Шеф-редактор «Хвилі» и один из основателей Украинского Института Будушего дал развернутое интервью Ukrlife относительно ключевых событий минувшей недели. В нем были рассмотрены ряд тем: как эскалация на Корейском полуострове влияет на геополитическое положение Украины; чем закончится дело Мартыненко; Украина на хайвее глобализации; действия Украины в Международном суде ООН в Гааге; угроза широкомасштабного конфликта с Россией и как власти к нему не готовятся; наконец, фикция и имитиация как единственная реальная форма украинской политики.

По его мнению, настоящей болезнью украинской политики стала имитация своей деятельности и создание «видимости видимости» реальных дел. «Болезнь украинской политики: когда ты не можешь либо не хочешь ничего делать реально, то ты сотрясаешь пустоту, создаёшь видимость видимости – имитацию, фикцию. Потому мы имеем фикцию государственных институтов, их деятельности, борьбы с коррупцией. Это всё круговорот перераспределения ограниченных ресурсов. Из столетия в столетие мы сидим у разбитого корыта и делим его», — сказал Юрий Романенко.

Полное видео этого интервью смотрите здесь

Одна из ключевых проблем Украины заключается в том, что мы ищем простые решения на сложные вызовы. Для того, чтобы Украина действительно осуществила серьезный модернизационный рывок, нам следует серьезно изменить наши представления о мире и самих себе, сбросить балласт иллюзий и стереотипов, который не дает вырваться из нищеты.

Абсурд настолько глубоко въелся в нашу повседневность, что мы его часто не замечаем. Например,  украинском дискурсе легко развернуть такие вопросы:  Почему опасны пасхальные яйца? Как вышиванка превращает вас в этно-оборотня? Как правильно декоммунизировать? Бойкот Евровидения — роскошь или суровая необходимость? Роботы — друзья или враги украинца? Почему меняются ландшафты Печерских холмов, но не меняются ландшафты человеческих отношений в Украине?

О суровой украинской реальности сооснователь Украинского Института Будущего Юрий Романенко и ведущий КУБа Питер Залмаев общались 4 мая на Крещатике

Сегодня, 12 мая,  в Украинском Институте Будущего с докладом «Украинская экономическая катастрофа 2013–2016» выступил известный российский экономист Андрей Илларионов. Российский эксперт дал развернутую картину кризиса в Украине в 2014-2017 году.

Представляем вашему вниманию полное видео его выступления, последующей дискуссии, где была и критика его выступления, а также сам текст.

Текст даем в версии, которая была опубликована на сайте Gordonua.com

1. КРИЗИС «ДВУХ ИНТЕРВЕНЦИЙ»

В последние четыре года Украина пережила наиболее глубокий и наиболее длительный экономический и социальный кризис в своей истории (если не считать кризис перехода от плановой экономики к рыночной, пришедшийся на 1989–1999 гг.).

Табл. 1. Три украинских кризиса трех последних десятилетий

Источник: Государственная служба статистики Украины

Необычность последнего кризиса (как по его длительности, так и по глубине) порождает закономерный вопрос: почему он оказался именно таким?

Традиционный ответ на этот вопрос включает в себя упоминание следующих факторов:

• последствия российского экономического эмбарго против Украины (с 27 июля 2013 г.);
• прямая российская агрессия (с 20 февраля 2014 г.);
• оккупация и аннексия части территории страны Россией (с 18 марта 2014 г.);
• ведение военных действий на территории Донбасса (с 6 апреля 2014 г.).

Вне всякого сомнения, российские экономические санкции, российская агрессия, продолжающиеся военные действия (хотя с марта 2015 г. и относительно более низкой интенсивности, чем летом 2014 г. и в январе–феврале 2015 г.) – действия, являющиеся результатом первой (российской) интервенции, явились важным фактором последнего кризиса.

Тем не менее, ход этого кризиса обнаруживает некоторые такие его особенности, которые свидетельствуют о том, что внешние факторы, связанные со всеми составными элементами российской интервенции, были не единственными причинами такого кризиса.

Почему масштабы социально-экономического кризиса в 2015 г. оказались намного более значительными, чем в 2014 г.?

2. 2015 ГОД – НАИБОЛЕЕ ТЯЖЕЛЫЙ

Из пяти лет, которые затронул последний кризис (2013, 2014, 2015, 2016, 2017), наиболее тяжелым неожиданно оказался 2015 год.

График 1. Темпы прироста ВВП Украины, 2013–2016 гг., %

Табл. 2. Динамика некоторых экономических и социальных показателей Украины по годам

Источник: Государственная служба статистики Украины

График 2. Динамика некоторых экономических и социальных показателей Украины, 2013–2017 гг., %

Такая необычная динамика нуждается в объяснении.

По историческому опыту военных кампаний и иных социально-политических катаклизмов наиболее тяжелым в экономическом и социальном плане должен был бы быть 2014 год – год, в первые два месяца которого экономическая активность в стране была снижена в результате происходившей тогда в стране Революции достоинства. Вслед за ней также произошли:

• крах прежнего режима и почти полное бегство из страны предыдущего политического и экономического руководства;
• оккупация и аннексия Крыма иностранными войсками;
• волна подрывных действий на почти половине территории страны;
• период наиболее интенсивных военных действий на Донбассе при относительно низком уровне готовности национальных вооруженных сил к отражению внешней агрессии;
• несколько волн мобилизаций мужского населения;
• президентские и парламентские выборы.

Кроме того, большую часть 2014 года в стране действовало ограниченно легитимное правительство, весьма сдержанно относившееся к проведению необходимых экономических реформ.

По сравнению с 2014 годом в 2015 году, за исключением самого начала года (бои в январе–феврале за донецкий аэропорт и на Дебальцевском плацдарме):

• интенсивных военных действий не велось;
• не были утрачены значительные территории;
• людские потери (как военные, так и гражданские) были меньше, чем в 2014 г.;
• политическая деятельность в стране не сопровождалась такими экзогенными потрясениями, как революции, выборы, гражданские столкновения значительных масштабов.

Кроме того, получившее политическую поддержку от избранной Верховной Рады новое украинское правительство начало наконец ограниченные экономические реформы, а зарубежные кредиторы стали предоставлять заметную экономическую, финансовую, интеллектуальную помощь.

Тем не менее, общие социально-экономические результаты оказались обескураживающими: экономический спад в 2015 году оказался в полтора раз глубже, чем в 2014-м, продукция промышленности, товарооборот, экспорт, импорт сократились в бо́льшей степени, чем в 2014 г., падение реальных доходов населения происходило вдвое быстрее, чем в 2014 г. Почему масштабы социально-экономического кризиса в 2015 г. оказались намного более значительными, чем в 2014 г.?

Грузия в 2008-09 гг. находилась в более тяжелом положении, чем Украина в 2014-16 гг. Тем не менее, экономический спад в Украине оказался более длительным, глубоким и масштабным

3. ГРУЗИЯ И УКРАИНА КАК ЖЕРТВЫ РОССИЙСКИХ АГРЕССИЙ

График 3. Падение ВВП в Грузии и Украине в результате российских агрессий, %

Для лучшего понимания произошедшего в Украине полезно сравнить ситуацию в ней с ситуацией в Грузии – стране, обладающей схожими экономическими, социальными, политическими, институциональными характеристиками, а также сопоставимой ментальностью граждан – чертами, унаследованными от бывшего СССР.

Грузия оказалась жертвой интервенции со стороны того же агрессора. Следует заметить, что воздействие российской агрессии 2008 г. на Грузию (по сравнению с Украиной) было более значительным:

• в Грузии авиационным, ракетным, артиллерийским обстрелам подверглась практически вся территория страны, включая все ее значимые административные и экономические центры, а также столица; в Украине – только приграничная полоса в непосредственной близости к театру военных действий;
• в силу особенностей географии Грузии территория страны в течение двух месяцев была разрезана оккупантами практически пополам; в Украине благодаря наличию стратегической глубины крупнейшие экономические, транспортные, научные, политические центры, включая столицу, не пострадали, и каких-либо заметных нарушений в обеспечении услугами транспорта и связи из-за военных действий не было;
• Грузия в 2008 г. обладала существенно меньшим (примерно в 15 раз) экономическим и финансовым потенциалом, чем Украина в 2014–15 гг.: ВВП по паритетам покупательной способности (ППС) валют в Грузии в 2008 г. составлял примерно $24 млрд, в Украине в 2014 г. – примерно $373 млрд;
• уровень экономического развития в Грузии в 2008 г. был примерно на 35% ниже, чем в Украине в 2014 г. (ВВП на душу населения по ППС валют в Грузии – $6,2 тыс. по сравнению с $8,2 тыс. в Украине).

Кроме того, на Грузию в 2008–09 гг. оказал существенное воздействие глобальный экономический кризис. В 2013–17 гг. глобальных экономических кризисов не было, а внешняя конъюнктура для Украины была относительно благоприятной.

Иными словами, по параметрам военной, геополитической, финансово-экономической уязвимости именно Грузия в 2008–09 гг. находилась в более тяжелом положении, чем Украина в 2014–16 гг. Тем не менее, экономический спад в Украине оказался более длительным, более глубоким и более масштабным.

Табл. 3. Экономические потери Грузии и Украины в результате российских агрессий 

Источники: статистические службы Грузии и Украины

Почему экономический кризис в Украине в 2014–16 гг. оказался существенно более тяжелым, чем в Грузии в 2008–09 гг.?

Резкое ухудшение экономической ситуации произошло в областях, не затронутых военными действиями, находящимися на значительном расстоянии от линии фронта

4. РЕГИОНАЛЬНАЯ СПЕЦИФИКА УКРАИНСКОГО КРИЗИСА

У украинского экономического кризиса обнаруживается также и не совсем обычный региональный разрез. Если исключить из расчетов такие оккупированные территории Украины, как Автономная Республика Крым и город Севастополь, а также полностью территории Донецкой и Луганской областей – как в той части, какая была оккупирована агрессором, так и в той части, что остается под контролем украинской власти, и ограничиться рассмотрением динамики экономической активности лишь на той части территории Украины, какая не была затронута военными действиями, то выясняется, что на этой территории также произошел значительный экономический спад. При этом сокращение экономической активности на территориях, не затронутых массированным внешним насилием, в 2015 г. оказалось вчетверо более глубоким, чем в 2014 г. (-1,4% и -6,0% соответственно).

Табл. 4. Динамика валового регионального продукта (ВРП) на душу населения в 2014-м и 2015 гг. в регионах Украины, непосредственно не затронутых военными действиями, %

Источник: расчет по данным Государственной службы статистики Украины

В 2014 г., несмотря на политические и военные катаклизмы в 13 регионах Украины из 25-ти наблюдалась положительная динамика экономической активности (прирост ВРП на душу населения от 0,2% до 8,4%). В 12 же регионах Украины, где наблюдался спад, его глубина была относительно небольшой (от -0,4% до -4,6%).

В 2015 г., несмотря на существенное снижение внешнего и внутреннего открытого насилия, экономическая ситуация во всех без исключения регионах Украины ухудшилась, причем весьма существенно. Например, ВРП на душу населения в Хмельницкой области в 2014 г. вырос на 2,8%, в 2015 г. он упал на 7,4%; в Кировоградской области в 2014 г. этот показатель вырос на 1,3%, а в 2015 г. упал на 7,6%; в Тернопольской области в 2014 г. он вырос на 8,4%, а в 2015 г. он упал на 6,0%; в Винницкой области в 2015 г. он вырос на 5,1%, в 2015 г. он упал на 2,4%.

Еще раз следует обратить внимание на то, что резкое ухудшение экономической ситуации произошло в областях, не затронутых военными действиями, находящимися на значительном расстоянии от линии фронта. Причем такое ухудшение произошло во второй год войны – тогда, когда интенсивность военных действий заметно снизилась по сравнению с ситуацией в первом году.

Почему так произошло?

Кроме непосредственно военных причин, внутренние факторы оказали на экономическую динамику Украины сопоставимое и даже гораздо более разрушительное воздействие

5. «ВТОРАЯ ИНТЕРВЕНЦИЯ»

Ответ на сформулированный в предыдущей главке вопрос выглядит следующим. Кроме непосредственно военных причин, а также причин, связанных с военными, другие факторы оказали на экономическую динамику в целом в Украине и во многих ее регионах сопоставимое и даже гораздо более разрушительное воздействие. Важнейшими среди таких (не внешних, а внутренних) факторов является характер проводившейся в стране экономической политики, которую нельзя характеризовать иначе, чем как жестко интервенционистскую.

Как общее правило, главными авторами экономической политики являются два ее основных субъекта – правительство и национальный банк.

6. ДЕЙСТВИЯ ПРАВИТЕЛЬСТВА УКРАИНЫ

В 2014–16 гг. украинское правительство осуществило ряд важных реформ, существенно сокративших затратные субсидии и снизивших масштабы неэффективного использования ВВП.

Табл.5. Основные фискальные и бюджетные показатели Украины

Источники: МВФ, Мировой банк

За эти годы украинское правительство существенно сократило число налогов, снизило размеры перераспределения финансовых ресурсов через бюджет. По сравнению с 2013 г. в 2015 г. были снижены: налоговая нагрузка на экономику – на 2,3 п.п. ВВП, государственные расходы – на 5,1 п.п. ВВП, общий бюджетный дефицит – на 3,6 п.п. ВВП, первичный бюджетный дефицит – на 5,3 п.п. ВВП.

График 4. Государственные расходы Украины в % к ВВП

Табл.6. Показатели, характеризующие легкость ведения бизнеса в Украине

Источник: Мировой банк

В 2014–15 гг. украинским правительством были проведены некоторые реформы, облегчившие начало и ведение бизнеса в стране, – были сокращены число процедур, время, необходимое для начала ведения бизнеса, временные и суммарные издержки по регистрации новых бизнесов.

Совокупный эффект реформистских мер, предпринятых украинским правительством в 2014–15 гг., можно оценить приблизительно в 4–7 п.п. ВВП. Такие действия должны были привести уже в 2015 г. к снижению темпов экономического спада примерно на 4–7 п.п. – приблизительно до 2% в год, либо же привести к полному прекращению спада и, возможно, даже к возобновлению скромного экономического роста на уровне 0,5–1,0% в год.

Однако этого не произошло. Вместо замедления спада, наступления стагнации или же возобновления экономического роста ВВП в 2015 г. упал еще почти на 10%.

Почему?

Дело в том, что наряду с правительством действовал второй важнейший субъект экономической политики – Национальный банк Украины. Но прежде чем переходить к анализу его действий, следует обратить еще внимание на экономическую динамику в течение последнего года.

Главной причиной усугубления экономической ситуации в Украине в 2015–16 гг. (наряду с военной агрессией) стала интервенционистская политика Национального банка

7. ПОКВАРТАЛЬНАЯ ЭКОНОМИЧЕСКАЯ ДИНАМИКА В 2015–2016 гг.

Как известно, возобновление экономического роста в Украине произошло не в первом квартале 2015 г., как это ожидалось национальными властями, международными организациями и независимыми экспертами по результатам описанных выше действий украинского правительства при условии нейтрального воздействия на экономику со стороны НБУ, а как минимум на целый год позже – в первом квартале 2016 г.

Более того, экономический рост, даже начавшись в первом квартале 2016 г., в последующие кварталы 2016 г. весьма существенно замедлился. Это особенно заметно по динамике объема производства перерабатывающей промышленности, темпы прироста которого последовательно снизились с 8,0% в первом квартале до 4,0% во втором квартале и 0,2% в третьем квартале 2016 г. В четвертом квартале 2016 г. и первом квартале 2017 г. темпы прироста обрабатывающей промышленности оставались низкими – 2,7% и 3,6% соответственно.

График 5. Поквартальная экономическая динамика в 2015–2017 гг., %

Табл. 7. Динамика экономических показателей Украины по кварталам 2015–17 гг., %

Источник: Государственная служба статистики Украины

Таким образом, во-первых, начало восстановления экономического роста было задержано как минимум на год. Во-вторых, само восстановление экономического роста происходит неустойчиво, темпы его остаются низкими. Почему?

Продолжающийся тяжелый экономический кризис также оказывает существенное негативное впечатление на общественные настроения в стране.

График 6. Third Annual Ukrainian Municipal Survey, Feb. 2017 (TAUMS):
Over the last 12 months, how has the economic situation in Ukraine changed?

График 7. TAUMS: Over the last 12 months, how has the economic situation of your household changed?

Приводимые ниже результаты анализа позволяют дать ответ на заданные выше вопросы: главной причиной усугубления экономической ситуации в Украине в 2015–16 гг. (наряду с военной агрессией и дестабилизационными действиями российского руководства) стала интервенционистская политика Национального банка Украины.

Рассмотрим ее подробнее.

8. РАСТРАТА МЕЖДУНАРОДНЫХ ВАЛЮТНЫХ РЕЗЕРВОВ

19 июня 2014 г. Степан Кубив, ставший руководителем НБУ после победы Революции достоинства, был заменен на Валерию Гонтареву.

Накануне этого назначения, по состоянию на 31 мая 2014 г., международные резервы Украины, находившиеся на счетах НБУ, составляли $17,9 млрд. В последующие девять месяцев они упали на $12,3 млрд и по состоянию на конец февраля 2015 г. составили $5,6 млрд.

График 8. Официальные международные резервы Украины, млрд $

Резкое сокращение валютных резервов спровоцировало глубокий валютный кризис, пик которого пришелся на февраль 2015 г. Паника на валютном рынке вызвала катастрофическое падение курса гривны более чем вдвое – с 11,8 грн за доллар в июне 2014 г. до 24,5 грн за доллар в феврале 2015 г. В одну из торговых сессий валютный курс падал до 41 гривны за доллар.

График 9. Обменный курс, грн/$

Табл. 8. Курс украинской гривны к доллару США, в среднем в месяц

Источник: НБУ

Насколько искусственным и довольно легко избегаемым был этот, похоже, намеренно спровоцированный кризис, показывает мало изменившийся курс гривны к доллару в последующие два года – с февраля 2015 г. по май 2017 г. В течение этого времени курс национальной валюты снизился лишь на 10%, несмотря на кумулятивное сокращение ВВП на 10%, накопленную инфляцию в 57%, сохранение общего бюджетного дефицита в пределах от 1,2 до 3,0% ВВП в год.

Растрата международных резервов и легко избегаемый (искусственно спровоцированный?) валютный кризис начала 2015 г. имели по меньшей мере пять важнейших последствий:

• ужесточение Национальным банком валютного регулирования и, следовательно, резкое затруднение ведения экономической деятельности в Украине;
• острую потребность в пополнении валютных резервов страны, осуществленную путем увеличения внешнего долга Украины;
• увеличение внешнего долга Украины, номинированного в валюте, при падении номинальных размеров украинского ВВП, рассчитываемого по существенно девальвированному курсу гривны, привело к резкому скачку отношения государственного долга к ВВП и существенному увеличению прогнозируемых и фактических расходов по обслуживанию и выплате внешнего долга, увеличив нагрузку на государственный бюджет в условиях экономического кризиса и внешней агрессии;
• увеличение прогнозируемых расходов по обслуживанию и выплате внешнего долга вынудило украинское правительство приступить к крайне болезненной и унизительной процедуре переговоров по реструктуризации долга и списанию его части (т.е. к дефолту по государственному долгу), что автоматически обрушило кредитные рейтинги Украины до уровня «мусорных» и закрыло рынок международного коммерческого кредитования как для украинского государства, так и для украинского коммерческого сектора;
• радикальное изменение активов и пассивов банковской системы Украины, что привело к неизбежному банковскому кризису, который еще более усугубил положение и банковского и реального секторов украинской экономики.

Меры НБУ привели к усилению «тенизации» валютных операций, законопослушные банки частично утратили свою конкурентоспособность, ухудшилась криминогенная ситуация, граждане потеряли часть сбережений

9. УЖЕСТОЧЕНИЕ ВАЛЮТНОГО РЕГУЛИРОВАНИЯ, «ТЕНИЗАЦИЯ» ВАЛЮТНЫХ ОПЕРАЦИЙ

Пытаясь оправдать свои действия резкой девальвацией гривны, которую он сам и допустил (провел), 6 февраля 2015 г. НБУ ввел «определенные ограничения на исполнение поручений банковских клиентов в пределах остатков средств на их текущих счетах на начало операционного дня», «временные ограничения на покупку иностранной валюты на межбанковском рынке по отдельным операциям», а также «определенные ограничения на сроки покупки уполномоченными банками иностранной валюты по поручению юридических лиц и физлиц-предпринимателей». Действия НБУ привели к фактическому параличу платежно-расчетных операций внутри Украины и существенное ограничение ее экономических операций с внешним миром.

27 февраля 2015 г. Нацбанк усугубил ситуацию, введя «ограничения на выдачу (получение) наличных средств в иностранной валюте с текущих и депозитных счетов клиентов через кассы и банкоматы банков в пределах до 15 000 гривен в сутки на одного клиента в эквиваленте по официальному курсу Нацбанка». Кроме того, были введены дискриминационный пенсионный сбор, «паспортизация» операций по покупке валюты, драконовские требования по обязательной продаже валютной выручки.

Все эти меры НБУ привели к усилению «тенизации» валютных операций. По оценкам Украинского кредитно-банковского союза, доля теневого валютного рынка выросла до 50%, что усилило девальвационное давление на гривну и усложнило функционирование официального валютного рынка. В результате расцвел теневой рынок валюты, а вместе с ним и теневые дельцы – валютные менялы, в то время как законопослушные банки частично утратили свою конкурентоспособность, ухудшилась криминогенная ситуация, граждане потеряли часть своих сбережений.

10. НЕПРОИЗВОДИТЕЛЬНОЕ «СВЯЗЫВАНИЕ» ДЕНЕЖНОЙ МАССЫ

В течение 2015 г. НБУ через систему депозитных сертификатов «абсорбировал» из банковской системы почти 70 млрд грн (около $3 млрд) «излишней ликвидности». Иными словами, на эту сумму в условиях монетарного голода коммерческие банки вынуждены были прокредитовать регулятора. Поскольку эти средства привлекались Нацбанком под достаточно высокие процентные ставки (около 20%), это фактически не позволило банкам кредитовать отечественную экономику. Несмотря на кредитный и инвестиционный голод, эти средства не смогли дойти до реального сектора. По сути дела, из «кредитора последней инстанции», в роли которого центробанк традиционно выступает в кризисный период, НБУ превратился в «заемщика последней инстанции», высасывая деньги из «кровеносной системы» и без того слабой экономики.

11. УВЕЛИЧЕНИЕ ГОСУДАРСТВЕННОГО ВНЕШНЕГО ДОЛГА УКРАИНЫ

С июня 2014 г. по конец 2016 г. (при новом руководстве НБУ) совокупный государственный внешний долг Украины (расширенного правительства и Национального банка) был увеличен на сумму, практически равную растраченным валютным резервам, – на $13,6 млрд – с $30,2 до 43,8 млрд.

В результате одновременного роста совокупного государственного долга (с учетом проведенных реструктуризации и списания части государственного долга) и падения долларового эквивалента украинского ВВП (в результате девальвации украинской гривны) отношение совокупного государственного внешнего долга к ВВП выросло с 17,7% ВВП на конец 2013 г. до 50,3% ВВП на конец 2016 г. Весь объем государственного долга вырос до 81,2% ВВП в 2016 г., в 2017 г. ожидается его рост до 89,8% ВВП. Расходы на обслуживание государственного долга увеличились с 49 млрд грн в 2014 г. до почти 100 млрд грн в 2016 г.

С учетом нынешнего уровня экономического развития Украины, длительного экономического кризиса, продолжающейся иностранной агрессии, осуществленного правительством дефолта, при наличии кредитного рейтинга страны на уровне ниже инвестиционного отношение государственного долга Украины к ВВП в настоящее время является предельным, не позволяющим осуществлять сколько-нибудь значительные новые внешние заимствования без серьезного риска для страны сорваться в долговую спираль, в условиях которой платежи по обслуживанию и выплате государственного долга превысят фактически любой реалистичный рост украинской экономики.

Так только для обслуживания уже накопленного государственного долга по средневзвешенной ставке 6% (без выплаты, но при рефинансировании основного тела долга) темп прироста реального ВВП Украины должен быть не ниже 6%. Только в этом случае соотношение государственного долга и ВВП имеет шанс оставаться постоянным при условии отказа от использования реального прироста ВВП на какие-либо иные цели, кроме обслуживания долга, т.е., например, на оборону, развитие, социальные цели. Отсутствие реального роста украинского ВВП (или же его увеличение с темпом прироста ниже 6% ежегодно) означает неизбежное дальнейшее увеличение отношения совокупного государственного долга к ВВП выше ныне достигнутого уровня, что гарантированно приведет к погружению страны в воронку государственного долга без каких-либо шансов на выход из нее в сколько-нибудь обозримой перспективе.

Смертельный удар украинской банковской системе был нанесен руководством НБУ в рамках осуществления программы т.н. «расчистки банковского сектора»

12. БАНКОВСКИЙ КРИЗИС И ПОЛИТИКА НБУ ПО Т.Н. «РАСЧИСТКЕ БАНКОВСКОГО СЕКТОРА»

Искусственная девальвация гривны обесценила долларовую оценку активной части баланса значительной части коммерческих банков при сохранении долларовой величины их пассивной части. Возникший дефицит валютных средств в условиях продолжавшегося экономического кризиса, иностранной агрессии, дефолта по государственному долгу, отсутствия у страны инвестиционного кредитного рейтинга и, следовательно, отсутствия внешнего коммерческого финансирования обрекло значительную часть украинских банков на существенное ухудшение их балансов, падение отношения банковского капитала к активам – с 15,1% в 2013 г. до 8,0% в 2015 г.

В дополнение к валютному катаклизму руководство НБУ существенно усугубило положение банковского сектора, резко повысив резервные требования к банкам – с 5,8% в 2014 г. до 11,7% в 2015 г., а также к размерам минимального капитала – до €10 млн, что является вдвое более высоким, чем, например, в Евросоюзе.

Табл. 9. Некоторые показатели украинского банковского сектора

Источник: Мировой банк

В результате удельный вес «плохих долгов» («non-performing loans», NPL) в общем объеме активов подскочил с 12,9% в 2013 г. до 30,45% в 2016 г.

График 10. Удельный вес «плохих долгов» («non-performing loans», NPL) в общем объеме активов, %

Наконец, поистине смертельный удар украинской банковской системе был нанесен руководством НБУ в рамках осуществления программы т.н. «расчистки банковского сектора», в рамках которой оно приступило к систематическому закрытию частных коммерческих банков.

Табл. 10. Число платежеспособных банков на конец периода

Источник: НБУ

График 11. Число платежеспособных банков в Украине

За период действия «программы расчистки банковского сектора» прекратили работу 77 коммерческих банков, потеряли работу 35 тыс. банковских работников. В закрытых банках у вкладчиков находилось депозитов на сумму в 163 млрд грн (примерно $6,5 млрд), в том числе: 111 млрд грн – у физических лиц и 52 млрд грн – у бизнеса.

Фонд гарантирования вкладов физических лиц смог компенсировать лишь чуть менее половины суммы вкладов в закрытых банках на сумму в 80 млрд гривен, или свыше $3 млрд. При этом собственные средства Фонда гарантирования вкладов составили лишь 14 млрд гривен, или чуть более полумиллиарда долларов. Более 60 млрд гривен (или около $2,5 млрд) поступило на компенсацию утраченных депозитов из государственного бюджета. Эти расходы тем самым, во-первых, усугубили финансовое состояние бюджета, а во-вторых, создали несправедливое распределение финансовых ресурсов, которые были заработаны одними гражданами, но государством были переданы другим.

За период «очистки» свыше 1,5 млн человек были вынуждены получать свои депозиты через систему компенсации вкладов. Из-за девальвации гривны (с 8 до примерно 25 гривен за доллар) вклады граждан за два года обесценились примерно втрое. Тем не менее невыплаченными по-прежнему остаются свыше 30 млрд гривен (более $1,2 млрд). Львиная доля этой суммы вкладчикам выплачена не будет. Число пострадавших вкладчиков превышает 1 млн чел. Утрата сбережений в условиях резкого снижения уровня жизни существенно усугубила социально-политическую ситуацию в стране.

13. ПЛОТНОСТЬ БАНКОВСКОЙ СИСТЕМЫ В УКРАИНЕ НА ФОНЕ МЕЖДУНАРОДНЫХ СОПОСТАВЛЕНИЙ

Руководство НБУ выдвинуло факт сокращения числа банков в качестве своего особого достижения, в результате которого украинские показатели плотности банковской системы якобы приближаются либо к среднемировым, либо даже к мировым образцам. В качестве образцов для Украины руководство НБУ предлагает ориентироваться на Индонезию и Турцию.

График 12. Показатели плотности банковской системы в Украине

Табл. 11. Показатели плотности банковской системы и финансовой глубины в Украине в 2012–2016 гг.

Источники: НБУ, Мировой банк

График 13. Показатели глубины банковской системы в Украине

В 2014–16 гг. показатели плотности банковской системы Украины заметно снизились. Правда, они пока еще не достигли показателей Индонезии и Турции, желаемых для руководства НБУ. Тем не менее, они уже оказались существенно ниже аналогичных показателей, характерных для большинства стран с переходной экономикой и тем более – развитых стран.

График 14. Число коммерческих банков на 100 тыс. жителей по некоторым странам мира в 2011 г.

Табл. 12. Число банков на 100 тыс. чел. населения по некоторым странам мира в 2011 г.

Источник: James R. Barth, Gerard Caprio, Jr., Ross Levine. Bank Regulation and Supervision in 180 countries from 1999 to 2011.

Особое внимание со стороны экономистов к показателям плотности банковской системы и финансовой глубины объясняется тем, что эти показатели обладают, как правило, высокой степенью корреляции с темпами экономического роста. Низкий уровень этих показателей, а также их снижение уменьшают возможности для страны начать и поддерживать устойчивый экономический рост.

График 15. Число отделений коммерческих банков на 100 тыс. взрослых жителей по странам мира в 2015 г.

Табл. 13. Число банковских отделений на 100 тыс. чел. населения в 2015 г.

Источник: World Development Indicators, 2016.

Как показывают данные табл. 13, плотность банковских отделений в Украине в 2015 г. была рекордно низкой – ниже, чем в любой другой стране мира, включая в том числе самые слаборазвитые. Продолжение кампании по т.н. «очистке банковской системы», проводимой руководством НБУ, еще более снизило этот показатель в 2016 г., фактически блокируя возобновление быстрого и устойчивого экономического роста в Украине.

Своего рода интегральным показателем финансовой глубины является отношение внутренних кредитов, предоставленных банками частному сектору, в процентах к ВВП.

График 16. Внутренние кредиты частному сектору в % к ВВП в 2015 г.

Табл. 14. Отношение внутренних кредитов, предоставленных банками частному сектору, в % к ВВП в 2015 г.

Источник: World Development Indicators, 2016.

Исторически весьма низкий показатель финансовой глубины в Украине, к тому же, постоянно снижаемый в результате кампании по т.н. очистке банковского сектора, является важнейшим фактором, способствовавшим продолжению в Украине экономического кризиса в 2015 г. и препятствовавшем возобновлению в ней быстрого и устойчивого экономического роста в 2016 г.

В июне 2014 г. удельный вес российских банков в активах банковской системы Украины составлял скромные 12%. К декабрю 2016 г. банки со 100% участием российского капитала нарастили свое присутствие в Украине до 40%

14. СЕЛЕКТИВНЫЙ ПОДХОД

На фоне всеобщего кризиса в украинском банковском секторе особое внимание привлекают единичные банки, избежавшие кризисных тенденций. Так, например, небольшой банк «Авангард» за полтора года сумел нарастить свои чистые активы до 1,5 млрд грн, их рост составил почти 70%, что является беспрецедентным показателем для банковской системы Украины, находящейся в кризисе. Любопытное совпадение – банк «Авангард» находится в собственности группы «Инвестиционный Капитал Украина» (ИКУ), пост председателя совета директоров которой до своего назначения главой НБУ занимала Валерия Гонтарева. Кроме того, 22,7% банка «Авангард» принадлежит гражданке РФ Галине Улюкаевой, являющейся супругой Юрия Соловьева, заместителя председателя правления российского государственного банка ВТБ, второго по объему капитала в Российской Федерации.

15. СОХРАНЕНИЕ АКТИВОВ ЯНУКОВИЧА И ДРУГИХ РУКОВОДИТЕЛЕЙ ПРЕЖНЕГО РЕЖИМА

В течение трех месяцев с марта по июнь 2014 г., когда руководителем НБУ был С. Кубив, Нацбанк обнаружил активы, принадлежавшие Виктору Януковичу, на сумму более чем в $1 млрд и наложил на них арест. Для сравнения – за 32 месяца (с июня 2014 г. по февраль 2017 г.), в течение которых главой НБУ является В. Гонтарева, Нацбанк не заморозил активов ни на одну гривну, принадлежащих Януковичу и/или руководителям прежнего режима.

16. РОССИЙСКИЙ ФАКТОР

В июне 2014 г. удельный вес российских банков в активах банковской системы Украины составлял относительно скромные 12%. К декабрю 2016 г. банки со 100% участием российского капитала нарастили свое присутствие в Украине до 40%. Следует отметить, что среди них оказались банки со 100-процентным участием со стороны российского государства, в частности, «Сбербанк», ВТБ, а также «Проминвестбанк», в котором удельный вес акций, принадлежащих РФ, составляет 97,5%. «Проминвестбанк» также получал рефинансирование от НБУ.

17. УТРАТА ДОВЕРИЯ К БАНКОВСКОЙ СИСТЕМЕ

В результате интервенционистской политики Нацбанка число действующих банков в Украине сократилось со 180-ти в 2013 г. до 93-х в феврале 2017 г. Вкладчики – как физические лица, так и предприятия, – потеряли сбережения на миллиарды долларов, а уровень доверия населения и экономических субъектов к национальной банковской системе и, как следствие, ко всей украинской власти, катастрофически упал.

Согласно официальной статистике НБУ, депозиты домашних хозяйств только в 2014 году сократились на 31,2%, в 2015 году – еще на 22,1%. За два с половиной года нового руководства НБУ валютные депозиты в украинских банках сократились с $24 млрд до $14 млрд. Совокупные потери вкладов юридических лиц на конец 2016 г. оцениваются в 78 млрд грн. Эти потери стали основной причиной закрытия сотен малых и средних фирм, в одночасье потерявших свои депозиты и оборотный капитал.

Яркой иллюстрацией катастрофической утраты какого-либо доверия к национальной банковской системе стали результаты электронного декларирования украинских политиков и государственных чиновников, только официально признавших хранение у себя наличности на сумму не менее $2 млрд.

Политика руководства НБУ углубила экономический кризис в 2015-м и стала препятствием для быстрого и устойчивого экономического роста в 2016-м

18. УСЫХАНИЕ ИНВЕСТИЦИОННОГО ПРОЦЕССА. СОКРАЩЕНИЕ ИНВЕСТИЦИЙ И ЭКСПОРТА

В результате проведения Нацбанком интервенционистсткой политики по удушению отечественного банковского сектора, снижению банковской плотности, сокращению финансовой глубины величина инвестиций в украинскую экономику существенно снизилась, несмотря на некоторое продвижение в сфере экономических реформ, проводимых правительством.

Табл. 15. Инвестиции в основной капитал, 2012-2015

Источники: МВФ, Мировой банк

Наряду с деградацией финансовых показателей и подрывом доверия к банковской системе одним из ключевых факторов, продливших и углубивших экономический кризис в Украине в 2015 г., а также препятствующих возобновлению быстрого и устойчивого экономического роста в 2016 г., стало сокращение инвестиций.

График 17. Инвестиции в основной капитал в постоянных ценах в % уровню 2012 г.

Регулятивные ограничения Нацбанка создали искусственные преграды для инвестирования в Украину, а также для легального экспорта продукции из Украины. Инвесторы сократили свои вложения в экономику до тех пор, пока они будут в состоянии легально вывести доходы, заработанные ими в Украине. Об этом наглядно свидетельствует статистика прямых иностранных инвестиций. Их накопленный объем в 2014 г. упал на $13 млрд, в 2015 г. – еще на $4,5 млрд.

Аналогичная ситуация произошла и с экспортерами, вынужденными избегать перевода валютной выручки в Украину, где они обязаны продавать большую ее часть, подвергаясь дополнительным валютным рискам. В результате экспорт товаров из Украины в 2014 г. сократился на 14,3%, в 2015 г. – еще на 27,0%, в 2016 г. – еще на 4,1%.

19. ЭВОЛЮЦИЯ ОБЩЕСТВЕННОГО МНЕНИЯ

Тяжелый и продолжительный валютный, финансовый, экономический и социальный кризис привели к существенному сокращению общественной поддержки важнейших государственных институтов Украины – президента, Верховной Рады, правительства. Наиболее опасным является радикальный сдвиг в общественных настроениях от поддержки демократической системы политического устройства к поддержке другой (авторитарной) системы, которая, по мнению опрашиваемых, могла бы обеспечить приемлемый уровень благосостояния.

График 18. TAUMS: Do you approve of the work of the President of Ukraine?

График 19. TAUMS: Do you approve of the work of the Parliament of Ukraine?

График 20. TAUMS: Do you approve of the work of the Government of Ukraine?

График 21. TAUMS: If you could have only one or the other, which is more important to you:
a democratic system of government or a prosperous economy?

20. ЗАКЛЮЧЕНИЕ

Как показывает проведенный анализ, интервенционистская политика, проводимая руководством НБУ в 2014–2017 гг., способствовала:

– растрате международных резервов Украины;

– созданию условий для валютной паники и валютного кризиса в феврале 2015 г.;

– наращиванию государственного долга и превращению долговой проблемы в нерешаемую в среднесрочной перспективе;

– ужесточению валютного регулирования, парализовавшего платежно-расчетную систему, затруднившего интеграцию Украины в мировую экономику, препятствующего привлечению иностранных инвестиций;

– удушению отечественного банковского сектора;

– значительной утрате депозитов физических и юридических лиц;

– увеличению нагрузки на бюджетную систему;

– снижению банковской плотности и финансовой глубины, являющихся ключевыми факторами, способствующими возобновлению экономического роста и поддержанию его устойчивых темпов;

– утрате доверия к банковской системе и к украинской государственной власти;

– селективной поддержке отдельных коммерческих банков, связанных непосредственно с руководством НБУ, а также с некоторыми другими политиками Украины;

– утаиванию активов Януковича и других руководителей прежнего политического режима;

– значительному увеличению участия российских государственных банков в банковской системе Украины;

– снижению масштабов инвестиций в украинскую экономику;

– падению объемов украинского экспорта;

– продлению и углублению экономического кризиса в Украине в 2015 г.;

– препятствованию возобновления быстрого и устойчивого экономического роста в стране в 2016–2017 гг.;

– радикальному сокращению общественной поддержки важнейших украинских государственных институтов – президента, парламента, правительства, а также самой идеи успешности демократического политического устройства в Украине.

Изображение: Олег Вострых, Украинский Институт Будущего

У всі часи історії людства в основі конкуренції держав лежала організаційна модель. Чим вищою і кращою була організація конкретного народу, тим більшою і ефективною була його спроможність досягати поставлених цілей. Сьогодні ми бачимо протистояння чергових організаційних моделей у вигляді США (модель вільного світу), ЄС (модель держави загального добробуту), Росії (імперіалізм), ІД (релігійний експансіонізм), України (?) тощо. Це не протистояння назв чи політиків, а саме протистояння організаційних моделей.

У украинцев ужасная черта – нетерпимость и желание добиться всего сразу; в этом отношении меня не удивит, что они решительно провалятся. Кто желает все сразу, тот, в конце концов, ничего не получает. …. Когда я говорил украинцам: « Подождите, не торопитесь, создавайте свою интеллигенцию, своих специалистов по всем отраслям государственного управления» они сейчас же вставили на дыбы и говорили: «Це неможливо».

П. Скоропадский.

В основі кожної організаційної моделі лежить кілька ключових елементів.

1. Концепція. Вона дає відповідь на питання чому ми разом, хто ми такі, які наші цілі, хто наші вороги і т.п. наприклад, концепція російського імперіалізму чітко визначає, що «ми -великий народ», інтереси простягаються на весь простір Радянського Союзу, цілі – відновити «былое величие», «вернуть украденное», відімстити американцям тощо. Концепція відповідає за мотивацію суспільства жити в визначеній організаційній моделі.
2. Управління. Як і ким здійснюється управління? Як і яким чином розподіляються і представляються інтереси політичних груп та суспільства? Наприклад, в російському імперіалізмі управління здійснює імператор, як думає імператор так думають і росіяни, а хто не згідний, той «пиндос», «шпион», «враг народа». Система управляється через намісників імператора в відомствах і губерніях.
3. Ресурси. Як ми заробляємо, як розподіляємо заробітки? Російський імперіалізм заробляє на безкінечних запасах нафти і газу. Прибутки розподіляються в інтересах «аристократії», державного сектору та армії. В такій моделі не може існувати вільного підприємництва, вибуху інновацій тощо. Разом з тим, така модель ефективна з точки зору швидкості прийняття рішень та їх втілення.

За цими елементами можемо подивитися на організаційну модель України. Замість концепції у нас є битва концепцій, які в кращому випадку досягають 50% підтримки. Інтеграція в ЄС, яка були визначена як базова концепція, відірвана від реальності з боку самого ЄС, який не визначив нашу інтеграцію як перспективу. Концепція інтеграції на Схід чи багатовекторність теж не мають більшості в суспільстві, і відірвані від реального інтересу «жити як в Європі». Таким чином, відсутність чіткої концепції, яка об’єднує суспільство, ставить еліти і політичні групи взаємне протистояння. Без концепції немає ефективного управління. Апарат влади постійно переживає навалу представників однієї або іншої концепції, при цьому залишаючись і далі пострадянським в своїх підходах і функціонуванні. Фактично, за 25 років так і не було створено української системи управління. Через відсутність об’єднуючої концепції, політичні інтереси складають із кланових і суб’єктивних, таким чином реалізовується представництво інтересів через партії. Регіональне управління в таких умовах здійснюється за принципом «васалітету», місцеві еліти сплачують данину центру у вигляді корупції та голосів на виборах, водночас, зберігають повну автономію щодо управління місцевими територіями, місцевої корупції та місцевих ресурсів. Щодо ресурсів, то тут немає ставки на якийсь ключовий сектор економіки чи на якусь модель розвитку. Єдине на що є ставка – це постійне і безупинне залучення міжнародних кредитів та допомоги. В решті країна заробляє як вдається.

Як бачимо, така організаційна модель не може бути ефективною в протистоянні зовнішній агресії. Тому анексія Криму і окупація Донбасу поставили на виживання не ці регіони, а саму модель української державності. Сьогодні ми маємо ситуацію, в якій наша спроможність повернути Донбас фактично вирішує наше існування, фактично є ключем до нашої державності. Тому що модель, яка допускає втрату територій, та не ефективне управління контрольованими територіями – немає майбутнього.

Відповідь на питання як нам повернути Донбас і Крим у всіх смислах є відповіддю на питання як стати ефективною державою. І в будь-якому рішенні щодо ситуації на Донбасі ми повинні виходити саме з розуміння нашої організаційної моделі. Наприклад, коли деякі романтичні політики починають гучно заявляти про необхідність посадити місцевих мерів – сєпарів, то треба первинно дати відповідь, яка держава їх саджає? Та, де немає нормального управління, де мають місце домовленості місцевих еліт з центральними, де тотальний брак кадрів, і де економіка виживає по великому рахунку виключно за рахунок зовнішніх вливань? Така держава не просто не посадить цих сєпарів, а просто навіть не спроможна це зробити! І саме про це була моя попередня стаття. Мери сєпари працюють, тому що в цій моделі, в якій ми живемо, ми не спроможні їх замінити! І нормальний досвідчений управлінець добре знає різницю між бажаним рішенням, і реалістично можливим. ФБ юзер може з легкою рукою розписувати хто і за що має садити, але прокурор і слідчий знають, що це місяці збору доказів. ФБ юзер може багато кричати про демократію, свободу і вибори, але реальний управлінець, знає, що організація виборів – це десятки тисяч людей, плюс сотні необхідних управлінців, яких просто немає.

Тому ще раз про головне: спочатку нова модель управління, потім посадки, порядок і повернення.

Ще кілька ремарок до повернення Донбасу, і про те, хто чого не розуміє. Починаючи з часів римської імперії (а може ще й Єгипту) ключем до управління захопленою територією була економіка. Саме тому римляни обмежували можливість зовнішньої торгівлі захоплених територій, будували дороги, і робили все, щоб конкретна територія ставала на 100% залежною від Риму! Так робили США, ЄС, і так робить сьогодні Росія на окупованих територіях.

Що робимо ми? Ми намагаємося відновити руйнування на Донбасі і думаємо, що люди, які завдяки росзмі звинувачують нас в цьому, раптом будуть дякувати і любити Україну. Це повне не розуміння ситуації. Найвищою цінністю в Донецькому регіоні є робоче місце. Наше завдання мало бути не відновлення зруйнованого, а саме завантаження існуючих виробництв, створення нових і повне переорієнтування місцевої економіки на інші ринки. Ми повинні були створити програму забезпечення тисяч робочих міст, нові логістичні ланцюги тощо. Замість бордів з фразами «Україна єдина!», ми мали вішати «Україна – це робочі місця і мир». Але знову ж таки, ці підходи можливі виключно в іншій організаційній моделі. В системі, коли управління будується на тимчасовому консенсусі еліт, і коли центр зайнятий тільки самим собою, ми можемо побачити однакові борди по всій країні.

Якщо ви приїдете в Краматорськ, то вам дуже просто пояснять чому Скударь (власник НКМЗ) у них прирівнюється до Бога. Любий краматорчанин вам скаже «він врятував місто в 90-ті, коли не було роботи». На Донбасі тільки одна людина має понад 50% довіри – це Рінат Ахметов. І це не тому, що його бояться чи люблять ФК Шахтар, а тому, що його заводи працевлаштовують сотні тисяч людей. Тому Ахметов навіть без влади забезпечує досить ефективний контроль і вирішення своїх питань на всіх рівнях.

І розламати цю систему неможливо просто посадками, армією чи «директивами» з Києва. Мусить бути створена нова модель управління, яка зруйнує старі відносини і зв’язки. На її основі на Донбасі і по всій країні має виникнути новий економічний клас, тобто люди, які заробляють новими економічними інструментами, тому що тільки такі люди можуть скласти альтернативу.

За три з половиною роки після Майдану Україною бродить привид – привид розчарування. Звідусіль лунають стогони народні про «зраду», «ворогів народу» і, звичайно ж, «прокляті виразки корупції». Усе це на тлі грандіозної картини там-сям колон державних інститутів, що падають. Це похмуре видовище колапсу вже не здатна приховати навіть найбурхливіша хвиля пропаганди на різного роду «Шустерах», що перетворилися в суцільні «У гостях у казки для дорослих».

Українці пристрасно жадають дива, що поверне їхнє життя на краще. Звідси ці надочікування, що «от-от з’явиться суперпатріот, який врятує країну», поки країна буде далі бити байдики, колупатися в носі й давати одне одному хабара. Тому, коли на політичному небосхилі з’являється черговий Парасюк, Савченко або Рабінович, то публіка з радістю дивиться на Спасителя або Спасительку. Потім знову нічого не відбувається, ті ж люди починають проклинати кумирів уже через кілька місяців, забувши про свої захоплені дифірамби стосовно «ворогів нації». І так до наступного сеансу самообману.

У цьому немає нічого нового для української історії, де схожі картини ми спостерігаємо протягом століть. Українці одночасно і хочуть, і бояться сильних лідерів. Хочуть, тому що сильні лідери можуть розірвати ланцюг «зрад». Бояться, тому що за силою лідерів найчастіше приховується нова «зрада». «Зрада» – продукт імпульсивності, емоційності й жадібності, які притаманні нашому національному характерові. Зради виникають там, де немає сильної організації і дисципліни. Ми часто мали сильних лідерів у нашій історії, але ці лідери не могли спертися на сильні організації. Сильна організація вимагає балансу інтересів. Це вимагає вміння домовлятися, а домовленості є продуктом довіри між сторонами. Коли ніхто не довіряє один одному, кожен прагне реалізувати свій інтерес тут і зараз. Тому українці так часто ставали заручниками злої волі своїх лідерів, які дбали про свої інтереси, а не про суспільні. Однак, харизма і воля без організаційної могутності швидко здувається і поступається місцем тим, хто її має. Звідси століття окупації і перманентне ходіння по граблях національних помилок. Наші поразки є продуктом наших соціальних відносин. Ми слабкі доти, поки ми не здатні підставити плече таким же, як ми, а це неможливо зробити, коли ти чекаєш удару в спину. А удари в спину можливі, коли не отримують покарання: поки громадська мораль не засуджує зрадників, поки наша громадська філософія — слабка. Ми весь час не беремо до уваги, що за міццю Заходу ховається потужна філософія, без якої не була б можливою технологічна й організаційна міць.

Таким чином, для того щоб Україна вирішила свої базові проблеми і увійшла в число розвинених націй, вона повинна вирішити проблему власної неорганізованості, за якою маячить проблема довіри. Створивши довіру, нам належить створити сильні організації, на які зможуть опиратися сильні лідери, щоб реалізувати завдання модернізації країни. А проблема модернізації України сьогодні — це ключова проблема. Прірва між нами й розвиненими країнами поглиблюється настільки швидко, що якщо ми упустимо ще пару десятків років, то вона ризикує перетворитися в непереборну. Як говорив Едвард Демінг, «ви можете не змінюватися, виживання не є обов’язком».

Що таке завдання модернізації України?

Це така радикальна й системна зміна стосунків між людьми в Україні, державних інститутів, яка дозволить раціонально й ефективно використовувати потенціал ресурсів і людей, які в ній проживають.

Модернізація по суті спрямована на створення середовища, де кожна людина буде мати можливість реалізовувати свій потенціал, де відбудеться розширення свобод і зниження соціальної нерівності. Це однакові правила гри для всіх. Це здатність держави виконувати свої базові функції — безпеки, арбітражу, стратегування, забезпечення зв’язку між регіонами й світом. Це і вирішення проблеми власності, перетворення її у «священну корову», а України — в «тиху гавань» для капіталу. Загалом, модернізація — це приведення нашої соціальної, політичної, економічної, організаційної структури у відповідність до духу часу. У такій системі суспільний і приватний розвиток, ускладнення соціальної, економічної, політичної системи є пріоритетом. Нашою реальною метою має стати ускладнення самих себе.

Понад три роки після Майдану ми спостерігаємо спроби реформування державної системи. Ці спроби зустрічають шалений опір не тільки з боку старої еліти, а й значної частини українського народу. Це данина, яку нерозумно заперечувати. Українське суспільство перевантажене різними архаїчними уявленнями про світ і про себе. Смішно, коли більшість українців жахаються елементарних норм розвиненого світу (приватна власність на землю, легалізація легких наркотиків, захист прав сексуальних меншин), але при цьому називають головною цінністю… свободу. В Україні багато хто щиро впевнений, що тут можна побудувати Польщу або Сінгапур за 500 днів, якщо перестріляти «усіх ворогів» і т. д. Тобто, в Україні широко поширена ідея, що складні проблеми, з якими ми зіткнулися, можна вирішити за допомогою магічної формули «розстріляти, взяти, поділити». Ця формула живе в головах тут століттями й потрібні десятки років напруженої і системної роботи, щоб від неї позбутися, щоб забезпечити ривок України з третього світу в перший.

Хто ж може забезпечити поступовий і динамічний розвиток України?

Активна меншість. Ця меншість виокремилася під час подій на Майдані, коли була його ударною соціальною силою. Це представники міського середнього класу, у який входить дрібний і середній бізнес, «білі комірці», інтелектуали. Соціологи вважають, що така активна меншість в Україні становить майже від 2 до 4 мільйонів людей.

Після Майдану ці люди пішли на війну, стали волонтерами, пішли працювати до органів влади. Це різні люди. Багато з них були вкрай ідеалістичні, багато хто володів хорошим практичним досвідом і компетенціями, але зустрічалися і зустрічаються відверті покидьки.

Як і всі люди, учасники Майдану — не ангели. Однак, головна проблема полягала в тому, що ця меншість не була організованою. Тому незважаючи на пасіонарність, стала легкою здобиччю олігархічних сил, які повністю зберегли контроль над країною.

Ситуація після Майдану підтвердила просту істину: неорганізована сила завжди б’ється організованою. Тому проблема позитивних змін в Україні не буде вирішена доти, доки не буде вирішено питання організації активної патріотичної меншості.

Така організація потрібна для мобілізації розпорошених ресурсів, а вони потрібні, аби залучити на свою сторону більш пасивні соціальні групи.

Люди Майдану повинні зрозуміти, що перемога без залучення пасивної більшості неможлива. Але для цього необхідно визначитися навколо чого об’єднатися, потрібне розуміння цілей, а це вимагає розуміння ідеї, яка охоплює маси і «перетворюється на матеріальну силу».

Як я писав у статті «Як Майдану перемогти олігархів», тільки наявність потужної ідеології дозволяє компенсувати відсутність ресурсів, які є в олігархів. Тому що ідея залучає в активність маси, які будучи організованими, дають ресурс. Це і є надзавдання, яке сьогодні постало перед патріотичною меншістю. При цьому тільки вона здатна її вирішити. Олігархам не потрібні ідеї, оскільки вони утримують владу, використовуючи гроші. Захід вимушено працює з олігархами, оскільки не бачить організованої альтернативи. США і Європа активно підтримують цивільний сектор, але при цьому Захід також переслідує свої цілі щодо України. Ніхто не має наміру захищати інтереси українців більше, ніж на це готові самі українці. Тому сподіватися на підтримку Заходу також нераціонально, оскільки наші інтереси можуть не збігатися. Тому всю «брудну» і «чисту» роботу нам варто зробити самостійно й ключова роль в цьому покладається на український середній клас. По-суті, тільки він може дати відповідь на питання про перспективу України, оскільки у нього є мотивація до кардинальних змін. Бюджетники думають тільки про виживання, олігархи — про збереження своїх позицій. Відсутність змін протягом наступних років доб’є середній клас, який мільйонами біжить за кордон. Середній клас мріє про свободу, яка принесе самореалізацію і можливості кращого життя, порядок і правила гри, що дозволятимуть найкращим займати гідне місце в соціальній ієрархії і жити гідно. Свобода, гідність, достаток — ось три цілі буржуазно-демократичної революції в Україні, яку ми повинні закінчити через сто років потому.

З чого почати?

Для того, щоб вийти переможцем з цього столітнього конфлікту, авангард «середніх» повинен створити свій організаційний інструментарій. Для цього середній клас повинен відповісти на три базових питання:

1. Навколо яких ідей можна об’єднатися, щоб об’єднати весь народ?

2. Які форми організації, які люди, на яких умовах забезпечують мобілізацію ресурсів, щоб досягти цілей?

3. Як захистити свою організацію на шляху просування до цілей і з допомогою кого?

Таким чином, модернізація України неможлива без «інтелектуальної гегемонії», без передових візіонерських ідей. Українське суспільство повинно отримати розгорнуту систему координат, адекватну поточній ситуації у світі, де середні будуть виступати в якості авангарду. Тоді інтелектуальна гегемонія повинна бути конвертована в гегемонію організаційну, щоб у фіналі перетворитися в гегемонію політичну. Простіше кажучи, ідеї породжують ресурс, ресурс породжує владу, владу в руках авангарду породжує модернізацію України, успіх, самореалізацію.

Рух за такою логікою вимагає відповідної інфраструктури — організацій, які здатні виконувати завдання кожного етапу. Саме тому ми прийшли до розуміння, що базовою відправною точкою для ривка в майбутнє є створення не партії, а мозкового центру. Так, в травні 2016 року з’явився Український інститут майбутнього.

Для чого він потрібен?

Українці дуже погано себе знають. Це призводить до неадекватних і завищених очікувань і, як наслідок, до безлічі помилок. Всі чули, що українці входять до числа найбільш освічених націй у світі, але при цьому мало хто знає, що тільки 2,2% інформації українці черпають з книжок. Тільки кілька українських університетів потрапили в топ 1000 кращих світових університетів і то, починаючи з 401 місця (яке зайняв мій рідний ХНУ). Ми тішимо себе думками, що здатні виробляти ракети й літаки, але аналіз української економіки за методикою Гарвардського університету показує, що за 25 років наша економіка втратила свою складність більш ніж у 2 рази. Більше 40% українського експорту — продукція АПК, ще 20% — металургія. Загалом, без відповіді на питання «хто ми є», «що ми можемо» ми не отримаємо відповіді «ким ми будемо», «куди нам потрібно прагнути». Ми можемо придумувати найсміливіші й найбільш проривні ідеї, але без опори на реальні знання, реальних людей, реальні організаційні структури вони будуть утопічними.

Таким чином, мозковий центр необхідний для розгортання адекватної картинки світу для українців, але, перш за все, для еліт і авангарду. Правляча еліта мислить вузько, в рамках своїх кланових інтересів, а виклики Україні носять широкий системний характер. Мало хто намагається піднятися на рівень, коли держава сприймається як цілісність з усією сукупністю інтересів різних соціальних груп. Навпаки, кожен прошарок люто захищає свої інтереси, не розуміючи, що дірки в днищі в бортах корабля, врешті-решт, утоплять всіх.

У якійсь мірі, те, що ми робимо, є тим, що робили герої фантастичного роману Айзека Азімова «Академія». В умовах, коли крах галактичної імперії був очевидний, вчені створили на периферії галактики Академію, що сконцентрувала в собі знання людства, які послужили базою для формування нового порядку.

У наших умовах крах існуючої державної моделі й соціальних відносин в Україні також очевидний, він де-факто вже відбувся. Важливо, що буде потім, хто підстелить соломку, як зменшити шкоду від колапсу і, швидко відштовхнувшись від дна, забезпечити швидку модернізацію.

Тому-то Україна сьогодні потребує холодної і ясної картини процесів, що відбуваються, де мозковий центр необхідний для виконання п’яти ключових функцій:

Перша функція — передову частину суспільства потрібно вивести з коматозу популізму й ілюзій жорсткою картинкою реальності, щоб пробудити свідомі й конструктивні сили до дії.

Друга функція — полягає в розгортанні мети: образу бажаного майбутнього, моделі держави, соціальної організації, до якої Україна повинна прагнути в контексті процесів, що спостерігаються у світі. Безперспективно й навіть небезпечно будувати Україну поза глобальним контекстом.

Третя функція — оперативна. Сьогодні ми часто чуємо безліч заяв політиків з тієї чи іншої теми, але дуже часто за цими заявами немає ніякої реальної бази. Вони є маніпуляціями на догоду особистим інтересам. Розстановка правильних акцентів в поточній ситуації створює передумови для її зміни в майбутньому в кращий бік.

Четверта — формування пулу професіоналів за напрямками, які в майбутньому зможуть зайняти ті чи інші позиції на державній службі. Точніше кажучи, професіонали в потрібний момент займуть всі системні позиції, щоб забезпечити ривок країни вперед.

П’ята — створення інфраструктури фінансування на базі краудфандингу, яка дозволить на наступних етапах забезпечувати ресурсами більш масштабні проекти. Люди повинні повірити, що можна спільно досягати поставлених результатів. Це повинні бути кроки від меншого до більшого. Коли вони побачать успіх на прикладі маленьких проектів, то повірять у можливість здійснення великих завдань. Саме в спільній діяльності народжується довіра, що породжує прогрес.

Через рік після створення Українського інституту майбутнього (UIF) -Ukrainian Institute for the Future — ми можемо сміливо сказати, що кооперація дає великі плоди. Хоча активна фаза роботи почалася з вересня 2016- го, за минулий час UIF випустив безліч доповідей (включаючи «Сценарії для світу та України в 2017», «Межі стійкості Росії» провів десятки публічних заходів, мозкових штурмів, зробив два великих соціологічних дослідження. Ми почали вибудовувати системну комунікацію і взаємодію з дослідницькими центрами та органами влади як в Україні, так і за її межами. Така робота вже дає певні результати. Наприклад, Міністерство економіки прийняло в якості базового концепт промислової політики, розроблений UIF. У червні 2017 року авторитетне американське видання «Foreign Affairs» дало хорошу рецензію на доповідь UIF по Криму. Інститут майбутнього організував переклад на англійську мову колективної монографії  «Світова гібридна війна» Володимира Горбуліна та Інституту стратегічних досліджень, яка була презентована у Вашингтоні, Страсбурзі, Відні та потрапила на стіл практично до всіх профільних фахівців і політиків США та Європи. Наш аналітик Надія Коваль зробила переклад книги Генрі Кіссінджера «Світовий порядок» для видавництва «Наш формат». Таким чином, ми можемо констатувати, що перший етап становлення UIF пройшов успішно. Однак, все це було тільки першим підготовчим етапом.

Тепер ми виходимо на другий етап, де головним завданням ми бачимо розгортання чітких відповідей на питання «що робити» з профільних напрямків. Наприклад, економічний відділ під керівництвом Анатолія Амеліна розробляє стратегію розвитку економіки України на 20 років вперед. Освітній відділ на чолі з Миколою Скибою бере участь у розробці реформи системи освіти і т. д. І ось у зв’язку з цим мені прийшла в голову думка спробувати провести експеримент: почати збір коштів під конкретні проекти. До сьогоднішнього моменту UIF фінансувався за рахунок коштів засновників і представників середнього бізнесу, які підтягнулися до Інституту після його створення. Однак, ми впевнені, що без залучення представників середнього класу в підтримку таких проектів в Україні вкрай складно буде створити інфраструктуру по-справжньому незалежних від олігархів структур. В Україні просто відсутня відповідна культура, оскільки майбутнє завжди було вторинним по відношенню до минулого й теперішнього. Настав час починати змінювати пріоритети.

Залучення донорів до краудфандингу передбачає чітке пояснення: на що потрібні зібрані кошти.

Політичний відділ, який я очолюю, вже розпочав два великі дослідження, що взаємопов’язані між собою. Перше буде присвячене врегулюванню конфлікту на Донбасі, а друге — зміні балансу у взаєминах між центром і регіонами. Дві доповіді будуть пов’язані між собою, причому друга дасть розгорнуте розуміння структур влади на місцях, регіональних укладів, економічної бази еліт і соціальних груп, їхньої взаємодії і відносин з центром. По суті, це буде розгорнута картина того, як реально функціонує влада в Україні, що таке влада тут взагалі.

А починати ми будемо з вирішення проблеми Донбасу, в тому числі окупованого – ОРДЛО. Нижче представлений стислий опис доповіді по Донбасу, яку ми будемо запускати першою, але спочатку поясню, чому ми приділяємо таку увагу саме Донбасу.

По-перше, від того, як буде вирішена проблема ОРДЛО безпосередньо залежить доля України. Це визначальний фактор з точки зору впливу на формування нової моделі, яка встановиться в Україні в наступні роки. Доля Донбасу буде безпосередньо визначати долю України.

По-друге, більш ніж за три роки конфлікту держава так і не виробила якої-небудь оформленої позиції по Донбасу. Ми постійно чуємо різні варіанти врегулювання конфлікту на сході України: «хорватський сценарій», «мінський сценарій», але реально до цих пір ніхто не сказав, у що вони нам обійдуться. Немає чітких підрахунків — які витрати, які втрати або надбання отримає Україна від реалізації того чи іншого сценарію. Не дивно, що навколо проблеми ОРДЛО стільки спекуляцій. Спекуляції є наслідком невизначеності. Взагалі, більшість проблем України є наслідком невизначеності. Невизначеність завжди створює умови для преференцій, маніпуляцій, «особливого ставлення». Ми ставимо своїм завданням внести ясність в це питання і уникнути спекуляцій з приводу того, який шлях повернення окупованих територій є реальним і, найголовніше, вигідним для України. Наші дії повинні визначатися вигодою для країни, а не вузькими інтересами тієї чи іншої групи. Тому, ми дамо визначення інтересу України в цій ситуації і підведемо під нього переконливу доказову базу.

Нижче опис і структура доповіді:

Конфлікт на Донбасі: сценарії і стратегія України

Завдання доповіді: комплексний аналіз поточної ситуації та вироблення сценаріїв розвитку ситуації на Донбасі. Прорахунок ціни кожного сценарію, включаючи необхідні ресурси на його реалізацію і нівелювання ризиків. Окреслення базових елементів стратегії України щодо Донбасу.

Цільова аудиторія: Президент, Кабмін, РНБОУ, депутати Верховної Ради, уряди союзних держав, міжнародні організації (включаючи ОБСЄ, Єврокомісію, ООН), гуманітарні фонди, журналісти, експерти.

Структура доповіді

Вступ: Визначення предмета аналізу, дефініції, позначення цілей політики України на Донбасі, визначення інтересів зовнішніх гравців у конфлікті на сході України.

1. Опис комплексний ситуації на Донбасі:

а) групи впливу на території ОРДЛО і української частини Донбасу;

б) економічна база, оцінка втрат, роль контрабанди. Бюджетні та тіньові потоки;

в) соціальні настрої, гуманітарна інфраструктура, міграція і демографія регіону;

г) зовнішні гравці і вплив на регіон. Оцінка роботи іноземних фондів, місій;

д) екологічна ситуація.

2. Сценарії розвитку ситуації по Донбасу:

1. Ні миру, ні війни (зараз).

2. Поява на базі ОРДЛО незалежної держави («варіант Косово»).

3. Військовий бліцкриг України («хорватський варіант»).

4. Повернення ОРДЛО в рамках Мінська-2 («троянський кінь»).

5. ОРДЛО входить до складу Росії (повторення варіанту анексії Криму).

Кожен сценарій буде містити в собі прорахунок витрат (економічних, гуманітарних, геополітичних) і вигідних здобутків.

3. Висновки і рекомендації:

1. Безпека.

2. Економічна політика.

3. Гуманітарна політика.

4. Як успішно використовувати тему Донбасу на зовнішньополітичних майданчиках в інтересах України.

Методологія:

1. Експертні глибокі інтерв’ю з ключовими фігурами регіону й загальнонаціонального рівня, включаючи: губернаторів, заступників, міністрів, депутатів ВРУ, бізнес, представників кримінальних структур, силовиків.

2. Фокус-групи, включаючи жителів ОРДЛО.

3. Загальне соціологічне дослідження по Луганській і Донецькій областях.

Загальний бюджет проекту становить 20 тис. доларів, тобто близько 500 000 гривень.

Термін: 2,5-3 місяці.

Якщо вам подобається ця ідея, ви можете підтримати проект.

Реквізити:

Підтримати ГО «Український інститут майбутнього»:

Призначення платежу: безповоротна фінансова допомога.

Рахунок в Приватбанку

Код ЄДРПОУ-40506138

Р/р 26004053158235

ПАТ КБ «Приватбанк» в м. Києві

МФО 321842

не платник ПДВ

Рахунок в Ощадбанку

Код ЄДРПОУ-40506138

Р/р 26008300477651

АТ Ощадбанк

МФО 322669

не платник ПДВ

Кошти можна також відправляти на картку Інституту (5169 3305 0924 2936) з позначкою «безповоротна фінансова допомога».

Загалом, нехай щастить. Хоча класики говорять, що світанок близько, особисто я не вірю в неорганізовані світанки. Ось коли українське сонце буде вставати за розкладом, тоді можна буде сказати, що наші цілі й наші завдання досягнуті.

Оригинал дивись Основание. Наши цели и наши задачи

В августе Кабинет министров Украины одобрил Энергетическую стратегию Украины на период до 2035 г. Принятие Энергостратегии, безусловно, важнейший шаг для украинцев на пути к достижению энергетической безопасности и независимости, более того, это шаг к институциональной независимости Украины. Но соответствует ли принятый документ неотъемлемым атрибутам отраслевой стратегии? Можно ли его действительно считать стратегическим планом страны по достижению энергетической независимости, стабильности и безопасности?

Чтобы быть иметь практическую значимость, Энергетическая стратегия должна отвечать на вопрос, какова потребность Украины в энергетических ресурсах до 2035 г. Содержать набор действий и инструментов, четко и понятно отвечающих на вопросы:

• Как обеспечить энергобезопасность в стране?
• Как выйти на полное самообеспечение энергоресурсами и достичь энергетической независимости Украины в конкретные сроки?
• Как Украине реализовать свой колоссальный энергетический потенциал, выйти на внешние рынки и стать крупным игроком в регионе?

Кроме того, любая отраслевая Стратегия должна включать сценарный макроэкономический анализ, оценку потребности в инвестициях для выполнения поставленных целей и задач, источники инвестиций, ответственных за реализацию и систему контроля.

Давайте пропустим текст принятой Энергостратегии через фильтр минимальных требований к такому документу.

1.Цели. Для того, чтобы ответить на вопрос «как», нужно понимать, к чему мы движемся и что хотим достичь.

В данной Стратегии выход на полную энергетическую независимость не стоит как цель априори. Речь идет лишь о минимизации импорта. Т.е., двигаясь в рамках данного документа, Украина до 2035 г. продолжит импортировать энергоресурсы, всего лишь сокращая их объемы.

Логично, что при таком подходе в Стратегии нет четких целей по выходу Украины на внешние рынки, экспортной экспансии (за исключением общих фраз: «створення можливостей для експорту електричної енергії до країн ЄС на ринкових засадах», «з подальшою можливістю започаткування експорту природного газу» и т.д.)

Одна из главных целей представленной Стратегии – снижение энергоемкости экономики Украины к 2035 г. почти в 2 раза. Безусловно, это критически важно.

Однако такой подход видится нам однобоким. Целесообразно не только снижать энергоемкость, но и обеспечивать внутренние потребности собственными источниками энергии. Развивать собственную добычу и переработку. Ведь это целые отрасли и сегменты, в которых создаются рабочие места, доходы населения, добавленная стоимость.

2.Сценарный макроэкономический анализ. В документе отсутствует.

Базой любой отраслевой стратегии являются макроэкономический прогноз и сценарный анализ развития экономики в долгосрочной перспективе.

Без понимания, какими темпами будет расти экономика при различных сценариях развития, какие секторы будут локомотивами роста, как будет меняться энергоемкость самих отраслей, невозможно в принципе оценить потребность страны в энергетических ресурсах.

Без понимания, какой спрос на энергоресурсы будет в стране через 5-10-15 лет, невозможно эффективно подойти к сокращению энергопотребления и снижению энергоемкости экономики – основной задачи, которая стоит в утвержденной Стратегии.

В прогнозе энергопотребления должны учитываться потенциальные изменения в самих секторах-потребителях. Например, тенденция к росту автомобилей с электродвигателями или активный переход населения на электроотопление, изменение используемых технологий в промышленности.

Без данного анализа невозможно оценить, какие энергетические ресурсы будут наиболее востребованными в средне- и долгосрочной перспективе: уголь, нефть, газ, электроэнергия? Какие сегменты исходя из этого должны быть в приоритете развития.

3.Оценка ресурсной база.

В документе отсутствуют оценки запасов энергоресурсов: газа, нефти, угля, урановых руд; потенциала возобновляемых источников энергии. Нет данных о газо-, нефтеперерабатывающих и электрогенерирующих мощностях, их прогноза до 2035 г.

Без такой оценки в принципе невозможно ответить на главный вопрос – может ли Украины стать энергонезависимой.

Ресурсная база – это фундамент, на котором должны строиться все последующие расчеты, оценки, разрабатываться шаги и инструменты.

4.Прогнозные топливно-энергетические балансы в динамике до 2035 г. отсутствуют. Что есть следствием отсутствия в стратегии п. 2-3.

Стратегия должна включать такие неотъемлемые элементы, как:

§ Общий баланс энергоресурсов (производство/добыча, импорт, экспорт, потребление)

§Баланс электроэнергии (производство, импорт, экспорт, потребление)

§Баланс угля (добыча, импорт, экспорт, потребление)

§Баланс нефти (добыча, импорт, экспорт, потребление)

§Баланс природного газа (добыча, импорт, экспорт, потребление)

1. Действия по достижению целей в Стратегии представлены общими абстрактными формулировками. Не указано, какие конкретно шаги, в какие сроки, этапы и кем должны быть предприняты; инструменты и механизмы реализации; ожидаемый эффект от предлагаемых мер.

Нет оценки потребности в инвестиционных ресурсах, их источниках. В документе говорится об увеличении добычи природного газа до 30-35 млрд. куб. м. в год в долгосрочной перспективе. По оценкам Украинского Института Будущего, для достижения этих показателей в сектор необходимо привлечь $3,0-3,5 млрд. за 4-5 лет (с учетом применения методов интенсификации и расконсервации скважин Укргазвыдобування). Источником инвестиций могут стать собственные средства компаний при снижении ставок ренты до 12% для компаний всех форм собственности.

В других секторах (нефть, уголь, электроэнергетика) аналогичным образом должны быть заданы целевые ориентиры по объемам добычи/производства до 2035 г., представлена оценка необходимых инвестиций для достижения целей, указаны потенциальные источники средств.

Пример*:

Таким образом, считаем, что одобренная Кабмином Энергетическая стратегия Украины не отвечает как таковым требованиям и критериям отраслевой стратегии в целом. А главное, не отвечает на вопросы: как Украине максимально использовать свой энергетический потенциал, как выйти на полное самообеспечение энергоресурсами, обеспечить энергетическую безопасность и независимость. Документ не имеет практической значимости и ценности.

Возникает резонный вопрос – нужна ли вообще Украине такая Энергетическая стратегия?

В начале года я написал статью о том, что наступает последний шанс украинского среднего класса. В конце я завершил сообщением: что делать дальше, мы напишем в следующих выпусках. Настало время таки сообщить.

Нужно собираться вокруг тех институций, которые будут формировать правильные цели, создавать планы и программы для их достижения и способствовать, тем самым, качественным изменениям нашего ландшафта во всех смыслах — политическом, экономическом, аспекте безопасности, инфраструктуры, образования, судов, здравоохранения.

Такой институцией, на мой взгляд, является Украинский Институт Будущего, который был основан в 2016 году. Я перечислю причины, по которым, я считаю, нужно ему помогать.

1.Украинский Институт Будущего (UIF) может отвлечь передовую часть общества от навязанных в медиа картинок и вовлечь в конструктивную повестку. Одна из таких картинок разворачивается в те минуты, когда пишутся эти строки. Это прорыв Саакашвили в Украину через польскую границу. Это мерзкая и дешевая медиа-постановка, которая становится в ряд тех, которые были раньше. Это вспышка птичьего гриппа во времена премьерства Тимошенко, создавшая атмосферу ужаса перед эпидемией, это прорыв Тани Черновол в Межигорье во времена Януковича, который сопровождался большим шумом, это медиа-эпопея с Надей Савченко, которой сопереживали все. Почему это дешево и мерзко хорошо описано тут. Нужно отвлечь людей, способных на конструктив, от медиа-шумихи, когда нам показывают картинку, а мы как бараны отвлекаемся на это всё.

2.Украинский Институт Будущего формирует цели, создаёт программы и планы действий, реализация которых приведет к модернизации нашего государства и выведет на передовые рубежи в контексте тех процессов, которые происходят в мире прямо сейчас. Если мы хотим быть успешными (все вместе как общество и каждый по отдельности), нужно смотреть куда движется весь мир. Мы не сможем быть успешными вне глобального контекста. Недавно прошла новость о том, что прекращена работа по созданию украинской социальной сети Ukrainians. Такие проекты работают только в масштабе, а рынок у нас не имеет достаточной ёмкости для развития таких проектов. С лозунгом “Украина для украинцев” у нас получится в лучшем случае хутор. Огромный большой хутор размером со страну.

Здесь сразу скажу, что я с детства за украинский, живя на чужбине, изучая его по выписываемым газетам, будучи несовершеннолетним, поставил ультиматум родителям и вернулся в Украину в 1992 году, выучил язык и хорошо им владею.

Дело в том, что сельское хозяйство — это путь к бедности, это знали еще в средние века. Во Флоренции времен расцвета города крупным землевладельцев закрывали доступ к власти. Потому что сельское хозяйство — это деятельность с убывающей экономической отдачей. Каждая последующая единица продукции в себестоимости дороже предыдущей. Именно поэтому, в том числе, богатые страны, которые специализируются на промышленности и сложных услугах, стали богатыми.

3.Украинский Институт Будущего — это структура, которая демонстрирует результаты своей деятельности, в отличие от большинства политического истеблишмента, дающего голословные заявления и популизм. За год работы UIF выпустил два десятка докладов, влючая доклады “Сценарии для мира и Украины в 2017”, “Пределы устойчивости России”, провел множество публичных мероприятий, мозговых штурмов, сделал два больших социологических исследования. Выстраивается системная коммуникация и взаимодействие с исследовательскими центрами и органами власти, как в Украине, так и за ее пределами.

Например, Министерство экономики приняло в качестве базового концепт промышленной политики, разработанный UIF.

В июне 2017 года авторитетное американское издание Foreign Affairs дало хорошую рецензию на доклад UIF по Крыму.

Институт Будущего организовал перевод на английский язык коллективной монографии Владимира Горбулина и Института стратегических исследований «Мировая гибридная война», которая была презентована в Вашингтоне, Страсбурге, Вене и попала на стол практически ко всем профильным специалистам и политикам США и Европы.

Все эти первые всходы дают основу для следующей причины.

4.Украинский Институт Будущего формирует кадровый пул специалистов, которые смогут обеспечить прорыв в будущее в нужный момент. Не секрет, что большинство тех, кто сейчас работает на должностях в правительстве некомпетентны. Сейчас украинская экономика напоминает пылесос по вытягиванию денег из карманов населения. Пока там не нужны компетенции — нужны просто люди, которые работают на пылесосе. UIF же формирует кадровый резерв для качественно другого формата работы в новых условиях.

И пятая причина, которую я считаю ключевой.

5.Качественная разработка стратегий, которые смогут обеспечить прорыв, о котором мы говорим, возможна ТОЛЬКО при вовлечении думающей прослойки общества через краудфандинг.

Во-первых, всё что бесплатно, то не ценится. По роду деятельности, я часто общаюсь с людьми заинтересованными в развитии бизнеса. До определённого момента существует бесплатный пресейл — нужно разобраться в специфике, провести опрос, интервью, изучить маркетинговый потенциал. Но разработка стратегии, которая требует серьёзных интеллектуальных и временнЫх усилий — это всегда за деньги. На создание стратегии уходит меньшинство. Большинство говорит, что мне стратегия не нужна, вы мне лучше сделайте вот это и вон то (дальше следует перечень кусочных, точечных, косметических действий, которые никак не поменяют положение дел).

Во-вторых, отправляя деньги, человек будет интересоваться вопросом. Это нужно изучить, потом подняться с уровня собственных интересов на уровень выше, на уровень общества, потом принять решение отправить “донейшн” и после этого следить за тем, какой получается результат.

В-третьих, краудфандинг — это отличная проверка идей на востребованность. Идеи и программы требуют поддержки, и деньгами в том числе.

Ну и в-четвёртых, краудфандинг в такого рода проектах — это возможность для каждого из нас взять на себя ответственность за происходящее вокруг и перестать верить в мессий, которые берут в заложники целый поезд для обеспечения собственного пиара и создания медийной картинки, за которой ничего нет.

Например, сейчас UIF собирает деньги на большой доклад по Донбассу. Подробнее читайте в статье Юрия Романенко «Основание. Наши цели и наши задачи».

Общий бюджет проекта составляет 20 тыс. долларов, то есть около 500 000 гривен.

Срок: 2,5-3 месяца.

Поддержать проект отправив средства по таким реквизитам:

Підтримати ГО«Український інститут майбутнього»:

Призначення платежу: безповоротна фінансова допомога

Рахунок в Приватбанку

Код ЕДРПОУ-40506138

Р/р 26004053158235

ПАО КБ «Приватбанк» в м. Києві

МФО 321842

не платник ПДВ

Средства можно также отправлять на карточку Института 5169 3305 0924 2936 с пометкой «безповоротна фінансова допомога»

P.S.

Я не против Саакашвили. Его успехи в Грузии очевидны, что подтверждается множеством международных рейтингов. Но в Украине он пока ничего не предложил кроме медийной картинки. Я имею в виду не точечные решения по Одессе, а целостное вИдение развития Украины. Украине нужна скрупулёзная, вдумчивая, тяжелая работа для системных изменений. А от медийной картинки устали все.

P.S.S.

Перечислить донейш автор также не забыл.

26 декабря Украинский институт будущего представил свой большой развернутый прогноз для Украины и мира на 2018 год. Представляем вашему вниманию видео-презентацию доклада в UIF.

Здесь вы увидите два доклада, которые были представлены руководителем экономических программ Анатолием Амелиным и руководителем политических программ Юрием Романенко, а также последовавшую дискуссию.

Як отримати свій примірник Прогноз 2018: виклики та можливості — презентація року?

1. Зробити благодійний внесок для Українського інституту майбутнього обсягом від 200 грн. на банківську картку 5169 3305 0924 2936 із позначкою «безповоротна фінансова допомога».
П.І.Б.
Код ЕДРПОУ-40506138
Р/р 26004053158235
ПАО КБ «Приватбанк» в м. Києві
МФО 321842
не платник ПДВ

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook.

Рождественское чтиво для думающих людей — краткие итоги работы экономического направления Украинского института будущего  за год.

Ukrainian Institute for the Future (UIF) — очень нестандартная институция, созданная шестью украинцами в середине 2016 года с публичными и непубличными целями.

Публично, это неприбыльная организация, существующая на пожертвования украинских бизнесменов и неравнодушных людей к будущему Украины.

UIF — аналитический центр (Think Tank) — фабрика смыслов и идей, формирующих успешщное будущее Украины.

Ведь страны, не имеющие своего плана будущего становятся ресурсов для стран, имеющих свой План.

Так было последние 600 лет.

Украина была ресурсной базой Литовского княжества, Российской Империи, СССР и за 26 лет независимости так и не стала субъектом глобальной экономики и политики.

Причина в том, что мы так и не создали СВОЙ ПЛАН успешного будущего Украины. 

Человек становится успешным только тогда, когда он верит в свой успех, страна становится успешной в том случае, если ее граждане верят в ее успех и готовы для этого объединяться, делегировать политиков, доверять им свое будущее, четко ставя задачи.

К сожалению, политики не способны творить будущее.

Как говорил Черчиль, политики отличается от государственных деятелей тем, что думают лишь о следующих выборах. О следующих поколениях (а значит о будущем) думают лишь государственные деятели, которые в Украине до сих пор не проявились.

Соответственно, в отсутствие государственных деятелей, думающих о будущем и строящих его, данную нишу занимают аналитические центры.

Над созданием такого плана развития успешной Украины и трудится UIF.

Важно то, что все наши продукты — открыты и мы не делаем их для какой-то политической силы или внешнего заказчика. Все можно скачивать, критиковать, обсуждать, копировать и принимать к действию.

В частности, если выполнить только часть проектов, над которыми работали в UIF, ВВП Украины можно удвоить всего за 5 лет! Вопрос пока в том, кто готов его реализовывать;) но всему свое время.

Описание проектов и ссылки на проработанные темы:

1. Замена налога на прибыль налогом на выведенный капитал даст экономике первые 5 лет $20 млрд дополнительного инвестиционного ресурса.

2. Земельная реформа — за 5 лет даст внутренних и внешних инвестиций $24 млрд

Ринок землі: нерозкритий потенціал

Ціна мораторію на землю — $50 млрд. втрачених інвестицій

К реформе рынка земли в Украине. Доклад Вячеслава Иноземцева и Дмитрия Некрасова. Видео доклада здесь. 

Земельная реформа так же может создать условия для того, что бы Украина стала центром торговли агропродукцией Черноморского региона
.

3. Программа энергетической независимости Украины — $33 млрд инвестиций (важнейший из шагов плана):

— Самообеспечение Украины газом — $3 млрд инвестиций за 5 лет (и ежегодная экономия $2,5 млрд на импорте)
— Самообеспечение Украины нефтью и нефтепродуктами $18 млрд за 5 лет (ежегодная экономия на импорте $3,3 млрд)
— Строительство новых атомных энергоблоков — $13 млрд (и возможность ежегодно получать от экспорта до $2 млрд)

Шість кроків до енергетичної незалежності України

Украине угрожает энергетический голод

4. Запуск накопительной пенсионный системы даст в течение 5-ти лет около $3 млрд инвестиций в экономику.

5. Развитие программы обеспечерие украинцев качественным жильем (в лизинг) — $3 млрд долл инвестиций.

6. Программа модернизации транспортной инфраструктуры (автодороги, авиатерминалы, порты, реки) — $20-$22 млрд

Аэропорты  Украины: оценка состояния и перспективы развития

Украина может увеличить речные перевозки в 2030 году в 4 раза

Перспективы по концессии трассы Одесса-Рени

Как Украине стать авиахабом. 

Концессия портов: китайский фактор. 

7. Краткосрочная программа стимулирования экономики, которую мы разрабатывали для МЭРта даст экономике ближайшие 2 года еще $4 млрд внутренних инвестиций

Только указанные проекты в совокупности дадут экономике не менее $95 млрд инвестиций следующие 5 лет и создадут до 800 тыс новых рабочих мест в Украине (!)

Здесь не приведен эффект от дополнительных инвестиций, которые получит экономика в другие сектора (IT, машиностроение, туризм, медицина, химия…), не учтен эффект от перезапуска СЭЗ, СТЗ и СИЗ (свободные экономические, таможенные и инновационные зоны), от стимулирования малого и среднего бизнеса, а это, потенциально, еще десятки млрд долларов инвестиций и дополнительный рост Экономики, а значит, благосостояния украинцев.

В проектах практически не учтен эффект от детенизации (незначительным он будет после запуска НВК), но учитывая, что 50% экономики в тени, потенциал роста данных официальной статистики и здесь огромен.

Сам по себе рост экономики тоже не самоцель, а обязательное условие повышения благосостояния граждан, ведь с инвестициями растет спрос на труд, а значит и зарплаты.

Как будет меняться зарплата при росте долларового ВВП?

Однако, наши правители, в погоне за политическими дивидендами стремятся повысить зарплаты и пенсии административным путем.

К сожалению, это не делает украинцев богаче, ведь рост доходов населения темпами, превышающими темпы роста экономики стимулирует инфляцию. Значит, украинцы получают больше денежных знаков, на которые купить больше не смогут
 .

Реализация плана, приведенного выше (7 пунктов) даст украинской экономике +$95 млрд инвестиций и создаст +800 тыс рабочих мест, что изменит направление трудовой миграции, дав стране так нужные умные головы и профессиональные руки.

Ведь уже сегодня найти профессиональных рабочих на производства Мариуполя и Винницы — настоящая проблема. Дальше ситуация только ухудшится.

Демографический кризис в Украине: через 10 лет на одного работающего будет два пенсионера

Источники инвестиций будут как иностранные, так и украинские, в том числе государственные (на инфраструктурные проекты).

Денег в мире много и пока они обходят Украину стороной.


Глобальний інвестиційний ринок: роль України (інфографіка

Китайський інвестиційний ресурс для України

Украина может стать европейским экономическим тигром…


…Но не верю, что нынешние политические элиты могут как осознать важность реализации такого плана так понимают как его реализовать.

Мы уже потеряли 26 лет с момента обретения независимости. Запасы прочности на исходе. в 1991 году экономика Польши была меньше Украинской, нам достался мощный промышленный комплекс, но сегодня украинская экономика в 5 раз меньше польской. Это следствие отсутствие плана развития и системы его достижения.

Экономические итоги 25 лет независимости Украины

Впереди у нас серьезные вызовы, риски дефолта критически возрастают с 2018 по 2021 год, мы бы могли его избежать благодаря инвестициям в экономику, но над этим работа еще даже не начата.

Ukraine’s Financial Future: Between Default and Prosperity

За последние 10 лет Украина потеряла 50% своей экономики и сейчас мы показываем рост всего 2% в то время, как глобальная экономика растит на 3.7% в год.

Такими темпами мы отстаем от Мира навсегда. Нынешние правители страны показали свою неспособность ее развивать.

Аналитический центр Украинский институт будущего презентовал прогноз «вызовы и возможности» на 2018 год

Соответственно, до смены политических элит в 2019 году план развития Украины, вряд ли, будет принят и взят к реализации.

А вот с 2020 года, Украина может потенциально стать самой быстрорастущей экономикой Европы.

Экономика Украины 2030. Как войти в клуб триллионников 

«Українська економіка в 2030»

Наконец, Прогноз Украинского института будущего на 2018 год, Итоги 2017 и перспективы Украины

А сейчас, читайте, изучайте, думайте, делитесь и готовьтесь к реализации плана, который смогут реализовать только новые политические силы после 2019 года.

P.S.: Хто хоче отримати друковану або електронну версію прогнозу «2018: виклики та можливості», то це можливо за умови благодійного внеску на діяльність Інституту від 200 грн. Для цього ви можете перерахувати пожертву на картку Інституту:
П.І.Б.
Код ЕДРПОУ-40506138
Р/р 26004053158235
ПАО КБ «Приватбанк» в м. Києві
МФО 321842
не платник ПДВ
На картку Інституту 5169 3305 0924 2936 з позначкою «безповоротна фінансова допомога»

Подписанный Дональдом Трампом закон США “О противодействии противникам Америки путем санкций” в 257 статье, посвященной решению отечественных энергетических проблем, среди прочего предусматривает разработку украинско-американского плана по укреплению энергетической безопасности Украины и сокращению зависимости от России. Документ должен быть представлен общественности в конце января 2018 года. Однако, со времени вступления указанного закона в силу (август 2017 года), общественность и экспертная середа не получили со стороны отечественных соразработчиков документа основных его позиций и приоритетов. Фактически отсутствует публичная дискуссия касательно содержания будущего плана энергетической безопасности для Украины. Ввиду такой ситуации, Украинский институт будущего  начинает серию публикаций с изложением собственного видения отдельных направлений взаимовыгодного сотрудничества Украины и США по укреплению энергетической безопасности Украины и региона в целом, которые могли бы быть приняты во внимание украинскими и американскими разработчиками.

Украина и США заинтересованы в укреплении энергетической безопасности Украины и Европы, что в определенной степени означает уменьшение влияния России, а соответственно и возможностей привнесения вклада в региональную стабильность. Условия, складывающиеся сегодня, благоприятны для участия американских компаний в добыче энергоресурсов в Европе. Такая деятельность способна обеспечить прибыль этим инвесторам и локальным участникам, сделать европейский энергетический рынок менее концентрированным и, в определенной степени, сдерживать Россию за счет сокращения ее доходов от продажи энергоносителей и, соответственно, экономических возможностей поддержки дестабилизирующей деятельности. Статья 257 недавно принятого закона США “О противодействии противникам Америки путем санкций” посвящена укреплению энергетической безопасности Украины и сокращению ее зависимости от российских поставок. Важной составляющей этого плана является активизация привлечения инвестиций в украинский энергетический сектор для наращивания объемов добычи энергоносителей.

Интересы США и Украины в Европе. Влияние США на европейские энергетические рынки за счет снижения доли российских поставок является способом сдерживания РФ и противодействия ее возможным попыткам дестабилизации региона, который к тому же способен генерировать доходы. Таким образом, основными интересами США в Европе являются:

• Экспорт энергоресурсов и создание новых рабочих мест в США (определено в статье 257 закона о санкциях).
• Сокращение роли России в энергообеспечении Европы для поддержки партнеров США. Это будет способствовать снижению концентрации поставщиков на энергетических рынках Европы, а соответственно, обусловит и сокращение прибылей РФ от торговли энергоресурсами и возможности дестабилизации в регионе.
• Участие в добыче энергоресурсов и торговли ими непосредственно в Европе. Для отдельных энергоресурсов, таких как газ, такой вариант является более прибыльным по сравнению с транспортированием ресурса в Европу непосредственно из Америки. Такая деятельность также будет способом поддержки партнеров США в Европе.
• Сдерживание Китая от доступа к разработке редких ресурсов в Европе (например, лития).

Среди нынешних приоритетов Украины – укрепление энергетической системы и достижение более глубокой взаимозависимости между европейскими странами (например, наращивание объемов двусторонней торговли, использование украинской инфраструктуры по транспортированию и сохранению газа европейскими компаниями и т.д.) для сокращения возможностей России в отношении потенциальной дестабилизации ситуации в Украине.

В таком контексте, главными энергетическими интересами Украины являются:

• Достижение Энергоресурсного самообеспечения путем наращивания объемов внутренней добычи энергоресурсов. Украина находится среди лидеров по запасам энергоресурсов в Европе.
• Продвижение возможностей использования украинской энергетической инфраструктуры европейскими компаниями.
• Противостояние киберугрозам отечественному энергосектору, укрепление информационной безопасности для противодействия попыткам

Принимая во внимание указанные интересы США и Украины, структуру плана энергетической безопасности, определенную в 257 статье закона о санкциях, интересы и возможности в получении совместных выгод обеими сторонами становятся понятными: совместная деятельность по получению энергоресурсов в Украине и дальнейшая торговля ими (как внутри Украины, так и их дальнейший экспорт) в соседние страны. Главными предпосылками для такой деятельности является (обоснованность и более детализированная информация, приведенная ниже):

• имеющиеся запасы энергоресурсов, доступные для разработки;
• развитая энергетическая инфраструктура, интегрированная с европейской (требующая обновления);

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook

Уинстон Черчилль как-то сказал: «Не бойтесь будущего. Вглядывайтесь в него, не обманывайтесь на его счет, но не бойтесь. Вчера я поднялся на капитанский мостик и увидел огромные, как горы, волны и нос корабля, который уверенно их резал. И я спросил себя, почему корабль побеждает волны, хотя их так много, а он один? И понял — причина в том, что у корабля есть цель, а у волн — нет. Если у нас есть цель, мы всегда придём туда, куда хотим». События уходящего 2017 года подтвердили эту истину. Такие разные лидеры Си Цзиньпинь, Илон Маск и Мухаммед бен Салман показали нам пример, как игроки, ставящие перед собой четкие цели и имеющие волю к их достижению, способны вести свои государства и организации к новым высотам. Наоборот, недостаток воли и нежелание адекватно смотреть на ситуацию, либо глупое упрямство оставить все как есть на фоне глубочайших трансформаций в мире только углубляются кризисные ситуации и порождают новые вызовы. Какие уроки преподнес нам 2017 год, чтобы мы сделали правильные выводы на 2018?

Мы начнем наш путь с напоминания о том, что UIF прогнозировал в декабре 2016 года, когда когда появился наш первый прогноз «Пределы устойчивости. Мир и Украина в 2017 году. Сценарии». Тогда, после победы Дональда Трампа на президентских выборах в США ситуация для Украины в 2017 году выглядела в достаточно мрачных тонах из-за возможной попытки нового хозяина Белого дома договориться с Кремлем на условиях невыгодных для Украины.

Напомним, что исходили из того, что на глобальном уровне в 2017 году были возможны три базовых сценария: «Миротворец» (G1), «Прагматичный» (G2) и «Конфронтационный» (G3). При этом высокая зависимость Украины от внешних факторов определяла формат внутренних сценариев. Их мы определили как : «Стабильный», «Управляемая дестабилизация», «Неуправляемая дестабилизация».

Сценарий «Миротворец» предполагал, что ключевые игроки мировой системы (США, Китай, ЕС, Россия) смогут прийти к консенсусу относительно ключевых противоречий на глобальном и региональных уровнях. При этом зависимость региональных и локальных игроков от своих глобальных патронов определяла характер уступок, которые они совершали «ради мира и процветания на всей планете». Договоренности обеспечиваются в рамках существующих глобальных институтов (ООН, НАТО, ВТО и прочие) с вероятностью их обновления. Управляемость процессами сохраняется.

Сценарий «Прагматичный» предполагал, что в целом существующий статус-кво принципиально не изменится при наличии возможных подвижек и турбулентности на региональном уровне, где подтачивается существующая архитектура миропорядка. В рамках такого сценария у игроков доминирует принцип каждый «сам за себя». При этом акторы с высокой динамикой развития (например, Китай, Турция ) постепенно укрепляют свои позиции на глобальном и/или региональном уровне, пока игроки с низкой динамикой с (ЕС, США, Россия) сосредоточены на удержании того, что имеют. Стороны с низкой динамикой часто попадают в патовые ситуации или цугцванг, поскольку не имеют воли и ресурсов попытаться изменить статус-кво, опасаясь рисков, увеличивающих угроза коллапса. Это приводит к накоплению вызовов, катализирующих процессы в условиях управленческой импотенции. Как это выглядит — хорошо видно на примере каталонского кризиса в ЕС или в Украине. Этот сценарий предполагает, что игроки могут из него выйти либо на сценарий «Миротворец», либо перейти к «Конфронтационному».

Сценарий «Конфронтационный» разворачивается, когда один или несколько игроков пытаются изменить баланс сил в свою пользу, используя насилие в качестве инструмента принуждения других игроков к новому балансу. Проще говоря, это война (региональная или глобальная)в условиях исчерпания всех других аргументов разрешения конфликта.

В рамках этих трех сценариев мы полагали, что наиболее вероятный вариант событий в 2017 году, когда на волне эйфории после победы на президентских выборах Дональд Трамп попытается одним махом попытаться решить ключевые проблемы в отношениях с Россией, Европой и Азией в рамках сценария «Миротворец», но спустя полгода споткнется о многочисленные препятствия и дальше ситуация выйдет в сценарий» «Прагматичный». Мы полагали, что именно «Прагматичный» сценарий будет базовым на глобальном уровне, поскольку трение между игроками с низкой и высокой динамикой развития определяет их заинтересованность сохранить наибольшее пространство для маневра. Именно этот сценарий обеспечивает таковое. Мы не исключали разворачивание «Конфронтационного» сценария на региональных площадках, но практически не допускали его на глобальном уровне, поскольку ни один из крупных игроков не заинтересован в режиме тотальной эскалации.

Касательно Украины мы прогнозировали, что своими действиями на Ближнем Востоке и в Украине, Путин рискует усилить позиции ястребов как в окружении Дональда Трампа, так и в Конгрессе США. ««Ястребы» будут в стороне на первом этапе, когда Трамп зайдет в Овальный кабинет и попытается реализовать свои планы по смягчению отношений с Россией. Однако, по мере пробуксовки реализации сценария G1, их влияние начнет увеличиваться и позиция США станет ужесточаться”.

Мы также прогнозировали, что «со стороны США санкции против России в рамках такого сценария, как минимум, сохранятся на нынешнем уровне». При этом Европа также сохранит санкционный режим. Трамп будет способствовать росту добычи нефти и газа, что будет удерживать цены на это сырье на уровне 40-60 долларов. Это будет увеличивать нагрузку на бюджет России, ограничивая ее потенциал для расширения эскалации.

Мы утверждали, что «в отношениях с Европой США начнут укрепление своих союзников в Восточной и Юго-Восточной Европе сфере безопасности, пока Германия и Франция будут стагнировать. Польша, Румыния, Прибалтика могут получить дополнительную помощь от США в форме кредитов на перевооружение их армий и передислокации дополнительных небольших контингентов американской армии на территории этих стран».

Касательно Украины, мы считали, что «США не будут поддерживать Киев финансово, как это было при Обаме, «но к концу года Киев может получить партии летального оружия в рамках программы помощи на 2017 год».

Наконец, касательно Европы, мы полагали, что в прагматичном сценарии во Франции победит сбалансированная фигура вроде Алена Жюппе, чья политика относительно России будет достаточно жесткой. При этом мы прогнозировали что «в Германии при таком сценарии возможна неуверенная победа партии Ангелы Меркель на парламентских выборах в бундестаг с незначительным перевесом. Меркель при таком раскладе не будет иметь устойчивые позиции, чтоб будет толкать ее идти на компромиссы с других политическими силами Германии».

Как вы видите, в целом мы не ошиблись относительно базовых сюжетов 2017 года. Дональд Трамп действительно пытался разыграть сценарий G1 на старте своей президентской каденции, но быстро уперся в deep state США. Консолидированное сопротивление со стороны республиканцев и демократов привело к беспрецедентному давлению на Белый дом, что привело к отставке советника президента США по национальной безопасности Майкла Флинна уже спустя месяц после назначения. Более того, информация о том беспрецедентном давлении, которое оказывала Россия на президентских выборах в США привела к тому, что позиции американских«ястребов» резко усилились и летом Конгресс принял закон о санкциях относительно России, резко расширивший возможности давления на Москву. При этом Трамп оказался в подвешенном состоянии из-за того, что его соратники и партнеры оказались под внимательным взором американских правоохранительных органов из-за слишком тесных связей с Россией. Тенденция ужесточения политики США относительно России набирала обороты на протяжении всего 2017 года и затрагивает все сколь-нибудь значимые сферы национальной безопасности. Как говорил тот же Черчилль, «американцы всегда находят единственно верное решение. После того, как перепробуют все остальные».

На уровне Европы, наш прогноз G2 также оказался верным. После тяжелых ударов по Евросоюзу из-за Брексита в 2016 году, 2017-й год стал годом относительного укрепления позиций «евроцентристов». Во Франции президентские выборы выиграл Эммануэль Макрон, через месяц закрепив победу впечатляющими результатами своей политической силы на парламентских выборах, а на парламентских выборах в Германии в сентябре, как мы и прогнозировали, не очень уверенную победу одержала Ангела Меркель во главе ХДС/ХСС.

Что касается России, то, как мы писали в G2, для нее критическим является фактор времени, поскольку санкции Запада изматывают экономику РФ в долгосрочной перспективе. Хотя, как мы позже показали в докладе «Пределы устойчивости России» (видео доклада смотрите здесь) в конце мая 2017 года, не нужно переоценивать влияние санкций на устойчивость России. Даже при цене 20 долларов за баррель, Россия имеет запас прочности от 3 до 5 лет. В 2017 году Владимир Путин действовал в логике «минимизация издержек, максимализация выгод за счет асимметричных действий на чувствительных для США и Европы площадках». В рамках этой логики Путина в 2017 году Россия потерпела как и неудачи, так и достигла ряда побед на региональных площадках.

Самыми крупными неудачами России в 2017 году стала не оправдавшаяся ставка на Дональда Трампа. На сегодняшний момент уже нет никаких сомнений, что Россия активно вмешивалась в избирательный процесс в США, чтобы увеличить шансы Трампа на победу. При этом новый американский президент, возможно, и был бы рад установить более близкие отношения с Путиным, но жесткий контроль со стороны Конгресса и необходимость идти на компромиссы с Республиканской партии толкнули его в объятия «ястребов». Тройку в составе вице-президента Майка Пенса— советника по нацбезопасности Герберта Макмастера — главы Пентагона Джеймса Мэттиса американские эксперты называют самой ястребиной за последние 30 лет. Как следствие, вместо ослабления санкций Россия получила их ужесточение, а курс Вашингтона на предоставление Украине летального оружия к концу года выкристаллизовывался в конкретный финансовый план Конгресса и его одобрения со стороны соответствующих государственных институтов США. Фактически, сегодня окончательное решение осталось только за Дональдом Трампом.

В Европе Россия в 2017 году потерпела ограниченную неудачу из-за провала националистов на президентских и парламентских выборах во Франции. Тактически неудачными для Кремля можно считать результаты выборов в Германии, где Ангеле Меркель удалось выиграть выборы. Однако, результат правой популистической партии AfD и левой Die Linke показывает, что в немецком обществе начинается растекание электората из центра к более радикальным политическим силам. И это восходящая тенденция.

При этом Путину действительно удалось достигнуть существенных успехов на Ближнем Востоке, особенно в Сирии, где благодаря военной поддержке Кремля Башару Асаду удалось укрепить свои позиции. Де-факто Исламское государство разгромлено к концу ноября, что позволило Кремлю сделать заявление, что о скором сворачивании военной операции в Сирии. Мы видим, что сегодня Россия, вместе с Ираном и Турцией пытается выработать формат урегулирования конфликта в Сирии и ей удалось достигнуть существенного прогресса в этом направлении. Подробнее об этом вы можете почитать далее в разделе Илии Кусы по Ближнему Востоку.

Базовые глобальные сценарии в 2018 году

Остановимся на мотивациях ключевых игроков, чьи позиции важны для понимания перспектив Украины в 2018 году. Здесь не произошло существенных изменений в сравнении с 2017 годом.

США будут занимать стратегически оборонительные позиции, продолжая переформатирование внутренней и внешней политики, но при этом они могут проводить наступательную политику на региональных площадках. Американцы наверняка будут ужесточать позицию в отношении России, углубляя сотрудничество в сфере безопасности со странами Центральной и Восточной Европы. Параллельно они будут пытаться найти сложные компромиссы с серьезно усилившимся Китаем, чтобы повлиять на позицию КНДР, превратившуюся в реальную головную боль из-за успешной ракетной программы. Азия сейчас в явном приоритете США, поэтому Вашингтон будет стараться укрепить свои отношения с союзниками в Восточной и Юго-Восточной Азии, которые серьезно просели из-за внутренней турбулентности в США на фоне резко усилившегося Китая. Детальный анализ ситуации по внешней и внутренней политике дан в главе Николая Белескова.

Европейский союз в 2018 году будет сосредоточен на внутренних проблемах. Эммануэль Макрон, Ангела Меркель, Жан-Клод Юнкер и Дональд Туск предложили масштабную программу реформ ЕС, пытаясь их запустить накануне выборов в Европарламент в 2019 году. Поэтому Евросоюз сконцентрируется на внутренней перестройке и будет избегать дополнительных рисков. Эта позиция была четко зафиксирована на последнем саммите Восточного партнерства в Брюсселе 24 ноября. Более подробно Тема раскрыта в главе, которую подготовила Надежда Коваль.

Китай на XIX съезде КПК начертил новую дорожную карту, опираясь на «цели двух столетних юбилеев».

Первая столетняя цель – построить “среднезажиточное общество» к 2021 году, то есть к столетней годовщине основания КПК. В рамках этой цели Китай должен достичь массового процветания и практически ликвидировать бедность.

Вторая столетняя цель Китая – превратить страну в «полностью развитую и передовую страну» к 2049 году.

Таким образом, у Китая наступательная стратегия, направленная на расширение его влияния и укреплении в качестве мирового государства. Пекин не заинтересован в военных конфликтах с США сегодня, поскольку ему потребуется еще около 20 лет, чтобы подтянуть свой военный потенциал к уровню Америки. Однако, его внешняя политика становится все более активной, особенно в азиатском регионе, который постепенно превращается в «задний двор Пекина».

Россия занимается стратегически оборонительную позицию, пытаясь выжить в условиях, когда ее социальная и экономическая экономическая модель не успевают адаптироваться за быстро изменяющимся миром. Президент России открыто заявил, что низкие цены на углеводороды являются одной из главных угроз для национальной безопасности России (т. е. технический прогресс является угрозой). Поэтому, чтобы оставаться в качестве глобальной державы Россия стала использовать хаос как форму защиты, поскольку в этом случае может реализовать тот единственный компонент, который на протяжении всей ее истории имел для нее первостепенное значение — армию. Генерируя ряд кризисов на региональных площадках , Россия пытается выбивать себе тот формат мирового порядка, где она будет сохранять свои позиции. Об этом открыто заявил Die Press  12 ноября 2017 почетный председатель президиума Совета по внешней и оборонной политике Сергей Караганов. «Россия может стать на десятилетия главным поставщиком безопасности в Евразии включая и Европу. С уходом Америки, и на Ближнем Востоке. Мы надеемся делать это совместно с Европой, определенно, в некоторой мере с Китаем и Индией», — сказал он. Если мы посмотрим на действия России за последние годы, то увидим, что Кремль четко придерживался такой логики. Путин усилил конфликт в Сирии, войдя в него на стороне Асада и обеспечив такую интенсивность конфликта, которая породила миллионную войну беженцев в Европу. Фактор беженцев Кремль стал использовать для того, чтобы расторгать аннексию Крыма и Донбасс в обмен на уничтожение ИГИЛ, где выходцы из российского Северного Кавказа играли важнейшую роль. Точно такая же ситуация наблюдается с КНДР, где Россия сыграла ключевую роль в ускорении ракетной программы, позволившей Пхеньяну превратиться в реальную угрозу для США. Как следствие, мы наблюдаем как Вашингтон судорожно пытается найти рычаги влияния на КНДР, а Кремль ждет ситуации, когда «клиент» дозреет до новой сделки. Однако, Путин не всемогущий. Такие масштабные игры требуют огромных ресурсов в условиях сокращения привычной для России ресурсной базы. А вот с этим огромные проблемы, порождающие слом сформировавшейся при Путине государственной модели. Об этом пишет Павел Щелин в главе о России.

G2 “Прагматичный» — базовый сценарий 2018 года

Мы считаем, что базовым сценарием в 2018 году будет оставаться сценарий G2 «Прагматичный». Это связано с тем, что глобальным игрокам будет очень сложно прийти к согласию по всем ключевым конфликтным позициям

Как отмечает почетный профессор истории и международных отношений в Бостонском университет Эндрю Басевич в своей статье в №5 в авторитетном Foreign Affairs за этот год: «Реакция на продолжающиеся изменения мирового порядка в русле принципа «Америка прежде всего» должна начаться с признания того, что эра однополярности завершилась, и мы вступили в эпоху многополярного мира. Некоторые страны, такие как Китай и Индия, выходят на первый план. Другие, привыкшие играть ведущую роль, такие как Франция, Россия и Великобритания, переживают закат, сохраняя остатки былого влияния. В третьей категории – государства, место которых в формирующемся порядке еще предстоит определить. Например, Германия, Индонезия, Иран, Япония и Турция». По его мнению, «что касается Соединенных Штатов, то они, вероятно, сохранят превосходство в обозримом будущем, но превосходство не предполагает гегемонию».

В рамках такой модели, наличие противоречий на одних региональных площадках, не мешает находить консенсус на других, поддерживая хрупкий баланс в целом на глобальном уровне.

Этот сценарий хорошо иллюстрируется развитием ситуации на примере региона Ближнего Востока и Магриба, где на протяжении 2017 года США, страны ЕС и Россия достигли шаткого консенсуса относительно ситуации в Сирии, в которую вовлечены несколько крупных региональных акторов в лице Ирана, Турции, Саудовской Аравии, Израиля, Катара, курдов. В результате таких договоренностей на БВ возникает ситуация, где могут быть реализованы локальные сценарии «Миротворец» и «Конфронтационный».

Поскольку нас больше всего интересует Украина, то попытается дать ответы на вопрос, что глобальный «Прагматичный» сценарий означает для нашей страны.

Год Трампа во власти показал, что экстравагантная twitter-политика нового американского президента не смогла справиться с deep state. Поэтому в 2018 году тенденция на ограничение беспорядочной политики Трампа со стороны Конгресса продолжится. Как показывают последние заявления конце ноября 2017 года Майкла Флинна по делу о влиянии России на президентские выборы в США, будет появляются новая информация о взаимодействии команды Трампа с россиянами. Поэтому, можно прогнозировать, что тенденция на усиление давления на Россию со стороны США сохранится. Трамп будет под слишком пристальным вниманием Конгресса, чтобы реализовать вариант «скорого мира» с Россией, который он попытался протолкнуть в январе 2017 года. Снижение такого давления, как неоднократно заявляли топовые американские чиновники, будет напрямую связано с действиями России на Донбассе. Выполнение Кремлем Минские договоренностей в полном объеме приведет к снижению санкций, и, наоборот, если Владимир Путин будет и дальше затягивать решение по Донбассу, то Вашингтон будет готов пойти на предоставление Украине летального оружия. Тем более, что под это готова уже вся законодательная база и требуется только подпись Трампа.

Однако, Россия находится в своей логике, которая противоречит американской. С одной стороны, ему нужна передышка для того, чтобы оптимизировать расходы на активную внешнюю политику и внутренние затраты, сформировавшиеся в условиях, когда цены на нефть были очень высокими. Это требует воздержания от конфликтов, тем более, что в 2018 году в России два важных символических события — выборы президента и Чемпионат мира по футболу. С другой стороны, имидж победителя требует от Путина новых и новых побед, которые легитимизируют его власть в России. Пока есть такие победы, то его власть оправдана, даже если население и элиты несут все большие издержки из-за авантюрной политики. Однако, как только режим проходит свой «Сталинград», его ресурсная база начинает быстро рассыпаться и следует крах.

В точно такой же ловушке в 30-е годы оказался Адольф Гитлер в Германии, который постоянно поднимал ставки в игре с Западом, пользуясь его внутренними конфликтами для навязывания своей повестки. Однако, такая тактика срабатывала ровно до того момента, пока Запад не начал ответную мобилизацию, которая закончилась Второй мировой войной.

В этой логике США в 2018 году должны будут расширить санкции относительно России, параллельно укрепляя пояс безопасности в Центральной и Восточной и Европе. Вашингтон постарается в 2018 году окончательно сорвать строительство газопровода «Северный поток-2» для того, чтобы расширить свои возможности входа на энергетический рынок ЕС с сжиженным газом и сохранить зависимость Западной Европы от поставок через Украину и Польшу. В ответ Россия будет пытаться сорвать санкционную политику Европейского союза, используя контекст парламентских выборов в Италии и все большее недовольство ряда стран ЕС потерями от санкций. Россия также будет продолжать выстраивать новую архитектуру безопасности на Ближнем Востоке с помощью Ирана и Турции, пытаясь закрепить свой успех в регионе после удачного для себя года в Сирии.

В то же время, нельзя исключать, что в Кремле все-таки решаться на сделку по Донбассу не дожидаясь 2 февраля 2018 года, когда Трамп может подписать введение новых расширенных санкций на базе нового закона, принятого Конгрессом летом 2017 года. Инициатива Путина по миротворцам ООН осенью 2017 года и активизация группы Волкера-Суркова показывают, что в Кремле не хотели бы подобного развития сценария, потому могут пойти на уступки относительно Донбасса. Вероятность такого шага мы оцениваем в 30-40%. Более подробно эта мотивация расписана в главе Игоря Тышкевича по Донбассу.

Украина в 2018 году

В этом году мы решили в большей мере сосредоточиться на рассмотрении ситуации в Украине, потому большее внимание уделили позициям внутренних субъектов политического процесса.

Развитие ситуации в Украине в 2017 году полностью вписалось в канву, прописанную в нашем прогнозе в 2017 году. Мы прогнозировали, что в 2017 году из трех сценариев (стабильный, управляемая дестабилизация, неуправляемая дестабилизация). Мы не будем здесь описывать их детально, просто пойдите по ссылке выше, где прописаны все базовые опции. Базовым мы в 2016 году обозначили второй сценарий — управляемой дестабилизации, который на выходе имеет несколько подвариантов:

а) Два варианта досрочных выборов в Верховную Раду

б) Массовые протесты с попыткой вывести их досрочные выборы ВРУ и президента

в) Попытка силового переворота, в которую могли попробовать сыграть как Петр Порошенко, через военное положение, так и и конкурирующий лагерь в лице одной или нескольких ФПГ (например, Коломойский).

Как видим, попытки досрочных выборов провалились, а вот массовые протесты стали тенденцией осени 2017 года. Силовой вариант мы изначально рассматривали как мало реалистичный.

Итак, подведем итоги 2017 года в украинской политике, отметив ключевые процессы, игроков и факторы, которые будут влиять на события в 2018 года.

Для начала пройдемся по позициям основных игроков с помощью которых мы раскроем ключевые сюжетные линии в украинской политике и их влияние на перспективы Украины.

Петр Порошенко и половинчатые удачи

Президенту Украины Петру Порошенко удалось сохранить выгодный для себя баланс, который позволяет ему находиться на «вершине горы». Несмотря на многочисленные конфликты с партнерами по коалиции, Порошенко проявляя чудеса политической эквилибристики сумел сохранить коалицию от развала. К этому его подталкивало понимание того, что досрочные выборы в Верховную Раду сегодня никаких дополнительных бонусов не дадут, а вот новые проблемы легко. Порошенко удалось выстроить ситуативный союз с Ринатом Ахметовым, который позволяет в нужные моменты получать необходимую поддержку в Верховой Раде и на востоке страны, где у Ахметова по прежнему сильные позиции. Не менее важно, что президенту удалось приблизить к себе ведущего организатора Народного фронта — Александра Турчинова, который может возглавить штаб на президентских выборах 2019 года. Турчинов помогает найти Порошенко компромиссы с однопартийцами, что немаловажно в свете возросшего влияния Арсена Авакова. Именно конфликтные линии Порошенко с Аваковым определяют пределы устойчивости правящей коалиции. Конфликтная ситуация вокруг задержания 31 октября сына Авакова — Александра, который оказался под ударом НАБУ стала тестом на прочность коалиции. Несмотря на резкие заявления с обеих сторон, ситуация продемонстрировала, что Порошенко и Аваков сегодня не готовы пойти на углубление противостояния, учитывая отсутствие рейтинга у НФ и низкие рейтинги у БПП. Таким образом, на уровне правящей коалиции к концу 2017 года мы имеем неустойчивое равновесие, которое БПП и НФ поддерживают исходя из меркантильных интересов удержания власти. Очевидно, что этот интерес их будет держать, как минимум, до президентских выборов.

Еще одной важной победой для Петра Порошенко стала национализация Приватбанка, ослабившая позиции олигарха Игоря Коломойского. Национализация прошла достаточно безболезненно как для экономики Украины, так и для Коломойского, который получил возможность вывести деньги на зарубежные счета. По всей видимости, эта операция была частью сделки между Коломойским и Порошенко под принуждением США, выставлявшими национализацию «Привата» в качестве одного из ключевых требований для получения помощи. Но дальнейшие действия Коломойского показывают, что он не готов смириться с этим решением и будет создавать проблемы действующему президенту.

Ключевой и грубейшейв внутриполитической ошибкой Петра Порошенко в 2017 году, на наш взгляд, была попытка лишения гражданства лидера «Руха нових сил» Михеила Саакашвили. Сомнительный способ предоставления гражданства Саакашвили привел к такой же сомнительной попытке его лишения, которая привела к знаменитому прорыву Саакашвили через украино-польскую границу. Этот прорыв показал всему миру, что украинское государство не контролирует свою границу не только на востоке, но и на западе Украины. При этом подсветился конфликт между Порошенко и Аваковым. Глава МВД не захотел применять насилие при пересечении Саакашвили границы, справедливо полагая, что это невыгодно выставит его в невыгодном свете перед Западом и избирателями, а также может послужить одним из поводов для отставки Верховной Радой. В итоге Саакашвили, который весной 2017 года имел рейтинг на уровне 5-6% получил прекрасный информационный повод, превратившийся в сериал с протестами под Верховной Радой. Такие игроки как Игорь Коломойский и Юлия Тимошенко увидели в Саакашвили «торпеду» с помощью которой можно ослабить позиции президента и правящей коалиции. Ирония судьбы заключается в том, что изначально Порошенко использовал Саакашвили как торпеду против своих конкурентов, включая того же Коломойского, Тимошенко и Яценюка. Эта ситуация с Саакашвили в очередной раз показала, что неспособность украинской элиты просчитать стратегические последствия своих тактических шагов является ее родовым проклятием.

Из-за доминирования тактических мотиваций таким же двойственными выглядят достижения Петра Порошенко во внешней политике.

С одной стороны, удалось избежать проседания в отношениях с США, Германия и Францией, которое ожидалось в 2016 году. Результаты выборов во Франции и в Германии оказались наилучшими для Украины, которые можно было ожидать. Также после досадного просчета 2016 года АП относительно однозначной ставки на Хиллари Клинтон, удалось выстроить отношения с новой администрацией президента США Дональда Трампа. При этом усиление позиций «ястребов» в Конгрессе и нового правительства США привело к тому, что были приняты ряд беспрецедентных в новейшей истории шагов по усилению давления на Россию, в частности, закон о санкциям против России, Ирана и КНДР. Именно поэтому можно констатировать, что во взаимоотношениях с США, Францией, Германией в 2017 году ситуация сложилась наилучшим образом.

Большой победой Петра Алексеевича в 2017 году было введение в действие Соглашения об ассоциации Украины с Европейским союзом и безвизового режима. Несмотря на серьезные проблемы с запуском безвиза и ассоциации из-за политической ситуации в ЕС (особенно после консультационного референдума в Нидерландах, который мог сорвать введение ассоциации), Украине удалось довести до конца решения, которые в 2013 году вызвали Евромайдан.

Однако, были и очевидные проблемы.

Во-первых, если брать отношения с ЕС, очевидно, что Украина подошла к некому максимуму, который можно достигнуть в существующем формате. Это показал саммит Восточного партнерства, что прошел в конце ноября 2017 года. в Брюсселе. Евросоюз сегодня занят внутренней трансформацией и не хочет брать на себя большие обязательства. Это хорошо видно на примере того, как ЕС ушел от инициативы «Восточное партнерство плюс», предусматривающей более тесное сотрудничество со странами уже получившими ассоциацию (Украина, Грузия, Молдова).

Прежде всего, если брать проблему конфликта на Донбассе, то Украина продолжает идти в фарватере своих западных союзников фактически не предлагая альтернативных решений. Появление спецпредставителя США по Украине Курта Волкера было хорошим знаком, что в Вашингтоне решили взяться системно за решение украинской проблемы. Тем более, что Волкер очень глубоко в теме противоречий Украины и России. Но это не исключает того варианта, что при разрешении конфликта на Донбассе Вашингтон будет, прежде всего, закрывать свои интересы и пассивное ожидание результатов переговоров между Кремлем и Белым домом может принести неприятные сюрпризы. Более подробно мы написали об этом в главе по Донбассу. Однако, усиление переговорных позиций в диалоге с Западом и Россией неразрывно связано с укреплением внутриполитических позиций и экономики Украины. Отсутствие серьезных прорывов на этих направления обуславливает внешнеполитическую пассивность и слабость украинских позиций.

Особенно ярко это стало видно в конфликтах между Украиной и Венгрией из-за закона «Об образовании» и конфликте между Украиной и Польшей из-за трактовки истории. Очевидно, что Венгрия и Польша имеют свои внутренние факторы, заставляющие их педалировать проблемные вопросы в отношениях с Украиной. Очевидно, что в ряде требований Будапешт и Варшава несправедливы к Киеву и явно пытаются использовать сегодняшнюю слабость Украины во внутриполитических целях. Но это не отменяет со стороны Украины понимания простой истины — если ты слаб и находишься в агрессивном конкурентном поле и не понимаешь последствия своих шагов, то лучше не делай такие шаги, которые могут твою слабость превратить в коллапс. Т.е. нельзя допускать ошибки, которые зависят от тебя в надежде, что ошибки других игроков оправдают твои заблуждения. С этой точки зрения, Киев сделал все ошибки, какие только можно сделать, чтобы осложнить отношения с Венгрией и Польшей в неподходящий момент. Например, скандальные правки в 7 статью в законе «Об образовании» принимались в последний момент исключительно из-за конъюнктурных соображений, чтобы сыграть на патриотических настроениях части избирателей, которым расширение функционирования украинского языка в образовательных учреждениях подавалось как победа над Россией. Однако, эта поспешность депутатов Верховной Рады абсолютно упустила из виду внешнеполитические последствия такого шага, а Петр Порошенко, который имел все рычаги влияния на процесс принятия закона не вмешался в нужный момент. Эта ситуация и другие последовательные шаги со стороны власти, например, переименование в Киеве «Московского проспекта» в «проспект Бандеры» (за которым последовали ответные шаги польского парламента) не оставляют сомнений, что Порошенко будет использовать подобные шаги в гуманитарной политике на президентских выборах 2019 года. Поэтому мы имеем дело не с заблуждением, а системной политикой, которая осенью 2017 года привела Украину к системным проблемам в отношениях с Венгрией, Польшей, Румынией. Эти конфликты могут стать началом более серьезного сдвига в Центральной и Восточной Европе, о котором уже начинают задумываться наши западные соседи. Он заключается в более жесткой и прагматичной политике относительно друг друга. К этому сдвигу Украина абсолютно не готова. В качестве примера можно привести высказывание руководителя варшавского Центра стратегических исследований  Витольда Юраша: «Есть основания предполагать, что Польша готовит «перезагрузку» отношений с Россией. Конечно, россиянам придется что-то Варшаве предложить (еще возможен вариант, при котором мы спровоцируем такой конфликт с Берлином, что нас решат проучить, но я думаю, это не произойдет). Здесь возникает вопрос, смогут ли люди, занимающиеся польской внешней политикой, получить за готовность Польши пойти на сделку нечто конкретное, или все ограничится вещами, которые не имеют никакой ценности, но хорошо продаются в СМИ. К сожалению, я бы ставил на второй вариант, потому что у Польши есть хорошие карты, но она не умеет ими играть. Польше следовало бы стать важным игроком в Украине и в Белоруссии, тогда с нашей точкой зрения будут считаться. Охлаждение отношений с Киевом, провал «перезагрузки» с Минском считают у нас аргументом в пользу сближения с Россией. Тем самым Варшава демонстрирует полное непонимание ситуации: она убеждена, что садится за стол переговоров со слабыми картами. Политика заключается в умении играть на нескольких роялях, то есть использовать два или три инструмента одновременно, но у нас считают, что достаточно попеременно подходить то к одному, то к другому».

Этот диагноз внешней политике Польши в полной мере относится и к украинской, отлично демонстрируя ловушку тактической реальности, которая привела к осложнению отношений Украины с западными соседями в 2017 году.

Таким образом, для Петра Порошенко, как и в целом для страны, итоги года являются половинчатыми. С одной стороны, удалось избежать наиболее худших сценариев во внутренней и внешней политике, с другой стороны, все отчетливее стал курс на реставрацию старой системы, что выразилось в противостоянии НАБУ с ГПУ, торможение реформ, многочисленные коррупционные скандалы, громкие убийства политиков, общественных активистов и силовиков отражали фактический паралич государственной машины, работающей в режиме оперативного реагирования в условиях сжимающейся экономической базы.

Арсен Аваков — парамилитарный джокер

На протяжении 2017 года Арсен Аваков укрепил свои позиции, перебрав на себя значительную долю влияния в «Народном фронте» после отставки Арсения Яценюка весной 2016 года. Контроль Авакова над МВД и рядом парамилитарных организаций вместе с наличием системы союзов на уровне Киева и региональных элит сделали его очень головной болью Порошенко. Без полноценного контроля над силовым блоком Порошенко не может полностью взять на себя управление государством, но президент не может убрать Авакова без последствий для правящей коалиции. Кроме того, общая слабость силового блока, иллюстрируемая несколькими громкими убийствами в центре Киева, оставляет открытым вопрос, что сможет сделать Петр Порошенко, если парамилитарные группы близкие к Авакову соединятся с политическими партиями, оппонирующими президенту. Собственно говоря, по состоянию на конец 2017 года можно констатировать, что Арсен Аваков оказался в позиции джокера с силовым ресурсом, который выбирает кто будет его союзником в следующем цикле политической игры. Именно поэтому летом 2017 года в СМИ начали циркулировать слухи о переговорах Авакова с Юлией Тимошенко.

Проблема Авакова (как и «Народного фронта») в отсутствии рейтинговых позиций, которые можно конвертировать на президентских и парламентских выборах 2019 года. Оптимальный путь — объединить «Народный фронт» с БПП, чтобы партия власти выступила единым фронтом. Так уже поступали во времена президентства Леонида Кучмы, когда партия власти пыталась выступить единым фронтом, запустив под парламентские выборы проекты НДП в 1998 году и избирательный блок «За единую Украины» в 2002 году. Оба проекта потерпели крах. Сейчас переговоры о слиянии «Народного фронта» и БПП застопорились из-за множества конфликтов интересов. Поэтому будущее такого проекта туманное.

Однако все отчетливее просматривается стратегия Арсена Борисовича сыграть в нишевые политические проекты с «силовым душком». На правом фланге такой силой может выступить «Национальный корпус» во главе с Андреем Билецким, тщательно выстраивающий организационную структуру и потенциально способный подтянуть к себе другие правые организации. На левом фланге видна попытка запустить «социалистический проект» во главе с эпатажным Ильей Кивой. В случае, если Верховная Рада примет решение об уменьшении избирательного барьера для политических партий, скажем, до 2% , такие проекты получают неплохой шанс пройти в парламент на следующих выборах.

Еще один элемент политики Авакова в 2017 году, публичное позиционирование в качестве «ястреба». Например, 28 ноября глава МВД на своей странице в Facebook разместил жесткий пост, адресованный западным союзникам Украины, где отмечалось, что украинский кризис является общеевропейским и Запад должен выполнять обязательства, взятые в Будапештском меморандуме.

Юлия Тимошенко, которая всегда «против»

Юлия Тимошенко на протяжении 2017 года усилила активность, позиционируя себя в качестве «главного борца с коррупционным режимом». Социологические опросы показывают, что она действительно имеет наиболее высокий рейтинг, но все это остатки былой славы. Фактически Тимошенко и Порошенко показывают плюс минус одинаковые рейтинги в 8-10% от общего количества опрашиваемых респондентов. Когда же социологи выделяют определившихся, то процент растет до 13-15%. Однако, эти результаты практически ни о чем не говорят, поскольку они не отражают реальное положение вещей в условиях, когда около 50-60% избирателей не определились, либо не готовы идти на выборы. То есть, социологи дают картину настроений не более чем от 40-45% определившихся. Все серьезные потенциальные кандидаты в президенты и политические партии идут очень кучно, имея рейтинги в 4-10%. При этом, как показало исследование Украинского института будущего в ноябре 2016 года 70% украинцев не доверяют ни одному украинскому политику. За год ситуация абсолютно не изменилась и можно даже сказать усугубилась. Отсутствие доверия к политическим институтам и ключевым фигурам со стороны общества является ключевой характеристикой текущего момента.

В этой ситуации работает логика политической борьбы, которую мы отметили в прошлом прогнозе — политические силы делятся на два условных лагеря, исходя из их базовых мотиваций.

В первом лагере оказались политические партии, которые имеют самые большие фракции в Верховной Раде, но при этом низкие или падающие рейтинги. Логика их действий направлена на удержание ситуации, т. е. сохранение власти. Это БПП, «Народный фронт», Радикальная партия, часть Оппозиционного блока, связанная с Ринатом Ахметовым, который выступает в качестве ситуативного союзника Петра Порошенко.

Промежуточное положение занимает «Самопомощь», часть представителей которой активно вовлечено в протесты под знаменем Саакашвили и выступает за перевыборы Верховной Рады и президента, но при этом сама партия растеряла существенную долю поддержки избирателей.

В другом лагере находятся политические силы с высокими рейтингами, но имеющие небольшие фракции в Верховной Раде, либо вообще находящиеся вне парламента, с потенциалом роста. К таким партиям можно отнести «Батькивщину», Гражданскую позицию Анатолия Гриценко, УКРОП Игоря Коломойского и связанная с ним часть Самопомощи в лице Семена Семенченко и Егора Соболева, часть Оппозиционного блока, завязанную на Сергея Левочкина, Михеил Саакашвили с его «Рухом нових сил», Валентин Наливайченко с движением «Справедливость», политические проекты Виктора Медведчука к которым можно отнести Надежду Савченко, партию Вадима Рабиновича-Евгения Мураева «За життя».

В рамках этой логики легко объяснить, почему Юлия Тимошенко и Валентин Наливайченко публично поддержали Михеила Саакашвили в конфликте с Порошенко, а завязанные на Игоря Коломойского Семенченко и Соболев стали базовым элементом протестного движения «Визволення». Все они заинтересованы в изменении существующего баланса, поскольку это открывает возможности к расширению их влияния.

При этом Тимошенко, как самый тяжелый игрок в лагере оппозиции сейчас пытается выступить в роли консолидирующей силы для всех недовольных. Поэтому, она с одной стороны, поддерживает протесты под Верховной Рады, которые развернул Саакашвили, а , с другой, держится несколько на удалении, чтобы не получить негатив в случае их поражения. Парадоксально, но Саакашвили, который в 2015-2016 году выступал в качестве ее конкурента, создавая угрозу для ее электорального поля, сегодня превратился в инструмент борьбы с Порошенко и уже, соответственно, его проблему.

Однако, проблема Тимошенко заключается в том, что крупные игроки рассматривают ( и небезосновательно) ее как угрозу, а значительная часть избирателей ей просто не доверяет. Хотя, объективности ради, нужно указать, что у Тимошенко самый высокий уровень среди тех, кто определился. В первую очередь за счет того, что Юлия Владимировна держит своих симпатиков в тонусе своей харизмой и они напоминают секту верующих, нечувствительных к любой ее критике. Естественно, наличие такого ядра «верующих» укрепляет позиции Тимошенко накануне президентских выборов, но для того, чтобы увеличить шансы на победу Юлии Владимировне нужно будет решить проблему расширения своего электорального поля и заключить союзы с другими крупными игроками. Кандидатом номер один в качестве такого союзника выглядит Игорь Коломойский, который раскладывает яйца в разные протестные корзины. В украинских СМИ уже появлялась информация относительно того, что в 2017 году Игорь Валерьевич начал финансирование структур Тимошенко.

Владимир Гройсман и патернализм

На Владимира Гройсмана изначально смотрели как на ставленника Петра Порошенко, но в 2017 году он вышел из тени президента и превратился в самостоятельного игрока. В статусе премьер-министра Гройсман в ноябре прошлого года сделал шаг, который стал сюрпризом президента, и о котором тот узнал из СМИ. Речь идет о повышении минимальной зарплаты до 3200 гривен. На протяжении 2017 году Гройсман последовательно разворачивал имидж крепкого хозяйственника, который с утра до вечера строит дороги, наводит порядок и заботится о бюджетниках. Премьер-министр четко нацелился на патерналистский электорат, составляющий около 70-80% населения и достиг определенных успехов в этом. Программа субсидирования населения позволила уменьшить социальное давление на правительство, несмотря на первоначальные опасения социального взрыва. Административное влияние Владимира Гройсмана делает его привлекательным партнером для других игроков. Поэтому премьеру удалось создать группу своих друзей в Верховной раде, в которую входят как представители БПП, так и «Народного фронта», Радикальной партии и других политических сил. По итогам года можно сказать, что у Гройсмана есть в парламенте 40-50 народных депутатов, которые прислушиваются к его позиции. Самостоятельные амбиции Гройсмана привели к конфликту с Порошенко и его окружением. Поэтому глава государства склонялся к тому, чтобы отправить осенью 2017 года премьера в отставку. Однако, разворачивание конфликта с Михеилом Саакашвили, противоречия с Аваковым, заставили президента отказаться от такой мысли. Появление Гройсмана на съезде Народного фронта 11 ноября 2017 года было еще одним сигналом, что Владимир Борисович сегодня находится в поиске союзников в условиях неустойчивых отношений с главой государства.

Ринат Ахметов и вызовы для украинской олигархи

Для Рината Ахметова 2017 год также имеет половинчатые итоги. С одной стороны, его группа «Метинвест» 15 марта 2017-го заявила о полной потере контроля над работой всех своих активов на временно неконтролируемой территории. Такая же доля коснулась всех других предприятий, связанных с Ахметовым.

Известный экономист, исполнительный директор Фонда Блейзера Олег Устенко считает, что в 2017 году Украина потеряла минимум 1,5% ВВП или около 1,5 млрд. долларов из-за блокады ОРДЛО и национализации украинских предприятий боевиками. Значительная часть этих потерь коснулась бизнеса Ахметова. Напомним, что до войны с Россией состояние Рината Ахметова оценивали до 32 млрд. долларов.

Однако, состояние Ахметова не так печально, как может показаться в связи с его потерями на Донбассе. 27 марта 2017 года журнал Forbes напечатал список миллиардеров в который попал и Ринат Леонидович. В частности, Ахметов оказался самым богатейшим среди украинских коллег, и поднялся с 771-го места, которое он занимал в 2016-м, на 359-е. По состоянию на конец марта 2017 года в течение последних 12 месяцев его состояние увеличилось вдвое – с 2,3 миллиардов долларов до 4,6 миллиардов. Для сравнения, согласно оценкам Forbes (которые мы считаем вполне нерелевантными) партнеры по группе Приват Геннадий Боголюбов и Игорь Коломойский оказались на 1468 и 1795 местах с состоянием в 1,4 миллиарда и 1,1 миллиарда долларов.

Такой реинкарнации Рината Ахметова способстовала формула Ротердам+, по которой ведутся расчеты цены за электроэнергию в Украине. Монопольное положение Ахметова в энергетике позволило ему резко увеличить прибыль после повышения цен на электроэнергию. Впрочем, этому способствовало не только удачное сочетание обстоятельств, но и тот факт, что Петр Порошенко проявил интерес к энергетическим Ахметова. Как сообщил на своей странице в Facebook народный депутат Сергей Лещенко, «за годы президентства Петр Порошенко стал фактическим совладельцем компании ДТЭК Ахметова. Произошло это путем скупки евробондов ДТЭК и долгов компании перед международными банками». Эту информацию подтверждают и другие источники. Поэтому симбиоз Порошенко и Ахметова зиждется на базе общих экономических интересов. Этим ситуация напоминает времена президентства позднего Януковича, когда Виктор Федорович, как говорят ряд источников, получил долю в бизнесе Ахметова.

Для Ахметова альянс с Порошенко является «лучшим злом» после того, как он потерял базовый экономический и электоральный регион на Донбассе. Это привело к сокращению влиянию на Верховную Раду и Кабмин. Три года Ахметов потратил на приспособление к новой ситуации и поиск компенсаторов. Таки компенсаторами, помимо ситуативного альянса с Порошенко, стал союз с Олегом Ляшко, который ушел от Сергея Левочкина вместе с фракцией Радикальной партии. «Радикалы» ведя активную «антиолигархическую борьбу» попутно умудряются продвигать повестку, выгодную Ахметову, используя риторику о поддержке национального производителя. Фактически Ляшко выступает сателлитом БПП под прикрытием популистской риторики.

Еще одним компенсатором является выстраивание новой вертикали на уровне нескольких регионов, что по идее должно позволить создать новую электоральную базу, чтобы на следующих этапах попытаться развернуть самостоятельные политические проекты. Помимо украинской части Донецкой области, где Ахметов бесспорно доминирует, речь идет о Запорожской области, где Ахметов серьезно укрепился и части Днепропетровской (прежде всего, Кривой Рог), которые должны дать стабильную электоральную базу на следующих выборах.

Однако, Ахметова, как и весь крупный и средний украинский бизнес ожидает еще одна проблема, с которой до последнего времени он не сталкивался. И она заслуживает отдельного внимания. Речь идет о бегстве рабочей силы, которая приводит к чудовищному дефициту квалифицированных кадров.

Украинский институт будущего начал подготовку большого доклада относительно перспектив конфликта на Донбассе. В рамках этого проекта мы осуществили выезд в Мариуполь, где провели массу интересных встреч с местным бизнесом, общественными активистами и местной администрацией. В ходе этих встреч, мы получили убедительные доказательства, что существующая модель бизнеса в Украине стремительно идет на дно.

Например, на меткомбинатах Ахметова, где работает 40 тыс. человек, требуются сварщики, слесари и прочие смежные рабочие профессии, но нехватка составляет 600 человек и их невозможно найти. Даже за высокую по местным меркам зарплату. При этом молодежь фактически не остается в городе. 50% выпускников школ уезжают из города сразу по окончанию школы, остальные по окончанию местных ВУЗов. В городе с населением в 0,5 млн. человек живет около 190 тыс пенсионеров. Фактически получается, что реально в городе создают прибавочную стоимость около 50 тыс. человек (2 меткомбината Ахметова + порт), то есть на одного продуктивного человека приходится около 10 человек непродуктивных. Это создает чудовищную нагрузку на бизнес от которого государство требует все большее количество налогов, чтобы поддерживать на плаву бюджетный сектор.

Украинский бизнес оказывается перед вызовом, который повлечет далеко идущие последствия. Попытки сохранить зарплаты на нынешнем уровне будут усиливать кадровый голод, который будет создавать риск обрушения бизнеса как такового. Отсюда вытекает несколько возможных решений:

Первое, повышать зарплату по формуле «Польша — 200 евро», т.е. если в Польше, куда в основном бегут украинцы, нашим соотечественникам в среднем платят от 700 евро, то средняя зарплата должна быть от 500 евро. В этом случае, украинцам будет выгодно оставаться дома, поскольку в зарплате в 700 евро в Польше около 200-300 евро уходит на жилье и еду. Таким образом, при наличии собственного жилья и без отрыва от семьи украинец будет получать доход, сравнимый с заработками в Польше.

Второе, ввозить дешевую рабочую силу из Азии, но здесь не так уж много и вариантов. Из-за того, что и в Азии стоимость рабочей силы существенно выросла.

Третье, уменьшать коррупционные издержки, которые увеличивают себестоимость продукции и услуг для того, чтобы компенсировать рост зарплат. Проще говоря, появляется мотивация на кардинальное изменение политической системы, допускающей существование коррупционной ренты не менее 20 млрд. долларов в год.

Четвертое, создавать всяческие препятствия на пути бегства рабочей силы из Украины, что чревато дополнительными конфликтами и потрясениями. Такое «повторное закрепощение» кажется практически невозможным в наших условиях как из-за слабости государства, так из-за возможной реакции со строны Европейского союза.

В этой ситуации такие олигархи, как Ахметов, которые на протяжении двух десятков лет пренебрегали человеческим капиталом столкнулись с ситуацией, когда его деградация начинает бить их бизнесу. И это создает запрос на радикальное изменение существующей модели государства и общественных отношений о которых мы поговорим далее.

Игорь Коломойский — «оператор хаоса»

Влияние Игоря Коломойского в Украине зижделось на «трех китах»: монопольных позициях «Приватбанка», вертикальной интегрированной связке «Укрнафта»-Кременчугский НПЗ — сеть розничных АЗС и телеканале «1+1», занимающем долю в 25% на украинском телерынке. Контроль над этими активами долгие годы позволял Коломойскому создавать критическое давление на государство, если государство в лице конкурирующих ФПГ пыталось создать проблемы ему. Национализация «Приватбанка» 19 декабря 2016 года стала той точкой, которая начала отсчет фундаментального изменений позиций Игоря Валерьевича в политической системе. Олигарх потерял влияние на финансовую систему, хотя и не без компромиссов с властью, позволившей ему вывести несколько миллиардов долларов «Привата» из Украины. Однако, Коломойский недолго печалился потерей одного из ключевых активов и начал асимметричные удары по своим конкурентам. В начале февраля 2017 года представители добровольческих батальонов близких к Коломойскому начали блокаду ОРДЛО. Она ударила по позициям Ахметова, получающего уголь для своих электростанций с оккупированных территорий. Национализация украинских предприятий в ЛНР и ДНР оккупантами поставила украинскую власть перед фактом — нужно вводить блокаду ОРДЛО официально.

На этом Коломойский не успокоился. Завязанная на олигарха часть «Самопомощи» в лице Семена Семенченко и Егора Соболева начала продвигать идею национализации активов Ахметова, например, Бурштынскую ТЭС, которая продает электроэнергию в Европу.

В сентябре аффилированные с Коломойским структуры засветились при переброске Михеила Саакашвили 110 сентября через украино-польскую границу, а потом в разворачивании палаточного лагеря под Верховной Радой. Конфликт с Саакашвили во времена его губернаторства в Одесской области не помешал Коломойскому рассматривать Саакашвили как ситуативного союзника. Кнут протестов в руках Коломойского инструмент сохранения баланса, который позволит сохранить контроль над оставшимися активами и влияние в стране.

Помимо «протестных торпед» этого у Коломойского хорошие позиции в нескольких регионах: Днепропетровской, Волынской, Ивано-Франковский и Харьковских областях. В активе Коломойского связанная с ним парламентская фракция партии «Возрождение», представленная сильными мажоритарщиками.

В минусе для Коломойского, помимо потерянного «Привата», изменение баланса в базовом для Коломойского Днепре, где бывший соратник и мэр города Борис Филатов сейчас явно сблизился с БПП. Не менее важно, что Игорь Валерьевич лишился значительной части своего организационного потенциала в лице Геннадия Корбана. Корбан стал заложником противостояния Коломойского с Порошенко, был арестован, потом о чем-то договорился со следствием, и уехал в Израиль. Публично Корбан не обвинял в чем-либо Коломойского, но очевидно, что отношения между ними испортились. Фактически, Коломойский лишился поддержки двух ключевых людей в своем ближайшем окружении, что не может не сказываться на качестве его политической игры. В целом, можно констатировать, что сегодня Коломойский потерял значительную часть своего влияния, но Игорь Валерьевич из тех людей, которые любят и умеют удивить.

Возможным сюрпризом от Коломойского может стать выдвижение на пост президента актера и комика студии «95 квартал» Владимира Зеленского, который явно раскручивается на уровень политической фигуры общенационального масштаб. Удачный сериал «Слуга народа» о президенте Украины из простых людей, где Владимир Зеленский играет главную роль, по-сути является визуализированной президентской программой, которая может удачно выстрелить на ожиданиях «украинского Беппе Грилло».

«Самопомощь» как пример творческого саморазрушения

С «Самопомощью» все достаточно просто. Сделав громкую заявку в 2014 году на общенациональное лидерство в качестве партии городского среднего класса, партия так и не смогла закрепиться в статусе общенациональной. Мусорный кризис 2016 года очень сильно ударил по рейтингу мэра Львова Андрея Садового, а радикальное крыло Семенченко- Соболева своими действиями оттолкнуло либерально настроенную часть электората. Эти просчеты привели к тому, что партия начала цепляться за свое электоральное ядро на Западной Украине. Это стало настолько четкой тенденцией на протяжении 2017 года. Как абсолютно точно заметил заместитель директора Института социологии НАН Украины Евгений Головаха: «Выяснилось, что это региональная партия, с сугубо региональной идеологией. Так она постепенно и останется только в том регионе, где она была создана».

Сергей Левочкин и Дмитрий Фирташ в поисках выживания

Сергей Левочкин и остатки группы РосУкрЭнерго в значительной мере сохранили свое влияние после Революции Достоинства несмотря на то, что один из ведущих бенефициаров группы Дмитрий Фирташ уже 3,5 года находится в Австрии, где над ним висит дамоклов меч экстрадиции в США. Хотя группа потеряла существенную часть своего влияния из-за конфликта с Россией, который привел к разрыву старых газовых схем, дававших РУЭ огромные рычаги влияния на украинскую экономику, она по прежнему имеет вес в украинской политике. РУЭ не обошли тенденции разжижения, характерные для других политических сил. Насколько нам известно, Левочкин и Фирташ имеют различные взгляды картинку политической игры. Если Левочкин готов развивать дальше проект Оппозиционного блока, то Фирташ поддерживает идею создания новых политических проектов. Данная группа фактически контролирует часть Оппозиционного блока, имея наиболее рейтингового лидера Юрия Бойко, что им дает неплохие шансы на президентских и парламентских выборах в 2019 году.

Еще один игрок, ранее аффилированный с РУЭ — Валентин Наливайченко действует на патриотическом фланге. Наливайченко пытается построить организационную структуру своей партии «Справедливость» и засветился на протестной волне, выстраиваемую Михеилом Саакашвили. Сегодня связка Наливайченко с Фирташем тоже ослабела. Трудно сказать насколько сохранились связи Наливайченко с харизматичным бывшим лидером Правого сектора Дмитрием Ярошем, который так и не смог конвертировать свою популярность в 2014 году в создание сильной политической организации. Создается впечатление, что каждый из бывших элементов команды РУЭ сегодня находится в поиске собственной игры.

Сергей Левочкин имеет огромное влияние на политику в Киеве через структуры партии УДАР. Собственно говоря, действующий киевский мэр Виталий Кличко были одной из ключевых ставок РУЭ, которая должна была выстрелить на президентских выборах 2015 года. Однако, события на Майдане в 2013-2014 гг. сломали эту игру. Левочкин потерял еще одну одну «голубую фишку» в лице Олега Ляшко и его Радикальную партии. После парламентских выборов 2014 года, Ляшко окреп и начал самостоятельную игру, выбрав в качестве основных партнеров Рината Ахметова и Петра Порошенко. Как мы уже писали выше, де-факто Радикальная партия является сателлитом БПП. Это спутало планы Левочкина, поскольку Ляшко должен был сыграть одну из ключевых ролей в разворачивании миротворческой повестки по Донбассу с новой администрацией Дональда Трампа. Ляшко отказался это делать и возникла конфликтная ситуация, когда Ляшко лишили десятилетней американской визы. Один из народных депутатов Радикальной партии Андрей Артеменко, близкий к Левочкину, попытавшийся озвучить мирный план по Донбассу в результате был лишен статуса депутата ВРУ и оказался за границей. Эта ситуация обозначила глубокое расхождение между Левочкиным и действующим президентом Украины, дезавуировав де-факто пакт о ненападении, который был заключен весной 2014 года в Вене между Петром Порошенко, Дмитрием Фирташем, Сергеем Левочкиным и Виталием Кличко.

Сергей Левочкин был одним из тех игроков, что на протяжении последнего года выступает за проведение досрочных выборов Верховной Рады, рассчитывая, на расширение представительства Оппозиционного блока в парламенте. При этом, учитывая падение интереса Рината Ахметова к Оппоблоку, произойдет расширение влияние Левочкина за счет увеличения квоты лояльных ему людей. Фактически идет постепенная приватизация бренда Оппозиционного блока Левочкиным.

Одна из самых главных интриг 2017 года заключается в том, какие показания даст бывший советник Партии регионов и Януковича Пол Манафорт, который сегодня под следствием в США. Однако, еще более тектонические последствия для группы РУЭ, и украинской политики в целом, может иметь экстрадиция Дмитрия Фирташа из Австрии США по требованию американской прокуратуры за дачу взятки в Индии. Как известно, высший земельный суд Вены разрешил в феврале 2017 года экстрадицию Фирташа в США, но параллельно к украинскому олигарху возникли претензии у Испании. Именно ордер испанской стороны стал причиной промедления — согласно законодательству, если существуют два параллельные запроса на экстрадицию от разных стран, то решение кому отдавать подозреваемого принимает министр юстиции Австрии. Поэтому, для Дмитрия Фирташа 2017 год может быть переломным во всех смыслах.

Виктор Медведчук и цели России в украинской политике

На протяжении последних месяцев 2017 года обозначилась еще одна интересная тенденция связанная с кристаллизацией политических инструментов серого кардинала украинской политики Виктора Медведчука.

Несмотря на то, что сложные политические маневры Медведчука на протяжении последних 20 лет приводили к одному провалу за другим, этот политик имеет карт-бланш от Кремля. В 2017 году структуры, близкие к Медведчуку получили монопольные возможности закупать сжиженный газ и соляру в России. Это привело к мощному переделу на рынке сжиженного газа в результате которого были вытеснены сотни мелких трейдеров. Такой маневр дал Медведчуку ресурсы для усиления политических структур аффилированных с ним. К концу года начали просматриваться интересные тенденции.

Речь идет о партии «За життя», что на протяжении последнего года укрепила свои позиции в рейтингах, имея сегодня стабильные 6-7%. Взлет этой партии напрямую связан с телеканалом NewsOne, где с утра до вечера в агрессивной форме критикуют власть, а Рабинович и Мураев являются основными спикерами. Интересно, что за год рейтинг телеканала NewsOne существенно подрос и почти сравнялся с другим топовым новостным каналом «112.Украина».

Стоит отметить, что изначально проект Рабиновича-Мураева рассматривался многими экспертами как технологический ход Администрации президента Украины для того, чтобы расколоть электорат Оппозиционного блока с помощью партий спойлеров «Наш край» и «За життя».

Однако, недавно в партию «За життя» вошел экс-регионал Нестор Шуфрич, связанный с Медведчуком, а на автором и режиссёром нового большого шоу «Украинский формат» на телеканале NewsOne является политтехнолог Владимир Грановский. После покупки «Интера» Валерием Хорошковским и Дмитрием Фирташем, Грановский достаточно долго курировал информационную политику этого крупнейшего украинского телеканала, что по-прежнему остается в обойме Левочкина-Фирташа. Не менее интересно, что в 2013 году Владимир Грановский тесно работал с Медведчуком по теме блокирования Соглашения об ассоциации Украины с ЕС. Поэтому все выглядит так, что Рабинович совершил такой же маневр, как Ляшко, который ушел от альянса с Левочкиным к союзе с Ахметовым-Порошенко. Появление у Медведчука своей партии избавит его от необходимости торговаться за квоты в Оппозиционном блоке. Во всяком случае, насколько нам известно, требование от Кремля в 2015-2016 годах отдать Медведчуку треть квот в Оппоблоке вызвало сопротивление со стороны бенефициаров (Ахметова и Левочкина).

Очевидно, что у Медведчука не стоит задача взять большинство в Верховной Раде, но через многочисленных спойлеров-анархистов вроде Надежды Савченко и популистов вроде Рабиновича играть на дробление политического поля в Украине, чтобы следующий парламент был наводненным микро-партиями антагонистами, которые бы находились в конфликте друг с другом. В этом случае неизбежный паралич политической системы Украины сделает невозможным какой-либо прогресс и, как следствие, будет повышать шансы Кремля на реванш, превращая Украину в большую Боснию и Герцеговину Восточной Европы.

Михеил Саакашвили, перспективы протестов и усталость общества

Действия Михеила Саакашвили в 2017 году являются ярким примером, как неугомонная харизматическая личность может спутать планы своим конкурентам, не имея за спиной ничего кроме воли к победе. Проблема Саакашвили изначально заключалась в том, что он мог зайти на высококонкурентное политическое поле Украины только в связке с кем-то из крупных игроков. Изначально таким игроком стал Петр Порошенко, которые обеспечил Саакашвили административные, организационные и медийные ресурсы, чтобы использовать его в качестве «торпеды» против своих оппонентов и «заклятых друзей». Саакашвили помогал президенту держать в тонусе Игоря Коломойского, Арсения Яценюка, Юлию Тимошенко на которых «неистовый грузин» обрушивался с разгромной критикой. Высокий запрос в украинском обществе на перемены обеспечил Саакашвили на первом этапе весной 2015 года высокий рейтинг доверия, который достигал более 20%. Однако, завязка на Порошенко ограничивала Саакашвили в маневре, а отсутствие команды и ресурсов не позволили достичь сколь-нибудь больших успехов в Одесской области. Саакашвили бездарно упустил первый год, который мог бы потратить на строительство своей партии. Когда осенью 2016 года Саакашвили поссорился с Порошенко, то его рейтинг уже упал до уровня 5-6%. Дальше Саакашвили начал искать союзников, но его стремление единолично управлять процессами и не особая разборчивость в людях привели к тому, что ему так и не удалось создать сколь-нибудь сильную команду.

Весной 2017 года его конфликт с Порошенко вновь обострился, что привело к тому, что 26 июля президент своим указом лишил Михеила Саакашвили гражданства. Этот ошибочный шаг главы государства мгновенно сконцентрировал на Саакашвили внимание СМИ. Теперь «торпеда» развернулась и начала бить по власти и персонально Порошенко. В итоге несогласованность действий различных ветвей власти привела к тому, что Саакашвили прорвался через границу 10 сентября и начал подготовку к протестам. Это была его ключевая ошибка, потому что ему после прорыва Саакашвили нужно было сразу ехать в Киев, чтобы раскачивать ситуацию на пике ожиданий. Однако Саакашвили решил взять месячную паузу, которой оказалось достаточно, чтобы власть подготовилась. Разворачивание протестов под Верховной Радой в октябре 2017 показало, что мобилизационный потенциал Саакашвили минимален, поскольку акции протеста собирали максим несколько тысяч человек. Игроки вроде Коломойского и Тимошенко использовали Саакашвили в качестве тарана, но сами предпочитали держаться в тени. В итоге к декабрю протесты превратились в профанацию, все больше напоминая акцию «Украина без Кучмы» зимой 2000-2001 годов.

Провал протестов Саакашвили помимо проблем с его политической организацией и отсутствия достаточного доступа к телевизионным каналам показал, что общественные настроения сегодня достаточно апатичны относительно протестной активности. Городской средний класс Киева оказался глух к призывам Саакашвили и проигнорировал «народные Вече». На четвертую годовщину Майдана 2013 это было разительное отличие.

При этом интересно, что социологический опрос группы «Рейтинг», проведенный показал 28 октября-14 ноября показал, что 68,2% украинцев считают, что нынешняя ситуация в стране напряженная, еще (21,9%) назвали ее взрывоопасной, и только 6,2% опрошенных отмечают, что ситуация в Украине стабильна. Большинство опрошенных (59,9%) сегодня не поддерживают организацию организацию нового Майдана. 22,5% поддержали бы Майдан, но лично не принимали бы в нем участия. И только 9,2% респондентов готовы лично принять участие в новом Майдане.

Еще более интересна картина по регионам. Например, на Западной Украине наибольшее количество тех, кто готов непосредственно участвовать в новом Майдане. В Ивано-Франковской области 19,6% таких граждан, а еще 32,2% поддержали бы Майдан, но не принимали бы в нем участие. Во Львовской и Тернопольской областях лично выйти на Майдан готовы сегодня 15,5% и 14,5% респондентов, соответственно. А вот на востоке Украины только 3,7% в Харьковской, 7, 5% в Запорожской, 7,7% в Днепропетровской, 2,5 % в Херсонской и 1,8% граждан в Донецкой и Луганской областях взяли бы сегодня участие в новом Майдане.

Очевидно, что ключевая проблема украинских политиков заключается в том, что им никто не верит. Как показало социологическое исследование Украинского института будущего в ноябре 2016 года 70% украинцев не доверяют ни одному из политиков. Кризис доверия к государственным институтам за 2017 году только усугубился.

Так кризис институциональной доверия зафиксирован и в социологическом исследовании агентства «Фама» в августе 2017 года. Оно показало, что 76,3% украинцев не доверяют ВРУ, 64,4% — Президенту, 64,0% — премьер-министру, 69,8% — Кабмину. Самый высокий уровень доверия украинцы показывают в отношении к ВСУ (42,1%) и Нацгвардии (34,5%). Эти показатели самым разительным образом контрастируют с бравурными заявлениям властей о победной поступи реформ в Украине.

На этом фоне перспективы Саакашвили выглядят не очень убедительно. Не имея собственных и организационных ресурсов он будет зависеть от более мощных украинских игроков, которые будут рассматривать в нем инструмент в своей борьбе, но не равноценного партнера.

Масштабное недовольство ситуацией в стране и провал протестов Саакашвили подводят нас к заключительной теме нашего обзора — кто сможет взвалить на себя тяжесть модернизации Украины.

Святослав Вакарчук, ожидание «украинского Макрона» и дилеммы «партии Майдана»

Появление на топовых позициях в рейтинге президентских ожиданий певца Святослава Вакарчука стало закономерным итогом разочарования и апатии, царящих сегодня в украинском обществе. Как показал совместный масштабный опрос (20 тыс. респондентов) «Социс», Киевского международного института социологии (КМИС), «Рейтинг» и «Центра Разумкова» с 28 октября с 14 ноября в обществе большой запрос на альтернативу. На графике ниже видно, что Вакарчук получил 7,4% от общей выборки или 12,1% на имитации президентских выборов.

Многие аналитики увидели в этой социологии игру президентской администрации, которая выводит Святослава Вакарчука в качестве удобного спарринг-партнера. Легко было заметить, что высокий рейтинг Вакарчука начали раскручивать именно социологические компании, что работают с АП.

В такой логике стратегов президента Украины Святослав Вакарчук может действительно выполнить несколько полезных функций:

Во-первых, он оттянет на себя часть протестных голосов, а при дроблении электорального поля у Петра Алексеевича увеличиваются шансы на победу. Порошенко может разыграть с Вакарчуком такую же схему, как в 1999 году сыграл Леонид Кучма с Евгением Марчуком, которому позволил благополучно развалить оппозиционную «Каневскую четверку», а потом дал ему пост секретаря СНБОУ, а потом главу Минобороны Украины. Реализация такой схемы успешно решает для Порошенко проблему парламентских выборов 2019 года, что должны состояться спустя полгода после президентских. Полученный высокий рейтинг на президентских выборах Вакарчука будет легко конвертировать в партийный список с новыми лицами, символизирующими обновление власти. Если в этот список попадут люди из команды Порошенко, то Петр Алексеевич решит сможет частично решить для себя токсичность БПП и упростит для себя задачу формирования парламентского большинства. Если повторно станет президентом?

Во-вторых, если Порошенко не будет иметь шансы стать президентом в 2019 году, то Святослав Вакарчук будет лучшей альтернативой для самого Петра Алексеевича. Особенно, если его заранее окружить своими людьми, поскольку своей команды у Вакарчука сегодня нет. В этом случае, мы получим такую же картину, что сегодня наблюдается на уровне Киева, где есть хорошо раскрученный Виталий Кличко, который полностью зависит от раскладе в Киевском городском совете, контролируемом другими людьми.

В худшем случае, если Вакарчук сразу после избрания президентом войдет в конфликт с Порошенко и нынешней коалицией, у них будет несколько месяцев, для того, чтобы сделать нового президента более сговорчивым и потянуть время, чтобы он увяз в тактических боях. В общем, определенная логика в таких рассуждениях есть.

Однако, в таких стройных политтехнологичных рассуждениях легко не заметить человека, который подвержен страстям и амбициям. Святослав Вакарчук не будет исключением, тем более, что мы уже видели чем закончился его первый поход в Верховную Раду. Как только станет очевидно, что Вакарчук выдвигается на пост президента вокруг него начнутся формироваться конкурирующие группы влияния, старающиеся занять место на взлетающем корабле. Очевидно, что мы увидим Виктора Пинчука, и Томаша Фиалу и много кого еще. Количество таких групп будет тем больше, тем очевиднее будут шансы Вакарчука на победу. Впрочем, за этим рассуждениями о перспективах победы Вакарчука, которыми будут заняты многие умы в 2018 году, можно легко упустить из виду несколько самых главных вопросов в этой ситуации:

Во-первых, насколько Вакарчук отвечает задачам модернизации страны? Какая у него программа и команда, способная ее воплотить? Существует ли более-менее целостное понимание?

Во-вторых, какая организованная социальная группа будет стоять за Вакарчуком или любым-другим кандидатом, претендующим на роль «украинского Макрона»?

Легко понять, что запрос на «украинского Макрона» есть следствие недовольства большинства украинцев ходом реформ после Майдана. При этом главная проблема Майдана заключалась в том, что он не родил собственной политической силы. Фактически это произошло по следующими причинам:

1. Запуск Евромайдана в 2013 году определяли три базовых конфликта в политической системе Украине: а) конфликт между Януковичем и олигархами; б) конфликт между олигархами за доступ государственному бюджету и контроль государственными институтами, обеспечивающими монопольные позиции в различных секторах экономики; в) конфликт между олигархами и городским средним классом, который стремился к демонополизации и демократизации. Эта внутренняя борьба накладывалась на игру внешних акторов (Запад и Россия), опиравшихся в защите своих интересов на различные группы элиты и общества.
2. Важно — в момент старта Евромайдана городской средний класс не имел политической организации, поэтому не имел возможности взять полноту власти после крушения режима Януковича. Поэтому, де-факто власть осталась в руках олигархических групп, хотя произошло существенное изменение баланс сил между ними. Что мы показали выше. Однако, структура и характер политического режима в Украине существенно не изменилась — сегодня это олигархическая демократия, где сильны патрон-клиентские отношения, а коррупция является формой защиты и воспроизводства существующей модели государства.
3. Олигархическое государство чуть не рухнуло из-за кризиса 2014 года из-за совпадения трех ключевых факторов — фискального кризиса, геополитического трения и восстания масс. Ему удалось устоять только потому, что восставший средний класс был использован для легитимации косметических изменений, а аннексия Крыма и оккупация Донбасса стали цементирующим фактором, который позволил переключить внимание общества на угрозу со стороны России. Поддержка Запада обеспечила облегчение фискального кризиса в Украине, отложив на будущее проблемы платежного баланса и огромной неэффективности в использовании имеющихся ресурсов. В конце февраля 2014 года я назвал этот этап — жирондистским этапом медленной украинской революции по аналогии с Французской революцией. Этот этап характеризуется половинчатостью решений, когда ни сторонники Старого порядка, ни сторонники революции не имеют преобладающего перевеса сил, потому складываются неустойчивые временные коалиции, состоящие из условных групп: радикальные старые, умеренные старые, умеренные новые, радикальные новые. Комбинации альянсов между этими группами определяют характер изменений. В 2014 году сложился альянс между умеренными старыми и умеренными новыми. Этот альянс нашел свое выражение на президентских и парламентских выборах 2014 года, когда радикальные правые партии не попали в парламент, а левые были вытеснены популистами вроде Ляшко за которыми маячат интересы олигархических групп. В 2017 году стало очевидным, что старая элита пытается реставрировать старый порядок, используя для этого рычаги влияния на государственные институты.
4. Фактически, Майдан в 2014 году оказался перед дилеммой — или продолжать борьбу против олигархического государства в условиях фактического вторжения со стороны России, рискуя обрушить государство, как это произошло в истории Украины в 1918 году, или переключиться на борьбу с Россией, пытаясь изменить олигархическое государство изнутри.
5. Сторонники Майдана выбрали второй путь. Во властные институты и в армии оказались десятки тысяч активистов Майдана, но ключевые высоты занимали представители старой элиты. Старый режим просел, начал осыпаться, но сохранил контроль над процессами. Это способствовал консервативно-патерналистские настроения в обществе, которое поддерживает эгалитарную политику и чувствительно к популизму. Например, социологическое исследование Украинского Института Будущего показало, что 75% украинцев выступают против продажи сельскохозяйственной земли, а 82% против ее продажи иностранцам. Эти настроения активно используют агробароны для того, чтобы сохранить существующий характер контроля над землей, который позволяет арендовать ее за минимальную цену, зарабатывая сверхприбыли на экспорте за рубеж.
6. Важным последствием войны с Россией стало ускорение уничтожения остатков индустриальной экономики Украины, где значительная часть ВПК, машиностроения ориентировалась на российский рынок. За три года экспорт Украины упал в два раза, доля России в товарообороте упала с 25-30% до 10%. Это ударило индустриальным областям на востоке, где многие украинцы потеряли работу. Доля сельского хозяйства в экспорте из Украины уже в 2015 году поднялась до 42%, а доля металлургии упала до 20%. В 2003 году соотношение было с точностью наоборот.
7. Поскольку государство не смогло предложить сколь-нибудь системные формы занятости, то в эти три года резко выросла трудовая эмиграция. Особенно в Польшу, которая приняла около двух миллионов мигрантов из Украины. Это ослабило характер социального давления на государство, но привело к ослаблению активности социальной группы среднего класса. Эта тенденция принимает угрожающие тенденции, поскольку Украина лишается налогоплательщиков в условиях, когда 5% уходит на силовой блок государства, 5% закрытие дефицита бюджета Пенсионного фонда и еще 5% на выплаты по внешним долгам. Из-за фискального давления около 50% экономики Украины находится в тени, что с одной стороны, ограничивает ресурсные возможности неэффективного государственного аппарата, а, с другой, обеспечивает миллионы украинцев занятостью и доходами вне контроля государства.

Таким образом, можно зафиксировать следующие промежуточные итоги медленной украинской революции в канун четвертой годовщины Майдана, ибо именно эти итоги формируют повестку промежуточного 2018 года и судьбоносного 2019-го:

1. Формально были удовлетворены базовые требования Евромайдана в 2013 году — подписана и заработала ассоциация Украины с ЕС, получен безвизовый режим. Украина стала ближе к западному блоку государств, а с Россией находится в состоянии конфликта. Существенно изменилось восприятие России. Исследования UIF в 2016 году показали, что 65% украинцев воспринимает Россию как враждебное государство, а 75% ненавидят президента России Владимира Путина. Однако, статус Украины неустойчивый, поскольку США и Европа опасаются, что Киев может вновь развернуться к Москве в случае изменения политического режима. Кроме того, значительная часть европейской элиты опасается углубления конфликта с Россией из-за прагматичных интересов своих стран.

2. Не разрешены три базовых конфликта в Украине, которые привели к крушению режима Януковича, описанные выше в пункте 2. Налицо конфликт действующего президента Порошенко с олигархами; налицо конфликт между олигархами за остатки ресурсов; наконец, остался и даже углубился конфликт между олигархами и средним классом. Как следствие, не произошли демонополизация, деолигархизация, демократизация за которые выступает городской средний класс, а половинчатость реформ не создает новую экономическую базу быстрее, чем продаются остатки советского наследия.

3. Внутренняя слабость постмайданного политического режима Порошенко усиливает зависимость от внешнего влияния в условиях конфликта с Россией. Попытки умеренных западных политиков найти компромисс с Владимиром Путиным могут взорвать ситуацию в Украине, поскольку попытки Петра Порошенко пойти на примирение с Россией под давлением Запада будет использовано политическими оппонентами для давления на президента и правящую коалицию.

4. С другой стороны, слабость режима Порошенко открывает шанс для новых элит, выросших из среды городского среднего класса, которые получили опыт работы в государственных структурах, либо воевали на востоке Украины. 2014-2017 годы были критически важны для избавления от иллюзий относительно того, что собой представляет государство и общество.

5. Вот почему только на 27-году независимости Украины начинают формироваться условия для процесса кристаллизации новой идеологии модернизации и новых политических лидеров на базе прозападной ориентации, прагматичной внутренней и внешней политики, технократических подходов в реализации реформ, либерализации экономической политики для вовлечения в экономическую активность пассивных миллионов.

Главным в 2018 году будет то, что у многих представителей элиты и представителей среднего класса произойдет кристаллизация понимания, что существующая модель государственности дошла до своих крайних пределов. Она исчерпана.

Эта исчерпанность определяется тремя ключевыми словами — Демография, Износ, Давление.

Демография: Реальное население в стране не превышает 35 млн. человек. Из Украины уехало приблизительно от 30 до  40 % трудоспособного населения. Среди оставшегося трудоспособного населения только 6-8 миллионов создают добавленную стоимость при 12-13 млн. пенсионеров. Это порождает чудовищную нагрузку на бюджет и на активную часть населения. Вместе с высокими налогами, коррупцией, проблемами безопасности в стране, это создает чудовищный прессинг на самую активную часть украинского общества, которое предпочитает бегство за границу героическим усилиям связанными с проживанием в Украине. Эту проблему мы описали в разделе о Ринате Ахметове.

Износ: С каждым годом углубляется кризис стратегической инфраструктуры. 70% мостов нуждается в ремонте, 90% украинских дорог нуждается в ремонте, 30% в капитальном ремонте. Это требует огромных затрат на поддержку и ее модернизацию. Но износу подвержена не только материальная инфраструктура, но и гуманитарная, в частности, инфраструктура образования, медицины и т. д. Данная инфраструктура, созданная в индустриальном укладе больше не отвечают требованиям современности. Как следствие

В этих условиях не в пользу Украины работает третий фактор — это Давление — внутреннее и внешнее. Внешнее мы видим не только со стороны России, но и со стороны наших западных соседей (Венгрии, Польши, Румынии), в конфликте с которыми мы оказались в недавней плоскости. Это давление связано с тем, что Европа проигрывает конкуренцию с Азией, потому там углубляются свои дисбалансы, которые влекут рост авторитарно-популистских течений.

Наконец, есть внутренне давление со стороны олигархов, со стороны городского среднего класса, который находится в притесняемом состоянии.

Поэтому украинское государство находится в кризисе оперативной реальности. Оно постоянно работает только с тактическими вопросами, как следствие, все глубже опускается в трясину проблему.

Из всего вышесказанного вытекает, что если в 2018 году условная партия Майдана не свою политическую партию и не выставит кандидата, то все надежды на «украинского Макрона» окажутся тщетными, поскольку они будут организационно и институционально окружены элементами старой умирающей системы. И вот здесь мы выходим на базовые параметры повестки 2018 года.

Видео презентации доклада в Украинском институте будущего смотрите здесь, еще одна презентация в беседе Юрия Романенко и Алексея Арестовича здесь. 

Хто хоче отримати друковану або електронну версію прогнозу «2018: виклики та можливості», то це можливо за умови благодійного внеску на діяльність Інституту від 200 грн. Для цього ви можете перерахувати пожертву на картку Інституту:

П.І.Б.
Код ЕДРПОУ-40506138
Р/р 26004053158235
ПАО КБ «Приватбанк» в м. Києві
МФО 321842
не платник ПДВ
На картку Інституту 5169 3305 0924 2936 з позначкою «безповоротна фінансова допомога»

Після перерахування внеску – напишіть листа на скриньку uifuture@gmail.com і вкажіть яким чином, ви б хотіли отримати примірник друкований, або електронний примірник.

Изображение: RadoJavor

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook, на страницу Романенко в Facebook, на Youtube, в Telegram. Страница Украинского института будущего в Facebook, в Telegram, на Youtube

2017 став для Європейського союзу справжнім роком-випробуванням. І хоча остаточної відповіді на питання, куди саме варто рухатися ЄС, досі немає, однак на зміну апокаліптичним сценаріям 2017 потрохи приходить стриманий оптимізм і більш активні пошуки модусу подальшого існування у 2018 році. Вже не тільки очільники інституцій ЄС – Жан-Клод Юнкер чи Дональд Туск – намагаються зробити свій внесок в концептуалізацію майбутнього ЄС. Навіть керівники окремих держав, в першу чергу – активний французький президент Емманюель Макрон, починають перебирати на себе не шати найбільших євроскептиків, як це можна було спостерігати в попередні роки, а корони найбільших єврооптимістів. Рано стверджувати, що Європейський Союз вже подолав всі кризи і розбіжності, однак він вочевидь більш оптимістично вдивляється у 2018, аніж у 2017.

Рамочний прогноз Юрія Романенка від UIF на 2018 рік дивіться тут — Мир и Украина в 2018 году: трудности сохранения старого, ужас появления нового

Як прогнозувалося минулого року, у 2017 році «Брекзіт» (процес виходу Великобританії з ЄС) не лише став однією з головних дискусійних тем внутрішнього розвитку ЄС, а й послідовно розвивався саме за жорстким сценарієм. Тереза Мей на початку року виступила з програмною промовою у Ланкастер Хаус, де якій підкреслила, що «відсутність угоди — це краще, ніж погана угода», а згодом намагалася капіталізувати Брекзіт на дострокових парламентських виборах у червні (що завершилося втратою переваги консерваторів в парламенті і вимушеною коаліцією з північноірландськими юніоністами). ЄС у свою чергу, продовжує вимагати від Британії серйозних поступок з ряду питань (права європейських громадян в Британії і британських в країнах ЄС, юрисдикція Європейського суду справедливості, фінансові виплати Британії, облаштування кордону з Ірландією та ін.). Його непоступлива позиція має на меті продемонструвати іншим державам, що намагання покинути ЄС матиме доволі високу ціну. До цього часу переговори не принесли проривних результатіЕмманюеля Макронв чи сутнісних поступок жодної з сторін, а в європейських медіа розгорілася справжня ідеологічна війна.

Що стосується низки виборів, що відбулися у 2017 році, то результати з одного боку оптимістичніші, ніж очікувалося, однак містять і немало прихованих загроз. Дійсно, на виборах 2017 року і у Нідерландах, і у Франції, і у Німеччині фактично перемогли проєвропейські сили. З цих всіх випадків найбільшим сюрпризом стала перемога Емманюеля Макрона на виборах президента Франції. У торішньому прогнозі вказувалося, що центристським та ліберальних силам, в першу чергу Соціалістичній партії, щоб подолати посилення правих і праворадикалів, потрібно досягти угоди з Макроном, або ж піти на інший оригінальний крок. Втім, колишній міністр економіки Макрон сам впорався з перетягуванням поміркованих політиків лівого і правого спектру на свій бік, і закріпив власний тріумф більш ніж переконливою перемогою своєї фактично новоствореної політичної партії і на парламентських виборах.

У Нідерландах партія прем’єр-міністра Марка Рютте спромоглася утримати владу, однак необхідність створити коаліцію з чотирьох партій затягнула коаліційні перемовини більше, ніж на півроку, і ставить подальші питання про стабільність уряду. Схожим чином склалася ситуація і в Німеччині: Ангела Меркель формує новий уряд з меншою кількістю здобутих на виборах голосів, що суттєво ускладнює формування коаліції. Відмова соціал-демократів від повторення «великої коаліції» і подальший провал переговорів про тристоронню коаліцію з «Зеленими» та «Вільними демократами», висунули на перший план можливість уряду меншості, а то й нових виборів. Безпрецедентно високий відсоток «Альтернативи для Німеччини» – 13% і 3-тє місце дозволив цій праворадикальній партії створити власну фракцію в парламенті. Канцлерка надалі сконцентрована на внутрішній політиці, а відтак остаточне формулювання амбітних проектів з реформування ЄС поставлене на небезпечно довгу паузу до формування коаліції, тому навіть соціал-демократи почали переглядати свою вихідну позицію.

В Болгарії соціалістам не вдалося закріпити успіх Румена Радєва на президентських виборах, а Італія наразі обмежилася заміною очільника уряду, однак вибори-2018 вже не за горами. В Австрії Партія Свободи прийшла до фінішу з серйозним другим результатом і стала коаліційним партнером. В Чехії ж уряд сформує популістична партія АНО, що додає питань щодо подальших пріоритетів країн Вишеградської четвірки.

Відтак, як і прогнозувалося, популістичні політики та партії після виборів укріпили свої позиції (Німеччина, Франція, Австрія, Нідерланди, Чехія та ін.) і стали звичною складовою європейського політичного життя. Однак вони не спромоглися захопити повноту влади і взятися за втілення євроскептичних проектів. Тому потенційно руйнівний вплив анонсованих торік потенційних референдумів щодо членства в ЄС чи в зоні євро принаймні тимчасово було нейтралізовано. Більше того, коаліційна угода нідерландського уряду містить домовленість про скасування закону про консультативний референдум, за яким було проведено референдум щодо Угоди про Асоціацію з Україною, що завдав немало клопотів і Україні, і нідерландському урядові. Не справдився прогноз щодо ймовірної втрати своєї посади головою Європейської Ради Д. Туском. Попри активні намагання польської дипломатії його замінити, ця ідея зустріла практично одностайний опір решти держав-членів ЄС.

Відцентрові тенденції в регіоні у 2017 році проявилися не стільки на рівні великих держав, а у вигляді регіонального сепаратизму в іспанській Каталонії. Млява, однак відверто негативна реакція ЄС на каталонський рух за незалежність, підкреслює ще одну виділену минулого року особливість: схильність до ренаціоналізації ЄС, більшу увагу до принципових позицій окремих держав-членів для ЄС та обмеженість впливу загальноєвропейських інституцій. Підтримка територіальної цілісності і центрального уряду Іспанії та відмова від будь-якої форми посередництва додатково підкреслили безпідставність сподівань на «Європу регіонів», популярну ще в 90-х роках. Передбачувано, конфлікти європейських інституцій з Польщею і Угорщиною так і не вийшли з глухого кута.

Натомість референдум щодо змін в Конституції Туреччини очікувано погіршив стосунки Туреччини і ЄС, які ще з 2016 року розвивалися по низхідній. Криза у стосунках з Туреччиною надалі загострилася, однак від базових домовленостей сторони поки не відходять: негативного сценарію з виходом Туреччини з угоди щодо біженців вдалося уникнути, та й нагальність самої кризи біженців суттєво спала. Наростання авторитарних тенденцій в самій Туреччині та подальше погіршення її стосунків з ЄС, як і прогнозувалося, унеможливили вирішення Кіпрського конфлікту у 2017 році, на що європейські політики покладало немало надій. Акції ж громадянського спротиву в Туреччині, зокрема очолена опозиційними політиками масова піша хода з Анкари на Стамбул, не стали чинником змін політичної ситуації в країні. Поглиблення стосунків між ЄС і Туреччини на найближчий період видається замороженим.

Щодо наріжного питання реформування ЄС, то модель Європи багатьох швидкостей як і прогнозувалося, отримала у 2017 році друге дихання. Ба більше, будучи лише одним з п’яти альтернативних сценаріїв навесні 2017, вже восени вона стала мейнстрімом обговорення майбутнього ЄС, який найактивніше просував французький президент Макрон. Однак Президент Єврокомісії Жан-Клод Юнкер та Президент Європейської Ради Дональд Туск виступили з альтернативними пропозиціями одночасного просування шляхом посилення інтеграції, хай навіть і у обмеженій кількості сфер, всіх держав-членів. Остаточний компроміс щодо майбутнього розвитку Європи вочевидь вирішиться вже після формування німецької коаліції.

Тимчасом суперечки між «старими» і «новими» державами-членами ЄС не припинилися, проте їхній фокус змістився від проблеми релокації біженців до питання загроз розшарування ЄС в результаті багатошвидкісної інтеграції та питань мобільності трудової сили з Центральної Європи. Перестала бути табуйованою тема ймовірного підписання нового основоположного договору між державами ЄС, хоча такі кроки все ж залишаються на подальшу перспективу. У цьому ж зв’язку в прогнозі зазначалося про поступовий розвиток спільної безпеки і оборони, перед обличчям виходу надзвичайно потужної військово Британії. Проривом в цьому напрямку стало підписання в листопаді 2017 року 23 країнами ЄС договору про постійну структурну співпрацю (PESCO), яка в середньостроковій перспективі може сприяти посиленню європейської оборонної складової і поступовому послабленню позицій НАТО в регіоні. Як і прогнозувалося у 2017 році, серед країн ЄС зберігається нехіть щодо розвитку вільної торгівлі. В той час як амбітне торгівельно-інвестиційне партнерство зі Сполученими Штатами відклалося в довгий ящик, спірна угода з Канадою CETA з кінця вересня діє в режимі тимчасового застосування, очікуючи на ратифікацію кожною державою-членом (таких у 2017 році виявилося зовсім небагато).

Дуалізм у сприйнятті безпекових загроз і надалі проходить червоною ниткою через політику усіх держав-членів. Йдеться про поділ держав на тих, які бачать небезпеки від Росії і тих, які підкреслюють необхідність співпрацювати з Росією заради вирішення проблем на Близькому Сході, а відтак і поборювання тероризму в Європі. Голос останніх посилився після приходу до влади французького президента Емманюеля Макрона. Між тим, як і прогнозувалося, політика стримування Росії у 2017 році посилилася, а ініціативи окремих політиків щодо поступового зняття санкцій не отримали підтримки.

Зрештою, що стосується відносин України і ЄС, то 2017 рік відзначився небувалим проривом, адже зрештою було виконано втілення попередньо досягнутих домовленостей, якими стали остаточна ратифікація УА та домовленостей з візової лібералізації. Водночас продовжується боротьба за виведення Східного партнерства зі стану стагнації. Партнерство розривається між бажанням посилити зв’язки окремих держав з ЄС, головно тих, що підписали Угоди про асоціацію, і бажанням решти щодо менш амбітних інтеграційних проектів на цьому просторі. Розбудова двосторонніх стосунків України з окремими державами ЄС мала доволі двозначні результати, з огляду на падіння впливу Великобританії в процесі Брекзіту чи суттєвих загострень в стосунках з Польщею, Угорщиною та Румунією наприкінці року.

2. ЄС у 2018 році – рік неуникненних рішень з глобальними наслідками.

2018 рік пропонує політикам Європейського союзу фактично останній на даному історичному етапі шанс досягнути якихось проривних домовленостей з питань подальшого функціонування ЄС у найрізноманітніших сферах – базового оновлення структури, глибинної реформи єврозони, подальшої рамки стосунків з Британією. Час на досягнення відповідних компромісів доволі обмежений, і якщо не вдатися до значущих спільних дій для якісної зміни ситуації, то вже у 2019 році доведеться пожинати плоди пасивності і бездіяльності. По-перше, наприкінці березня 2019 року, відповідно до основоположних договорів, має відбутися вихід Великобританії з ЄС. В разі відсутності взаємовигідних домовленостей, він може зашкодити економічній стабільності та політичному позиціюванню обох сторін. Також на весну 2019 року призначені вибори до Європарламенту, а відтак восени того року ми матимемо нову Європейську комісію. Відтак, щоб уникнути розширення в Європарламенті представництва популістських партій, які вже у 2014 році здобули значні позиції, позитивні та ефектні пропозиції для реформування ЄС та його образу в очах громадян потрібні вже у 2018. Чинний президент Європейської комісії Жан-Клод Юнкер не збирається переобиратися на черговий строк, тож намагатиметься залишити власний слід в історії ще до того, як європейські інституції увійдуть у непродуктивний передвиборчий період. Тим більше, що 2017 приніс певне полегшення: фінансова криза та криза біженців суттєво втратили свою гостроту, а проєвропейські політики спромоглися утримати владу в ключових країнах. Чи вдасться скористатися цим шансом і зрештою переламати тренд наростання популізму та відцентрових тенденцій?

Щодо ключового питання Брекзіту, то після конфронтаційних і малорезультативних кількамісячних переговорів, станом на початок грудня сторони підходять до точки біфуркації. Власне саміт 4 грудня має визначити, наскільки впорядкованим буде розлучення і чи можливий перехід до визначення форми подальших взаємин. В обох вимірах наразі не видно компромісу. ЄС продовжує тиснути на Великобританію і стосовно суттєвого збільшення об’єму фінансових виплат, пов’язаних з виходом Великобританії з ЄС, і стосовно вирішення проблеми сухопутного кордону між Великобританією та ЄС, яким є кордон між Північною Ірландією та Ірландською республікою. З питання майбутніх відносин позиція ЄС теж залишається жорсткою: якщо Британія виключає «норвезький варіант», тобто підпорядкування певним регулюванням ЄС без можливості впливу на них, то єдиним базовим варіантом залишається канадський, тобто широка зона вільної торгівлі без надмірних преференцій, які б спонукали інші держави з євроскептичними налаштуваннями піти британським шляхом. Ригідна переговорна позиція ЄС, яка вимагає серйозного перегляду позицій Британії, однак натомість не пропонує привабливих альтернатив майбутнього партнерства, суттєво підвищує ставки і рівень антагонізму. У 2018 році це загрожує або повною капітуляцією прем’єрки Мей, внутрішньополітичними проблемами в самій Британії і її подальшим послабленням на міжнародній арені, або продовженням конфлікту, який призведе до виходу Британії без будь-якої угоди.

Другим наріжним питанням 2018 року є реформування Європейського союзу, чи принаймні досягнення остаточних домовленостей, в чому власне має полягати таке реформування та запуск перших ініціатив. Важливість виконання цих завдань уже в 2018 році підкреслювали три головні протагоністи змін – Жан-Клод Юнкер, Дональд Туск та Емманюель Макрон. У цьому питанні важливим є не тільки те, хто з них зрештою візьме на себе лідерство, а й різниця підходів. Так, Юнкер і Туск прагнуть пом’якшити чіткий курс на Європу багатьох швидкостей, яку агресивно лобіює Макрон, відтак з осені роблять наголос на спільному прогресі в багатьох сферах. Такий підхід дає багато простору для компромісу, але небагато для прогресу, що ілюструє вже згаданий приклад запуску PESCO. Ці листопадові домовленості про структурну співпрацю в галузі безпеки і оборони об’єднали аж 23 держави-члена власне за рахунок зменшення рівня амбітності.

Така дилема між необхідністю глибоких суттєвих реформ та ризиками здобуття широкої підтримки для їхнього проведення може відтворитися і в інших сферах реформування утворення, що складається аж з 27 країн з відмінними інтересами. Власне 2018 дасть нам відповідь на те, чи майбутній ЄС стане нашаруванням різних коаліцій охочих (багатошвидкісна Європа), чи все ж зважено-повільного прогресу всіх разом. Однак наразі головним гальмом на шляху переходу від візій і прокламацій до переговорів по суті і вироблення конкретних політичних рішень залишається вимушена пасивність Німеччини на європейській арені. Певним чином природне послаблення участі Німеччини в загальноєвропейських справах, пов’язане з проведенням виборів, суттєво затягується з неможливістю утворити коаліцію. Якщо гарячкове відновлення переговорів з соціал-демократами про «Велику коаліцію» після провалу «Ямайки» теж не принесе результатів, залишаються лише варіанти уряду меншості, або ж нових виборів з непередбачуваними результатами і новими пошуками коаліції ще на кілька місяців. Жоден з цих варіантів не сприятиме реформуванню ЄС. Тому повернення до ідеї великої коаліції з соціал-демократами – лідери яких мають тісні зв’язки з Макроном особисто і значну конвергенцію щодо його європейських ініціатив, залишається чи не єдиним шансом принаймні вивести питання реформування в практичну площину у 2018 році.

Серед найбільш нагальних і найбільш спірних пунктів порядку денного ЄС на 2018 рік є необхідність економічних реформ, зав’язаних навколо реформи єврозони. Немало експертів вказують на те, що станом на сьогодні склалася доволі сприятлива ситуація для прийняття радикальних рішень з реформування: в економіці і фінансах ЄС настав період відносної стабільності, а зростання навіть перевершило очікування: 2,2% супроти прогнозованих на 2017 рік 1,7% (згідно з осіннім Економічним прогнозом від Європейської комісії, на 2018 прогнозується зростання у 2,1%). Вдалося стабілізувати ситуацію в Греції, позитивні результати показали економічні реформи в Іспанії та Португалії, надію на покращення дають зростання внутрішнього попиту в Німеччині та активний початок амбітних реформ у Франції. З іншого боку, про нагальність вирішення проблем нагадує хитка ситуація у банківському секторі Італії, високий рівень безробіття, стагнація заробітних плат та продуктивності. Проблеми бюджетного дефіциту залишаються наступного року як мінімум в шести країнах єврозони, а Італія, Франція, Бельгія досі мають надмірну за європейськими стандартами заборгованість.

Однак досі згоди з приводу того, як саме «відремонтувати» єврозону немає. Французькі пропозиції передбачають окремого міністра фінансів для єврозони, спільний бюджет для інвестицій та навіть окремий парламент. Суголосну реформу, як очікується, вже на грудневому саміті представить Європейська комісія (міністр фінансів та бюджет єврозони, зміни до процесу формування багаторічного бюджету ЄС). Німеччина, яка до того часу навряд чи спроможеться сформувати уряд, наголошує на наданні більших повноважень кредиторам з нагляду над бюджетами боржників, пропонує примусову реструктуризацію боргів, протестує проти використання спільного бюджету для фінансування боржників та вимагає від банків ранжувати урядові кредити відповідно до їхньої ризикованості.

Поглиблення і потенційна інституціоналізація Європи кількох швидкостей супроводжується позірно протилежним трендом на вирівнювання, переглядом неінституціоналізованих преференцій менших країн. Першим прикладом стала ініційована Францією реформа posted workers, яка нівелює спричинені різницею систем соціального захисту прерогативи робітників з країн Центральної Європи у західних країнах (планується її завершити до кінця 2018 року). Іншим прикладом є намагання вирівняти податкове законодавство, чому прикладом є жорстка позиція єврокомісарки Маргарет Ферстегер щодо надміру ліберального податкового режиму Ірландії та Люксембургу, який дозволяє технологічним гігантам на кшталт Apple чи Google платити менше податків в ЄС. Нові способи оподаткування гігантських технологічних компаній відтак є одним з пріоритетів Європейської комісії на 2018 рік, як і нове законодавство щодо недопущення різних стандартів якості в різних країнах ЄС.

На додачу до цього, меншим країнам поки не дістаються позитиви від Брекзіту – дві важливі європейські агенції переїдуть з Великобританії до Франції (Європейська банківська організація) та Нідерландів (Європейське агентство з лікарських засобів). Це звісно, може підкріпити претензії Франції на лідерство, посиливши її позиції у фінансовому секторі та надати нового сенсу європейській політиці Гааги, однак збільшує розчарування на периферії ЄС. Пропозиції щодо накладення певних санкцій на Польщу та Угорщину за порушення у сфері верховенства права також розглядатимуться у 2018 році, однак ймовірність їхнього втілення продовжує залишатися невисокою.

Вибори 2018 року не створюють таких дилем, як у 2017. Найцікавішими з них будуть парламентські вибори в Італії, які «напрошуються» ще після невдалого для уряду референдуму грудня 2016 року з розширення повноважень і загрожують входженням і укріпленням в парламенті популістичних сил. Цікавими для України стануть парламентські вибори в Угорщині, де, як показують заяви угорського керівництва, питання угорської меншини в інших країнах відіграватиме ключову роль для мобілізації правого виборця. Парламентські ж вибори в Молдові стануть визначальними для майбутнього європейської політики цієї країни і для її активності в рамках Східного партнерства.

2018 рік може стати переломним і для розбудови Енергетичного союзу, де ініціатива перейде від Європейської комісії, яка підготувала черговий звіт щодо загального прогресу цієї ініціативи, до Європейського Парламенту та Європейської Ради, які мають прийняти остаточні рішення. На фінішну пряму вийде і питання розбудови газогонів в обхід України, в першу чергу другої нитки Північного потоку. Обидва питання є ключовими напередодні 2019 року, який стане визначальним для майбутнього газотранспортної системи України.

Стосунки з Туреччиною продовжать своє небезпечне балансування взаємного загострення риторики та гальмування співпраці у питаннях поглиблення зв’язків між Туреччиною та ЄС з одного боку, та намаганням утримати в силі договір щодо біженців. Намагання в контексті розробки бюджету ЄС на 2018 рік перекласти заплановані виплати Туреччині на утримання біженців суто на бюджет ЄС, без участі країн-членів, показує, наскільки складними стали двосторонні стосунки. Сама Туреччина у 2018 році готуватиметься до виборів 2019 року, після яких власне в силу вступить схвалена на референдумі в квітні 2017 року нова редакція Конституції.

Зрештою, у 2018 році зберігається загроза посилення курсу на «нормалізацію» стосунків ЄС з Росією, перетворення його з епізодичних заяв часто маргінальних політиків на мейнстрім. Розширення дискурсу неуникненності діалогу та співпраці з важливих питань міжнародної політики почало наростати вже в 2017 році, однак єдність ЄС вдалося утримати. Цю ситуацію втім не можна сприймати як даність, зважаючи на пріоритетність проблеми боротьби з тероризмом та певного призвичаєння частини європйеських політиків та громадської думки до статусу кво, який склався після російської агресії та анексії Автономної республіки Крим. Хоч і поза інституційною рамкою ЄС, важливою віхою тут стане результат боротьби за повернення Росії до Ради Європи, новий раунд якої відбудеться вже в січні. Ця ж логіка підкріплює характерну для євроскептичного періоду відмову від розширення та від амбітної політики сусідства на користь технократичного наголосу на скрупульозному виконанні вже досягнутих домовленостей з партнерами на кшталт України.

3. Позитивний та негативний сценарії для ЄС у 2018 році.

У формулюванні власної політики на європейському напрямку Україні варто враховувати всі вищеописані тенденції, навіть якщо вони позірно не справляють прямого впливу ні на розвиток двосторонніх відносин з ЄС, ні на політику європейської інтеграції в ширшому розумінні. Далі ми спробуємо окреслити два сценарії розвитку ЄС у 2018 році: умовно «позитивний» і умовно «негативний».

«Позитивний» сценарій:

• Досягнення домовленостей з Великобританією щодо цивілізованого розлучення, з перехідним періодом і амбітним партнерством, перехід до нових форм співпраці без надмірної антагонізації;
• Швидке формування урядової «великої коаліції» в Німеччині, досягнення згоди між Німеччиною і Францією щодо подальшого укріплення двосторонніх відноси та висунення спільних пропозицій щодо реформування ЄС, їхнє обговорення з іншими країнами та на громадянських форумах.
• Успішне проведення внутрішньополітичних реформ у Франції, створення умов для зростання, підґрунтя для претензій на європейське лідерство.
• Перехід до побудови а) достатньо гнучкої структури ЄС, що не сприяє почуттю виключеності жодного з його членів або ж б) знаходження можливостей для спільного просування у ключових сферах на кшталт оборони, захисту кордонів, сільськогосподарської політики тощо.
• Утримання популістичних та євроскептичних партій за межами більшості урядів, поступове їх витіснення назад на маргінес.
• Подальше стримування Росії, суворе дотримання санкційного режиму.
• Прийняття рішень щодо створення Енергетичного союзу, блокування або законодавче врегулювання проти монопольних поставок російських енергоносіїв до Європи.
• Знаходження мінімального модусу неконфронтаційного співіснування з Туреччиною, співпраця в сферах спільних інтересів (міграція, безпека, торгівля)
• Прийняття Європейського інвестиційного плану для України, надання фінансової допомоги, продовження підтримки ЄС реформ в Україні.

«Негативний» сценарій:

• Перевибори в Німеччині, подальше роздроблення політичної сцени, тривалі переговори щодо коаліції, слабкий уряд.
• Гальмування реформ у Франції, послаблення президента Макрона на користь сувереністських та євроскептичних сил, занепад проєвропейського дискурсу.
• Наростання внутрішньодержавного сепаратизму в Іспанії (неефективна політика центрального уряду) та Великобританії через регіональні суперечності щодо Брекзіту.
• Створення умов для перемог євроскептичних рухів у подальших електоральних циклах через нездатність прийняти амбітні рішення.
• Більш примирницькі позиції окремих держав стосовно Москви, перехід до логіки поступового зняття санкцій, повернення Росії до органів Ради Європи.
• Побудова Північного потоку -2, непідписання договору про транзит газу територією України з 2019 року.
• Розвал стосунків центральних інституцій ЄС з Польщею та Угорщиною, санкціонування та ізоляція Польщі та Угорщини в ЄС, невдоволення серед країн нової Європи.
• Провал угоди з Туреччиною, посилення міграційного тиску, жорстка політика захисту зовнішніх кордонів, призупинення Шенгенських принципів з безпекових міркувань.

Видео презентации доклада в Украинском институте будущего смотрите здесь, еще одна презентация в беседе Юрия Романенко и Алексея Арестовича здесь. 

Хто хоче отримати друковану або електронну версію прогнозу «2018: виклики та можливості», то це можливо за умови благодійного внеску на діяльність Інституту від 200 грн. Для цього ви можете перерахувати пожертву на картку Інституту:

П.І.Б.
Код ЕДРПОУ-40506138
Р/р 26004053158235
ПАО КБ «Приватбанк» в м. Києві
МФО 321842
не платник ПДВ
На картку Інституту 5169 3305 0924 2936 з позначкою «безповоротна фінансова допомога»

Після перерахування внеску – напишіть листа на скриньку uifuture@gmail.com і вкажіть яким чином, ви б хотіли отримати примірник друкований, або електронний примірник.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook.  Страница Украинского института будущего в Facebook, в Telegram, на Youtube

Ситуація на Близькому Сході протягом останнього року зазнала значних змін. На відміну від попереднього року, коли Близький Схід все ще перебував у самому вирі регіональної війни, 2017 рік вже розпочав «опускати завісу» на сцені та окреслювати певні межі майбутнього, нового порядку та балансу сил у регіоні. Це, насамперед, пов’язано з основними процесами, які сьогодні відбуваються на Близькому Сході: війна в Сирії, боротьба з терористами «Ісламської держави», протистояння з курдами в Іраку, криза в Катарі, політичні трансформації в Саудівській Аравії, війна в Ємені, ситуація в Палестині, війна в Лівії, криза в Лівані.

Рамочний прогноз Юрія Романенка від UIF на 2018 рік дивіться тут — Мир и Украина в 2018 году: трудности сохранения старого, ужас появления нового. Прогноз Надії Коваль  — «Європейський союз-2018: ризики, можливості та сценарії»

Нинішня ситуація на Близькому Сході залежить від результатів регіонального протистояння між умовно проіранським шиїтським блоком та просаудівським сунітським блоком. У 2018 році цей конфлікт увійде в останню фазу, яка завершиться певним The Grand Showdown («Велике зіткнення»). Це може відбутися у формі як великої міжнародної угоди або пакету домовленостей за участі глобальних та регіональних гравців, так і нового збройного конфлікту або пакета точкових ударів на лінії зіткнення.

З огляду на це, на відміну від глобального рівня, де ми прогнозуємо базовий сценарій “Прагматичний” (G2), на Близькому Сході з трьох основних глобальних сценаріїв, описаних у доповіді, на наш погляд, актуальними будуть два регіональні сценарії: Middle East1 (ME1) — («Миротворець») та Middle East3 (ME3) — («Конфронтаційний»). На них ми і зупинимося.

Компромісний сценарій на Близькому Сході (ME1)

Цей сценарій подій передбачає завершення активної фази регіональної війни між проіранським шиїтським блоком і просаудівським сунітським блоком. Розпочнеться перехід до мирних переговорів та «закриття» низки проблемних питань: Сирія, Ірак, Лівія, Ємен і Катар.

На глобальному рівні Сполучені Штати та Росія домовляться про врегулювання ситуації та розмежують закріплені за останній рік досягнення. Наприклад, американці збережуть їхній вплив у Сирії, зокрема автономію для сирійських курдів, а для росіян залишать їхню мережу військових баз і «зіллють» їм решту антиурядових угруповань на території Сирії.

Напруженість між США та Росією буде зменшуватись зі спаданням інтенсивності бойових дій у Сирії. США погодяться на закріплення позицій РФ у Сирії та на збереження на посаді президента Башара Асада. Вашингтон відмовиться від подальшого втручання у війни на Близькому Сході, як про це й повідомляв президент Дональд Трамп, а нового американсько-російського протистояння у Леванті не буде. Росія домовлятиметься про новий порядок денний на Близькому Сході у регіональному форматі (Іран-РФ-Туреччина + інші) та на міжнародних майданчиках, створених Москвою як альтернатива Женевському прозахідному процесу. Таким переговорним майданчиком будуть перемовини в Астані в Казахстані. При цьому США опиняться «за бортом» головних переговорів через втрату політичного впливу на ситуацію.

Китай лише посилить свої позиції, продовжуючи поступове економічне проникнення в регіон на базі «інвестиційної інтервенції» та розбудови партнерських відносин в межах свого амбітного суперпроекту «Новий Шовковий Шлях».

Євросоюз отримає можливість частково скинути з себе «тягар» біженців шляхом інвестування відновлення економіки Іраку та Сирії, а також заохочення мігрантів до повернення додому, коли там пануватиме мир. Після виходу Великої Британії зі складу ЄС, локомотивом розвитку союзу лишатиметься франко-німецький альянс. Франція на чолі з новим амбітним президентом Еммануелем Макроном намагатиметься не допустити нової регіональної війни на Близькому Сході, зокрема в Лівані, на території союзника Парижа.

За реалізації сценарію ME1 на регіональному рівні відбудеться кілька важливих зрушень у балансі сил. Основним результатом 2017 року для регіонального порядку денного на Близькому Сході стали посилення впливу Ірану, послаблення просаудівського блоку держав, піднесення курдського руху, розгромлення терористів «Ісламської держави». Кожен із цих процесів безпосередньо впливає на баланс сил у регіоні та визначає подальший порядок денний Близького Сходу. Відповідно, варто зупинитися на них детальніше.

Посилення проіранського блоку. Військові успіхи сирійського уряду за підтримки російської авіації та іранських сил призвели до посилення ролі Ірану в регіоні. Витіснення терористів «Ісламської держави» та інших переважно сунітських антиурядових угруповань дали поштовх до розширення агентурної та військової мережі Ірану на території Сирії та сусідніх країн — Іраку та Лівану. На тлі поступового скасування міжнародних санкцій після укладення «ядерної угоди» 2015 року Іран почав виходити на світовий ринок і активізував свої зусилля зі встановлення контролю над основними країнами регіону. На сьогодні Іран, якщо не цілком контролює, то має значний вплив на чотири головні арабські столиці: Багдад (Ірак), Сану (Ємен), Дамаск (Сирія) та Бейрут (Ліван).

Послаблення просаудівського блоку. Останній рік став для Саудівської Аравії та її союзників провальним практично на всіх фронтах зовнішньої політики. Війна в Ємені, яка починалася як швидка військова операція з відновлення стабільності в столиці, завершилася затяжним протистоянням, гуманітарною катастрофою, непомірними витратами та втратою частини власного кордону. Внаслідок цього в Ємені посилився вплив Ірану, а сунітський уряд, який Ер-Ріяд захищав, виявися абсолютно неефективним.

Конфлікт із Катаром, який Саудівська Аравія спровокувала у травні, мав завершитися швидкою «капітуляцією» Дохи та підпорядкування катарських енергетичних і медіаресурсів Ер-Ріяду. Катар утримався від цього, отримавши допомогу від Туреччини та Ірану, а Саудівська Аравія знову зазнала втрат і вступила в затяжне протистояння, що завело країну в глухий кут. Втрата Катару значно послабила сунітський просаудівський блок. Ер-Ріяд та його союзники втратили величезний фінансовий капітал емірату, доступ до його ресурсів та потужний медіаінструмент у вигляді телеканалу Al-Jazeera. Катар тимчасово припинив свою участь у операції в Ємені, фінансування бойовиків у Лівії та скорочення фінансування антиурядових груп у Сирії.

Іншим ударом для саудівського блоку стали розбіжності між Ер-Ріядом та ОАЕ щодо майбутнього Ємену, що ще більше поглибило розкол всередині сунітського альянсу.

Послаблення саудівського блоку призвело до втрати частки позицій Ер-Ріяда в регіоні та піднесення їхнього ворога — Ірану. Це змушує Саудівську Аравію шукати інші «поля битви» для ескалації конфронтації.

Піднесення курдів. Важливим результатом регіонального протистояння протягом останнього року стало піднесення курдського руху. Активізація партизанської війни курдів у Туреччині, посилення курдських загонів на півночі Сирії та спроба проголошення незалежності Курдистану в Іраку засвідчили, що проблема курдів вже не є замороженою та набуває важливості через конфронтацію між різними регіональними гравцями на Близькому Сході.

Іракський Курдистан

Сирійські курди, отримавши збройну та фінансову підтримку з боку США та ЄС, зуміли підсилити свою позицію та відвоювати в терористів «Ісламської держави» значні території на півночі країни. Їхні здобутки навіть спровокували військову інтервенцію Туреччини задля того, щоб не дозволити курдам об’єднатися в єдиний анклав уздовж турецького кордону в Сирії та Іраку. Сьогодні, після завершення війни з терористами «ІД», курди наблизилися до можливості отримання власної автономії в межах Сирії. «Курдську карту» прагнуть зіграти всі: Іран для закріплення своїх позицій у Сирії, Саудівська Аравія для дестабілізації ситуації та зриву іранських проектів, Туреччина для створення підконтрольної їй буферної зони на півночі Сирії, яка б відділяла країну від курдських земель тощо.

Занепад терористів «ІД». За останній рік територія, підконтрольна терористам «Ісламської держави», зменшилася більш ніж на 70%. У Іраку терористи «Ісламської держави» втратили всі великі міста, зокрема й Мосул.

Іракські війська звільняють останні квартали Мосула. Підпис: Іракські війська звільняють останні квартали Мосула

Їхні сили було остаточно ліквідовано 17 листопада після завершення битви за західну пустелю провінції Анбар біля сирійського кордону.

Наступальна операція «Великий світанок» сирійських урядових військ

У Сирії терористи «Ісламської держави» були розгромлені внаслідок широкомасштабної наступальної операції сирійських військ під назвою «Великий Світанок» за підтримки російської авіації та іранських сил.

Ситуація в Сирії в листопаді 2017 р.

Лише за півроку бойовики сил «ІД» втратили Центральну та Східну Сирію, а також практично весь кордон з Іраком. На решті територій терористів, на півночі та північному сході, розташувалися сирійські курди.

Занепад терористів «Ісламської держави» призвів до нових конфліктів вже у лавах переможців. Вакуум влади, який утворився після ліквідації присутності бойовиків, почали заповнювати сили, що першими опинилися на місці подій та захопили ці землі. Відтак у Сирії та Іраку розпочалася боротьба за «звільнені» ресурси та перерозподіл територій, і кульмінація цих перегонів відбудеться саме в 2018 році.

Але історія «Ісламської держави» на цьому не закінчиться. ІДІЛ перетвориться у «розпорошену гібридну державу», яка існуватиме у вигляді потужних терористичних тенет в десятках країн світу. Найімовірніше, терористи ІД зроблять ставку на масштабні теракти в країнах Близького Сходу, Магрибу та в Європі. Така тактика буде спрямована на те, щоб мобілізувати до своїх лав нових симпатиків, а також дестабілізувати слабкі політичні режими на Близькому Сході та в Магрибі. Прикладом таких дій є теракт в Єгипті 24 листопада на Синайськомі півострові, який здійснили бойовики «Ісламської держави». Вочевидь, саме найближчими роками Єгипет має стати однією з головних цілей ісламістів, оскільки це одна з найбільших та найвпливовіших держав ісламського світу, переобтяжена економічними та соціальними проблемами, які не були вирішені після «арабської весни». Крім того, Єгипет дуже залежить від туристичного бізнесу, тому вразливий до кровавих символічних терактів, які підривають економічну базу політичного режиму генерала ас-Сісі.

Крім того, очевидно, що після того, як бойовики Ісламської держави більше не прив’язані до території «халіфату», у них з’являється більше мотивацій і можливостей планувати теракти в Європі. Тому впродовж 2018 та наступних років ЄС стане ареною нових кривавих терактів, зокрема у Великобританії, Франції, країнах Бенілюксу та Німеччині, де є великі спільноти мусульман.

Формування саудівсько-ізраїльського воєнного альянсу. Протягом останнього року на Близькому Сході сформувався незвичний воєнно-політичний альянс між Саудівською Аравією та Ізраїлем. Обидві держави, хоча й публічно вважаються антагоністами, неофіційно співпрацюють у воєнно-політичній галузі на засадах протистояння Ірану. Саме останній і став тим фактором, який зблизив обидві країни. Ізраїль занепокоєний розширенням іранського впливу в сусідніх Сирії та Лівані. А офіційний Ер-Ріяд зазнав кількох поразок у регіональних війнах проти Ірану й також побоюється оточення «ворожими режимами». Саудівська Аравія нині намагається залучити Ізраїль (а з ним і США) до нового збройного конфлікту на Близькому Сході в межах свого протистояння з Іраном.

Відповідно до компромісного сценарію вищезгадані питання будуть врегульовані пакетом міжнародних домовленостей між саудівським та іранським блоками.

Ер-Ріяд відмовиться від спільного з Ізраїлем потужного удару по Лівану та базам проіранської «Хезболли». Натомість Іран погодиться на легітимізацію частки просаудівських сунітських антиурядових угруповань у Сирії на міжнародних переговорних майданчиках і не виступатиме проти участі саудівських компаній у відновленні країни після війни. Це позначиться й на ситуації в Лівані, який зараз переживає політичну кризу. Саудівська Аравія може погодитися на те, щоб їхні союзники в ліванському парламенті обрали нового прем’єр-міністра й у такий спосіб стабілізували ситуацію. Натомість Іран також підтримає компромісну фігуру з-поміж найменш «токсичних» політиків просаудівської партії «Аль-Мустакбаль».

Саудівська Аравія та Іран тимчасово зупинять свої проекти з дестабілізації ситуації в районі Затоки. Офіційний Тегеран не розхитуватиме «шиїтську карту» в королівстві Бахрейн (там сунітська меншість керує шиїтською більшістю). Натомість Ер-Ріяд почне переговори з Катаром щодо завершення кризи та закриє очі на торгівлю газового емірату з Іраном. Останній відкладе на деякий час реалізацію свого проекту «Іранська магістраль» для деескалації ситуації в регіоні.

Спадковий принц Саудівської Аравії Мухаммед бін Сальман і емір Катару, шейх Тамім бін Хамад ат-Тані

Крім того, Саудівська Аравія не розхитуватиме ситуацію з Катаром через ідею «територіальних претензій». Нещодавно підконтрольний Ер-Ріяду Бахрейн висунув Катару претензії на острови Хауар, де розташовані великі поклади газу. Цей крок став сигналом готовності Ер-Ріяда діяти рішучіше, зокрема на тлі посилення впливу в самому королівстві принца Мухаммеда бін Сальмана, який є головним ініціатором такої агресивної політики. Втім у випадку компромісу питання територій і кордонів (Саудівська Аравія і Катар також мають нерозв’язані прикордонні конфлікти) буде зам’яте, а питання — заморожені до кращих часів.

Іран поступиться у питанні контролю над лояльними до нього воєнізованими формуваннями на території Іраку. Зокрема проіранські «Сили народної мобілізації» будуть підпорядковані центральному уряду в Багдаді та відведені від сунітських і курдських земель. На цих територіях залишаться лише сунітські загони Федеральної поліції та Сил антитерористичних операцій. Крім того, проіранські загони шиїтського руху «Хезболла» та пов’язані з ними сили виведуть з території Іраку до сусідньої Сирії та у Ліван. Про це вже 20 листопада заявляв у телезверненні лідер «Хезболли» Хасан Насралла. У обмін на це Саудівська Аравія припинить розхитувати ситуацію в Іраку через «сунітську карту». Справа у тому, що на території Іраку проживає значна сунітська мусульманська меншість. Її фінансує та підтримує Ер-Ріяд та його союзники з низки монархій Затоки. Саме ці суніти в різні часи й ставали соціальною базою для різноманітних ісламських екстремістських угруповань, які поставали проти центральної шиїтської влади, що, на їхню думку, їх дискримінувала. Так сталося й у 2013 році, коли через дискримінаційну політику шиїтського уряду прем’єр-міністра Нурі Аль-Малікі повстали сунітські ісламісти, на базі яких пізніше відбулося піднесення «Ісламської держави».

У межах такого сценарію ME1 Саудівська Аравія та Іран можуть досягти домовленостей щодо ситуації в Ємені. Можлива угода передбачатиме розподіл сфер впливу між Ер-Ріядом і Тегераном на півдні та півночі країни відповідно. Натомість шиїтські підрозділи «Ансарулла» будуть виведені з саудівських прикордонних з Єменом провінцій та передадуть балістичні ракети під міжнародний контроль. Зараз основним «головним болем» для Ер-Ріяда в Ємені є не стільки присутність шиїтів у столиці Сані, скільки контроль ними частини саудівських земель — це південні райони провінцій Асір і Наджран.

Сепаратисти з південного Ємену на мітингу в портовому місті Аден

Ці регіони Саудівської Аравії населені здебільшого шиїтами. Саме тут прокладено один з основних нафтопроводів королівства. Через це в Ер-Ріяді розуміють, що деескалація забезпечить стабільне викачування нафти та допоможе закрити «діру» в кордоні з Єменом. Натомість Саудівська Аравія тимчасово зупинить свою повітряну кампанію проти шиїтських загонів, долучиться до подолання наслідків гуманітарної кризи (під тиском міжнародної спільноти) та може переорієнтувати свої сили на боротьбу з терористами «Аль-Каїди», які вже зараз на тлі хаосу в країні захопили понад 30% території Ємену. Крім того, вже одіозного президента Ємену Абд Раббо Мансура Хаді змінить більш лояльний та компромісний лідер, який зможе вести переговори з шиїтами з Сані та Іраном. Невипадково президент Хаді у листопаді під час масових чисток у Саудівській Аравії був взятий під домашній арешт. Його й досі не випускають до Ємену, мотивуючи це «загрозою його життю».

Відповідно до компромісного сценарію Туреччина та Ізраїль відмовляться від агресивних варіантів розв’язання проблем національної безпеки.

Зокрема, Туреччина піде на компроміс з Іраном та Росією щодо курдів. У такому разі Анкара контролюватиме буферні зони на півночі Сирії, які відділятимуть її від курдських анклавів та не даватимуть курдам об’єднатися в єдиний «пояс» уздовж турецького кордону.

Президент РФ Володимир Путін, президент Ірану Хассан Роухані та президент Туреччини Реджеп Тайіп Ердоган

Цей контроль зберігатиметься за підтримки РФ та Ірану, поки питання курдів не буде врегульоване в новій сирійській Конституції. Виведення турецьких військ супроводжуватиметься формуванням на окупованих землях змішаної арабсько-туркменської адміністрації, лояльної до Анкари. Туреччина залишить після себе певні структури та людей з низки місцевих чиновників. Політичною платформою для цього може стати так званий «Сирійський тимчасовий уряд» — альтернативна урядова структура, створена в Анкарі в 2012 році як заміна уряду Башара Асада у разі його падіння. Цей орган можуть реанімувати та легітимувати через міжнародні переговори, вписавши до певного договору щодо врегулювання ситуації в Сирії. На базі «Сирійського тимчасового уряду» Туреччина створить певні силові структури, які згодом (також через міжнародну або регіональну угоду) стануть частиною Збройних сил Сирії або місцевої поліції.

Ізраїль відмовиться від удару по Лівану та сирійським Голанським висотам для ліквідації тамтешніх осередків проіранських загонів «Хезболли». Іран зобов’язується не посилювати свою присутність на прикордонних з Ізраїлем територіях у південному Лівані та західній Сирії. Натомість офіційний Тель-Авів дозволить сирійцям ліквідувати терористів «Аль-Каїди» на Голанських висотах і повернутися до довоєнного (станом на 2011 рік) статусу-кво на цих землях. Для Ізраїлю війна в Лівані та Сирії може видатися занадто затратною та непопулярною з-поміж населення. Попри те, що нині в ізраїльському уряді домінують «яструби» (міністр оборони Авігдор Ліберман — один із них), місцева громадська думка та опір з боку ЄС та США утримають Ізраїль від такої авантюри.

У Лівії сторони конфлікту (а це, насамперед, Уряд національної єдності в Тріполі та Палата представників у Тобруку) нарешті погодяться укласти перемир’я, створити єдині Збройні сили, знищити рештки ісламістських сил та відновити контроль над кордонами. Такі переговори, імовірно, проводитимуться під егідою Франції. Відновлення армії стане важливою ланкою для стабілізації ситуації в країні. Збройні сили Лівії очолить генерал-фельдмаршал Халіфа Хафтар — командувач Лівійської національної армії, якого підтримують Єгипет, США, Росія та Франція.

Лідери двох ворожих лівійських урядів Файез Сарадж і Халіфа Хафтар потискають один одному руки на зустрічі в Парижі за посередництва президента Еммануеля Макрона

Новий уряд буде сформовано з низки політиків, які нині належать до двох ворожих урядів Лівії: західний (Тріполі) та східний (Тобрук). Базою для об’єднання цих сил має стати рівний розподіл нафтових ресурсів і спільна боротьба з терористами «Ісламської держави» на півдні Лівії за підтримки міжнародних партнерів.

В Алжирі у разі смерті або відходу від справ президента Абдель—Азіза Бутефліки відбудеться мирна передача влади, а підтримка місцевих генералів з боку Заходу та Росії триватиме, що забезпечить стабільність внутрішньополітичних процесів. До влади прийде новий авторитарний лідер, який й надалі придушуватиме ісламістів під виглядом боротьби з терористами «Ісламської держави«. Іншим варіантом може стати збереження президента Бутефліки на посаді як «декоративного лідера» та передання реальної влади до рук іншого політика або групи осіб.

У Палестині завершиться політичний процес примирення між рухами ХАМАС і ФАТХ. Вони укладуть угоду про формування єдиного уряду в секторі Газа та передадуть контроль над прикордонними переходами Єгипту та Ізраїлю. Після пом’якшення риторики руху ХАМАС щодо Ізраїлю та зміни його керівництва влітку цього року Ізраїль піде на поступки у питанні часткового скасування блокади сектору Газа. Це поліпшить життя місцевих громадян та стане платформою для перезапускання ізраїльсько-палестинських мирних переговорів, які вже два роки перебувають у замороженому стані.

Висновок: Розвиток компромісного сценарію ME1 може відкрити для Близького Сходу можливість переформатування балансу сил на нових умовах за принципом звичного для України формату «договорняків». Утім, на нашу думку, такий мир навряд чи буде довготривалим, адже суперечності, які існують між головними претендентами на регіональне лідерство на Близькому Сході, занадто глибокі, щоб ними можна було поступитися у стратегічній перспективі. Отже, найбільш імовірно, що цей варіанту «миру» матиме «гібридний характер», коли на одних майданчиках глобальні та регіональні гравці знайдуть компроміси, а на інших — залишаться конфлікти, що тліють, які ми розглянемо у наступному сценарії.

Конфронтаційний сценарій на Близькому Сході (ME3)

Цей варіант розвитку подій передбачає початок нової регіональної війни (або ланки війн) на Близькому Сході, яка (які) має (матимуть) призвести певного логічного кінця — перемоги однієї зі сторін. Із одного боку, конфронтаційний сценарій передбачає дестабілізацію ситуації в регіоні одразу в декількох місцях; із іншого боку, результатом цього сценарію може стати мир за умови перемоги однієї зі сторін.

Конфронтаційний сценарій стане можливим за умови, якщо США та Росія на глобальному рівні не зможуть дійти до спільної думки щодо основних питань у регіоні. Така ситуація імовірна при розвитку глобальних сценаріїв G2 (Прагматичний) та G3 (Конфронтаційний). Відсутність результатів на міжнародних переговорах відбиватиметься на регіональній і локальній ситуаціях. Сполучені Штати нарощуватимуть свої військові потуги в районі Затоки та підтримувати облаштування нового «майданчика» для нової війни з Росією та Іраном. Відповідно, Росія продовжить посилення своїх позиції у Леванті та зближення з Туреччиною з використанням курдського фактора як один із головних інструментів впливу на Анкару.

На регіональному рівні конфронтаційний сценарій ME3 базуватиметься на ескалації протистояння Ірану та Саудівської Аравії. Основними тут будуть два напрями: ліванський і катарський.

В цьому сценарії Саудівська Аравія шукатиме нове «поле битви» для нової регіональної війни з Іраном. Одним із варіантів стане Ліван. Нещодавня відставка прем’єр-міністра Лівану Саада Харірі та його примусове утримування в Ер-Ріяді спровокували політичну кризу в країні та породили чутки про імовірність нової війни. Саудівці організують потужний удар по південному Лівану за допомогою Ізраїлю. Останній здійснить обмежену військову операцію проти баз проіранського шиїтського руху «Хезболла» на території Лівану. Це спровокує відповідь «Хезболли», які почнуть обстрілювати Ізраїль ракетами. У такому разі регіону загрожує чергова дестабілізація, до якої будуть залучені сусідні країни. Саудівська Аравія, залучивши до війни Ізраїль, автоматично потягне за собою й США, які виступлять на боці Ер-Ріяда. Загони «Хезболли» та ліванський уряд явно чи неявно будуть підтримувати Росія, Іран та сусідня Сирія.

Іншим напрямком стане Катар. Саудівська Аравія посилить тиск на Катар через підконтрольний їм Бахрейн. Останній висуне ультиматум Катару щодо територіальних претензій Бахрейну на острови Хауар, біля яких є великі поклади газу. Ескалація протистояння з Катаром може завершитися зміною влади в еміраті та ударом по Ірану та його інтересах в районі Затоки. Крім того, Саудівська Аравія реанімує свої давні прикордонні конфлікти з Катаром. Якщо Ер-Ріяду вдасться домовитися про «нейтралітет» Туреччини у цьому конфлікті, саудівці можуть здійснити військову інтервенцію в Катар та поставити на посаду еміра іншого члена королівської родини Ат-Тані, більш лояльного до Ер-Ріяду.

У Сирії влада на чолі з президентом Башаром Асадом не зможе домовитися про повоєнний устрій Сирії з курдами. Це спровокує конфлікт між сирійськими військами та загонами проамериканського арабсько-курдського альянсу «Сирійські демократичні сили» на сході та північному сході країни. На бік курдів стануть Сполучені Штати. Через це постане ризик загострення відносин між США та РФ. Війна між курдами та сирійськими військами унеможливить мирний процес у Сирії та розтягне війну ще принаймні на один-два роки. На цьому тлі існує реальна загроза реваншу терористів «Ісламської держави» на здебільшого сунітських пустельних землях провінції Дейр-аз-Зор біля кордону з Іраком. Ізраїль продовжить тримати на відстані від Голанських висот сирійські війська, надаючи підтримку антиурядовим угрупованням у цьому регіоні та завдаючи точкові авіаудари по позиціях сирійської армії. Туреччина продовжить підтримувати бойовиків на півночі Сирії та посилить свою операцію проти сирійських курдів у провінціях Алеппо та Ідліб. Це виведе війну в Сирії у нову, більш криваву, фазу, в якій глобальні та регіональні гравці Братимуть участь більш безпосередньо.

У Іраку за конфронтаційного сценарію курди не погоджуються на вимоги центральної влади в Багдаді відійти до ліній 2003 року та відновлюють бойові дії проти федеральних військ. Це спровокує урядові сили на марш на столицю Іракського Курдистану — Ербіль. Через такий розвиток подій постане загроза цілісності та стабільності Іраку. У такому разі також існуватиме ризик реваншу терористів «Ісламської держави» на тлі іраксько-курдської війни. Крім того, існує значна імовірність нової політичної кризи в Іраку. Сунітські іракські партії бойкотуватимуть парламент, а всередині шиїтської керівної партії «Ад-Дава» спалахнуть чвари, що призведе до політичного паралічу уряду, подібного до того, який був у 2013-2014 роках та призвів до хаосу та піднесення «Ісламської держави». Не останню роль зіграє Саудівська Аравія та її союзники у районі Затоки, які фінансують сунітські рухи всередині Іраку. Країна може стати полем битви між Ер-Ріядом і Тегераном. Нове сунітське повстання спровокує чергову кризу та продовжить війну в Іраку. Без підтримки курдів та США іракська армія може знову зазнати серію військових невдач, оскільки воювати одразу на кількох фронтах не зможе.

У Ємені активізуються бойові дії між саудівськими військами та шиїтами. Це призведе до нового спалаху насилля. Посилення транспортної блокади Ер-Ріяда поставить країну на межу гуманітарної катастрофи та спричинить нову хвилю біженців. На тлі боїв загостряться суперечності Саудівської Аравії та ОАЕ щодо майбутнього Ємену. Емірати активно підтримують місцеві сепаратистські рухи Південного Ємену, які прагнуть організувати референдум про незалежність вже навесні 2018 року. Саудівська Аравія виступає проти розшматування території Ємену, яке, на їхню думку, призведе до розпаду Ємену на багато років уперед. Утім на тлі протистояння з Іраном на референдум саудівці погодяться і остаточно зацементують нинішню лінію зіткнення, яка фактично ділить Ємен на північний та південний.

Туреччина піде на другу військову інтервенцію на півночі Сирії у регіоні Афрін у провінції Алеппо. Це другий курдський анклав. Його турецька армія планує зачистити від курдів та створити тут другу буферну зону. Це загрожує подальшою дестабілізацією ситуації як у Сирії, так й у самій Туреччині. Такому разі переговори на міжнародних майданчиках будуть неможливими. Різко зросте ризик зіткнення між сирійською армією та турецькими військами. Вочевидь, Росія буде маневрувати між Анкарою та Дамаском, намагаючись втримати баланс інтересів, але в ситуації хаосу, що зростає, це буде важко зробити. Фактично Росія постане перед вибором: або глибше входити в цю ланку конфліктів на Близькому Сході, витрачаючи на підтримку своїх союзників дедалі більше обмежених ресурсів, або спробувати вийти з них, намагаючись уникнути долі СРСР, для якого війна в Афганістані стала фатальною в умовах фіскальної кризи.

У Лівії через ескалацію розбіжностей між Катаром і Саудівською Аравією провалюються переговори між східним урядом у Тобруку та двома урядами в Тріполі. Громадянська війна триває й надалі. Генерал-фельдмаршал Халіфа Хафтар продовжує отримувати підтримку Єгипту та РФ та відвойовувати території в ісламістів. Проблема терористів «Ісламської держави» у південних пустелях залишається невирішеною.

У Алжирі у разі смерті президента Абдель-Азіза Бутефліки починається внутрішня боротьба за владу між трьома кандидатами: братом президента Саїдом Бутефлікою, начальником штабу армії, генералом Ахмадом Гайдом Салахом і лідером опозиції Алі Бенфлісом. Існує ризик військового перевороту та концентрації влади в руках місцевого генералітету.

Через нову війну на Близькому Сході можливе зростання цін на нафту та замороження усіх газових проектів Ірану. В межах цієї логіки війна може допомогти вирішити проблеми фіскальної кризи, від якої потерпає Саудівська Аравія. Саме ця криза спонукала принца Мухаммеда бін Сальмана розпочати революцію зверху восени 2017 року. Війна може призвести до підвищення цін на нафту до більш комфортних для саудитів цін 80-100 й вище доларів за барель. Від такої ситуації можуть також виграти нафтові компанії США, Росії та інші експортери нафти. Основним залишається питання, що буде з Ормузькою протокою та Іраном. Адже, якщо внаслідок такої масштабної кризи її буде заблоковано, а Тегеран отримує нові санкції, буде ефект “нафтового шоку”, як це відбувалося під час першої війни в Затоці упродовж 1990-1991 років.

Утім така ситуація є дуже небезпечною майже для всіх держав Близького Сходу, оскільки можливе виникнення ланцюга фіскальних колапсів регіональних гравців, що стане причиною витрат на конфлікти з сусідами й високих витрат на соціальну політику (насамперед, для Ірану та Саудівської Аравії). Фактично в межах цього сценарію держави, що конкурують, опиняться в ситуації “ти помри першим, а я останнім”, що підвищить ризики втрати контролю над ситуацією й імовірності нової серії “арабської весни” в більш кризових умовах. Наприклад, всередині тієї ж Саудівської Аравії. Деякі опозиційно налаштовані політики і члени королівської родини можуть вдатися до усунення від влади спадкового принца Мухаммеда бін Сальмана через його агресивну та непродуману зовнішню політику. Це спричинить внутрішній конфлікт і послабить саудівську владу.

Із іншого боку, на відміну від Тегерану, Саудівська Аравія може отримати допомогу з боку США, оскільки Вашинигтон доволі непогано ставиться до реформаторських планів Мухаммеда бін Сальмана, намагаючись при цьому його ж руками послабити Іран. Таким чином, опосередковано ситуація нагадуватиме часи ірано-іракської війни 80-х років минулого сторіччя. Тільки Ірак у цьому разі з потужного гравця (яким він був за часів Саддама Хусейна в 80-ті) вже сам перетворився на поле битви, опинившись у компанії таких країн, як Сирія, Ліван, Ємен та інших країн регіону.

У межах сценарію ME3 в Палестині на тлі нової війни Ізраїль не йде на поступки ХАМАС і ФАТХ і не скасовує блокаду сектора Газа. Це явно призведе до радикалізації руху ХАМАС і відновлення збройних зіткнень між Газою та Ізраїлем, найімовірніше, у вигляді ракетних обстрілів території Ізраїлю та відповідних рейдів ЦАХАЛу.

Висновок: Такий конфронтаційний сценарій на Близькому Сході менш імовірний за сценарій ME1, оскільки він перетворює регіон на потужну “дугу хаосу”, яка буде впливати на відносини між глобальними гравцями. Перед США, Росією, ЄС, Китаєм, а також іншими великі гравцями постане необхідність вгамувати нові виклики (наприклад, нову хвилю мігрантів у ЄС або нестабільність цін на нафту, внаслідок чого розпочнеться підривання світової економіки або розповсюдження тероризму). Такий хаос, який, вочевидь, вийде за межі 2018 року, запустить процес переформатування регіону, що призведе до нового статус-кво на базі регіональних та глобальних домовленостей. У таких домовленостях буде зафіксовано колапс таких держав, як Ірак, Сирія, Ємен тощо, та поява нових утворень, наприклад, на базі курдських автономій або напівнезалежних регіонів Ємену тощо.

Найбільш імовірним є мікс сценаріїв МE1 та ME3, коли, наприклад, набувають чинності мирні домовленості щодо Сирії, але провалюється план врегулювання війни в Ємені. Це не останньою чергою пов’язано з тим, що в регіоні дуже сильні позиції мають клани, племена, які часто діють виходячи зі своїх інтересів, не зважаючи на grand strategy великих гравців.

На Україну ці сценарії мають прямий вплив, оскільки вони детермінують відносини Росії с Заходом. Наприклад, якщо за сценарію ескалації Кремль починає дедалі більше залучатися в конфлікти на Близькому Сході, і це підриває його ресурсну базу, що спонукає Захід до більш жорсткої протидії, зокрема й посилення санкцій щодо Росії чи передачі летальної зброї Україні. І, навпаки, great deal — велика угода між США та Росією відбиватиметься на динаміці вирішення конфлікту на Донбасі. Наприклад, восени 2017 року чітко простежується, що США різко зменшили допомогу антиурядовим силам у Сирії, а також курдам. Це підштовхує до думки про початок кристалізації у Вашингтоні та Москві певних домовленостей щодо стабілізації Близького Сходу. Через це у 2018 році збільшується імовірність домовленості між США та Росією та значного підмороження конфлікту на Донбасі.

Видео презентации доклада в Украинском институте будущего смотрите здесь, еще одна презентация в беседе Юрия Романенко и Алексея Арестовича здесь. 

Хто хоче отримати друковану або електронну версію прогнозу «2018: виклики та можливості», то це можливо за умови благодійного внеску на діяльність Інституту від 200 грн. Для цього ви можете перерахувати пожертву на картку Інституту:

П.І.Б.
Код ЕДРПОУ-40506138
Р/р 26004053158235
ПАО КБ «Приватбанк» в м. Києві
МФО 321842
не платник ПДВ
На картку Інституту 5169 3305 0924 2936 з позначкою «безповоротна фінансова допомога»

Після перерахування внеску – напишіть листа на скриньку uifuture@gmail.com і вкажіть яким чином, ви б хотіли отримати примірник друкований, або електронний примірник.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook.  Страница Украинского института будущего в Facebook, в Telegram, на Youtube

Якими будуть пріорітети внутрішньої та зовнішньої політики США у 2018 році? Чому в 2018 році збільшується вірогідніть домовленостей по Донбасу між США та РФ? Як кадрові зміни впливають на зовнішню політику США? На ці та інші питання дає відповіді у прогнозі Українського інституту майбутньго Микола Бєлєсков.

Прогноз Юрія Романенка від UIF на 2018 рік дивіться тут — Мир и Украина в 2018 году: трудности сохранения старого, ужас появления нового. Прогноз Надії Коваль  — «Європейський союз-2018: ризики, можливості та сценарії». Прогноз Ілії Куси — «Близький Схід 2018: конфронтація чи деескалація«

Внутрішня політика

Процес формування адміністрації Дональда Трампа

Адміністрація 45 президента США ввійшла в історію протягом 2017 року як найповільніша в питаннях призначення представників урядової вертикалі, які потребують схвалення Сенату. Формально протягом другої половини зими і весни цього року вдалося завершити процес призначення ключових міністрів. Однак і на сьогодні ситуація із призначеннями є не вирішеною остаточно. Так із 613 осіб у ранзі міністра, заступника чи помічника міністра, керівника відомства, посла офіційно схвалено Сенатом лише 203 особи і іще 148 офіційно номіновані. В той час як на 252 посади і на сьогоднішній момент на кінець року не було висунуто відповідні кандидатури. Тим самим можна говорити про те, що в певному сенсі процес перехідного періоду не завершений і до цього моменту.

Можна назвати декілька причин такої ситуації. Перш за все значна частина спеціалістів, особливо це стосується сфери національної безпеки і оборони, протягом кампанії 2016 року активно критикувала Дональда Трампа. Як наслідок, вони потрапили до так званих чорних списків – людей, яким не пропонують зайняти відповідні посади. Із іншого боку уряд 45 президента США є так званим найбільш багатим урядом, представники якого мали найбільші статки на момент зайняття посад. Це також значною мірою сповільнювало процес призначення на посади, оскільки відповідно до вимог законодавства претендент має позбавитися від будь-яких бізнес інтересів. Такі вимоги разом із частим висуванням на посади представників бізнес-структур і фінансової сфери призводила до того, що можливі міністри відмовлялися від посад або процес значно розтягувався в часі. Врешті решт не менш важливою причиною затримок і проблем із призначеннями можна вважати обіцянку Дональда Трампа провести реформу управлінського апарату – або як він говорив під час кампанії 2016 року «осушити Вашингтонське болото». Як наслідок, в Державному департаменті було розпочато процес реформування, на фоні якого Рекс Тіллерсон вирішив відкласти процес призначення частини очільників ключових підрозділів.

Врешті решт, іще одним важливим процесом, який мав місце протягом 2017 року стали зміни серед оточення Дональда Трампа. Фактично протягом року із посад пішли ті, хто брав активну участь в кампанії 2016 року або грав активну роль протягом перехідного періоду листопада 2016 – січня 2017 року – мова йде про Стівена Баннона, Майкла Флінна, Рейнса Прібуса, Шона Спайсера. На сьогодні лише Келіен Конвей і Стівен Міллер, які належать до цієї групи, зберегли свої посади. Роль Джареда Кушнера також зменшилася протягом року. В той же самий час значно зросла роль Джона Келлі, який зайняв роль керівника апарату Білого Дому, а також низки міністрів і формальних радників.

Провал внутрішнього порядку денного

Для 45 президента США внутрішня політика є ключовою сферою, де він має намір показати своєму виборцю те, що він готовий виконувати всі задекларовані обіцянки. Символом цього стало те, що колишній радник Стівен Баннон мав окремий список, де він відмічав те, що було зроблено і що іще мала зробити адміністрація Дональда Трампа. Однак фактично 2017 рік не став часом, коли нинішньому уряду вдалося зробити значний прогрес по ключовим питанням внутрішнього порядку денного.

По перше, адміністрація Дональда Трампа намагалася реалізувати заходи щодо посилення безпеки США шляхом заборони в’їзду представників окремих країни і реалізації проекту «Стіна». Так 27 січня і 6 березня було випущено 2 укази (№13769 і №13780), якими було встановлено обмеження на в’їзд громадян низки країн Близького Сходу і Північної Африки. Проте ці укази стали предметом розгляду судів різних рівнів в США, які призупиняли і скасовували відповідні рішення. Це вдавалося робити оскільки представники переважно мусульманських країн були об’єктами заборони і обмеження в’їзду в США. Як наслідок, в виконавчому указі від 24 вересня до списку країни, із яких було обмежено в’їзд, було включено КНДР, Венесуелу і Чад. Тим самим це значно ускладнить можливість опонентам оскаржити дане рішення в суді. Окрім того 25 січня було випущено виконавчий указ №13768, яким було спрощено можливості для депортації більшої кількості категорій незаконних мігрантів. В вересні 2017 року адміністрація Дональда Трампа також поставила на порядок денний позбавлення захисту, а отже і можливість депортації до 800 тисяч нелегальних мігрантів, які приїхали в США іще дітьми – так зване «покоління мрійників» (dreamers).

Поряд із посилення міграційного режиму іще однією ідеєю Дональда Трампа є фізичне посилення безпеки кордонів – в першу чергу створення стіни на кордоні із Мексикою. Спочатку 45 президент США вимагав включити відповідне фінансування на реалізацію цього проекту у закон про виконання бюджету 2017 року. Однак від цієї вимоги в квітні відмовилися. Замість цього в проекті бюджету на 2018 рік було закладено спочатку 1.6 млрд. доларів на початок створення перших 74 миль стіни. Разом із цим почалося тестування різних прототипів цієї стіни. Проте остаточне виділення цього фінансування є під загрозою, оскільки є проблема із отриманням згоди на спорудження стіни на приватних землях американських громадян.

Протягом січня-вересня 2017 року адміністрація Дональда Трампа і представники Республіканської партії в Конгресі були сконцентровані в першу чергу на реалізації іншої ключової обіцянки щодо «відміни і заміни» Акту про доступну охорону здоров’я (Obamacare). Проте, не зважаючи на витрачені час і зусилля, дана спроба провалювалася декілька разів. Так 24 березня проект закону (American Healthcare Act), який мав замінити Obamacare був знятий із голосування в Палаті представників, оскільки навіть серед Республіканської партії не було єдності щодо необхідності його схвалення. Після цього 4 травня Палата представників схвалила змінений проект American Healthcare Act, проте Сенат почав розглядати власний проект закону щодо «відміни і заміни» Obamacare. Однак 27 липня сенатський проект (Health Care Freedom Act) не був схвалений, оскільки за нього не проголосувало 3 сенатори-республіканці. Останньою спробою врятувати обіцянку щодо «відміни і заміни» Obamacare стала поправка Грема-Кассіді до American Healthcare Act, яка була внесена 13 вересня. Проте 26 вересня було вирішено не ставити на голосування дану поправку через можливу неспроможність її прийняти голосами Республіканської партії. Як наслідок, адміністрація Дональда Трампа, витративши значну кількість часу і зусиль для реалізації іще одного важливого пункту порядку денного внутрішньої політики, не змогла протягом 2017 року досягнути значних успіхів.

Внаслідок провалу спроб щодо «відміни і заміни» Obamacare адміністрація Дональда Трампа і Республіканська партія вирішили переключитися на реформу податкової системи країни. Відповідний законопроект було внесено до Палати представників 2 листопада і схвалено 16 листопада виключно голосами Республіканської партії. В основі даного плану є ідея про те, що скорочення податкового навантаження хоча і призведе до зменшення надходжень до державного бюджету і як наслідок збільшення державного боргу (мова йде про 1,7 трлн. доларів протягом наступних 10 років), проте матиме наслідком посилення ділової активності через вивільнення значних сум на капітальні інвестиції в компаніях і масового споживання серед домогосподарств через збільшення зарплат. Однак фактично даний законопроект призведе до зменшення податкового навантаження виключно для корпорацій і багатих, в той час як податкове навантаження на ті домогосподарства, які отримують менше 75 тисяч доларів на рік лише зростатимуть, якщо буде ухвалено проект закону про податкову реформу Сенату. На даний момент проект, який розглядається в Сенаті, передбачає зменшення податків для корпорацій лише із 2019 року і лише тимчасове зменшення податків для фізичних осіб на противагу тому, що пропонує Дональд Трамп і Палата представників. Іншими словами можливе повторення ситуації із «відміною і заміною» Obamacare у питанні податкової реформи, коли протиріччя і різне бачення палат Конгресу і Білого Дому в кінці кінців унеможливить податкову реформу або призведе до значного сповільнення її прийняття.

Тим самим протягом 2017 року адміністрація Дональда Трампа, не зважаючи на те, що мала більшість Республіканської партії в обидвох палатах Конгресу, не змогла досягнути значного прогресу в реалізації запланованого внутрішнього порядку денного.

Розслідування російського втручання і змови із РФ

Іще до початку формального правління Дональда Трампа тема можливої змови із РФ на фоні втручання останньої в американські вибори стала однією із ключових тем. Дані підозри особливо посилилися на фоні новин лютого-березня 2017 року про контакти представників команди 45 президента США із представниками РФ протягом виборчої кампанії і перехідного періоду. Це змусило піти в відставку Майкла Флінна в лютому 2017 року і спричинило рішення Генерального прокурора Джефа Сешинса в березні 2017 року щодо відмови брати участь в розслідуванні щодо діяльності РФ і можливої змови. Як наслідок, цим питанням займалися ФБР і профільні комітети Конгресу.

Рішення Дональда Трампа у травні 2017 року звільнити очільника ФБР Джеймса Комі додало нового виміру у розслідування. Як наслідок, почали говорити не лише про втручання РФ в вибори і можливу змову, але і протидію розслідуванню шляхом звільнення керівника відповідного відомства. Саме по цьому звинуваченню, в тому числі, була задіяна процедура імпічменту в 2 із 3 разів в історії США. Результатом такого кроку Білого Дому стало призначення Спеціального прокурора Роберта Мюллера, який мав займатися розслідуванням можливої змови команди Дональда Трампа із РФ, а також російського втручання в вибори. Результатом роботи спеціального прокурора стали перші звинувачення в жовтні 2017 року проти колишніх співробітників передвиборчого штабу Дональда Трампа Пола Манафорта і Річарда Гейтса, які однак не стосувалися основного предмету розслідування і не становили загрози для самого очільника Білого Дому.

На даний момент розслідування команди Роберта Мюллера не становить загрози для Дональда Трампа. Однак у 2017 році це розслідування мало декілька важливих наслідків. Перш за все стали токсичними будь-які контакти із представниками російського уряду. Це, як наслідок, фактично поховало саму ідею спробувати нормалізувати відносини із РФ. По друге, неодноразові заперечення самим очільником Білого Дому того, що РФ втручалася в вибори в 2016 році і як відмова покарати за це Москву допомогла провести влітку 2017 року через Конгрес Акт по протидії противникам США через санкції. Врешті решт триваюче розслідування разом із новими фактами контактів із представниками РФ в 2016 році змушують Білий Дім тримати оборону і в основному захищатися від звинувачень. Це в тому числі відволікає нинішній уряд і безпосередньо президента від активної політики всередині країни і на міжнародній арені.

Зовнішня політика

Зміни в розстановці ключових осіб, які впливають на зовнішню політику США

Важливий вплив на формування і реалізацію зовнішньої політики США поряд із поглядами самого очільника Білого Дому відіграють керівники низки ключових відомств – перш за все очільники Міністерства оборони і Державного департаменту, особа Радника із національної безпеки. На кінець грудня 2016 року особи майбутніх ключових гравців у питаннях зовнішньої політики і національної безпеки не давали ясності щодо того, якою буде стратегія США на міжнародній арені під час правління адміністрації Дональда Трампа. Лише майбутній Міністр оборони колишній генерал Корпусу морської піхоти Джеймс Меттіс мав класичні погляди щодо ролі і місця США в світовій політиці. В той самий час обраний на посаду Державного секретаря CEO Exxon Mobile Рекс Тіллерсон був новачком у питаннях зовнішньої політики і стратегії, та як наслідок не мав особливого уявлення і поглядів на ключові проблеми і виклики. Майбутній радник із національної безпеки колишній генерал Майкл Флінн викликав чи не найбільше занепокоєнь. Особливо це стосувалося ідеї щодо необхідності спільно із РФ діяти проти Ісламської держави. На відміну від інших Флінн працював із Дональдом Трампом під час виборчої кампанії і перехідного періоду, а тому, як вважалося, мав найбільше впливу. Як наслідок ситуація в стратегічному трикутнику «Міністр оборони-Державний секретар-Радник із національної безпеки» не сприяла визначеності щодо майбутньої зовнішньої політики адміністрації Дональда Трампа. Навпаки був наявний потенціал для конкуренції і боротьби різних бачень зовнішньополітичної стратегії США.

Проте протягом 2017 року ситуація в середовищі ключових гравців, які впливають на зовнішню політику США, пройшла декілька важливих змін. Перш за все на фоні скандалу і відставки Майкла Флінна посаду Радника із національної безпеки зайняв Герберт Макмастер. Даний генерал сухопутних сил із 2012 року займався вивченням концептуальних питань майбутніх загроз із якими прийдеться мати справу сухопутних силам. А тому він поряд із Джеймсом Меттісом на час призначення в лютому 2017 року мав чітко сформоване бачення щодо викликів і проблем зовнішньої політики США. Поряд із цим Рекс Тіллерсон почав активно входити в курс справ і більше схилявся до спадковості зовнішньополітичного курсу на ключових напрямках, якщо проаналізувати його наступні риторику і заяви. Слід відзначити також важливу роль, яку грала і продовжує грати постійна представниця США при ООН Ніккі Хейлі. Особливо її значення як одного із рупорів нинішньої адміністрації було великим на початковому етапі, коли нова адміністрація займалася призначеннями на ключові посади в Міністерстві оборони і Державному департаменті і не мала відповідного кадрового потенціалу. Проте і на сьогодні, як продемонструвала проблематика американської політики щодо Ірану, Ніккі Хейлі продовжує мати значний вплив у питаннях зовнішньої політики. Показово, що поряд із очільником ЦРУ Майком Помпео, саме постійна представниця при ООН розглядається як найбільш вірогідний наступник Рекса Тіллерсона.

Із іншого боку протягом року зменшувалася роль на формування і реалізацію зовнішньої політики США осіб, які оточували Дональда Трампа під час передвиборчої кампанії. Перш за все це стосується радника Стівена Баннона, який був поряд із президентом прихильником альтернативного курсу «America First». Головний архітектор перемоги Дональда Трампа на виборах залишив адміністрацію в серпні 2017 року. Хоча вже на той час його значення і вплив були значно меншими порівняно із січнем 2017 року. Роль Джареда Кушнера також значно зменшилася порівняно із початком правління 45 президента США. Саме зять Дональда Трампа був архітектором нормалізації відносин із КНР в лютому 2017 року і саміту із Си Цзиньпіном в Мар-а-Лаго в квітні 2017 року. Проте далі вплив Джареда Кушнера на цьому напрямку почав зменшуватися. Однак не можна говорити, що значення цього радника президента повністю зійшло нанівець. Елітами Близького Сходу зять 45 президента і далі розглядається як людина через яку можна активно формувати політику США відповідно до власного бачення. Це фіксують турне Кушнера в регіон і його численні контакти із представниками місцевих держав.

Однак не можна по результатам 2017 року сказати про те, що ключовим гравцям в питаннях зовнішньої політики США вдалося повністю модифікувати бачення самого президента на те якою вона має бути. Має місце складний симбіоз, де залежно від ситуації Дональду Трампу або його радникам вдається нав’язати власне бачення. Ситуація із десертифікацією в жовтні 2017 року Ірану щодо виконання угоди 2015 року по ядерній програмі, яка стала наслідком бажання самого президента США, чітко показує всю неоднозначність із формуванням і реалізацією американської зовнішньої політики під впливом ключових радників.

Зовнішньополітична революція, якої не відбулося

У процесі виборчої кампанії і під час перехідного періоду Дональд Трамп виступив із своїм баченням того якою має бути успішна і ефективна зовнішня політика США. Загалом ці погляди стали відомими під загальною назвою America First. Дана доктрина є фактично прямою протилежністю зовнішньополітичному консенсусу, який склався в США із 1945 року. Даний консенсус, як відомо, передбачає активну зовнішню політику Вашингтону на міжнародній арені і особливо в ключових регіонах Євразії. Така стратегія реалізується через формування відповідної системи альянсів, які допомагають підтримувати сприятливий для США баланс сил і тим самим сприяють просуванню ліберального міжнародного порядку. Такий порядок тримається на багатосторонніх міжнародних організаціях і вільній торгівлі

Проте для 45 американського президента пануючий зовнішньополітичний консенсус був неприйнятним, оскільки на його думку лише союзники і партнери США отримували користь за такої ситуації. Замість цього Дональд Трамп запропонував декілька нових принципів, які мали становити основу американської зовнішньої політики. Перш за все майбутній глава Білого дому хотів би обумовити виконання США своїх союзницьких зобов’язань щодо країн Євразії витратами ними необхідної частки ВВП на оборону. Так само міжнародна торгівля мала б спиратися не лише на принцип відкритості, але і взаємності і справедливості. На практиці це означало необхідність ліквідації дефіциту торгівлі США із низкою партнерів через покращення доступу американських виробників до їх ринків, а також дотримання прав інтелектуальної власності. Багатосторонні угоди, в тому числі і торгівельні, розглядалися Дональдом Трампом як такі, які є вигідними виключно американським партнерам. А тому участь в них має бути припинена (Паризький договір про зміни клімату, Транс-Тихоокеанське партнерство), або необхідним є зміна умов таких угод на користь США (НАФТА).

Окрім того майбутній 45 президент США мав власне бачення щодо низки окремих напрямків зовнішньої політики. Так він не розумів сенсу в існуванні ЄС, а також підтримував рішення Великої Британії вийти із цього інтеграційного утворення, тим самим по суті ставлячи під загрозу існування ЄС. Із іншого боку неодноразово Дональд Трамп висловлювався за нормалізацію відносин із РФ. При цьому такий сценарій мав би відбутися навіть без зміни Кремлем свого нинішнього ревізіоністського зовнішньополітичного курсу, а нормалізація відносин мала б бути фактично самоціллю для США. Головними противниками для США в Євразії 45 президент визначав Іран і КНР. Так для нього угода 2015 року щодо іранської ядерної програми була іще одним прикладом невигідної угоди, яка мала була бути розірвана. Так само протягом передвиборчої кампанії КНР була чи не найбільшим об’єктом критики – перш за все це стосувалося дефіциту двосторонньої торгівлі. Як наслідок, Дональд Трамп обіцяв після приходу до влади оголосити КНР країною, яка маніпулює валютним курсом для отримання економічних переваг і запровадити 45% мито на імпорт всіх товарів. В процесі перехідного періоду до можливого економічного протистояння додався і геополітичний вимір протистояння між США і КНР. Такі очікування були спричинені телефонною розмовою між президентом Республіки Китай (Тайвань) Цай Ін-вень і Дональдом Трампом, а також захопленням китайцями американського підводного безпілотного апарату в Південно-китайському морі, що спричинило критику із боку обраного президента.

Проте єдиною чіткою чітко артикульованою ціллю в міжнародних відносинах із якою адміністрація Дональда Трампа прийшла до влади була протидія «ісламському екстремізму» і перш за все знищення Ісламської держави. Про це було чітко сказано в декларації щодо політики America First на міжнародній арені після інавгурації. Однак політика США протягом 2017 року чітко показала, що Дональду Трампу не вдалося здійснити задекларовані зміни.

Ключові тенденції політики США по регіонам Євразії і щодо окремих країн протягом року

Не зважаючи на те, що Дональд Трамп постійно наголошує, що керується принципом America First в зовнішній політиці однак 2017 рік може в тому числі ввійти в історію як час North Korea first в зовнішній політиці США. Саме політиці на цьому напрямку нова президентська команда виділяла найбільше часу і уваги. Така ситуація є значною мірою виправданою, адже Пхеньян здійснив ривок як і ракетних технологіях (перших 2 успішних випробування міжконтинентальних балістичної ракет Хвасонг-14 і 5 успішних випробувань ракети середньої дальності Хвасонг-12), так і ядерних (6 ядерне випробування потужністю 120-160 кілотонн). Тим самим адміністрація Дональда Трампа не могла і далі провадити звичний курс щодо вичікування краху КНДР і пасивного спостереження за ситуацією як це робили попередники.

При цьому Білим Домом була поставлена завідома недосяжна ціль – досягнення повного ядерного роззброєння КНДР. Така ціль супроводжувалася політикою посилення максимального тиску на Пхеньян шляхом запровадження міжнародних санкцій. Одним із своїх найбільших досягнень на міжнародній арені нинішня президентська адміністрація США вважає схвалення Радою Безпеки ООН двох нових пакетів санкцій щодо КНДР, за які проголосували КНР і РФ. Із іншого боку Білий Дім посилив войовничу риторику у бік Пхеньяну, що є також частиною стратегії максимального тиску на КНДР, і не виключає можливість військового варіанту вирішення протиріч. Проте на кінець 2017 року Вашингтон не наблизився до реалізації поставленої цілі. Паралельно із цим в середовищі американської експертної спільноти поширеним є переконання, що США змушені будуть навчитися жити із іще однією країною, яка матиме у найближчому майбутньому можливість нанести ядерний удар по континентальній частині країни.

Із іншого боку можна стверджувати, що актуалізація північнокорейської проблематики сприяла тому, що адміністрація Дональда Трампа почала проводити принципово іншу політику щодо КНР чим цього можна було очікувати на початку 2017 року. Так перш за все очільник Білого Дому в лютому підтвердив дотримання політики «одного Китаю», без чого Пекін відмовлявся мати активні відносини із США. Адміністрацією 45 американського президента КНР розглядається як ключова країна, яка допоможе вирішити проблеми, які пов’язані із КНДР. Заради отримання допомоги від Пекіну по цьому питанню адміністрація Дональда Трампа заявила про готовність відкласти реалізацію жорстких економічних заходів, анонсованих до цього. Проте такий підхід хоча і дав відповідні плоди у формі резолюцій РБ ООН і згоди КНР на їх імплементацію, однак китайське керівництво в кінці кінців не вірить в можливість повного ядерного роззброєння КНДР і виступає виключно за мирне вирішення протиріч на основі діалогу між Пхеньяном і Вашингтоном.

Така зосередженість США на проблематиці КНДР і визначенні особливої ролі КНР в цьому породила страхи серед решти країн східної Азії щодо можливості досягнення великої угоди між Вашингтоном і Пекіном, де США визнали б КНР провідною регіональною потугою у обмін на співпрацю по північнокорейському досьє. Такі страхи лише посилювалися тим, що ВМФ США не проводив до травня 2017 року операцій в Південно-Китайському морі щодо підтримання свободи мореплавства, що є інструментом протидії китайським амбіціям там. Ці страхи лише посилювалися рішенням Дональда Трампа вивести США із угоди про Транс-Тихоокеанське партнерство, яке розглядалося багатьма в регіоні як засіб протидії китайській економічній експансії.

На даний момент, не зважаючи на те, що ВМФ США провів за травень-жовтень 2017 року скільки ж операцій по підтриманню свободи мореплавства як адміністрація Обами протягом 2015-2017 років (по 4), а також велике Східноазійське турне Дональда Трампа, країни регіону все одно не мають повної певності в тому, що США будуть проводити послідовний курс. Гарним доказом цьому є пропозиція саме із боку Японії відновити переговори про створення ЗВТ із КНР і Південною Кореєю і зусилля Токіо по збереженню ТТП, не зважаючи на неучасть США.

Найбільш знаковою подією в політиці США щодо Близького Сходу стало нанесення удару крилатими ракетами по авіабазі ВПС Сирії в квітні 2017 року після начебто застосування Дамаском хімічної зброї. Хоча в кінці кінців цей удар практично не змінив ситуацію в процесі громадянської війни, де фактично перемогу здобули сили Дамаску, який підтримує РФ і Іран. Протягом цього року представники адміністрації Дональда Трампа не переставали надавати суперечливі сигнали щодо майбутнього самого Башара Асада в врегулюванні сирійського конфлікту. Як наслідок, Вашингтон практично самоусунувся від проблематики врегулювання громадянської війни, яка триває із 2011 року і лише підтримує ініціативи РФ із створення зон деескалації. Головним предметом уваги в Сирії і Іраку для Вашингтону продовжувала бути Ісламська держава. Не зважаючи на всі заяви, адміністрація Дональда Трампа фактично продовжувала стратегію своїх попередників щодо знищення ІД. Лише було знято обмеження на застосування ВПС і збільшено кількість американських солдат на лінії фронту. Результатом цього стало остаточне знищення ІД і захоплення міст Мосул і Ракка. Проте на даний момент в Вашингтону немає ясності що робити в умовах, коли підтримувані ними Сирійські демократичні сили знаходяться в безпосередньому контакті із силами Дамаску, які ставлять собі за ціль остаточне відновлення контролю над країною.

Окрім того політика США на Близькому Сході відзначилася в 2017 році іще щонайменше трьома важливими подіями і тенденціями. Перш за все в вересні адміністрація Дональда Трампа прийняла рішення посили власну присутність в Афганістані через відправку додатково 3 тисяч солдат. Очільник американських сил в Афганістані пообіцяв, що таким чином Кабул матиме контроль на 80% країни, а не 2/3 як зараз.

Також 2017 рік відзначився низкою символічних кроків США у бік Ізраїлю. Перш за все мова йде про рішення вийти із ЮНЕСКО, в тому числі через антиізраїльський характер даної організації. Окремо Вашингтон розглядає можливість закриття представництва Палестини в США. Такі кроки можна вважати компенсацією за відмову виконати обіцянку Дональда Трампа перенести посольство США в Єрусалим. При цьому 2017 рік не відзначився жодними значними спробами відновити ізраїльсько-палестинське врегулювання, не зважаючи на заяви і обіцянки допомоги від нинішнього американського президента.

Врешті-решт 2017 рік на Близькому Сході в контексті американської зовнішньої політики відзначився відходом від спроб адміністрації Барака Обами проводити більш збалансовану політику щодо Тегерану і Ер-Ріяду. Іран фактично був проголошений в якості головного ворога США в регіоні. Як наслідок, Вашингтон запровадив санкції щодо балістичної програми цієї країни, а також в рамках відвідин Дональдом Трампом Саудівської Аравії було підписано військових контрактів на 115 млрд. доларів. В кінці кінців в жовтні 2017 року Дональд Трамп відмовився сертифікувати те, що Іран дотримується умов угоди 2015 року щодо ядерної програми. І таким чином глава Білого Дому передав долю угоди на розгляд Конгресу.

У політиці США щодо Євроатлантичного простору протягом року не відбулося значних змін, яких боялися регіональні американські союзники. Так Дональд Трамп в кінці кінців підтвердив зобов’язання США в рамках НАТО, хоча і зробив це фактично лише в червні 2017 року. Окрім того адміністрація заклала в оборонний бюджет на 2018 рік рекордні 4,8 млрд. доларів на Європейську ініціативу із гарантування безпеки. Дональд Трамп особисто в інтерв’ю заявив про те, що ЄС вже не перебуває в екзистенційній кризі. Проте у відносинах із європейськими союзниками зберігається напруженість на фоні рішення глави Білого Дому вивести США із Паризької кліматичної угоди. Так само насторожує європейців і зміна політики щодо Ірану. Певна напруженість також виникла влітку 2017 року на фоні можливого блокування США створення «Північного потоку-2».

Однак ніде ситуація із передвиборчою риторикою 2016 і реальною політикою в 2017 році не виявилася настільки разючою як у трикутнику США-Україна-РФ. Перш за все нинішня адміністрація продовжила політику збереження санкцій щодо РФ поки та не виконає повністю Мінських угод. Крім того і нинішня президентська адміністрація підтримала принцип «спочатку безпека, а тоді політика» в питаннях імплементації відповідних угод. Призначення спеціальним представником США із питань України Курта Волкера мало наслідком активізацію врегулювання конфлікту на основі спроби реалізувати на практиці російську ідею щодо розміщення миротворців ООН. Паралельно із цим відновилася дискусія щодо можливого надання Україні летального оборонного озброєння і шанси на це значно зросли порівняно із адміністрацією Барака Обами. Врешті-решт значною мірою саме завдяки появі непередбачуваної адміністрації було кодифіковано нинішні санкції щодо РФ на рівні законодавства чого важко було б уявити за гіпотетичної адміністрації Хілларі Клінтон.

Прогноз на 2018 рік

Внутрішня політика

Наступний рік в внутрішній політиці США буде проходити під впливом щонайменше трьох важливих тенденцій.

Ключовим питанням будуть проміжні вибори до Конгресу під час яких будуть переобиратися всі 435 членів Палати представників і 33 із 100 сенаторів. Окрім того відбуватимуться вибори губернаторів 39 із 50 штатів. Дані вибори стануть можливістю для Демократичної партії взяти реванш за 2016 рік разом із можливістю перетворити волевиявлення на своєрідний референдум щодо схвалення населенням країни перших результатів правління адміністрації Дональда Трампа.

До проміжних виборів до Конгресу залишається іще значна кількість часу, однак є певні стійкі тенденції, які стосуються даних виборів. Перш за все партія, яка представляє правлячого президента зазвичай втрачала до 22 місць в середньому в Палаті представників із 1945 року. Окрім того шанси на втрати були більшими, якщо діючий президент не користувався популярністю – на сьогодні лише близько 38% виборців схвалюють роботу Дональда Трампа. Вірогідність того, що Республіканська партія втратить частину місць в нижній палаті Конгресу окрім загальних тенденцій посилюється іще і тим, що дана політична сила у 2017 році не досягла жодних успіхів в реалізації ключових пунктів внутрішньополітичного порядку денного, не зважаючи на контроль обох палат законодавчого органу і маючи свого президента в Білому Домі.

Проте не зважаючи на загальні тенденції і відсутність значних законодавчих успіхів в Республіканської партії у 2017 році, проміжні вибори можуть і не дати можливості Демократичній партії отримати значні електоральні успіхи. Так в Сенаті, хоча Республіканська партія і має незначну більшість в 2 голоси, однак в 2018 році більшість сенаторів, які будуть переобиратися представляють Демократичну партію. При цьому 10 сенаторів-демократів будуть намагатися переобратися в штатах, які в 2016 році підтримали Дональда Трампа. Так само отримання більшості в Палаті представників, для чого демократам треба лише 24 місця, може виявитися проблематично. Перш за все після чергової зміни кордонів округів в 2011-2012 роках Республіканська партія отримала перевагу. Окрім того 230 округів у 2016 році проголосували за Дональда Трампа проти 205 в Хілларі Клінтон. І хоча в 23 округах, які представляють зараз республіканці в Палаті представників перемогла Клінтон, однак в 12 округах, які представляють демократи, переміг діючий президент.

Окрім того проміжні вибори 2018 року можуть перетворитися не просто на протистояння між партійним істеблішментом і Стівеном Банноном, який після відставки оголосив про початок кампанії просування альтернативних кандидатів на вибори наступного року по округах Республіканської партії. Вони можуть стати періодом остаточної еволюції ідеології і електоральної бази цієї політичної сили.

Іншою важливою тенденцією, яка може мати місце в американській внутрішній політиці можуть стати наступні зміни в складі уряду Дональда Трампа. Тим самим і в 2018 році може продовжитися цьогорічна тенденція щодо нестабільності і змін керівників ключових відомства. Так найбільш імовірним кандидатом на звільнення на сьогодні називають Рекса Тіллерсона. Однак не лише один він у наступному році може покинути адміністрацію 45 американського президента. Іншим імовірним кандидатом може бути нинішній радник із національної безпеки і оборони Герберт Макмастер, який неодноразово мав протиріччя із президентом щодо ключових напрямків американської зовнішньої політики, а також критично відкликався щодо інтелекту американського президента. Також не виключено, що в 2018 році свою посаду може залишити і глава апарату Джон Келлі. Із одного боку колишній міністр внутрішньодержавної безпеки користується авторитетом у Дональда Трампа і після приходу на нинішню посаду в липні 2017 року зміг забезпечити стабільність у роботі апарату Білого Дому. Проте при цьому Джон Келлі запровадженням певного рівня дисципліни в роботі апарату змушує міняти Дональда Трампа звичний підхід до роботи і створює враження, що хтось ним керує. Такий підхід може змусити американського президента змінити своє ставлення до нинішнього керівника апарату.

Врешті решт і протягом 2018 року розслідування щодо втручання РФ в вибори і можливої змови із Москвою впливатиме на нинішнього президента і США загалом. Перш за все головним об’єктом уваги Роберта Мюллера має стати колишній радник із національної безпеки Майкл Флінн. Окрім того вже на сьогодні спеціальний прокурор почав активно вивчати обставини звільнення із посади Джеймса Комі, в тому числі отримавши в своє розпорядження відповідні документи із Міністерства юстиції. Робота на цьому напрямку також може стати причиною нових звинувачень по частині протидії правосуддя. Вони на відміну, від звинувачень проти Манаформа і Гейтса, а також гіпотетичних звинувачень щодо Флінна, можуть мати більш прямі і негативні наслідки для Дональда Трампа.

Зовнішня політика

Ситуація на Корейському півострові

Проблематика, яка пов’язана із КНДР продовжуватиме залишатися головним питанням порядку денного адміністрації Дональда Трампа і в 2018 році. Вашингтон визнає, що має в своєму розпорядженні незначну кількість часу поки Пхеньян не опанував низку важливих технологій, які б гарантували можливість нанесення удару по США. В цих умовах можна говорити про три сценарії розвитку подій:

• Воєнна операція США проти КНДР. Така опція і на сьогоднішній момент розглядається Білим Домом як можлива і офіційно не заперечується. Однак можлива кількість жертв, а також гіпотетичні непередбачувані наслідки (перш за все можливість прямого військового зіткнення із КНР) стримуватимуть Вашингтон від воєнного вирішення північнокорейської проблеми. Як наслідок, даний сценарій є малоймовірним. Однак не можна виключати можливості конфлікту внаслідок прорахунку однієї із сторін. Можливість такого розвитку подій у 2018 році посилюється внаслідок збільшення воєнної активності США в районі Корейського півострову.
• Дипломатичне врегулювання протиріч. Даний варіант є також малоймовірним, оскільки на даний момент між США і КНДР практично відсутнє так зване поле для компромісу – варіант домовленості, який би влаштовував обидві сторони. Вашингтон продовжує говорити про необхідність повної денуклерізації Корейського півострова, що означає повне ракетно-ядерне роззброєння КНДР. Зрозуміло, що такий варіант є малоймовірним, зважаючи на прогрес, який був досягнутий Пхеньяном в цій сфері. Можливість досягнення угоди про «подвійну заморозку» між США і КНДР на кінець 2017 року стала більш можливою, зважаючи на заяви американського Міністра оборони. Однак навіть цей варіант може лише створити основу для початку серйозних переговорів при цьому не гарантує знаходження взаємоприйнятного компромісного рішення. У випадку якщо КНДР у 2018 році вирішить всі технічні завдання по гарантуванню можливості нанесення удару по США основна для переговорів зникне. Тому можливість остаточного вирішення протиріч шляхом укладання відповідної угоди також є малоймовірною.
• Найбільш імовірним сценарієм у відносинах між США і КНДР у 2018 році є де-факто визнання із боку Вашингтону того, що вони не мають можливості радикально змінити ситуацію із ракетно-ядерною програмою Пхеньяну. Як наслідок, в таких умовах головним завданням для США стане створення відповідного ефекту стримування для попередження можливої агресії КНДР проти себе чи своїх регіональних союзників. Така політика буде супроводжуватися як посиленням військової присутності США в регіоні Північно-Східної Азії, так і подальшим розвитком систем ПРО.

Завершення формування регіональної стратегії в східній Азії і політики щодо КНР

Після завершення великого Східноазійського турне Дональд Трамп чітко сформулював в промові цілі політики США щодо регіону під час його правління.

Перш за все необхідним є гарантування повного ядерного роззброєння КНДР. Ця ціль, в тому числі, має бути досягнута за рахунок максимального спільного тиску країн регіону на Пхеньян.

По-друге, 45 американський президент має намір ліквідувати дефіцит торгівлі із низкою країн Східної Азії. Цю ціль Дональд Трамп прагне досягнути через підписання двосторонніх торгівельних угод і зміну структурних параметрів торгівлі із окремими країнами.

Врешті решт, третьою ціллю Східноазійської політики США при нинішньому президентові має стати підтримання свободи і балансу сил в Індійсько-Тихоокеанському регіоні. На практиці дана ціль має зводитися до формування неформальної коаліції ключових демократій регіону (США, Японія, Індія і Австралія) для стримування амбіцій КНР.

Виходячи із цього можна очікувати наступних сценаріїв у 2018 році:

• Білий Дім протягом наступного року рано чи пізно прийде до розуміння того, що повністю реалізувати задекларовані цілі на всіх трьох напрямках не вийде. Такий максималістський підхід означає на практиці, що КНР має йти на поступки США по всім трьом питанням, що дуже важко уявити. Тому США повинні будуть визначити, яку одну чи дві цілі із порядну денного своєї регіональної стратегії, вони хотіли б реалізувати до кінця. А від яких цілей прийдеться відмовитися. Із великою долею ймовірності можна очікувати, що більшою мірою ставка буде зроблена на протидію амбіціям КНР і меншою мірою на спроби покращити ситуацію в торгівлі із країнами регіону.
• Наступний рік стане ключовим, коли адміністрація Дональда Трампа має остаточно визначитися із своїм підходом до КНР. Можна очікувати того, що Білий Дім буде все більше тяжіти до конфронтаційної моделі відносин із Пекіном, яку декларували протягом передвиборчої кампанії 2016 року. До цього Дональда Трампа штовхатимуть щонайменше два фактори. Перш за все Пекін на певному етапі не зможе далі посилювати тиск на КНДР як того б хотіли США. Як наслідок, в Вашингтону буде все менше причин не брати до розрахунку негативні моменти взаємним – перш за все дефіцит торгівлі на користь КНР. Окрім того проміжні вибори до Конгресу 2018 року зроблять більш привабливою опцію загравання із електоратом через використання теми економічного націоналізму. При цьому, що в серпні 2017 року було розпочате розслідування щодо можливого порушення КНР прав інтелектуальної власності. До того ж необхідність підтримання балансу сил в регіоні також може початися даватися в знаки, особливо якщо Пекін розвиватиме успіх щодо нормалізації відносин із Японією, Республікою Кореєю, В’єтнамом і Філіппінами, що демонструють останні тенденції.

Політика на Близькому Сході — можливість загострення протиріч із Іраном в регіоні і РФ в Сирії

2018 рік може стати часом, коли США стане заручником попередніх успіхів і наслідків політики щодо країн Близького Сходу, яка проводилася в цьому році.

• В Сирії американці стануть заручниками свого попереднього успіху боротьби із Ісламською державою. На даний момент сили, який підтримує РФ і Іран із одного боку, і США із іншого, роз’єднує лише річка Євфрат. Дамаск вже на сьогодні задекларував своєю ціллю остаточне повернення під свій контроль всіх територій країни. В цьому режим Башара Асада підтримує Іран. На практиці це означає ліквідацію присутності США в країні і щонайменше досягнення домовленості із Сирійськими демократичними силами, в основі яких загони курдської самооборони. Проти останнього активно виступає Анкара, яка є партнером Москви і Тегерану в Астанинському процесі. При цьому Вашингтон чітко говорить про те, що не збирається залишати територію Сирії. Як наслідок, в 2018 році США і РФ можуть бути втягнуті своїми місцевими клієнтами в Сирії в пряме зіткнення.
• Не менш небезпечно для США можуть розвиватися взаємини із Іраном. В 2018 році є значна можливість того, що Вашингтон іще більше посилить конфронтацію із Тегераном. Щонайменше розвиток подій у двох напрямках може призвести до цього. Перш за все Конгрес, в руках якого зараз перебуває доля угоди щодо іранської ядерної програми, може своїми діями у формі нових санкцій знищити дану угоду. Тим самим Тегеран ніщо не буде стримувати від відновлення роботи над збагаченням урану, що знову зробить актуальним можливість нанесення військового удару США по відповідним об’єктам в Ірані.

Окрім цього Вашингтон може бути втягнутий в протистояння із Іраном діями Ер-Ріяду, який вважатиме що має карт-бланш на відповідні дії із боку американської сторони. Фактично політика Саудівської Аравії щодо Катару, Ємену і Лівану у 2017 році показує, що місцева влада вважає, що вона має повну підтримку і розуміння із боку нинішнього глави Білого Дому. Це може зробити Ер-Ріяд іще більш агресивним в опосередкованому протистоянні із Тегераном за вплив в регіоні із негативними наслідками для США.

• Не виключено, що вже в 2018 році Вашингтон постане іще перед однією непростою дилемою в регіоні, а саме яким чином далі проводити політику щодо Афганістану. Стратегія, яка було оголошена в вересні 2017 року щодо посилення американської військової присутності в країні разом із активнішим залученням регіональних гравців може не дати бажаних результатів щодо попередження подальшого поширення впливу Талібану і Ісламської Держави в Афганістані. Тому Білий Дім буде змушений або іще більше посилювати присутність в регіоні, або визнати провальність обраної стратегії. Як показує практика зазвичай США обирають перший варіант, який однак несе ризики іще більшого залучення в конфлікт, який триває сімнадцятий рік.

Політика щодо українсько-російського конфлікту. Можливість розгортання миротворчої місії ООН

США і далі продовжуватимуть активну діяльність в якості посередника російсько-українського конфлікту, зважаючи на невизначеність внутрішньополітичної ситуації в ФРН і зосередженість Франції на внутрішньодержавних і єсівських справах.

У 2018 році слід очікувати наступних важливих подій по цьому питанню:

• Остаточної розв’язки переговорів щодо можливостей розгортання миротворчої місії ООН на Донбасі. На даний момент Курт Волкер офіційно декларує свою переконаність в тому, що пропозиція Кремля щодо можливості залучення «голубих шоломів» ООН для створення умов по імплементації Мінських домовленостей є щирим бажанням РФ. Як наслідок, американською стороною був взятий курс на те, щоб спробувати максимально скористатися цією пропозицією. Не в останню чергу для того, щоб перевірити на скільки насправді серйозно налаштована російська сторона. Всю серйозність намірів американської сторони демонструють 29 параграфів поправок до проекту резолюції РФ по розгортанню миротворчої місії ООН і пропозиція щодо залучення до 20 тисяч осіб до такої місії.

На даний момент РФ не демонструє особливого бажання погодитися із американським варіантом вирішення конфлікту на Донбасі, де миротворці ООН дозволять російській стороні вийти із регіону із збереженням обличчя. Навпаки Москва і далі продовжує вважати, що їй вдасться переконати Вашингтон тиснути на Київ із метою виконання політичної частини Мінських домовленостей. Можна очікувати подальших спроб РФ у 2018 році ув’язати свою згоду на розгортання миротворчої місії ООН із паралельним виконанням Україною своїх зобов’язанням по Мінським домовленостям. Це в свою чергу створює для Києва відповідні ризики і робить такий варіант малоймовірним. У наступному році також стане більш зрозуміло що малося на увазі в заяві по результатам 3 зустрічі Курта Волкера і Владіслава Суркова в Белграді, де сторони наголосили, що Мінські домовленості передбачають поєднання кроків в сфері безпеки і політичній частині. Іншими словами чи це був лише рефрен у бік Москви без зміни попередньої позиції спеціального посланника США про послідовний підхід у виконанні Мінських угод. Чи таки мала місце зміна філософії і визнання головної ролі паралельної імплементації безпекових і політичних положень як це намагається просувати РФ.

Однак не можна повністю виключати згоди РФ на розгортання повномасштабної місії ООН по всій території ОРДЛО із мандатом, який хотіли б бачити Україна і США. На такий крок Кремль може піти, якщо матиме впевненість, що зможе контролювати необхідною мірою діяльність місії, використовуючи свої права в Раді Безпеки ООН.

• Додаткових важелів впливу Курту Волкеру в переговорах із РФ надаватиме можливість подальшого посилення ціни за агресію на Донбасі. В першу чергу через використання на повну міру потенціалу Акту по протидії американським противникам через санкції. В 2018 році адміністрація Дональда Трампа повинна буде прийняти відразу декілька важливих кроків, які передбачені в цьому законі. Від того на скільки успішно нинішній американський уряд справиться із цим завданням буде залежати в тому числі на скільки поступливішою виявиться РФ, оскільки в Москві загрози від цього закону сприймаються дуже серйозно.

Однак в цьому плані можна очікувати того, що адміністрація Дональда Трампа не зможе повністю використати потенціал акту у 2018 році, зважаючи на нинішнє виконання відповідних вимог із запізненням. А також інституційну слабкість нинішнього уряду, яка також зменшуватиме здатність по використанню потенціалу акту.

• У 2018 році можна очікувати постачання Україні обмеженого пакету летального оборонного озброєння від США (в першу чергу протитанкових ракетних комплексів). На даний момент в американському уряді не просто склався консенсус серед ключових міністрів, які працюють на зовнішньополітичному напрямку, щодо доцільності такого кроку, але і ними ведеться активна робота, щоб переконати самого президента піти на це. Проте навіть якщо таке постачання відбудеться воно не матиме вирішального впливу на РФ по частині врегулювання конфлікту на Донбасі. Американська сторона у випадку передачі летального оборонного озброєння наполягатиме на низці заходів, які перекладуть на Москву відповідальність за можливу ескалацію конфлікту. Перш за все США будуть контролювати можливе застосування такого озброєння і наполягатимуть на його складуванні подалі від лінії фронту.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook, страница Украинского института будущего в Facebook, страница UIF в Telegram

Революційні події кінця 2013 – початку 2014 років стали потужним каталізатором процесу впровадження першочергових невідкладних заходів, які б забезпечили необхідні позитивні зрушення та зміни у функціонуванні судових та правоохоронних органів нашої держави.

Із метою визначення пріоритетних напрямів та упорядкування цього процесу указом Президента України від 20 травня 2015 року було затверджено Стратегію реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015–2020 роки. Стратегія передбачала здійснення реформування у два етапи. Перший полягає в оновленні законодавства, спрямованого на відновлення довіри до судової влади та суміжних правових інститутів, а другий – у системних змінах до Конституції України та комплексній побудові інституційних спроможностей відповідних правових інститутів.

Прогноз Юрія Романенка від UIF на 2018 рік дивіться тут — Мир и Украина в 2018 году: трудности сохранения старого, ужас появления нового. Прогноз Надії Коваль  — «Європейський союз-2018: ризики, можливості та сценарії». Прогноз Ілії Куси — «Близький Схід 2018: конфронтація чи деескалація«

Своєрідним запуском змін у судовій системі можна вважати внесення змін до розділу «Правосуддя» Конституції України в червні 2016 року й ухвалення Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та «Про Вищу раду правосуддя». Указаний закон передбачив зміни не лише в системі судоустрою держави, але й докорінно змінив підходи до призначення суддів на посади. Прикінцеві та перехідні положення до закону стали своєрідною дорожньою картою подальших змін у судовій системі, впровадження яких відбувалось протягом 2017 року. Разом із тим варто зазначити, що 2017 був багатим на події у сфері впровадження реформи правоохоронних органів.

10 головних змін у функціонуванні судових, правоохоронних органів та суміжних правових інститутів у 2017 році:

1. Ухвалення Закону України «Про Конституційний Суд України», яким запроваджується новітній інститут конституційної скарги — важливої гарантії у механізмі судового захисту основних прав і свобод людини та громадянина.
2. Завершення першого відкритого конкурсу до Верховного Суду, що полягав у проходженні кандидатами новітньої процедури — кваліфікаційного оцінювання. У результаті Президентом України було призначено 113 суддів нового найвищого суду держави.
3. Оголошення Вищою кваліфікаційною комісією України добору кандидатів на посади суддів місцевих судів, із заявами про участь в якому звернулось 5336 осіб. 4942 кандидати допущені до добору, а майже 4600 з них — до складення відбіркового іспиту. Стадію іспиту успішно подолало 700 осіб.
4. Ухвалення Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що гармонізує правила цивільного, господарського та адміністративного судочинства та впроваджує систему «електронного правосуддя».
5. Утворення Вищого суду з питань інтелектуальної власності та оголошення конкурсу на обіймання 21 вакантної посади цього суду.
6. Завершення конкурсу на посади приватних виконавців у рамках впровадження реформи системи виконання судових рішень. У результаті складення шести іспитів для приватних виконавців переможцями було оголошено 94 особи.
7. Обрання органів прокурорського самоврядування — Ради прокурорів України та Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, початок діяльності цих органів.
8. Завершення конкурсу на посади Директора Державного бюро розслідувань, першого заступника та заступника Директора Державного бюро розслідувань. Переможцем конкурсу на посаду Директора Державного бюро розслідувань було визнано Трубу Романа Михайловича.
9. Завершення конкурсу на посаду керівника Національної поліції та оголошення переможця, Сергія Князєва. Конкурс був організований комісією з відбору кандидатів на посаду голови Національної поліції та проходив у декілька етапів.
10. Початок роботи дорожньої патрульної поліції, що забезпечуватиме порядок на десяти основних автомагістралях України.

Таким чином, 2017 рік можна сміливо назвати реформаторським. Це підтверджується зокрема висновками останнього звіту Європейської служби зовнішньої дії та Єврокомісії. Потужна динаміка перетворень пояснюється дотриманням затвердженого плану.

Позаяк про якість цих змін об’єктивно можна буде судити лише за декілька років, коли повноцінно запрацюють новоутворені інституції та почне застосовуватися оновлене законодавство.

Зважаючи на зміст Перехідних та прикінцевих положень до Конституції України, Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Закону «Про внесення змін до процесуального законодавства», за умови стабільної політичної обстановки, можна спрогнозувати наступні 10 найбільш очікуваних подій 2018 року у сфері реформування системи судоустрою, судочинства, правоохоронних органів та суміжних інститутів.

1. Початок роботи місцевих окружних судів

Насамперед, варто зазначити, що це саме той випадок, коли форма прямим чином впливає на зміст. Положеннями ч. 1 ст. 21 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що місцевими загальними судами є окружні суди, які утворюються в одному або декількох районах чи районах у містах, або в місті, або в районі (районах) і місті (містах). Прикінцевими та перехідними положеннями до закону передбачено, що районні, міжрайонні, районні в містах, міські, міськрайонні суди продовжують здійснювати свої повноваження до початку діяльності місцевих окружних судів, які можуть бути утворені Президентом України до впровадження нового адміністративно-територіального устрою України, але не довше ніж до 31 грудня 2017 року. Відповідно, з першого дня 2018 року ці повноваження перейдуть до Верховної Ради. Наближеність парламентських виборів — чи не найкращий мотиватор для політиків долучитись до процесу реформування системи судоустрою, адже дуже часто саме суд перетворюється на майданчик політичного протистояння. Тому не виключено, що Гарант скористається передбаченим законом правом сформувати систему судів у державі.

За найбільш вірогідним з варіантів оптимізації судової системи, нинішні районні суди невдовзі припинять своє існування як юридичні особи, однак до скорочення штатної чисельності суддів це не призведе. У результаті утворення судових округів очікується зменшення кількості судів-юридичних осіб, скорочення адміністративних посад та, на відміну від того, як це відбувається зараз, окружні суди будуть в змозі самостійно утворювати колегії для розгляду справ без необхідності залучення суддів із сусідніх округів. Із презентованої Державною судовою адміністрацією України інтерактивної карти вбачається, що замість чинних 663 районних, міськрайонних, районних у містах судів планується утворити 266 окружних судів. Нормативний старт процесу було закладено ще в 2016–2017 роках, тоді, коли його повноцінна реалізація припадає саме на 2018 рік.

Очевидно, що реорганізація судової системи на перших етапах призведе до плутанини в офіційних документах, бюджетних витрат, проблеми дотримання процесуальних строків, адже справи повинні надходити до умовно центрального приміщення судів округу, розподілятись автоматизованою системою та передаватись суддям, які працюють в інших приміщеннях, відстань між якими може сягати понад півсотні кілометрів. Разом із тим за умови належної інформаційної політики серед населення, наявності процесуального механізму, налагодження внутрішньої і зовнішньої міжсудової логістики, з великою долею вірогідності можна сказати, що вказані недоліки матимуть тимчасовий характер.

2.Початок діяльності Служби судової охорони

Законом передбачено, що підтримання громадського порядку в суді, припинення проявів неповаги до суду, а також охорону приміщень суду, органів та установ системи правосуддя, виконання функцій щодо державного забезпечення особистої безпеки суддів та членів їхніх сімей, працівників суду, забезпечення безпеки учасників судового процесу здійснює Служба судової охорони, яка повинна в повному обсязі розпочати виконання повноважень не пізніше 1 січня 2018 року.

Попри наявність відповідного бюджетного фінансування, процес створення служби судової охорони в 2017 році не відзначався активністю.

Як і раніше, виконання функцій з охорони судів, інших органів судової системи, а також установ з охорони судових експертиз, здійснюється підрозділами Національної поліції на безоплатній основі відповідно до п. 19 ч. першої ст. 23 Закону України «Про Національну поліцію» та постанови Кабінету Міністрів України від 09.11.2015 р. № 906. Примітно, що такі ж обов’язки законом було покладено на Національну гвардію України, однак у зв’язку з відсутністю затвердженого урядом переліку судових установ, які потребують охорони (проект переліку перебуває на розгляді Кабінету Міністрів України ще з березня 2017 року), із 768 приміщень, в яких розташовані судові установи: 464 (60%) будівлі не охороняються взагалі; 161 (22%) будівля — тільки вдень; 7 (1%) будівель — лише вночі; 136 (18%) будівель — забезпечується цілодобовою охороною підрозділами Національної поліції України. Чому це важливо? Недостатність заходів охорони українських судів вже вкрай негативно впливає на незалежність суду та провокує радикальні угруповання вчиняти протиправні дії, спрямовані на захоплення судових установ.

Варто зазначити, що проектом Закону України «Про Державний бюджет на 2018 рік» заплановано фінансування Служби судової охорони обсягом більше 1 млрд. грн. За умови прийняття вказаного закону в запропонованій редакції, призначення керівника служби та належного планування її роботи, 2018 рік може відзначитись початком роботи повноцінної служби, що дбатиме про безпеку суддів, працівників та відвідувачів суду, а також охоронятиме приміщення судових установ.

3. Повномасштабне кваліфікаційне оцінювання чинних суддів

Закон «Про забезпечення права на справедливий суд» зобов’язав Вищу кваліфікаційну комісію суддів України провести первинне кваліфікаційне оцінювання всіх суддів в Україні. Декілька сотень суддів пройшли відповідну перевірку, однак у зв’язку з ухваленням нової редакції закону та запровадженням іншої процедури перевірки здатності судді здійснювати правосуддя, у жовтні 2017 року Комісія оголосила про початок оцінювання для суддів, у яких закінчилися повноваження; суддів віком 60 років і старше; суддів апеляційних судів.

Конкурс до Верховного Суду продемонстрував, що процедура проходження суддями кваліфікаційного оцінювання потребує оптимізації, оскільки її надмірна тривалість негативно впливає на темпи реалізації основної ідеї реформи — перезавантаження судової системи. З іншого боку, не можна допустити, аби жертвою швидкості стала якість. Ймовірно, що 2018 рік відзначиться пошуком балансу між цими показниками та відповідними змінами до нормативних актів ВККС України. Із урахуванням загальної чисельності суддів (близько 5000 осіб), які очікують на проходження перевірки, та наявності декількох паралельних процесів (добору суддів місцевих судів, конкурсу до Вищого суду з питань інтелектуальної власності) у 2018 році кваліфікаційне оцінювання зможуть пройти лише 30% суддівського корпус

4. Початок роботи Вищого суду з питань інтелектуальної власності

Указом Президента України від 29 вересня 2017 року було утворено Вищий суд з питань інтелектуальної власності. Передбачається, що цей суд розглядатиме усі суперечки щодо питань інтелектуальної власності у порядку, встановленому новим Господарським процесуальним кодексом України. Ідею створення спеціалізованого суду підтримали багато вітчизняних та іноземних експертів. Проте не можна не звернути увагу на основну розбіжність: назва суду не відповідає його інстанційним повноваженням (вищий суд першої інстанції).

Суд буде сформовано з представників трьох професій: суддів, адвокатів та патентних повірених, відібраних шляхом проведення відкритого та прозорого конкурсу, який було оголошено 30 вересня 2017 року. Із урахуванням практики тривалості конкурсних процедур, а також того, що згідно з бюджетом на наступний рік передбачені видатки на роботу цього суду обсягом 27 млн. грн., можна розраховувати, що початок його роботи припаде на осінь 2018 року.

Однією ж з перших проблем функціонування суду може стати його місце розташування: якщо нині справи з питань інтелектуальної власності можуть розглядатися всіма господарськими, районними та апеляційними судами, то в подальшому розгляд усіх цих суперечок зосереджуватиметься у вказаному суді з місцезнаходженням у столиці. Втім, означену проблему можна вирішити, зокрема шляхом застосування системи електронного суду.

5. Впровадження системи електронного правосуддя

Із 2013 року в Україні діє система «Електронний суд», що забезпечує швидкий і зручний доступ громадян до інформації про перебіг судової справи, час і місце її розгляду, обмін процесуальними документами між судом та учасниками процесу із застосуванням електронного цифрового підпису.

Ухвалені 3 жовтня 2017 року нові редакції процесуальних кодексів передбачають кардинальний крок у сфері електронного доступу до правосуддя — створення Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, що має забезпечити обмін документами в електронній формі між судами, між судом та учасниками судового процесу, між учасниками судового процесу. Також встановлено, що суд буде проводити розгляд справи в електронній формі з можливістю використання електронних доказів. Прикінцеві й перехідні положення закону визначають, що переведення судочинства в режим електронного правосуддя відбуватиметься поступово, а обов’язок щодо його реалізації покладено на ДСА України.

6. Створення Вищого антикорупційного суду

Історія створення цього суду дедалі більше нагадує гостросюжетний детектив, аніж звичайний етап реалізації судової реформи. Перша згадка про нього містилась у ст. 31 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», однак, на відміну від Вищого суду з питань інтелектуальної власності, закон не визначав ані модель суду, ані категорії осіб, які мають право кандидувати до його складу. Прикінцевими та перехідними положеннями закону визначено, що проведення конкурсу на посади суддів у цьому суді має бути оголошено протягом дванадцяти місяців з дня набрання чинності спеціальним законом. Не гаючи часу, народні обранці запропонували своє бачення нового суду та зареєстрували два альтернативних законопроекти. Проте жоден з них не був однозначно підтриманий Венеційською комісією. У результаті законопроекти відкликано, і вся увага суспільства прикута до діяльності глави держави. Цьому є об’єктивне пояснення. У останньому звіті органів Європейського Союзу щодо оцінки реформ в Україні, а також висновку Венеційської комісії зазначено, що саме Президент України повинен подати новий законопроект про створення антикорупційного суду як незалежної та окремої установи в системі чинної судової влади. Таким чином, суспільна дискусія з теми «Чи потрібен українцям окремий антикорупційний суд?» автоматично змінилася на тему «Коли запрацює новий антикорупційний суд?» Відповідь на це питання залежить від багатьох факторів.

По-перше, наявною є проблема моделі суду, яка б не розбалансовувала чинну систему судоустрою.

По-друге, виконання рекомендації про конкурсний добір суддів із залученням міжнародних експертів (для цього необхідно напрацювати зміни до базового судового закону).

По-третє, немає гарантій, що внесений законопроект підтримає парламент, оскільки питання створення суду для “топ”-корупціонерів впродовж двох років було надміру політизованим.

По-четверте, у разі ухвалення закону та оголошення конкурсу, важко спрогнозувати кінцеву дату його завершення, позаяк не виключені різного роду скандали та диверсії в процесі кваліфікаційного оцінювання кандидатів на посаду судді найчеснішого суду держави. Утім, зважаючи на великий запит суспільства та міжнародної спільноти, а також передбачене у 2018 році бюджетне фінансування цього суду обсягом майже 37 млн. грн., є надія, що його створення таки відбудеться у 2018 році.

7. Розблокування роботи Конституційного Суду України

Із 2014 року Конституційний Суд України з об’єктивних, а подекуди й суб’єктивних причин не демонструє високі показники роботи. За весь 2017 рік не було ухвалено жодного рішення. Повноважними є 13 суддів із необхідних 18. Коли повернулися до редакції Основного Закону від 8 грудня 2004 року, Верховна Рада України звільнила тих суддів Конституційного Суду, тоді як судді, призначені Президентом і з’їздом суддів, залишились працювати. Недоукомлектованість складу та внутрішня розрізненість суддів за суб’єктами призначення призвела до дисгармонії у роботі суду. Уже після ухвалення нового закону розпочались процедури конкурсних відборів суддів, яких призначає Президент, Верховна Рада. 13 листопада 2017 року з представником суддівської спільноти визначився З’їзд суддів України. За умови спокійного перебігу конкурсних процедур, можна сміливо сподіватись, що виникнення нових суддів Конституційного Суду України розблокує його роботу в 2018 році.

По суті, з усіх очікуваних подій у сфері реформування судової влади в 2018 році лише одна здатна здійснити суттєвий вплив на рівень суспільної довіри — створення антикорупційного суду. Проте очікувана позитивна динаміка може так і не прийти у випадку супроводження конкурсних процедур гучними скандалами та резонансними «викриттями». Окрім того, у випадку створення, значної шкоди репутації новоствореного суду завдаватиме обрання для підозрюваних у корупції осіб іншого запобіжного заходу, аніж утримання під вартою, а також винесення стосовно таких осіб виправдувальних вироків.

2018 рік можна назвати роком реалізації починань, які мали місце у 2016–2017 роках, тому від далекоглядності авторів реформи та вправності її виконавців залежатиме головне — чи відчують українці якісні зміни на краще.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook, страница Украинского института будущего в Facebook, страница UIF в Telegram

Структура украинский экономики за 26 лет так и не сделала шага в сторону новой экономики, наоборот, республика, имевшая в 1991 году самый высокий промышленный потенциал в СССР, превратилась в сырьевую республику, где экспорт формирует 50% экономики с долей сырья в экспорте до 80%.

С чего мы начинали?

Экспорт товаров из Украины в 1992 г.

Источник: http://atlas.cid.harvard.edu

Давайте посмотрим, какие товары составляли подавляющую часть украинского экспорта в 1992 году.

Во-первых, это нефть и продукты ее переработки, правда не высокомаржинальное топливо для автомобилей, а мазут, смазочные масла и т.д. Совокупно они занимали до 30% в общей структуре экспорта.

И это не удивительно. В 1990-1991 гг. объем добычи нефти в Украине составлял 5 млн. т в год. Для сравнения в 2017 г. внутри страны было добыто 1,4 млн. т. На старте независимости в Украине работало шесть нефтеперерабатывающих заводов и один газоперерабатывающий общей проектной мощностью 50 млн. т в год. Сегодня из семи заводов работают только два: Кременчугский НПЗ и Шебелинский ГПЗ. Часть предприятий закрылась еще в 2005-2007 гг., проиграв конкуренцию зарубежным переработчикам и по цене, и по качеству выпускаемого топлива.

Во-вторых, это продукция горно-металлургического комплекса, главным образом железорудное сырье и черные металлы – тоже почти треть украинского экспорта.

В-третьих, минеральные удобрения.  Здесь ситуация схожая с сектором нефтепереработки. Украинские предприятия оказались неконкурентными. Причины — отсутствие инвестиций в модернизацию и высокая стоимость природного газа – основного сырья для производства азотных удобрений. За 26 лет независимости заводы неоднократно останавливались и перезапускались, постепенно сокращали свое присутствие на внешних рынках, борьба за которые росла вместе с появлением новых глобальных игроков.

В-четвертых, электроэнергия. Это еще одна продукция, которая к 2018 году практически исчезла с карты украинского экспорта. Причина – высокий износ генерирующих мощностей, зарегулированность отрасли, неэффективная тарифная политика. Дальше только хуже. Без инвестиций в модернизацию и строительство новых атомных блоков, через 10-15 лет Украина столкнется с дефицитом электроэнергии внутри страны. К 2035 году производство электроэнергии украинскими станциями может сократиться почти в 2 раза. Только представьте, Украина, страна, которая занимает 3-е место в Европе по установленной мощности АЭС, будет зависеть от импорта электроэнергии.

Теперь давайте посмотрим на структуру товарного экспорта из Украины в 2016 году.

Источник: http://atlas.cid.harvard.edu

Почти треть – это подсолнечное масло, кукуруза, пшеница, соя, ячмень, шрот и рапс.

Доля всей с/х продукции в украинском экспорте только за последние 15 лет выросла в 4 раза и в 2016 г. составила 35%. Весь сектор АПК, включая готовые продовольственные товары, превысил 40%.

При этом украинские экспортеры поставляют на внешние рынки не готовую продукцию, на которой можно получить высокую добавленную стоимость на переработке, упаковке, этикетке и т.д., а товары с низкой степенью переработки и сырье. Мы экспортируем преимущественно зерно, а не муку и макароны, соевые бобы, а не соевое масло и молоко.

Таким образом, пока большинство стран делают ставку на развитие новых высокотехнологичных секторов экономики, Украина превращается в аграрную страну.

Источник: World bank

Второй по объему сегмент украинского экспорта — ГМК. На оба эти сектора — АПК и ГМК — приходится 70-80% всего экспорта товаров из Украины.

Почему Украина проиграла конкуренцию на мировом рынке.

С момента обретения независимости и до сегодня Украина не имела четкой Экспортной стратегии, которая бы являлась частью общей Экономической стратегии развития страны. Приходящие к власти политики и менеджеры не имели долгосрочного плана и пытались получить быстрые победы. В итоге стратегически Украина проиграла практически всем своим соседям, потеряв основные маржинальные рынки.

У нас так и не появилось видения места Украины на глобальной карте через 5-10-15 лет. Не были обозначены приоритетные рынки и сегменты, где бы Украина целенаправленно старалась завоевать лидерство. Это касается и выбора товарных групп, и стран/регионов присутствия украинских экспортеров.

Отсутствие стратегической цели и стратегического плана привели к тому, что мы имеем сейчас. Украина сохраняет коннотацию сырьевого придатка мировой экономики.

Что будет с Украиной в эпоху четвертой промышленной революции.

Эра традиционной индустрии прошла. Попытки Украины создать Стратегию промышленной политики в цифровой век ущербны. Старые рычаги управления не дают ожидаемого эффекта.

Мир стоит на пороге четвертой промышленной революции. Ресурсоемкость производств стремительно падает, а поставщики сырья оказываются в весьма уязвимом положении и рискуют столкнуться с замедлением экономического роста.

В глобальной экономике можно конкурировать, только выпуская инновационную и высокотехнологичную продукцию. Например, капитализация таких компаний, как Google, Apple в несколько раз превышает ВВП Украины.

Чтобы «выжить» в эпоху Индустрии 4.0, вся Украина должна стать по сути единой специальной экономической или технологической территорией. Необходимо предоставлять специальные условия для R&D центров, создавать венчурные фонды и предприятия для промышленного освоения инновационных продуктов с дальнейшей коммерциализацией, содействовать открытию в Украине исследовательских центров иностранных компаний – лидеров в мировой HI-Tech индустрии

«Старые» производства и традиционные для Украины отрасли никуда не исчезнут, а новые секторы нужно создавать. В противном случае само существование Украины на глобальной карте мира через 10-15 лет будет под вопросом.

Источник: Украинский институт будущего

26 декабря Украинский институт будущего представил свой большой развернутый прогноз для Украины и мира на 2018 год. Представляем вашему вниманию видео-презентацию доклада в UIF.

Здесь вы увидите два доклада, которые были представлены руководителем экономических программ Анатолием Амелиным и руководителем политических программ Юрием Романенко, а также последовавшую дискуссию.

Як отримати свій примірник Прогноз 2018: виклики та можливості — презентація року?

1. Зробити благодійний внесок для Українського інституту майбутнього обсягом від 200 грн. на банківську картку 5169 3305 0924 2936 із позначкою «безповоротна фінансова допомога».
П.І.Б.
Код ЕДРПОУ-40506138
Р/р 26004053158235
ПАО КБ «Приватбанк» в м. Києві
МФО 321842
не платник ПДВ

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook.

Рождественское чтиво для думающих людей — краткие итоги работы экономического направления Украинского института будущего  за год.

Ukrainian Institute for the Future (UIF) — очень нестандартная институция, созданная шестью украинцами в середине 2016 года с публичными и непубличными целями.

Публично, это неприбыльная организация, существующая на пожертвования украинских бизнесменов и неравнодушных людей к будущему Украины.

UIF — аналитический центр (Think Tank) — фабрика смыслов и идей, формирующих успешщное будущее Украины.

Ведь страны, не имеющие своего плана будущего становятся ресурсов для стран, имеющих свой План.

Так было последние 600 лет.

Украина была ресурсной базой Литовского княжества, Российской Империи, СССР и за 26 лет независимости так и не стала субъектом глобальной экономики и политики.

Причина в том, что мы так и не создали СВОЙ ПЛАН успешного будущего Украины. 

Человек становится успешным только тогда, когда он верит в свой успех, страна становится успешной в том случае, если ее граждане верят в ее успех и готовы для этого объединяться, делегировать политиков, доверять им свое будущее, четко ставя задачи.

К сожалению, политики не способны творить будущее.

Как говорил Черчиль, политики отличается от государственных деятелей тем, что думают лишь о следующих выборах. О следующих поколениях (а значит о будущем) думают лишь государственные деятели, которые в Украине до сих пор не проявились.

Соответственно, в отсутствие государственных деятелей, думающих о будущем и строящих его, данную нишу занимают аналитические центры.

Над созданием такого плана развития успешной Украины и трудится UIF.

Важно то, что все наши продукты — открыты и мы не делаем их для какой-то политической силы или внешнего заказчика. Все можно скачивать, критиковать, обсуждать, копировать и принимать к действию.

В частности, если выполнить только часть проектов, над которыми работали в UIF, ВВП Украины можно удвоить всего за 5 лет! Вопрос пока в том, кто готов его реализовывать;) но всему свое время.

Описание проектов и ссылки на проработанные темы:

1. Замена налога на прибыль налогом на выведенный капитал даст экономике первые 5 лет $20 млрд дополнительного инвестиционного ресурса.

2. Земельная реформа — за 5 лет даст внутренних и внешних инвестиций $24 млрд

Ринок землі: нерозкритий потенціал

Ціна мораторію на землю — $50 млрд. втрачених інвестицій

К реформе рынка земли в Украине. Доклад Вячеслава Иноземцева и Дмитрия Некрасова. Видео доклада здесь. 

Земельная реформа так же может создать условия для того, что бы Украина стала центром торговли агропродукцией Черноморского региона
.

3. Программа энергетической независимости Украины — $33 млрд инвестиций (важнейший из шагов плана):

— Самообеспечение Украины газом — $3 млрд инвестиций за 5 лет (и ежегодная экономия $2,5 млрд на импорте)
— Самообеспечение Украины нефтью и нефтепродуктами $18 млрд за 5 лет (ежегодная экономия на импорте $3,3 млрд)
— Строительство новых атомных энергоблоков — $13 млрд (и возможность ежегодно получать от экспорта до $2 млрд)

Шість кроків до енергетичної незалежності України

Украине угрожает энергетический голод

4. Запуск накопительной пенсионный системы даст в течение 5-ти лет около $3 млрд инвестиций в экономику.

5. Развитие программы обеспечерие украинцев качественным жильем (в лизинг) — $3 млрд долл инвестиций.

6. Программа модернизации транспортной инфраструктуры (автодороги, авиатерминалы, порты, реки) — $20-$22 млрд

Аэропорты  Украины: оценка состояния и перспективы развития

Украина может увеличить речные перевозки в 2030 году в 4 раза

Перспективы по концессии трассы Одесса-Рени

Как Украине стать авиахабом. 

Концессия портов: китайский фактор. 

7. Краткосрочная программа стимулирования экономики, которую мы разрабатывали для МЭРта даст экономике ближайшие 2 года еще $4 млрд внутренних инвестиций

Только указанные проекты в совокупности дадут экономике не менее $95 млрд инвестиций следующие 5 лет и создадут до 800 тыс новых рабочих мест в Украине (!)

Здесь не приведен эффект от дополнительных инвестиций, которые получит экономика в другие сектора (IT, машиностроение, туризм, медицина, химия…), не учтен эффект от перезапуска СЭЗ, СТЗ и СИЗ (свободные экономические, таможенные и инновационные зоны), от стимулирования малого и среднего бизнеса, а это, потенциально, еще десятки млрд долларов инвестиций и дополнительный рост Экономики, а значит, благосостояния украинцев.

В проектах практически не учтен эффект от детенизации (незначительным он будет после запуска НВК), но учитывая, что 50% экономики в тени, потенциал роста данных официальной статистики и здесь огромен.

Сам по себе рост экономики тоже не самоцель, а обязательное условие повышения благосостояния граждан, ведь с инвестициями растет спрос на труд, а значит и зарплаты.

Как будет меняться зарплата при росте долларового ВВП?

Однако, наши правители, в погоне за политическими дивидендами стремятся повысить зарплаты и пенсии административным путем.

К сожалению, это не делает украинцев богаче, ведь рост доходов населения темпами, превышающими темпы роста экономики стимулирует инфляцию. Значит, украинцы получают больше денежных знаков, на которые купить больше не смогут
 .

Реализация плана, приведенного выше (7 пунктов) даст украинской экономике +$95 млрд инвестиций и создаст +800 тыс рабочих мест, что изменит направление трудовой миграции, дав стране так нужные умные головы и профессиональные руки.

Ведь уже сегодня найти профессиональных рабочих на производства Мариуполя и Винницы — настоящая проблема. Дальше ситуация только ухудшится.

Демографический кризис в Украине: через 10 лет на одного работающего будет два пенсионера

Источники инвестиций будут как иностранные, так и украинские, в том числе государственные (на инфраструктурные проекты).

Денег в мире много и пока они обходят Украину стороной.


Глобальний інвестиційний ринок: роль України (інфографіка

Китайський інвестиційний ресурс для України

Украина может стать европейским экономическим тигром…


…Но не верю, что нынешние политические элиты могут как осознать важность реализации такого плана так понимают как его реализовать.

Мы уже потеряли 26 лет с момента обретения независимости. Запасы прочности на исходе. в 1991 году экономика Польши была меньше Украинской, нам достался мощный промышленный комплекс, но сегодня украинская экономика в 5 раз меньше польской. Это следствие отсутствие плана развития и системы его достижения.

Экономические итоги 25 лет независимости Украины

Впереди у нас серьезные вызовы, риски дефолта критически возрастают с 2018 по 2021 год, мы бы могли его избежать благодаря инвестициям в экономику, но над этим работа еще даже не начата.

Ukraine’s Financial Future: Between Default and Prosperity

За последние 10 лет Украина потеряла 50% своей экономики и сейчас мы показываем рост всего 2% в то время, как глобальная экономика растит на 3.7% в год.

Такими темпами мы отстаем от Мира навсегда. Нынешние правители страны показали свою неспособность ее развивать.

Аналитический центр Украинский институт будущего презентовал прогноз «вызовы и возможности» на 2018 год

Соответственно, до смены политических элит в 2019 году план развития Украины, вряд ли, будет принят и взят к реализации.

А вот с 2020 года, Украина может потенциально стать самой быстрорастущей экономикой Европы.

Экономика Украины 2030. Как войти в клуб триллионников 

«Українська економіка в 2030»

Наконец, Прогноз Украинского института будущего на 2018 год, Итоги 2017 и перспективы Украины

А сейчас, читайте, изучайте, думайте, делитесь и готовьтесь к реализации плана, который смогут реализовать только новые политические силы после 2019 года.

P.S.: Хто хоче отримати друковану або електронну версію прогнозу «2018: виклики та можливості», то це можливо за умови благодійного внеску на діяльність Інституту від 200 грн. Для цього ви можете перерахувати пожертву на картку Інституту:
П.І.Б.
Код ЕДРПОУ-40506138
Р/р 26004053158235
ПАО КБ «Приватбанк» в м. Києві
МФО 321842
не платник ПДВ
На картку Інституту 5169 3305 0924 2936 з позначкою «безповоротна фінансова допомога»

Подписанный Дональдом Трампом закон США “О противодействии противникам Америки путем санкций” в 257 статье, посвященной решению отечественных энергетических проблем, среди прочего предусматривает разработку украинско-американского плана по укреплению энергетической безопасности Украины и сокращению зависимости от России. Документ должен быть представлен общественности в конце января 2018 года. Однако, со времени вступления указанного закона в силу (август 2017 года), общественность и экспертная середа не получили со стороны отечественных соразработчиков документа основных его позиций и приоритетов. Фактически отсутствует публичная дискуссия касательно содержания будущего плана энергетической безопасности для Украины. Ввиду такой ситуации, Украинский институт будущего  начинает серию публикаций с изложением собственного видения отдельных направлений взаимовыгодного сотрудничества Украины и США по укреплению энергетической безопасности Украины и региона в целом, которые могли бы быть приняты во внимание украинскими и американскими разработчиками.

Украина и США заинтересованы в укреплении энергетической безопасности Украины и Европы, что в определенной степени означает уменьшение влияния России, а соответственно и возможностей привнесения вклада в региональную стабильность. Условия, складывающиеся сегодня, благоприятны для участия американских компаний в добыче энергоресурсов в Европе. Такая деятельность способна обеспечить прибыль этим инвесторам и локальным участникам, сделать европейский энергетический рынок менее концентрированным и, в определенной степени, сдерживать Россию за счет сокращения ее доходов от продажи энергоносителей и, соответственно, экономических возможностей поддержки дестабилизирующей деятельности. Статья 257 недавно принятого закона США “О противодействии противникам Америки путем санкций” посвящена укреплению энергетической безопасности Украины и сокращению ее зависимости от российских поставок. Важной составляющей этого плана является активизация привлечения инвестиций в украинский энергетический сектор для наращивания объемов добычи энергоносителей.

Интересы США и Украины в Европе. Влияние США на европейские энергетические рынки за счет снижения доли российских поставок является способом сдерживания РФ и противодействия ее возможным попыткам дестабилизации региона, который к тому же способен генерировать доходы. Таким образом, основными интересами США в Европе являются:

• Экспорт энергоресурсов и создание новых рабочих мест в США (определено в статье 257 закона о санкциях).
• Сокращение роли России в энергообеспечении Европы для поддержки партнеров США. Это будет способствовать снижению концентрации поставщиков на энергетических рынках Европы, а соответственно, обусловит и сокращение прибылей РФ от торговли энергоресурсами и возможности дестабилизации в регионе.
• Участие в добыче энергоресурсов и торговли ими непосредственно в Европе. Для отдельных энергоресурсов, таких как газ, такой вариант является более прибыльным по сравнению с транспортированием ресурса в Европу непосредственно из Америки. Такая деятельность также будет способом поддержки партнеров США в Европе.
• Сдерживание Китая от доступа к разработке редких ресурсов в Европе (например, лития).

Среди нынешних приоритетов Украины – укрепление энергетической системы и достижение более глубокой взаимозависимости между европейскими странами (например, наращивание объемов двусторонней торговли, использование украинской инфраструктуры по транспортированию и сохранению газа европейскими компаниями и т.д.) для сокращения возможностей России в отношении потенциальной дестабилизации ситуации в Украине.

В таком контексте, главными энергетическими интересами Украины являются:

• Достижение Энергоресурсного самообеспечения путем наращивания объемов внутренней добычи энергоресурсов. Украина находится среди лидеров по запасам энергоресурсов в Европе.
• Продвижение возможностей использования украинской энергетической инфраструктуры европейскими компаниями.
• Противостояние киберугрозам отечественному энергосектору, укрепление информационной безопасности для противодействия попыткам

Принимая во внимание указанные интересы США и Украины, структуру плана энергетической безопасности, определенную в 257 статье закона о санкциях, интересы и возможности в получении совместных выгод обеими сторонами становятся понятными: совместная деятельность по получению энергоресурсов в Украине и дальнейшая торговля ими (как внутри Украины, так и их дальнейший экспорт) в соседние страны. Главными предпосылками для такой деятельности является (обоснованность и более детализированная информация, приведенная ниже):

• имеющиеся запасы энергоресурсов, доступные для разработки;
• развитая энергетическая инфраструктура, интегрированная с европейской (требующая обновления);

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook

Уинстон Черчилль как-то сказал: «Не бойтесь будущего. Вглядывайтесь в него, не обманывайтесь на его счет, но не бойтесь. Вчера я поднялся на капитанский мостик и увидел огромные, как горы, волны и нос корабля, который уверенно их резал. И я спросил себя, почему корабль побеждает волны, хотя их так много, а он один? И понял — причина в том, что у корабля есть цель, а у волн — нет. Если у нас есть цель, мы всегда придём туда, куда хотим». События уходящего 2017 года подтвердили эту истину. Такие разные лидеры Си Цзиньпинь, Илон Маск и Мухаммед бен Салман показали нам пример, как игроки, ставящие перед собой четкие цели и имеющие волю к их достижению, способны вести свои государства и организации к новым высотам. Наоборот, недостаток воли и нежелание адекватно смотреть на ситуацию, либо глупое упрямство оставить все как есть на фоне глубочайших трансформаций в мире только углубляются кризисные ситуации и порождают новые вызовы. Какие уроки преподнес нам 2017 год, чтобы мы сделали правильные выводы на 2018?

Мы начнем наш путь с напоминания о том, что UIF прогнозировал в декабре 2016 года, когда когда появился наш первый прогноз «Пределы устойчивости. Мир и Украина в 2017 году. Сценарии». Тогда, после победы Дональда Трампа на президентских выборах в США ситуация для Украины в 2017 году выглядела в достаточно мрачных тонах из-за возможной попытки нового хозяина Белого дома договориться с Кремлем на условиях невыгодных для Украины.

Напомним, что исходили из того, что на глобальном уровне в 2017 году были возможны три базовых сценария: «Миротворец» (G1), «Прагматичный» (G2) и «Конфронтационный» (G3). При этом высокая зависимость Украины от внешних факторов определяла формат внутренних сценариев. Их мы определили как : «Стабильный», «Управляемая дестабилизация», «Неуправляемая дестабилизация».

Сценарий «Миротворец» предполагал, что ключевые игроки мировой системы (США, Китай, ЕС, Россия) смогут прийти к консенсусу относительно ключевых противоречий на глобальном и региональных уровнях. При этом зависимость региональных и локальных игроков от своих глобальных патронов определяла характер уступок, которые они совершали «ради мира и процветания на всей планете». Договоренности обеспечиваются в рамках существующих глобальных институтов (ООН, НАТО, ВТО и прочие) с вероятностью их обновления. Управляемость процессами сохраняется.

Сценарий «Прагматичный» предполагал, что в целом существующий статус-кво принципиально не изменится при наличии возможных подвижек и турбулентности на региональном уровне, где подтачивается существующая архитектура миропорядка. В рамках такого сценария у игроков доминирует принцип каждый «сам за себя». При этом акторы с высокой динамикой развития (например, Китай, Турция ) постепенно укрепляют свои позиции на глобальном и/или региональном уровне, пока игроки с низкой динамикой с (ЕС, США, Россия) сосредоточены на удержании того, что имеют. Стороны с низкой динамикой часто попадают в патовые ситуации или цугцванг, поскольку не имеют воли и ресурсов попытаться изменить статус-кво, опасаясь рисков, увеличивающих угроза коллапса. Это приводит к накоплению вызовов, катализирующих процессы в условиях управленческой импотенции. Как это выглядит — хорошо видно на примере каталонского кризиса в ЕС или в Украине. Этот сценарий предполагает, что игроки могут из него выйти либо на сценарий «Миротворец», либо перейти к «Конфронтационному».

Сценарий «Конфронтационный» разворачивается, когда один или несколько игроков пытаются изменить баланс сил в свою пользу, используя насилие в качестве инструмента принуждения других игроков к новому балансу. Проще говоря, это война (региональная или глобальная)в условиях исчерпания всех других аргументов разрешения конфликта.

В рамках этих трех сценариев мы полагали, что наиболее вероятный вариант событий в 2017 году, когда на волне эйфории после победы на президентских выборах Дональд Трамп попытается одним махом попытаться решить ключевые проблемы в отношениях с Россией, Европой и Азией в рамках сценария «Миротворец», но спустя полгода споткнется о многочисленные препятствия и дальше ситуация выйдет в сценарий» «Прагматичный». Мы полагали, что именно «Прагматичный» сценарий будет базовым на глобальном уровне, поскольку трение между игроками с низкой и высокой динамикой развития определяет их заинтересованность сохранить наибольшее пространство для маневра. Именно этот сценарий обеспечивает таковое. Мы не исключали разворачивание «Конфронтационного» сценария на региональных площадках, но практически не допускали его на глобальном уровне, поскольку ни один из крупных игроков не заинтересован в режиме тотальной эскалации.

Касательно Украины мы прогнозировали, что своими действиями на Ближнем Востоке и в Украине, Путин рискует усилить позиции ястребов как в окружении Дональда Трампа, так и в Конгрессе США. ««Ястребы» будут в стороне на первом этапе, когда Трамп зайдет в Овальный кабинет и попытается реализовать свои планы по смягчению отношений с Россией. Однако, по мере пробуксовки реализации сценария G1, их влияние начнет увеличиваться и позиция США станет ужесточаться”.