода цього не передбачає)
⦁ Чи буде Британія виплачувати компенсацію у бюджет ЄС і якою буде сума? (угода не називає цифру)
⦁ Чи зберігатиме Суд ЄС вплив на Британію? (угода каже, що так)
⦁ Якими будуть правила на митниці? (угода це регулює, але не всім подобається)
⦁ Чи зможе Британія укладати торгові угоди з третіми країнами? (угода не дає чіткої відповіді)

Якщо за проект угоди про Brexit не проголосують, то Brexitа не буде?
Ні, він відбудеться в будь-якому випадку. У березні 2019 року Британія залишає Євросоюз, незалежно від того, чи підписала вона угоду з ним, чи ні. Різниця лише у тому, що якщо Британія вийде зі складу ЄС без договору, це стане дуже сильним ударом по її економці та фінансах, і змусить у подальші роки домовлятися з ЄС по кожній сфері співпраці окремо. А це стане справжнім кошмаром для бізнесу та інвесторів, які не будуть знати, що робити в умовах, коли відносини між двома сторонами абсолютно не врегульовані.

А чому просто не взяти і не скасувати Brexit?
Теоретично, Британія може це зробити. У своєму рішенні Суд ЄС постановив, що офіційний Лондон дійсно може скасувати Brexit, відкликавши відповідну заявку з Брюсселя. Однак навряд чи британський уряд піде на це.
Справа у тому, що скасування Brexit – це удар по інституту референдуму. Не можна просто так ігнорувати рішення референдуму, навіть якщо воно комусь не подобається. Це основа демократії, а референдум – один з основних інститутів демократичної держави. Якщо скасувати Brexit, у майбутньому всі будуть посилатися на цей приклад і вимагати постійних «переголосувань» з приводу ключових питань, а це дискредитує сам інститут референдуму як такий і він втратить силу. На таке політики не підуть.
До того ж, скасування Brexit вимагає затвердження цього рішення у парламенті, а там ідея повторного референдуму доволі маргінальна, і далеко не всі її підтримують.

Що тепер робитиме Тереза Мей?
У неї є менше місяця, щоб поставити на голосування свій проект угоди з ЄС про умови та строки Brexit. Якщо голосування провалиться, вона муситиме піти у відставку, а Британія вийде з ЄС взагалі без угоди.
Якщо ж вона за цей час, який у неї є зараз, встигне переконати депутатів підтримати проект, тоді Тереза Мей залишиться на посаді, а Британія залишить лави Євросоюзу у 2019 році з угодою у руках.
Прем`єр-міністр також намагається схилити ЄС до нових переговорів по проекту договору, щоб внести туди якісь косметичні та поверхневі поправки, які можуть переконати депутатів проголосувати за цей документ.

Це вже, звісно, дуже драматична історія, але чому мені це має бути цікавим?
Дуже просто. Від того, як саме Велика Британія покине ЄС залежатимуть позиції України у Європі, особливо у розрізі протистояння з РФ. Справа у тому, що якщо Британія залишить ЄС без угоди, це стане сильним економічним ударом по ЄС і Британії. У свою чергу, це послабить Євросоюз і відтягне час, коли він зможе реформуватися в умовах стабільного економічного зростання. А послаблення ЄС веде до посилення Росії, яка буде користуватися цією слабкістю, що ще більше загострити стосунки всередині Союзу. Оскільки Україні вигідно, щоб ЄС лишався єдиним, ціліснім та сильним, для нас вигідно, щоб проект угоди по Brexit парламент Британії схвалив, а країна вийшла з ЄС з договором, а не без нього.
Крім того, вихід Британії з ЄС має і ідеологічний аспект. Для багатьох європейських правих і націонал-популістів, які сповідують євроскепичні настрої, Brexit став символом занепаду ЄС як проекту та ідеї. А тому, якщо Британія вийде з ЄС і це зашкодить усьому Союзу, це стане ідеологічною перемогою для євроскептиків і правих. Вони отримають додатковий стимул і політичні рейтинги, граючи на цій темі. Чимало євроскептиків просувають ідею нормалізації стосунків з Росією і скасування проти неї санкцій. Відтак, Україні не вигідне посилення європейських націонал-популістів, а тому в цій ідеологічній боротьбі Україна на боці єврооптимізму, а не ідеї «поганого» Brexit.
Як бачимо, від Brexit залежить не просто доля ЄС, але й національна безпека України та її економічна співпраця з західними партнерами. Тому нам необхідно ретельно стежити за процесами у Британії у найближчі місяці.

Сообщение Відставка прем`єр-міністра Великої Британії: що там сталося? появились сначала на ХВИЛЯ.

Додона в п’ятий раз за рік відсторонили від посади». Саме такими заголовками в понеділок 10 грудня була наповнена молдовська преса. Ця новина стала також однією з нечастих згадок про Молдову в зарубіжній пресі. Але таке формулювання викликає масу запитань у пересічних читачів, які не слідкують регулярно за тим, що відбувається в цій країні. Невже тепер в Молдові немає діючого президента? І як так вийшло, що його відсторонили вп’яте, а так можна? Хіба Додон щоразу поновлюється на посаді? Ці заголовки багатьом нагадують нескінченні розмови про імпічмент Дональду Трампу в США або дискусії про відсторонення Януковича у 2013-2014 роках. Тим не менше, ситуація у Молдові дещо інша.

Так що ж там відбулося насправді?

10 грудня Конституційний суд Молдови за позовом депутатів Демократичної партії прийняв рішення про тимчасову передачу повноважень президента від Ігоря Додона до спікера парламенту. Приводом стала друга відмова президента підписати пакет з 5 законів.

Ці закони парламент ухвалив вже вдруге. Перший раз президент Додон відмовився їх підписувати, і вони так і не набули чинності. Цього разу депутати вирішили підключити Конституційний суд і скористатися процедурою відсторонення глави держави.

Частина друга статті 93 Конституції Молдови передбачає, що у разі зауважень щодо прийнятого закону президент може повернути його до парламенту. Однак якщо парламент голосуванням підтверджує своє рішення, президент зобов’язаний підписати закони.

Відповідно, Конституційний Суд постановив, що глава держави порушив Основний закон, і на основі 91 статті Конституції передав повноваження в частині підписання цих конкретних законів спікеру парламенту Андріану Канду. Очільник парламенту підписав пакет законів в той же день.

Що саме та чому відмовився підписувати Додон?

            Президент Молдови Ігор Додон відмовився підписувати наступні законопроекти:

1. Закон про оголошення 9 травня «Днем Європи». Правляча Демократична партія активно розігрує карту протистояння Росії у внутрішній політиці. За їхньою ініціативою у Молдові, як і в Україні, перейменовують вулиці, боряться з російською пропагандою та намагаються зменшити вплив «русского мира». Заміну Дня перемоги (який святкується в Росії та частині країн пострадянського простору) на День Європи (який святкується в Європі) представляють як відхід від російського впливу та синхронізацію з країнами Євросоюзу.

Натомість, президент Додон навпаки: виступає за зближення з Росією. Він не є великим прихильником євроінтеграції. Відповідно, він не хоче іти на конфлікт з Кремлем на ґрунті культури та розчаровувати свій електорат, який переважно позитивно ставиться як до Росії, так і до спадщини СРСР.

2. Закон про продаж земельної ділянки посольству США. Йдеться про 5 гектарів території, на яких до 2007 року розташовувався Республіканський стадіон. Уряд погодив продаж на початку жовтня і американці планують побудувати там нову будівлю для своєї дипломатичної місії. Додон виступає проти цього, хоче зменшити вплив американців в країні та звинувачує владу у тому, що вони залежні від США.
3. 2 закони про перепідпорядкування військ карабінерів від президента до уряду. Карабінери в Молдові – це щось на зразок колишній внутрішніх військ або сучасної Нацгвардії в Україні, до їх повноважень входить в першу чергу охорона громадського порядку. Досвід показує, що саме ці формування найчастіше використовуються у політичних цілях і для захисту влади. А президент проти скорочення і його повноважень, і без того обмежених парламентом.
4. Новий Кодекс телебачення і радіомовлення. Більшість змін у ньому стосуються підвищення прозорості медіа та їх демонополізації. Однак Ігор Додон виступив проти закону, оскільки серед іншого він передбачає заборону на ретрансляцію воєнних, інформаційних та аналітичних передач, які вироблені в державах, що не ратифікували Європейську конвенцію про транскордонне телебачення. В першу чергу це стосується Російської Федерації. Тобто, по суті закон забороняє частину телепродуктів російського походження.

Попередні 4 рази Додона відстороняли теж за відмову підписати закони. У одному випадку мова йшла про закон про заборону російської пропаганди, у трьох інших – про кадрові призначення в уряд.

Як так сталося, що у Молдові президент протистоїть парламенту?

Така ситуація стала можлива через 2 фактори.

По-перше, через конституційний дизайн Молдови. Президент має лише номінальні обмежені повноваження і тому парламент може ухвалити майже будь-яке рішення без нього простою більшістю. Якщо, наприклад, в Україні президент має право вето і для його подолання потрібно 2/3 депутатів парламенту, то максимум, що може зробити Додон – затягнути час, повернувши прийнятий закон один раз назад до парламенту, щоб депутати знову прийняли його тією ж простою більшістю. Звісно, якщо закон справді важливий для правлячої партії, то вони проголосують його ще раз і дочекаються рішення Конституційного суду, яке передасть право підпису спікеру парламенту.

По-друге, через політичну ситуацію в Молдові. На парламентських виборах 2014 року країна отримала дуже багатогранний парламент без чіткого переможця. Однак після низки потрясінь 2015-2016 років, зокрема, криз в Комуністичній та Ліберальній партіях і переходу частини їхніх депутатів в Демократичну партію, останнім вдалося заручитися підтримкою групи депутатів і сформувати власний уряд на чолі з Павлом Філіпом. Після цього на президентських виборах переміг Ігор Додон — представник Партії соціалістів, яка залишилась найбільшою опозицією в парламенті.

Як наслідок, країна отримала протистояння президента з одного боку та уряду з парламентом з іншого боку. Це дуже схоже на Україну після Помаранчевої революції. Але з двома суттєвими різницями. У випадку Молдови 2 табори мають зовсім різне бачення розвитку країни. Уряд виступає за євроінтеграцію та возз’єднання з Румунією, а президент – за збереження незалежності та співпрацю з Росією. Крім цього, в Молдові всі важелі влади перебувають в руках парламенту і уряду. Тому Додон під час першої половини своєї каденції сконцентрувався на відносинах з Росією та намаганні передати свою популярність Партії соціалістів (він, згідно з опитуваннями, найпопулярніший політик Молдови). Зараз всі його сподівання спрямовані на парламентські вибори 2019 року, на яких його партія претендує на значне посилення позицій.

Що далі?

Таке відсторонення по суті не несе жодних значних наслідків, крім підписання відповідних законів іншою посадовою особою. Додон продовжить виконувати всі інші свої повноваження. Ні Конституція, ні інші закони не передбачають жодних додаткових санкцій стосовно нього за такі дії. Тобто, відсторонення Додона – це не імпічмент, і такої загрози для нього наразі немає.

Натомість, відсторонення подібні до цього цілком можливі. 30 листопада парламент провів останнє засідання в рамках свого чотирирічного мандату і тепер не може приймати конституційні закони, але він продовжить працювати до обрання нового парламенту і зможе приймати звичайні закони простою більшістю. З огляду на передвиборчий період, вірогідність прийняття законів, які викличуть суперечку між Додоном і парламентом, лише збільшується. Тому не виключено, що до кінця лютого 2019 року ми можемо побачити новину про те, що президента Молдови вшосте тимчасово відсторонили від посади. Хоча чим ближче до виборів, тим ймовірність цього зменшуватиметься, оскільки процедура потребує певного часу. Наприклад, між прийняттям 2 з 5 вищезгаданих законів та рішенням Конституційного суду пройшов місяць. Решта законів чекали рішення 2 місяці.

Після парламентських виборів ситуація може змінитися. Поки все йде до того, що Партія соціалістів зміцнить свої позиції в парламенті. І якщо вони отримають 34 мандати (зараз у них 24), то Ігор Додон буде повністю убезпечений від справжнього імпічменту. Але залишається відкритим питання, хто сформує коаліцію. Невизначеності додає те, що половина депутатів буде обрана за мажоритарними округами і тому композиція парламенту може виявитися зовсім не такою, як показують зараз соціологічні опитування. А якщо соціалісти знову опиняться в опозиції, то ситуація з безкінечними відстороненнями Додона може продовжитись і у 2019 році.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook

Сообщение Ігоря Додона вп’яте відсторонили від виконання обов’язків президента Молдови: що відбувається? появились сначала на ХВИЛЯ.

Кліматичні зміни на сьогодні є однією із глобальних загроз. Небезпека ця доволі складна: непередбачуваність та зміна усталених для певних регіонів погодних умов шкодить сільському господарству і харчовій промисловості, а крім того – інфраструктурі та людській діяльності загалом.

Тому світова спільнота, попри порівняно різне ставлення окремих країн до цього питання, загалом намагається надати належну увагу проблемам клімату зокрема в межах ООН. Цьогоріч у Польщі, в місті Катовіце, з 3 по 14 грудня проходила 24-а Конференція сторін Рамкової конвенції ООН про зміну клімату.

Вона привернула до себе увагу світових ЗМІ, а багатогодинні дебати на тему клімату, які розгорнулися між країнами, відображали, наскільки розділеним є світ у сприйнятті кліматичної загрози. Власне, ми спробували розібратися, що ж там було цікавого на цій конференції, чому вона важлива для України і як до цього ставиться Польща.

Що таке Рамкова конвенція ООН про зміну клімату?

Конвенція^[1] була урочисто підписана 154-ма державами на «Саміті Землі» в Ріо-де-Жанейро. «Саміт Землі» – це Конференція Організації Об’єднаних Націй з питань навколишнього середовища і розвитку, що проходила у Бразилії з 3 по 14 червня 1992 року. Отож, 1992 року Конвенція була затверджена і набрала чинності весною 1994 року. Вона стала першим кроком на шляху до пошуку глобального вирішення проблеми зміни клімату. На сьогодні державами-учасниками Конвенції є 197 держав. Головна ціль Конвенції – не допустити небезпечного впливу діяльності людини на клімат Землі.

У 1997 році в межах Конвенції був укладений Кіотський протокол^[2] – юридично оформлене зобов’язання, що взяли на себе розвинуті країни і країни з перехідною економікою. Він передбачає скорочення викидів парникових газів у перший період між 2008 та 2012 роками на рівні 1990 року. Другий період виконання обов’язків розпочався 2013 року і завершиться у 2020 році.

2015 року у Франції був погоджений текст Паризької угоди^[3], що прийшла на зміну Кіотському протоколу та була підписана очільниками 175 держав у Нью-Йорку у 2016 році. На відміну від Кіотського протоколу, в Паризькій угоді зобов’язання щодо скорочення викидів у атмосферу на себе беруть не лише розвинуті держави та держави з перехідною економікою, а також і всі інші, незалежно від рівня розвитку. Мета – зменшення темпів глобального потепління в межах 2°C. Угода вимагає, щоб «національно визначена участь» кожної держави була амбітною та встановлена з метою досягнення цілі Угоди. Варто зазначити, що Паризька угода не має механізму примусу, хоча і рівень національно визначеної участі кожної країни є для неї обов’язковим.

Що таке парникові гази?

Коли сонячне випромінювання досягає Землі, то спершу нагріває не повітря, як багато хто вважає, а саму земну поверхню. Уже від поверхні нашої планети – ґрунтів, снігів, лісів, океанів і т.д. – тепло відбивається назад у космос. І на шляху до космосу тепло утримується атмосферою Землі, нагріваючи повітря – газову оболонку, у якій існує жива природа. Цей процес затримки тепла називається «природним парниковим ефектом». Основними «творцями» парникового ефекту є пара води Н₂О, вуглекислий газ СО₂, озон О₃, азот N₂O та метан СН₄. Парникові гази виникають внаслідок дихання живих організмів, а також вулканічних викидів, лісових пожеж.

Однак прискорення темпів індустріалізації призвело до «неприродних» викидів парникових газів у атмосферу Землі. Під індустріалізацією розуміється швидкий перехід від аграрного «ручного» типу господарства до «машинного» промислового – так звана «промислова революція», що розпочалась в другій половині ХVIII cт. у Англії, а потім поширилась на решту Європи, Північну Америку, а з середини ХХ ст. розпочалась і в Азії та Латинській Америці. Так, у самій лише Англії, наприклад, з 1500 по 1750 рік показник ВВП на душу населення зріс на 70%, а з 1750 року по 2000 рік – на 1224%.^[4]

Глобальна температура зростає під впливом надмірного накопичення парникових газів, а головним чином, продукту згоряння викопного палива – вуглекислого газу СО₂.

Звідси спостерігаємо залежність ставлення держав до Паризької угоди в межах Рамкової конвенції ООН про зміну клімату: чим більш залежна економіка країни від викопного палива – тим більший спротив вона чинить намаганням світової спільноти скоротити викиди – тим паче, якщо темпи розвитку високі. І Польща, в якій проходила 24-а Конференція сторін Рамкової конвенції ООН про зміну клімату, є цьому один з найяскравіших прикладів.

Наскільки Польща залежить від вугілля?

Бурхливе зростання економіки Польщі розпочалось з 2013 року і триває й досі. За оцінками Єврокомісії цьогорічна польська економіка стане 3-ю за швидкістю зростання у Європі – на рівні 4,8% ВВП. Хоча в 2019 році зріст дещо сповільниться, але все одно залишатиметься високим – 3,7%. В той же час, 80% польської енергії виробляється на теплоелектростанціях, головним паливом для яких є вугілля. Оскільки ж економіка зростає – щороку на її функціонування необхідно все більше і більше електроенергії. В умовах Польщі відновлювальні джерела – вітрові та сонячні електростанції – не в змозі впоратись із попитом, оскільки самі по собі є непередбачуваними та нестабільними. Сьогодні альтернативні джерела у Польщі виробляють лише від 8% до 14% енергії. Середньорічна ефективність вітрових електростанцій у Польщі становить 20%. Це означає, що одного року вітрові електростанції можуть виробити 5 000 мегават одного року – і, наприклад, лише 300 мегават наступного.

В кінці листопада цього року Міністерство енергетики Польщі презентувало проект «Енергетичної політики Польщі до 2040 року».^[5],[6] В документі передбачено наступне:

• Частка вугілля у виробництві електроенергії в 2030 році становитиме 60%

• Частка відновлювальних джерел в 2030 році складатиме 21%

• Введення в експлуатацію першого ядерного енергоблоку у 2033 році

• Підвищення енергоефективності на 23% до 2030 року (у порівнянні з рівнем енергоефективності 2007 року)

• Скорочення викидів вуглекислого газу на 30% (у порівнянні з 1990 роком)

Таким чином, спостерігаємо і подальшу залежність польської енергетики, а отже і економіки, від вугільної промисловості. Це прямо формує позицію польського уряду на міжнародній арені у питаннях зменшення викидів парникових газів.

Якою є позиція Польщі у питанні зменшення викидів парникових газів?

За Паризькою угодою, Польща мусить суттєво скоротити споживання вугілля – на 20% до 2030 року і на 55% – до 2050 року. Однак Президент Анджей Дуда на кліматичній конференції заявив, що у Польщі немає плану відмовлятись від вугілля. Дуда наголосив, що вугілля – стратегічний ресурс Польщі, запасів якого вистачить на 200 років, і Польщі важко відмовитись від вугільної складової, оскільки саме вугілля забезпечує енергетичний суверенітет країни. Директор організації з захисту навколишнього середовища «Greenpeace Польща» Богдан Пеккацький розкритикував Президента Дуду^[7], адже його слова про те, що Польща збереже статус-кво у питаннях енергетики, зменшили шанс успіху цілого саміту.

Президент Польщі вважає, що його держава вносить свій вклад у екологію, розвиваючи лісове господарство. Анджей Дуда анонсував проведення політики, спрямованої на захист клімату, де основним елементом будуть ліси – в якості поглинача СО₂. У відеоролику, підготовленому польським Міністерством закордонних справ до екологічного саміту^[8], також презентується флагманська ініціатива уряду – «лісові ферми», котрі мають поглинати вуглекислий газ із вугільних електростанцій. Однак «Greenpeace Польща» зазначає, що ці ферми не здатні поглинути еквівалент 10-денних викидів однієї лише Белхатувської вугільної електростанції навіть за 30 років. Тим часом дані Євростату – статистичної служби Європейського союзу – вказують на те, що в 2017 році викиди в Польщі зросли на 3,8%^[9]. У 2016 ж році тодішній міністр охорони навколишнього середовища Польщі Ян Шишко дозволив масштабну вирубку лісів.

Ще у перший день Конференції польський уряд представив проект декларації «Just Transition»^[10]. Декларація передбачає перехід у виробництві електроенергії з вугілля на відновлювані джерела, але з урахуванням інтересів працівників вугільної промисловості. Тобто, усім звільненим працівникам вугільної галузі мусить бути забезпечена перекваліфікація. Президент Анджей Дуда пояснив необхідність такого «справедливого переходу» тим, що польська економіка повинна перетворитись на «кліматично сприятливу», але не за рахунок громадян.

Однак зараз в Польщі у вугільно-видобувній галузі працюють 82 тис. робітників. В 2030 році, за Паризькою угодою та польською концепцію енергетичної політики, з них зайнятими будуть 63 тис., а в 2050 році – 27 тисяч. Тобто, до 2030 року у перекваліфікації матимуть потребу 29 тис. працівників. Відповідно до нових принципів міграційної політики^[11] та польської державної довгострокової стратегії розвитку^[12], ці 29 тис. працівників складатимуть 0,1% від польського ринку праці у 2030 році (обсяг якого буде близько 20 млн. осіб). До того ж, власне поляків на ринок праці не вистачатиме, тому для його формування необхідно залучити 4 млн. іноземців, наприклад, тих же українців.

Своєрідно Польща продемонструвала своє ставлення і до проблеми глобального потепління, затвердивши перелік спонсорів проведення екологічного саміту у Катовіце. Серед них виокремлюються найбільші вугільні електростанції Польщі: Явожнівська (в рік – 6 млн. т викидів СО₂), Лазиська (в рік – 4 млн. т викидів СО₂), Белхатувська (в рік – 40 млн. т викидів СО₂ та 3 т ртуті). Одна лише Белхатувська електростанція спричинює понад 1 200 передчасних смертей в рік.^[13] Тобто найбільший світовий екологічний саміт польські лідери вугільної промисловості, за сприяння уряду, використали для реклами власних потужностей виробництва.

Окремою тезою польського уряду є сприяння популяризації електротранспорту. В Катовіце. Польський прем’єр-міністр Матеуш Моравецький представив підготовлену разом з Великою Британією Декларацію про партнерство щодо електромобілів.^[14] Підписанти вищезазначеної декларації заявляють про свою готовність підтримати розвиток відповідного сектора, обмін досвідом та науковим співробітництвом у застосуванні інноваційних технологій у транспорті та логістиці. Однак польська влада не говорить про те, що викиди у атмосферу через автомобільний транспорт становлять у Польщі лише 13%.

Тому позиція Польщі на саміті, який відбувся у Катовіце, залишається нечіткою: з одного боку, польська влада позиціонує себе як активного поборника екологічних стандартів, з іншого – продовжує видобувати вугілля і стабільно піддається критиці еко-активістів.

Якими є результати саміту?

Після двох тижнів напружених переговорів учасники Конференції з питань клімату в польському Катовіце погодили Робочу програму, в якій домовилися про те, як вони будуть виконувати узгоджену в 2015 році Паризьку кліматичну угоду. Одним з ключових компонентів є підвищення прозорості, тобто зміцнення довіри між країнами, і обмін інформацією про реалізацію національних планів в боротьбі зі зміною клімату, в які входить скорочення викидів парникових газів.

Учасники Конференції в Катовіце домовилися також про єдиний підхід до оцінки обсягів викидів, тобто вирішили, як на практиці підраховувати рівень забруднення. Будь-яка ж країна з низьким рівнем розвитку економіки, яка не змогла виконати взяті на себе зобов’язання, може пояснити причини і надати план по подоланню цих перешкод у майбутньому. Учасники зустрічі також погодилися, що після 2025 року держави з високим рівнем доходу збільшать фінансову допомогу на боротьбу зі зміною клімату в країнах, що розвиваються.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook.

Сообщение Екологічний маскарад польського уряду: якою насправді є позиція Варшави? появились сначала на ХВИЛЯ.

19 декабря после обеда один твит президента Дональда Трампа порвал социальные сети и стал информационной бомбой для мировых СМИ и союзников США в Европе. Рассматриваемый сперва как нечто невнятное и пространное, вскоре сообщение Трампа приобрело реальный смысл, когда за ним последовали полу-мистические сообщения СМИ со ссылкой на анонимные источники в Белом Доме. Сообщения быстро захватили заголовки ведущих международных информационных агентств. А уже через полчаса они нашли подтверждение и в стенах самого Белого Дома – США покидают Сирию.

Решение о полном выводе американского военного контингента в Сирии уже в ближайшее время стало, словно громом среди ясного неба. Европейские союзники США, обескураженные столь внезапным и лёгким движением администрации Трампа, не сразу поняли, что к чему. Несколько часов подряд в главных европейских столицах сохранялась тишина. Многие не знали, что говорить. Телефон в Овальном кабинете в Вашингтоне просто разрывался: всем не терпелось узнать, что происходит. Один из самых роковых и ключевых поворотов в кровавой 7-летней войне в Сирии стал реальностью просто так, за 2 минуты, через Twitter Дональда Трампа.

Пожалуй, я не ошибусь, если скажу, что решение США о выводе своих войск из Сирии стало главнейшим событием сирийского конфликта в уходящем 2018 году. Оно затмило собой даже недавний анонс Турцией нового вторжения на северо-восток Сирии, которое могло изменить баланс сил в стране и регионе. Судя по всему, Дональд Трамп очень постарался, чтобы мировые СМИ не отвлекались на каких-то там президентов Турции с их военными планами, а сохраняли своё пристальное внимание на незабвенном эпатаже американского лидера. В итоге, Трамп блистает ярче, чем когда-либо, а про Эрдогана все уже и забыли.

Впрочем, спустя сутки после объявления президентом США своего волевого решения, уже можно делать некоторые выводы и обозначить контуры дальнейшего развития ситуации в Сирии, которые уже начинают проявляться, если смотреть на ситуацию в срезе региональной и глобальной политики.

Почему Штаты решили выйти из Сирии?

Ещё во время своей предвыборной кампании в 2016 году Дональд Трамп критиковал вовлеченность США в конфликт в Сирии, называя его затратным и бессмысленным. Военное присутствие Штатов на северо-востоке Сирии с 2015 года он считал ненужным и часто говорил, что намерен вывести американские войска. Таким образом, на решение о выводе войск повлияли, в первую очередь, личный взгляд президента на этот вопрос и его давнее желание это сделать, дабы сберечь деньги и не тратить их впустую, по крайней мере, так ему казалось.

Уход США из Сирии вполне соответствует внешнеполитической доктрине Трампа «Америка прежде всего!». Он уже 2 года пытается уменьшить вовлеченность США в различные глобальные процессы в регионах, или переложить ответственность за них на других игроков, в идеале на своих союзников. Его главная мотивация – сохранить влияние при минимальных затратах. В своём последнем твите по поводу Сирии президент США прямо и заявил:

«Неужели США должны быть мировым полицейским на Ближнем Востоке и ничего не получая взамен, тратя жизни людей и триллионы долларов для защиты тех, кто, в большинство случаев, даже не ценят этого? Неужели мы хотим там остаться навсегда?»

По логике Дональда Трампа, который всегда отличался тотальной незаинтересованностью сложными геополитическими играми, и скорее одержимым собственными рейтингами и вниманием СМИ, нежели урегулированием конфликтов за рубежом, военное присутствие США в Сирии и других странах региона – это пустая трата денег и времени. Он и его сторонники считают, что Штаты и так достаточно сделали для Ближнего Востока и мира, и не могут вечно делать работу за других. Президент всегда приводил в пример Афганистан как символ бессмысленности роли США в качестве мирового полицейского.

Спрогнозировать уход США из Сирии было несложно. Я об этом писал на протяжении последних 1,5 лет. Администрация Трампа весь этот период пыталась переложить ответственность за сохранение влияния в Сирии на своих союзников. Сперва была попытка затянуть туда Францию, Британию, Германию и других членов НАТО. Однако конфликт Трампа с европейцами вокруг Ирана, затрат на оборону в рамках обязательств НАТО и идеологические расхождения – всё это помешало планам создать какой-то альянс, ответственный за северо-восток Сирии. Позже, была идея сформировать так называемое «ближневосточное НАТО», о котором писали многие СМИ. Однако отказ Египта втягиваться в конфликт в Сирии и неготовность к этому Саудовской Аравии и Эмиратов похоронил перспективы передать функции Штатов на курдских землях своим арабским партнёрам из Персидского Залива. А попытка США запустить амбициозный план по тренировке и созданию 30-тысячного «пограничного контингента» из числа сирийских курдских бойцов вызвал ответную реакцию Турции, которая вторглась в северный курдский регион Африн при молчаливом согласии России. Поэтому Дональд Трамп, не особенно разбираясь, что ещё можно сделать, просто решил свалить.

При этом доктрина Трампа (если это вообще доктрина как таковая) часто противоречит сама себе. Президент хочет командовать крупнейшей и самой могущественной армией на планете, но при этом сохранять её в пределах страны и не лезть в другие регионы и войны. Он хочет сдерживать Иран, провозглашая его основным врагом Америки, но при этом считает тяжёлым бременем сохранение военного контингента США в Сирии, Ираке и Афганистане. Это всё свидетельствует о том, что у Штатов на самом деле нет чёткой стратегии или доктрины, существуют хаотичные эмоциональные порывы и личные мнения, циркулирующие в голове одного человека и подкрепляемые разными идеями, смешанными с лестью его окружения.

Вторым фактором, повлиявшим на это решение, стало постепенное вхождение США в клинч с международным правом. Дело в том, что когда Штаты впервые развернули воздушную кампанию в Сирии в 2014 году, а вскоре развернули в её северо-восточных регионах военную инфраструктуру, у них  рукаве была довольно мощная для этого причина: борьба с террористами «Исламского государства». На тот момент боевики контролировали более 50% территории Сирии и являли собой реальную угрозу всему региону. Однако в последующие годы террористы «ИГ» были разбиты как единая военно-политическая сила. В 2017 году они потеряли до 90% территории, которую контролировали в Сирии и Ираке.

Как только угроза терроризма исчезла, вопрос международно-правового статуса коалиции во главе с США на территории Сирии вновь обострился. Если раньше на незаконные, с точки зрения норм международного права, действия Штатов в Сирии закрывали глаза из-за необходимости борьбы с «ИГ», то теперь этот аргумент более не работает. Такая ситуация вынуждала США по-новому обосновывать своё военное присутствие, и даже затягивать операции по зачистке последних мелких анклавов террористов в долине реки Евфрат в Восточной Сирии. Учитывая кризис стратегического планирования в Белом Доме и незаинтересованность Трампа втягиваться в новый ближневосточный конфликт, президент решил принять простейшее решение: уйти.

Кроме того, на решение Трампа повлияло его нежелание платить за удержание курдских земель. Дело в том, что за более чем год после того, как арабско-курдские отряды захватили часть провинции Ракка и северо-восток Сирии, гуманитарная ситуация на этих землях не улучшилась. Дома так и остаются в руинах, дамбу «Ат-Табка» поддерживают в рабочем состоянии только благодаря сирийским инженерам из Дамаска, а коммунальные услуги обеспечивают сирийские государственные службы, получающие зарплату из Дамаска, поскольку курды этим заниматься не хотят. К тому же, увеличивающаяся угроза климатических «шоков» типа наводнений или засухи могла серьёзно ухудшить позицию США на этих землях.

Наконец, одним из последних решающих толчков, открывших дорогу американцам к принятию такого шага, стал ультиматум президента Турции Реджепа Тайипа Эрдогана. На днях он анонсировал начало новой военной операции турецкой армии на северо-востоке Сирии против местных курдских отрядов, считающихся в Турции террористами. Невзирая на присутствие сил США и их союзников на северо-востоке, Турция объявила, что всё равно вторгнется на эти территории и вытеснит курдов за реку Евфрат, взяв под контроль их бастион – город Манбидж.

Такой мощный манёвр вынудил США действовать. Дональд Трамп увидел в этом шанс для себя, своих рейтингов и путь к выполнению очередного предвыборного обещания в своём незабвенном стиле. Именно турецко-американские договорённости легли в основу решения США вывести свои войска из Сирии. А формальный повод это сделать пришёлся как нельзя кстати – взятие проамериканскими отрядами курдов одного из последних бастионов террористов «Исламского государства», города Хаджин на реке Евфрат в Восточной Сирии.

Кто выиграет от ухода американцев?

В первую очередь, выиграет сам Дональд Трамп. Его рейтинги пойдут вверх, а он сумеет сыграть карту победителя терроризма и президента, переживающего за жизни собственных солдат, которых он возвращает домой. Собственно, всю эту смесь предвыборно-пафосных меседжей можно увидеть в недавно опубликованном видео-обращении Трампа в связи с решением вывести войска.

Кроме того, от этого решения выиграют две американские оружейные компании, которые щедро финансировали предвыборную кампанию Дональда Трампа, а сегодня являются одним из могущественных лобби в его администрации. Речь идёт о компаниях «Lockheed Martin» и «Raytheon», являющимися одними из главных бенефициаров внешней политики Трампа. Эти же две компании получили большую часть заказов в рамках оружейных контрактов США и Саудовской Аравии в 2017 году на сумму $ 117 млрд. Обе компании ответственны за поставку Турции комплексов ПРО «Patriot» и партии новейших самолётов F35. После ухода США из Сирии они получат возможность продать вооружение Анкаре как часть сделки по Сирии. И «Lockheed Martin», и «Raytheon» сохраняет сильные лоббистские позиции в администрации Трампа.

Уход американского военного контингента был радостно воспринят в самой Сирии. Впрочем, первая реакция населения была несколько смятенной и неопределённой. Люди банально не верили, что США просто так взяли и решили уйти. Некоторое время они считали, что это какая-то уловка, и что Штаты просто выведут часть сил, но большинство оставят. Как бы то ни было, уход американцев – это хорошая новость для сирийского руководства во главе с президентом Башаром Асадом.

Он получит возможность возобновить переговоры о нормализации отношений с курдами. Последние, после ухода американцев, будут прижаты к стенке и зажаты между сирийской армией, Турцией и Ираком. Они будут вынуждены пойти на примирение с Асадом, пытаясь избежать разгрома турецкими войсками с последующей оккупацией их земель. Для Дамаска это прекрасная возможность вернуть как минимум часть восточных и северо-восточных территорий под свой контроль без боя. Это соответствует политике Башара Асада по возвращению ВСЕХ сирийских земель под контроль Дамаска.

К тому же, для сирийского руководства военное присутствие США в Восточной Сирии было препятствием на их пути к захвату нефтегазовых месторождений в провинциях Дейр-аз-Зор и Ракка. Теперь его не будет, и сирийская армия получит возможность вернуть их силой или договориться с курдами. А если Штаты выведут и свои войска из юго-востока на погранпереходе «Ат-Танф», то Дамаск сумеет наконец закрыть эту часть границы с Ираком.

От ухода США выиграет и Россия. Вывод американского континента может стать новогодним подарком для Владимира Путина, который мечтал об этом на протяжении последних нескольких лет. На сегодняшний день РФ и так является главным переговорщиком с Европой и соседними странами по ситуации в Сирии, репатриации беженцев и реконструкции страны. Сочинский и Астанинский форматы переговоров, в рамках которых сейчас решается будущее политическое послевоенное урегулирование Сирии, вытеснили проамериканский Женевский процесс. А уход США из Сирии теперь окончательно развяжет Кремлю руки.

Более того, резкое ослабление сирийских курдов откроет россиянам дорогу к установлению с ними контактов и перебиранию на себя функцию США как партнёра и гаранта безопасности для северо-востока Сирии. Россия уже давно пытается склонить курдов к переговорам с сирийцами, дабы примирить их и получить доступ к нефтегазовым месторождениям в Восточной Сирии и стабилизировать северо-восточный регион страны.

Усиление РФ в Сирии в результате ухода американцев позволит им надолго закрепиться в Леванте и получить полное доминирование в Сирии вместе с Турцией и Ираном. А это, в свою очередь, откроет очередное окно диалога с Европой, в отношениях с которой РФ уже несколько лет пытается представить себя как нового, более надёжного и сильного, нежели США, партнёра по безопасности на Ближнем Востоке, способного сохранять стабильность, не допустить нового конфликта и вернуть беженцев домой. Такие диалоги могут усилить сотрудничество РФ и Европы (например, Франции, которая остаётся в Сирии, несмотря на уход США), что даст Кремлю возможность разыгрывать сирийскую и, в более широком смысле, ближневосточную карту для торгов за Украину, Крым, Донбасс, «Северный поток-2» и т.д.

Подобную позицию разделяют и в Иране. Уход США стал облегчением для иранцев. Во-первых, больше никто не защищает курдов, и они уязвимы, а значит, станут более сговорчивы. Во-вторых, ослабление региональных позиций США в результате вывода войск позволяет расширить Ирану поле для манёвра для обхода санкций. В-третьих, иранцы смогут беспрепятственно действовать на территории Сирии, не боясь ударов со стороны США. А Иран, вместе с РФ и Турцией, остаются доминирующей силой для урегулирования сирийского конфликта.

Уход США – это хорошие новости и для соседних с Сирией стран. Ливан, Иордания и Ирак расценивают этот шаг как путь к долгосрочной стабилизации Восточной Сирии и открытию шоссейных и железнодорожных коммуникаций для возрождения региональной торговли. Для всех трёх стран торговля – это путь к стабилизации дефицита бюджета и возвращению сирийских беженцев домой.

Турция – один из основных выгодоприобретателей из решения США. Уход американских войск даёт Анкаре кучу бонусов: возможность нормализовать отношения с Вашингтоном, получить свои заветные  самолёты F35, купив комплексы ПРО «Patriot», решить проблему сирийских курдов самостоятельно и не боясь столкновения с американской армией и воплотить в жизнь свою мечту создать «пояс безопасности» вдоль пограничной зоны в северной Сирии. Для президента Эрдогана уход США – это триумф его недавнего демарша с объявлением новой военной операции на северо-востоке Сирии. Вероятнее всего, вопрос о выводе американского контингента был решён во время телефонного разговора Трампа и Эрдогана на днях, когда они обсуждали наступательную операцию турок против курдов. Сегодня официальная Анкара заявила, что откладывает операцию против курдов. Судя по всему, они решат вопрос уже без США в переговорах с Россией и Ираном.

Кто проиграет от ухода американцев?

Прежде всего, проиграют сами Соединённые Штаты в стратегической перспективе. Их уход – это результат сложной дилеммы, в которую они сами себя загнали в 2013-2014 годах, когда заставили выбирать между Турцией и курдами. Уход США из Сирии лишит их оперативных возможностей влиять на ситуацию на местах. Кроме того, они окончательно лишатся своего главного и последнего союзника в сирийском конфликте – курдов, расценивающих решение Вашингтона как «нож в спину» и «кидалово». Вывод американских войск ещё больше отсечёт Штаты от сирийского процесса, и они с большей долей вероятности окажутся за бортом международных переговоров по послевоенному урегулированию конфликта, которые должны начаться в 2019 году с запуском Сирийской Конституционной Комиссии.

Решение Белого Дома вывести войска спровоцировало настоящий ураган критики в Вашингтоне. Значительная часть политиков и аналитиков раскритиковали решение Трампа, по большей части из-за того, что он выводит войска, и не получает взамен ничего существенного для национальных интересов страны. Один из «ястребов» внешней политики, сенатор-республиканец Линдси Грэм обрушился на Трампа с критикой:

«Это решение – победа для «Исламского государства», Ирана, России, Башара Асада. Я боюсь, что оно приведёт к катастрофическим последствиям для нашей страны, региона и мира в целом. Станет сложнее привлекать партнёров для борьбы с исламским радикализмом. Это также станет демонстрацией слабости Америки».

Противники этого решения напомнили Трампу, что он действует точно также, как ненавидимый им Барак Обама в 2014 году: не выполняет обещания и отказывается бороться с врагами Америки, предпочитая просто сбежать. При этом, по их мнению, Штаты ничего не получают взамен, а лишь ослабляют свои региональные позиции. Сенатор-республиканец из штата Небраска Бен Сасс вообще заявил, что «руководители военных ведомств понятия не имеют, как принималось это решение». А президент Совета по внешней политике Ричард Хаас отмечает:

«Неизвестно, что за условия выхода США из Сирии. Установил ли кто-то какие-то дедлайны? Или проговаривались ли условия выхода с турками, чтобы обеспечить безопасности курдов? Были ли какие-то соглашения с русскими по формату будущего политической системы страны?».

Дональд Трамп, похоже, сам себя переиграл. В 2016 году он манипулировал меседжами в стиле «вернём парней домой» и «закончим ненужные войны», дабы поднять голоса ветеранов, родственников американских солдат и евангелистов. Но когда он стал президентом, он так сильно хотел разыграть свою любимую карту «я – не Обама», что не заметил, как пошёл против своего обещания вывести войска и лишь усилил американское присутствие в Сирии. Он дважды бомбил Сирию в 2017 и 218 годах после вероятного применения химического оружия, расширил военный контингент на северо-востоке и увеличил объёмы поставок оружия и боеприпасов, а также техники сирийским курдам. Всё это необходимо было, чтобы демонстративно показать: Дональд Трамп – это не слабый, немощный и трусливый Барак Обама, а сильный президент, несущий кару с небес всем противникам США, нарушающим ценности, лежащие в основе американского общества.

Однако проблема была в том, что Дональд Трамп не разделяет эти ценности. Он исходил из собственных рейтингов и репутации, а также влияния лобби. И когда пришло время решать вопрос Сирии предметно и полноформатно, он вспомнил о том, что обещал избирателям. И сделал это, наплевав на все предыдущие телодвижения Вашингтона по Сирии.

Это стратегический проигрыш для США, поскольку он похоронил любые планы по долгосрочному сдерживанию РФ и Ирана на Ближнем Востоке, как минимум в субрегионе Леванта. Поэтому неудивительно, что спустя сутки после решения Трампа по Сирии, министр обороны Джеймс Мэттис подал в отставку и написал письмо, в котором прозрачно намекает на то, что не согласен с сирийским манёвром Трампа, считая его подрывом доверия союзников, с которыми даже никто не обсудил это.

С уходом Мэттиса, администрация станет более хаотичной, менее последовательной и больше склонной к непродуманным и иррациональным решениям, роящимся в голове одного человека.

Также в проигрыше оказываются Саудовская Аравия и её союзники из числа монархий Персидского Залива. За две недели до объявления о выводе американского контингента, Саудовская Аравия впервые начала принимать участие в антитеррористических воздушных рейдах коалиции на территории Сирии. Эр-Рияд начал постепенно выстраивать мосты с сирийскими курдами, рассчитывая сделать из них долгосрочного союзника для сдерживания сирийских, иранских и российских сил на западе и юге, а также Турции на севере. Однако решение Трампа развалило все эти планы, и нивелировало попытки администрации выстроить какую-то региональную структуру, на которую Штаты могли бы опираться в своей сирийском анти-иранской политике. У саудовцев и их союзников не остаётся другого выхода, как пытаться вернуться в Сирию дипломатическим мирным путём через переговоры и реинтеграцию Дамаска в региональную архитектуру безопасности, как это было до 2011 года. Поэтому неслучайно, в сирийскую столицу недавно с визитом приезжал президент Судана Омар Аль-Башир – главный эмиссар от Эмиратов. А в ближайшее время в Сирию прибудет президент Ирака Баргам Салих.

Проиграли и некоторые европейские государства, с 2011 года верившие в своё «правое дело» в Сирии. Особенно неприятно пришлось союзникам США, принимающим активное участие в антитеррористической кампании Международной коалиции в Сирии. Для них решение Белого Дома стало неприятным сюрпризом.

В Великобритании не согласились с утверждением Трампа о победе над террористами «Исламского государства». Замминистра обороны Британии заявил, что это не отвечает действительности. Однако премьер-министр Тереза Мэй, пытаясь избежать прямой критики Вашингтона, отметила, что они обсуждали вывод американских войск за несколько дней до этого. Сомневаюсь, что британцы знали об этом, но страх испортить отношения со своим главным союзником накануне неопределённого Brexit, преобладает в правительстве Мэй.

Министр иностранных дел Германии Хайко Маас выразил удивление сменой позиции США по конфликту в Сирии. Буквально неделю назад Вашингтон всеми силами показывал, что его контингент в Сирии останется там до лучших времён. Советник президента США по нацбезопасности Джон Болтон прямо заявлял, что американские войска остаются в Сирии для сдерживания Ирана и пока он не уберёт оттуда свои силы, то есть навсегда. А специальный представитель США по Сирии Джеймс Джеффри – протеже Болтона – в интервью «Atlantic Council» отмечал, что если Башар Асад ждёт ухода американских сил, то «ему придётся ждать очень долго». Для официального Берлина внезапная смена стратегии и риторики стала полной неожиданностью. Теперь Германия вынуждена бояться, как бы в Сирии без США не вспыхнул новый конфликт. Берлин будет искать нового гаранта стабильности в Сирии, что означает их возможное сближение по этому вопросу с РФ.

Наиболее активной в критике США стала Франция. Они заявили, что террористы «Исламского государства» в Сирии не были побеждены, а их военный контингент на северо-востоке останется на месте, несмотря на уход американцев. Французы не хотят покидать Сирию, оставляя её туркам, россиянам и иранцам. Для них просто уйти и тем самым расписаться в своём поражении – это не лучшая тактика. К тому же, для президента Эммануэля Макрона, находящегося в осаде со всех сторон из-за попытки реформировать страну и протестов «жёлтых жилетов», необходимо демонстрировать активность во внешней политике, дабы отвлекать людей от внутренних проблем и усиливать свои глобальные позиции. Впрочем, самостоятельно удержать северо-восток Франция не сможет, поэтому будет вынуждена искать партнёров, либо среди монархий Залива, либо в Москве.

Проигравшим можно считать и Израиль. Премьер-министр Биньямин Нетаньяху заявил, что решение Трампа вынудит израильтян усилить свою борьбу с Ираном в Сирии. Для него уход США – это мощный пас иранцам, которые, по мнению Тель-Авива, усилят своё присутствие в Сирии, в том числе на границах с Израилем. Это вынуждает Израиль либо снова возобновить авиаудары по про-иранским группировкам в Западной и Восточной Сирии, либо идти на сближение с РФ, выбивая гарантии того, что Иран не будет усиливать своё присутствие. Подобная схема уже сработала в ходе военной кампании сирийской армии в Южной Сирии весной-летом этого года.

Последствия ухода США из Сирии в глобальном масштабе?

Решение Дональда Трампа стало эпохальным и открыло ему дорогу к его заветной мечте покинуть те страны Ближнего Востока, где военное присутствие США считается, по его мнению, бессмысленным и затратным. Сразу после объявления о завершении своей деятельности в Сирии, Белый Дом заявил, что выведет половину своего контингента из Афганистана, а также рассмотрит возможность вывести войска из Ирака.

Такая политика администрации Трампа по сути идёт вразрез с подходом Соединённых Штатов к терроризму, вот уже 17 лет доминирующему в кабинетах Вашингтона. После 11 сентября 2001 года в США решили, что лишь долгосрочное военное присутствие Штатов может гарантировать, что террористы не сумеют создать структуру, которая будет угрожать США, и достигнуть американской территории. А местные альянсы, на которой опирается это присутствие – залог стабильности государств, потенциально являющихся рассадником международного терроризма. Впрочем, отныне, после решения Трампа по Сирии и, вероятно, аналогичных решений по Ираку и Афганистану, этот подход умрёт.

Уход США из Сирии откроет массу возможностей для геополитических соперников Штатов на Ближнем Востоке. Вашингтон потеряет свои позиции в Сирии и в соседних странах – Ливане, Ираке, Иордании, Турции, открывая дорогу России, Китаю и Ирану. Расширение оперативных возможностей этих игроков в регионе и укрепление их дипломатических позиций в результате заполнения вакуума влияния, оставленного США, сделают их преобладающей силой на Ближнем Востоке.

Россия получит шанс стать доминирующей силой в Сирии, что сделает её ценным партнёром для целого ряда государств: монархий Персидского Залива, соседей Сирии, Израиля и Европы. Иран получит дополнительные возможности обходить американские санкции и облегчить давление на свою широкую военно-разведывательную сеть в Леванте. А Саудовская Аравия и Эмираты будут вынуждены перейти от агрессивной и наступательной политики по отношению к Сирии к примирительной и дипломатической риторике на базе сближения с РФ.

Глобально, Штаты всё больше закрываются в себе, забирая ресурсы из других регионов и создавая опасный для региональной безопасности вакуум влияния, который захотят заполнить многие. Это касается не только лишь Ближнего Востока, но и Европы, Африки и Азии. Отставка министра обороны Джеймса Мэттиса и приход на его место кого-нибудь из числа радикалов-трампистов может спровоцировать углубление конфликта между США и их союзниками в НАТО, что ещё больше ослабит альянс. А уход США из Сирии, когда произойдёт через пару месяцев, развалит Международную антитеррористическую коалицию, сформированную в 2014 году для борьбы с террористами «Исламского государства».

Решение Дональда Трампа по Сирии – это фактическое поражение США в этом конфликте и переход от старого либерального мирового порядка, основанного на ценностях, многосторонней дипломатии и общих интересах, к новой международной системе, базирующейся на циничных принципах Realpolitik, геополитических играх больших держав и сухом меркантильном подходе к альянсам и сделкам.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram,  на канал Хвилі в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook.

Сообщение Вывод американских войск из Сирии: кто выиграет, а кто проиграет? появились сначала на ХВИЛЯ.